Евгений Онегин

Й не думав світ я веселити,
Хай скопа курка не скубе,
Хотів би я тобі явити
Заставу гіднішу тебе.
Гіднішу для душі твоєї,
Святої, сповненої мрій,
Моїх віршів у апогеї,
Високих дум і дум простих;
Той бути так-з руки моєї
Прийми строкату збірку глав,
Напівсмішних, напівпечальних,
Простонародних, ідеальних,
Недбалий плід моїх забав,
Безсоння, легкого натхнення,
Незрілих і зів’ялих літ,
Святкових днів і повсякдення,
І тугу серця, і політ.

I
«Мій дядько найчесніших правил,
Як захворів і кепсько зліг,
Облишив він всі зайві справи
І краще вдіяти не міг.
Всім іншим-очний приклад він;
Та, боже ж мій, який це сплін
Із хворим день і ніч сидіть,
Не залишаючи й на мить!
Яка принизлива підступність
Напівживого розважати,
Йому подушку поправляти,
Справляти ліки, їх відсутність.
Зітхати й думкою гнисти:
Коли ж візьмуть тебе чорти!»

II
Так міркував юний гульвіса,
Як мчав в пилюці, на поштових,
З волі всевишньої Зевеса
Усіх володар прав спадкових.
Людмили друзі та Руслана!
З героєм нашого роману
Без передмов, у цей же час
Дозвольте познайомить вас;
Онєгін-друг мій, бранець вдачі,
Родивсь на березі Неви,
Де народились, може, й ви,
Чи полонили дам, як мачо.
Гуляв і я там навесні,
Та північ шкодив там мені.

III

Служивши файно й героїчно,
Батько з боргів не вилізав,
По три бали давав щорічно,
Та врешті-решт все промотав.
Доля Євгена берегла,
Спершу Madame із ним була,
Потім Monsieur її змінив.
Малюк-душа, хоч гам чинив.
Monsieur l’Abbe, француз убогий,
Щоб не замучився малюк,
Давав знання із власних рук,
В моралі був не вельми строгий,
Сяк-так за пустощі сварив
Й до саду Літнього водив.

IY

Коли ж юнацьких літ бурхливих
Євгеній наш відкинув штору,
Штору надій і мук щасливих
То вже ж Monsieur прогнали з двору.
Ось мій Онєгін, друзі, на свободі,
Остригся за останнім писком моди,
Як денді лондонський він вдівся
І в колі вищому з’явився.
Він по-французьки бездоганно
Міг ясувати і писати;
Легко мазурку танцювати
І уклонятися геть вправно.
Чого ж від нього ще б хотіли?
Вже ж він розумний й дуже милий!

Y

Ми всі навчалися потроху
Чому-небудь та як-небудь,
Так вихованням, слава богу,
Блиснути взагалі не суть.
Онєгін був на погляд многих
(Рішучих суддів, навіть, строгих)
Малий учений, та педант:
Він мав удачливий талант
Невимушенно у розмові
Торкнутися всього злегка,
Із видом вченого дока
І зупинятися на слові,
І викликати усміх дам
Вогнем нежданих епіграм.

YI

Латинь із моди вийшла нині:
Так, якщо правду говорить,
Він знав доволі по-латині,
Щоби нотатки утворить.
Сказати щось про Ювенала,
В кінці листа поставить vale,
Та знав, хоча не без гріха,
Із Енеїди два вірша.
Копатись він не мав охоти
В хронологічній всій ріллі
Опису й побуту землі:
Втім, днів минулих анекдоти
Від Ромулу до наших днів
Запам’ятав добряче він.

YII
Жаги не маючи, натхнення,
Життя для звуків присвятить,
Не міг він ямбу від хорею,
Хоч, як не бились, відрізнить.
Гомера лаяв й Феокрита;
Проте читав Адама Сміта
І був глибокий економ,
Та не для нього був біном:
Як то держава багатіє,
І чим живе, і як, чому
Не треба золота йому,
Коли простий продукт утім є.
Батько його не ліз в цю справу
І землі кидав у заставу.

YIII
Всього, що знав іще Евгеній,
Мені переказ зайвих мук,
Проте, справжнісінький був геній,
Що знав твердіше всіх наук,
Що йому-зовсім не завада,
А труд і мука, і розрада,
Що так займало увесь день-
Байдикувати, наче пень,-
Була наука «запал милий»,
Яку оспівував Назон,
Той, хто отримав довгий скон
За вік блискучий і бурхливий
В Молдові-жах останніх мрій:
Тож не в  Італії своїй.

