Колись не знала, що воно і як,
Коли в зими так порожньо в кишенях.
Ідуть дощі, а снігу навіть жмені
Не випаде. І сумно, та однак
Папуги так виспівують пісні,
Ховаючись у зелень соковиту,
Що й світ здається добрим, не сердитим,
Неначе усміхається мені.
І я йому всміхаюсь. По щокам
Лупцює дощ, за зливою йде злива,
Та все в мені лишилось незрадливим -
І спогади, й душі моєї храм.
Візьму, немов скарби, в майбутні дні,
Це все, якщо годинний плин не вплине,
Не знищить на душі оте дитинне,
Те світле і довірливе в мені.
Якщо ці східні днини дощові
Не змиють, ні надій моїх, ні віри -
Я вдячна буду Господу без міри
Й за зими ці безсніжні бойові.
Бо Схід, що доля вишила мені -
Важкий, проте такий чудовий іспит!
Бо й мудрості, і знань, що повні змісту,
Отримала душа на чужині.