***

Мамо і тату, в нас уже тиждень війна.
Першого ранку я плакала,
Та наступного дня вже здавала кров і плела маскувальні сітки.
Третього дня бракнуло тканини,
То ми із сестрою розпотрошили вашу шафу:
всі ті прекрасні шалики, які ти, мамо, вдягала весною,
постільну білизну, що купила для внучки,
татові майки й сорочки із льону.

А потім тканини бракнуло ще раз –
Сітка у нас широка, аби захистити нею всю Україну –
То кума відчинила свою крамницю з тканинами –
І ми різали на тонесенькі смужечки
Софт і котон, ситець й бавовну:
Чорну, зелену, пастельну, коричневу, охру.

Врешті у магазині лишилися тільки із квітами та в горошок.
У всіх магазинах, мамо і тату, у всіх магазинах по Україні.

Тож коли переможемо, наші жінки
Одягатимуть сукні лише яскраві, лише заквітчані, загорошені)

Що іще? -  питаєте.
Як би оце сказати, щоб ви не так хвилювались?
Сашка пішов на війну. Так, не вміє стріляти. Так, не служив.
Але він швидко вчиться.
Сонька координує волонтерів. Як на роботу – з 9 і до 7.
 Втомлюється страшенно. Не прокидається навіть під час сирени.
Хлопці підвозять, вантажать, допомагають.
А, ще одне – не дивуйтесь, у вашій квартирі тепер живуть люди із Києва.
Жінки і діти. Вони хороші, мамо і тату.
Але ж ви це бачите і без мене.

Тату, твій Путивль наші відбили. І Кубер твій відбили.
В Сумах і Конотопі було дуже спекотно.  Бомбардування і танки.
Харків уже кілька днів під градами. У мене там друзі.
В Чернігові страшно. Крилаті ракети влучають у школи.
Київ стоїть на смерть. Не на свою, а їхню.

Ви не хвилюйтеся, мамо і тату.
Знову сирена. Ні, не тікаю.
Куди тікати? Зараз на цій планетці ніде не безпечно.
Ні, не страшно. У нас після дев’ятої тепер треба вимкнути світло
По всіх будинках, щоб не бути яскравою мішенню.
Але і це марниця, вони ж не прицільно стріляють, а валять ракетами абияк,
Дуже здалеку,
Їм навіть страшно поглянути в очі жертвам.

І єдина свічка зараз у моїй хаті –
Біля вашого портрета,
Сиджу, розмовляю із вами, і навіть думаю
(вибачте, мамо і тату) –
Як добре, що вас вже немає,
Що ви померли у мирі.