Х

Як рано міг він хитрувати,
Таїти віру, ревнувати,
Зневіру й віру викликати,
Здаватись хмурим й знемагати.
Являтись гордим і слухняним,
Байдужим бути й полум’янім!
Як томно був він мовчазним,
І красномовним разом з тим,
В листах сердешних геть недбалий!
Одним палаючи чуттям,
Як забував про себе сам!
І погляд був й ніжний, й тривалий,
Сором’язливий і зухвалий,
Наївний й буцімто бувалий,
Нещадний, а проте, порою
Блищав слухняною сльозою!

ХI

Як завжди вмів він дивувати,
На жарт невинністю вражати,
Усіх у відчаю лякати,
Усім і лестощі справляти.
Ловив розчулення хвилину,
Пересуд юності невинний
Умом і почуттям він брав,
На ласку нехотя чекав.
Молив і вимагав визнання,
І полював на серця стук,
І полював він на кохання,
Умів без зайвих довгих мук
Побачень тайних домагатись,
А потім вчити й дорікати.
 
XII

Як рано міг він хвилювати
Серця кокеток записних!
Коли ж хотілось покарати
Йому суперників своїх,-
Як він уїдливо злословив,
Які пастки на них готовив!
Втім, ви, половинки дружин,
Ви залишались завжди з ним:
Пестив його і муж лукавий,
Фобласа давній ученик
І недовірливий старий,
І рогоносець величавий,
Що шанував завжди як слід
Себе, дружину, свій обід.

XIII, XIY
XY
Бувало він іще у ліжку,
Йому вже вісточки несуть:
Гостинно стелять всі доріжку,
У трьох домах на вечір ждуть;
Там буде бал, дитяче свято.
Куди ж він вирушить завзято?
З кого почне він? Все одно:
Встигає скрізь він і давно.
В ранковім поки що уборі
Надівши пишний болівар,
Онєгін їде на бульвар
І там гуляє на просторі
Допоки зведений брегет
Не нагадає про банкет.

XYI

Вже темно. В сані він сідає:
«Пішла!»-лунає крик гучний,
Морозним сріблом посипає
Широкий комір дотичний.
«Talons!»-гукнув, приїхав, в двері,
Там вже чекав дружбан Каверін.
Щойно ввійшов він- пробка в стелю,
Вина брандспойт на всю оселю!
Вже на столі roast-beef кривавий,
Трюфелі, розкіш юних днів,
Витвір французьких кухарів,
І страсбурзький пиріг до кави
Між сиром лімбурзьким живим
І ананасом золотим.


XYII

Ще спрага келихів жадає
Залить гарячий жир котлет,
А дзвін брегета сповіщає,
Що вже почавсь новий балет,
Театру злий законодавець,
Геть перемінливий ласкавець,
Самих спокусливих актрис,
Почесний мешканець куліс.
Онєгін їде до театру,
Де всякий вільний показати,
За tntrechat ладен плескати,
Свистати Федру й Клеопатру,
Моїну кликати, аби
Його почули між юрби.

XYIII

Чарівний край! в добу нагоди,
Сміливої сатири син,
Блищав Фонвізін, друг свободи,
І запозичливий Княжнін;
Там Озеров дань мимоволі
Сльози народної у колі
Ділив з Семеновою в злив;
Там наш Катенін воскресив
Корнеля геній величавий;
Там вивів Шаховський їдкий
Власних комедій жвавий рій,
Там і Дідло домігся слави,
Там за завісою куліс
Й минали дні мої колись.

XIX

Мої богині! що ви? де ви?
Почуйте мій печальний глас:
Чи ви все ті ж? чи інші діви,
Змінивши, не затьмили вас?
Чи знов почую ваші хори?
Чи знов узрію Терпсихори
Душі натхненної політ?
А чи усіх пощезне й слід
Знайомих пик, мій любий друже,
І, глянувши, сумний поет
Крізь розчарований лорнет,
Й глядач веселощів байдужий
Безмовно буду позіхати
Й  минуле гадкою качати.

