потім він мені каже: чуєш, яка пітьма?
знаєш, ти вже доросла, а отже завжди сама.
коли ти це розумієш – нестрашно і у пітьмі
ходити по мертву воду й сміятися як святі,
які ніколи не плачуть (бо плач, як відомо всім,
не дав нікому свободи, а місце страху посів).
потім він мені каже: дивись, ось мої слова,
хочеш – тримай в долонях, хочеш – скуштуй сама.
чуєш цей синтетичний, надто солоний смак?
звісно, вони хотіли змінити, щоб стало так,
аби все звести до крові, до нелюдських гріхів...
звісно, я не писав це. звісно, не так хотів.
звісно, навіть не думай, що б не писала ти,
вони ніколи не змінять слова, яке тремтить,
стільки у ньому світла (того, що є в людей),
навіть якщо не бачать, воно як сонце удень,
як місяць в горлянці ночі, як кістка з ребра рибин.
випий вина сухого, прокашляйся і пройди
крізь темряву, що холоне біля кошлатих псів,
бачиш мої долоні, живого місця без, ці,
бачиш ці теплі клапті? бачу, тремтить рука,
це боляче, та не варто ховати камінь в рукав,
тримайся зірок, що гостро виблискують, наче їх
нема у твоїх долонях, наче цвяхів в моїх.
наче різдвяне світло і першопадний сніг
не стануть десь на великдень, а хрест не впаде до ніг,
які ще омиють води – не мертві, цілком живі,
знаєш, ми вже дорослі, знаєш, що божеві...
вільні. і ти це знаєш. знаю, – кажу Йому
і теплу готую стайню, щоби зігріть пітьму.