Ти загубив давно себе,
І місця почуттям немає,
Вже серце дому не знайде,
Й душа твоя не заспіває...
Поміж рядків німі уста
Тиснуть усмішку безістотну,
Бо ж їхня відповідь проста,
З жагою вільного польоту.
Не підведе дитяча лють,
І непокора зчинить бурю..
Наші літа вже не вернуть,
Життя в суцільнім каламбурі...
Чи хтось впізнає суть буття,
Коли вона снує в неволі?!
Немає в часу вороття,
Та є фінал в такої долі...
Вся наша роль без коректур,
Лиш усвідомлюємо пізно,
В думках міцний високий мур,
Котрий куєм з клаптів заліза..
Нема дверей, ані вікон
І тихо-тихо, наче в гаї,
Без образів людських ікон,
Нічого ще про них не знаєм...
Брехня подекуди на мить
Дарує спокій безпощадно,
Лиш потім вдвічі заболить,
Як правда очі виїсть владно...
Ти вже не сам, а навкруги
Страшні потворні дикі звірі,
Зворотні замело сліди,
Сховатись ніде, ти в ефірі..
Не усвідомлює єство
В якій безодні заблукало,
Та й чи давно і як давно,
Йому все мало, мало, мало..
Проймає холод до мурах,
Реальність десь в колючім лісі,
Просякнута вінком з комах,
І спалена в старому хмизі..
А замість неї вир чудес,
А часом ніч глибока й тиха,
Котра несе важкий свій хрест
Німої королеви лиха..
Довіру вже не поверне,
Я пам'ятаю всі страждання,
Котрими огорта мене
Щодня, так вперше, як востаннє..
І з посмішкою заграє,
Цвяхи вбиваючи у руки,
Байдужість свою віддає
Моєму щастю на поруки..
Ми загубились, як зерно
Із всюдисущим вітром в полі,
Та я лиш тінь, а він давно
Гуляє по весні на волі...