ХХ

Аншлаг в театрі, ложі сяють,
Партер і крісла - все кипить,
Початку оплеском сприяють,
Завіса в русі шелестить.
Блискуча і легка безмірно,
Між німф, слухняна, мов струна,
Стоїть Істоміна. Вона
Стоїть в пуантах серед кола,
Поволі на нозі кружить,
Раптом стрибок-і вже летить,
Летить, мов пух від вуст Еола,
То вигне стан свій, то зів’є
І ніжкою об ніжку б’є.

ХХI

Всі плескають. Онєгін входить,
Іде між крісел по ногам,
Лорнет подвійний вбік наводить
На ложі незнайомих дам;
Всі яруси окинув зором,
Все бачив: лицями, убором
Украй незадовільний він;
Чоловікам послав уклін,
Потім окинув оком сцену,
Наче розгублено зирнув,
Враз відвернувся-й позіхнув,
Мовляв: «Усіх пора на зміну;
Балети довго я терпів,
Та і Дідло вже надоїв».

ХХII

Іще амури, біси, феї
На сцені скачуть і шумлять;
Іще приморені лакеї
На шубах по під'їздом сплять;
Не перестали тупотіти,
Плескати, кашляти, свистіти;
Іще на рветься в страйкарі
Принаймні жоден з ліхтарів;
Ще в зігріванні б’ються коні,
Ще не чекають на панів
І кучери біля вогнів,
Лають панів і б’ють в долоні,-
А вже Онєгін знов у путь;
Вбрання до балу надягнуть.

XXIII

Чи намалюю не казково
Вам особистий кабінет,
Де вихованець мод зразковий
Свій поновляє туалет?
Де за капризом феєрично
Торгує Лондон педантичний,
Товар віддавши морякам,
За ліс і сало возить нам,
Все, що в Парижі смак голодний
Корисний промисел обрав,
Все винаходить для забав,
Для розкоші, все задля моди,-
Все прикрашало кабінет
Бранця й улюбленця тенет,
Які смакують винуватці,
Скажімо, в років вісімнадцять.

XXIY

Бурштин на трубках Царгорода,
Фарфор і бронза на столі,
І, почуттів тонких нагода,
Парфуми в чистім кришталі,
Гребінки, пилочки стальні,
Прямі є ножиці й криві,
І щітки тридцяти родів
Для нігтів, також для зубів.
Русо (як приклад для мішені)
Не тямив, як поважний Грим
Смів чистить нігті перед ним,
Геть красномовним навіженим.
Поборник вольності та прав
Тут зовсім рації не мав.

XXY

Людина файна може бути,
Та що до нігтів, разом з тим,
Хто може вік, добу забути?
Богує звичай над усім.
Другий Чадаєв, мій Євгеній,
Пліткам мав острах незбагненний,
В своїй одежі був педант
І те, що ми назвали франт.
Години з три в легкій манері
Поперед дзеркалом вертів
Та із вбиральні не спішив,
Подібно примхливій Венері.
Коли на чоловічий лад
Рядилась йти на маскарад.

XXYI

В смаку найвищім туалетом
Для вас зробив я подання,
Я міг би перед вченим світом
Тут навести його вбрання:
Авжеж, бо це було б сміливо
Розмалювати своє ж діло:
Та панталони, фрак, жилет
В російській мові пірует;
А бачу я, (погоджу з вами),
Що вже і так мій бідний склад
Рябів би зовсім без принад
Геть іноземними словами,
Хоч і шпурляв я на віку
В Академічнім словнику.

XXYII

Тепер у нас не те в предметі:
Краще поквапимось на бал,
Куди вогнем в ямській кареті
Вже мій Євгеній мчав в аврал.
Перед померклими домами
По сонній вулиці рядами
Подвійні ліхтарі карет
Скидають світло на кашкет
Й веселку на снігу наводять;
В намисті плошок разом з тим
Блищить захоплююче дім;
Разом по вікнам тіні ходять,
Бликають профілі голів
І дам, і модних диваків.

XXYIII

Ось наш герой уже у сінях;
Ще мить-швейцар йому киває,
На мармурових ось ступенях
Зійшов. Волосся поправляє.
Ввійшов. Народу повна зала;
Вже грати музика пристала;
Мазурка натовп весь займає,
Юрба у захваті гуляє;
Бриньчать кавалергарда шпори;
Літають ніжки милих дам,
За ними всюди тут і там-
Мужів всіх погляди покори,
І ревом струн-нещадних зводниць
Заглушений весь шепіт модниць.

