Чому ми не творили спільні спогади,
Коли були разом - і всі живі,
Кожен із нас оберігав чертоги
Власного его - як від ворогів.
Чому ми не цінили час, відведений
Аби його провести із родиною,
Кожен старавсь прожити сам за себе
Від пелюшок - і аж до домовини.
Чому ми рідко разом розмовляли,
Не чуючи й не бачачи проблем,
Живучи разом, ми чужими стали -
Впускаючи незграбно - день за днем.
Чому ми руйнували в домі спокій,
І все, що попадало нам під руку,
Трощили меблі, посуд, скло, допоки
Своє не брали - через біль й принуку.
Чому ми - руйнували власне щастя,
Не давши ні тепла, ані любові,
Та за стосунки водночас держались,
Як потопельник за рятівне коло.
Чому ми жили - як на різних полюсах,
Не роблячи ні поступу назустріч,
Живучи не в родині, а у гостях,
Щоб вийшовши у двері, не вернутись.
Чом спогадів - лишилося на пальцях
Порахувати через все минуле.
Не просто, а добряче постаравшись,
Щоб пригати щастя призабуле.
Скільки питань - й одна плита могильна,
Яка не скаже більше ані слова,
Портрет мовчить - понуро і безсильно,
Змінити щось у датах випадкових.
Мовчать свічки, занурені у сповідь,
Їм не звикати плакать чорним воском,
І церква у тоненькім передзвоні
Мовчить - немов покійник, безголосо.
Сусіди, що зійшлися на поминки,
Також мовчать - їм нічого сказати.
І я мовчу, бо я мовчати звикла,
Роздаючи цукерки і калачики.