***

Марина Гареева
коли дихання врешті вирівнюється
і різдвяні зорі запалюють –
все колишнє стає невирішеним,
все теперішнє – надто злопам’ятним,
все майбутнє – надто оголеним,
все правдиве – шорстким до незграбності,
бо лиш світло вартує повені,
бо лиш слово, навіть загарбане,
наче світло летить над світом цим,
наче тихі думки й не дуже,
і ти віриш у нього, як діти
вірять в силу чогось, що дужче
конвоїрів до слів приставлених
і чужих географій ницості,
і якщо ти вміла ненавидіти,
вперше вчишся за морок молитись,
де у всесвітах і галактиках
спалах світла тримає планету
і народжує світ без натяків,
де Різдво, наче сон поетів, –
безумовне, просте й неписане,
як закони, які не читають,
і тріпочеться місяць над списами,
і колиску відносять в стайні,
щоб не вжалили мудрі зорі,
щоби стало тепла на вечір,
щоби світ, наче тінь прозорий,
був живим і поклав на плечі
(не хрести, які нам ще виріжуть,
не кольчуги, які ще знімуть) –
відблиск втоми, яку не вирішать
ні надії, ні безнадії,
відблиск полум’я, що запалене
і тремтить в полохливій свічці,
наче в світа не стане пам’яті
починати все вкотре й звично:
просто є безумовне світло і
просто є любов, що без краю,
неможливо? та спробуй, вислови
й напиши так, щоб інші читали.