XXIX

У дні веселощів, бажань
Балами я здіймав хвоста:
Найкраще місце для зізнань
І задля вручення листа.
Тож ви, поважніше подружжя!
Надам пораду вам долужно;
Вас прошу, маю на меті,
Що хочу вас застерегти.
І вас, усіх матусі гоже:
Бороньте доньок від тенет,
Не випускайте з рук лорнет!
Не те, не те, борони боже!
Я це лише тому пишу,
Що вже давно я не грішу.

XXX

На жаль, що геть задля забави
Життя я значно перевів!
Аби ж звичаї не страждали,
Бали і досі б я любив.
Кохаю я шалену младість,
Тісноту й блиск, жагу і радість,
І дам вбрання на пишний лад;
Люблю їх ніжки; втім, навряд
Знайдете ви в Росії модній
Струнких три пари дамських ніг.
Ох! Довго ж я забуть не міг
Дві ніжки…В сумі, охолодний,
Я пам’ятав їх все, і в сні
Крають вони серце мені.

XXXI

Коли ж і де, в якій пустелі,
Забути можна їх навіки?
Ох! Ніжки, ніжки-серця скелі,
Гір почуттів ви квіти й пики!
Виплекані ви в східнім пуху,
В сумнім північному снігу
Ви не залишили і слідів:
Палац під ніжками радів
Геть полохливого торкання.
Заради вас чи забував
Жагу похвал і славних справ,
І край батьків й поневіряння?
Десь зникло щастя юних днів,
Як у садку ваш ніжний спів.
 
 XXXII

Діани груди, щоки Флори
Чарівні, що тут говорить.
Одначе ніжку Терпсихори
Серце ще більш боготворить.
Вона віщує насолоду,
Неоціненну нагороду.
Ніжка одна, або ж їх стрій-
Серця бажань свавільний рій.
Люблю її, мій друг Ельвіна,
Під скатертиною столів,
На веснянім одрі лугів,
Узимку поблизу каміна
І на паркеті всіх осель,
І на граніті морських скель.

XXXiii

Я море зрів перед грозою:
Згадую, заздрив хвилям я,
Що набігали чередою
До її ніг у сяйві дня!
О! Хвилі! Як жадав я з вами
Торкнутися тих ніг вустами!
Ніколи серед палких днів,
Коли мій юний жар горів,
Не мав я стільки нетерпіння
Цьомати губоньки Армід,
Чи то трояндочки ланіт,
Чи перси, сповнені томління;
Ні, зроду ще пориву рій
Так не терзав душі моїй.

XXXIY

Я розумію другий час!
В таємних мріях, в дивних снах
Відпочивав навіть Пегас:
Я відчував ніжку в руках;
Знову уяви закипання,
Знову мені її торкання
Збурило в серці мою кров,
І знову сум, знову любов!..
Та досить славити нікчемних,
Їм дарувати ліри спів,
Вони не варті почуттів,
Пісень не варті і натхнення:
Слова і погляд чарівниць
Оманливі… як ніжки їх.

XXXY

Що ж мій Онєгін? Напівсонний
Із балу в ліжко їде він:
А Петербург геть невгомонний
Від барабану губить сплін.
Встає купець, іде м’ясник,
На біржу тягнеться візник,
Охтенка з глечиком спішить,
Під нею ранком сніг хрумтить.
Прийшов до тями ранок файний.
Відкриті ставні, сивий дим
Стовпом виходить із труби,
І хлібник, німчура охайний,
У паперовім ковпаку, не раз
Вже відкривав свій васісдас.


XXXYI

Втім, шумом балу знеможЕний,
Перетворивши ранок в ніч,
Спокійно спить в тіні блаженній
Забав та розкоші наш біч*(бувалий інтелігентний  чоловік)
Опівдні встане він і знову
До ранку геть життя готове,
Одноманітне й кострубате,
І завтра ладен він стрибати.
А в тім, чи тішив цей клейнод
Мого Євгенія, натомість,
У світлі райдужної втоми
Від повсякденних насолод?
Чи був, від-так, до балів скорий,
Необережний і не хворий?

XXXYII

Зарано почуття спливли,
Йому набридло світло, й шум;
Красуні мало й побули
Предметом його звичних дум;
Встигли стомити їхні зради;
Дружбі і друзям був не радий,
Тому що не завжди тож міг
Beef-stеаks і страсбурзький пиріг
Шампанським щедре поливати,
Штрикати в’їдливі слова,
Коли боліла голова;
І хоч він був гульвіса знатний,
Та все ж задув він каганець
На брань і шаблю, і свинець.

