Ти звав - я йшла. Тобі ставало легше...
Опорою летіла я до тебе,
Бо серце знало: іншого - не треба.
А серце, як говориться, не бреше.
Хоч скільки спроб було його не чути -
Та стільки літ воно не замовкало.
Студили зими - намертво бувало!..
Та - весни шепотіли: не забутий...
Плечем тобі була - і ним залишусь.
Хоча й твого плеча мені хотілось,
В часи, коли від розпачу молилась,
А свідком молитов була лиш тиша.
Та я тобі про те не пригадаю.
Навіщо нам тривожити минуле?
Я, врешті решт, образи вже й забула,
Бо ж серце коли любить - то й прощає.