Ресницы тишины блестят в снежинках.
Зима сквозь них глядит на белый свет.
Пути-дороженьки и дети их тропинки
Пытаются найти хоть чей-то след.
Село в снегах лежит хрустальной чашей
И родники сковало серебром.
Все в белом деревца бредут бесстрашно
Неласковым морозным декабрём.
Им белый ветер развевает полы,
Они бредут к опушке, где грачи,
Наряженные в чёрные камзолы,
Галдят и делят солнышка лучи.
***
На віях тиші мерехтять сніжинки.
Ліна Костенко
На віях тиші мерехтять сніжинки.
Зима крізь вії дивиться на світ.
Шляхи і діти їх - стежинки -
шукають вранці згадку до воріт.
Село в снігах, як чаша кришталева,
у срібних жилках скованих джерел.
Ідуть у білих каптурах дерева,
понамерзали брови у дерев.
Їм білий вітер розвіває поли,
вони бредуть, похилені, на шлях,
де гайвороння, чорне як ніколи,
шматочок сонця ділить у полях.
Илл.интернет.