XXXYIII

Недуга та, що їй причину
Давно би визначить пора,
Англійському подібна спліну,
Це звичайнісінька хандра
Заволоділа ним потроху;
Застрелитись він, слава богу,
І заходитись не зхотів,
Втім, до життя охолодів.
Як Child-Harold, похмурий, томний,
Йому вітальні всі-притон;
Ані плітки, ані бостон,
Ні погляд милий, тихий, скромний,
Його, немовби як старого,
Не переймало геть нічого.

XLII

Світські причудниці славетні,
Вас всіх раніше кинув він;
Хоча ще ми не зовсім літні,
Ми вищий тон шлемо у сплін,
Хоча, можливо, інша дама
Тлумачить Сея і Бентама,
Втім, взагалі їх вся розмова
Нестерпний белькіт дріб’язковий;
Вони, до того ж, непорочні,
Такі величні, (слів нема),
Так благочестя всі сповна,
Так обережні і так точні,
Так недосяжні для мужчин,
Самий їх вигляд клонить в сплін.

XLIII

І ви, красуні молоді,
Яких вечірньою порою
Уносять дрожки удалі
Десь пітерською мостовою,
І вас покинув мій Євгеній,
Байдужий до снаги буремній,
Онєгін вдома заточився,
Зівнув і за перо схопився,
Хотів писати-труд завзятий
Йому гидким був;-й нічого
Не вийшло з-під пера його,
Він не потрапив в цех гуляти
До тих, яких не буду стежить
Тому, що сам до них належу.

XLIY

І знову, зморений нудьгою,
Душею начисто пустою,
Усівся з схвальною метою
Собі привласнити чийсь ум:
Загін книжок в полиці стиснув,
Читав, читав, втім все без зиску:
Нудьга там, там омана крає,
У тому совісті немає;
На всіх є різні там вериги;
Задавнилась старовина,
Вже тхне старим і новизна.
Немов жінок, лишив він книги.
Полицю, вкриту пилюгою,
Задраїв пильною тафтою.
XLY

Світла умови скинув враз,
Проте не став ніяк нарцисом,
З ним подружився я в той час:
Імпонували його риси.
Відданість мріям б’є до дна,
Є неповторна дивина
І гострий, втім, холодний ум.
Тож, я був злий, а він мав сум;
Була у нас одна подоба;
Життя томило обох нас,
І серця жар в обох нас згас;
І на обох чекала злоба
Сліпого випадку без слів
Саме на ранку наших днів.

XLYI

Хто жив та мислив, той не може
Людям не мати певний гнів;
Хто відчував, того до дрожі
Гнобить минулих втрата днів:
Нема й чарівності ніяк,
У того й спогадів змія,
Того гризе і каяття.
Все це збагачує життя,
Втім, поживляє і розмову.
Спершу Онєгіна язик
Мене бентежив, потім звик,
Сприймав уїдливу промову,
Й до жартів з жовчі пополам,
Й до люті чорних епіграм.

 
XLYII


 Як часто літньою порою,
Коли весь схил сяє іклом,
Вночі ні небо над Невою,
Ні вод її веселе скло
Не відбивають рис Діани,
Булих згадавши днів романи,
Згадавши запал і любов,
Чутливі та безпечні знов,
Тож ночі диханням притомним
Безмовно упивались ми!
Як в ліс зелений із тюрми
Перенесли колодник сонний,
Так нас відносило у мріях
До юних днів, ночей сузір’я.

XLYIII

С душею, сповненої жалю,
Обпершись з сумом на граніт,
Стояв Євгеній у печалю,
Як описав себе пиїт.
Ніч майже тиха, крик сови,
Перекликались вартові
Та далеченький дрожків стук
З Мильонною лунав, як друк;
Лиш човен не лишав весла,
Хоча дрімала ще ріка,
Нас полонили звисока
Ріжок і пісня удала.
Солодше ж, втім, нічних забав
Наспів Торкватових октав.


