Поверталася додому через сніги у доньчиному жовтому пуховику,
в кумедній плетеній шапці з кутасом,
на людей дивилася –
самотніх рибалок,
чорні крихточки згорблених постатей на новорічному обрусі Тернопільського ставу,
«Як їм, мабуть, нестерпно живеться удома, - думала. –
Це ж треба, щоби дружина аж так пиляла,
Щоби в такий мороз – отак, на озеро, на ослінчик,
Тицяти у маленьку дірочку благеньким шматком волосіні!»
Платони та Арістотелі, Зенони і Канти –
Сидять над безміром табули раси засніженої,
А під ними – мільйони зимних і чорних літрів первісного бульйону,
З якого вони – нічого не бачачи! просто навпомацки! –
мріють витягнути золоту рибку мудрості.
У дворі били килими чоловіки у спортивних штанях –
Розпашілі в передчутті завтрашньої всесвітньої п’янки.
В їхніх домівках варився холодець. І ялинки стояли – як живі!
Їхні дружини шарились в інтернеті у пошуках рецептів нових салатів.
Під моїм жовтим пуховиком не було видно
Дві кульові рани навиліт.
Я їх заткала ваткою, щоб не кровили.
А тоді підвела голову – і побачила,
Що всі – такі ж.
І рибалки. І екзекутори килимів. І навіть сварливі жінки –
Екзекуторів та рибалок.
Всі із ватками в ранках.
Дехто навіть вже звик.
А потім згадала, як мама сварилася вічно:
«Що ж ти ходиш завжди в чорному, Аню!
Зніми, я ще жива!»
…Я зняла, мамо.
Я в жовтому пуховику малої.
Бо ти ще така жива мені.