«Тож нам залишилось прясти нову,
Червонясту основу сну
На піщаних надгробках марень…»
(Пауль Целан)
Сон – це тканина
Зіткана з льону,
Що виріс в країні дощів,
Які падали краплями-смарагдами
На листя співців-неофітів.
Сон – це стара вишиванка
Теслі старого з обличчям пророка –
На шрамі шрам:
І всі білі, всі як борони
На скрині – коли тешуть хрест.
Сон – це опудало,
Яке поставили на полі соняшників
Лякати горобців-лицарів
Вбраних у сіру крицю
(Тамплієри крилаті –
Провісники радості
Для згорілої пустки села:
Чума чи то голод
І трохи вогню – спалах).
Сон – це хатинка,
Де ми від грози ховаємось
Коли лячно, коли
Дятел-шинкар
Замість зозулі
Поселився в годиннику:
Стукай по дереву
Коли я ненароком
Повідаю істину писарю.
Сон – це серпанок
Дивної вовни світанку –
Зима загортає під ковдру
Вісника келихів срібних.
У сні моєму
Ладнають мені гільйотину
На площі – на Гревській, де Отель-де-Віль
Де голодна юрба
Жадає видовища,
Хліба й вина
Опісля.