XLIX

Адріатичні небуденні,
О, Брента! ні, зустріну вас
І у пориві та натхненні
Чарівний ваш почую глас!
Святий він внукам Аполлона;
За гордість ліри Альбіону
Мені він знаний, більш-близький,
Вночі Італії морській
Насолоджусь бризом на волі,
З венеціанкою, між тим,
Втім балакучою поволі
На самоті з нею в гондолі;
З нею знайдуть вуста мої
Мову Петрарки і любові.

L

Де ж час моєї но свободи?
Пора! Пора! Прийди ж но, мила!
Чекаю з моря я погоди,
Всіх кораблів маню вітрила.
Крізь ризу бурь, всупереч хвиль,
Чи я почну в звичайний штиль
Вигул морських безкрайніх прерій?
Пора вже кинути цей берег
Геть неприязної стихії?
В цей полуденний суховій,
Під небом Африки моїй
Жадати сутінку Росії,
Де я страждав, де я кохав,
Де й серце з часом поховав.

LI

Онєгін ладен був зі мною
Чужі відвідати краї;
Та скоро ми були судьбою
На довгий час розлучені.
Щойно отець його сконався,
Перед Онєгіним зібрався
Позикодавців жадний полк:
З них кожний мав свій розум й толк:
Євгеній тяжбам нетерплячий,
Тож, згодний з жеребом своїм,
Надав свій спадок мирно їм-
Втрати значної в тім не бачив,
Можливо й знав іще до того
Кончини час свого старого.

LII

Йому відправлений був спішно
Від управителя доклад,
Що дядько при смерті у ліжку,
Час попрощатись без принад.
Отримав звістку-душ багву,
Поїхав він на рандеву,
Поштовими він поскакав
І вже завчасно позіхав,
Готовлячись, грошей заради, is
На жаль, скорботу і обман
(Тим і почав я свій роман);
Прибувши, був він безпорадним:
Знайшов його вже на столі,
Як грішну данину землі.

LIII

Знайшов він повен двір прислуг;
Багато є митців страждань,
Е серед них і недруг, й друг,
Мисливці щодо поховань.
У путь небіжчика звели,
Гості й попи їли, пили,
А потім важно розійшлися,
Неначе ділом зайнялися.
Ось наш Онєгін-сільській статник,
Заводів, вод, лісів, покосів
Хазяїн повний, втім він досі
Порядку ворог й марнотратник,
І радий він, що шлях-занедбу
Тепер змінив він на що-небудь.

LIY

Два дні йому були чудові
Вкрай усамітнені поля,
Свіжість похмурої діброви,
Тихе дзюрчання джерела;
На третій гай, і пагорб, й поле,
Як задля зору, було кволе;
Згодом наводили вже сон,
Потім узрів він: це-полон,
Що тут, в селі нудота схожа,
Хоч край балами не кишів,
Нема і карт, нема віршів.
Хандра чекала насторожі,
Була йому як одежина,
Як тінь, як віддана дружина.

LY
Родився я, щоб жити мирно,
Скидати оком на лани;
У глушині гучніша ліра
І мальовничі творчі сни.
Дозвіллю давши час джерельний,
Блукаю озером пустельним
І far nientе мій закон.
Тож кожний ранок мені трон
Солодких витівок свободи:
Читаю мало, довго сплю,
Стрімкої слави не ловлю.
Чи я не так колись проводив
У бездіяльності, в тіні
Найщасливіші мої дні?
 
LYI

Село цвіте, любов й гультяйство,
В поля пірнаю з головою!
Я радий бачить невігластво
Поміж Онєгіним і мною,
Аби глузливий, втім, читач,
Чи будь-який но споживач
Вкрай хитромудрого наклепу
Не влаштував мені халепи,
Щоб не повторював безбожно,
Що сплямував я свій портрет,
Як Байрон, гордості поет,
Буцімто нам уже не можна
Писати інше промовисто,
Лише про себе особисто.
 
LYII

Відмічу вчасно: всі поети
Є побратими солов’я.
Бувало дорогі предмети
Я бачив в сні й душа моя
Таємний образ боронила;
Їх згодом муза оживила:
Так я- безпечний їх Дедал,
І діву гір, мій ідеал,
І бранок берегів Салгіра.
Отже від вас, друзі мої,
Часто питаннячко звучить:
«За ким зітхає моя ліра?
Кому в юрбі ревнивих дів
Ти присвятив її наспів?»

LYIII

Чий погляд, даючи натхнення,
Тендітну ласку сотворив
Для твого співу повсякдення?
Кого твій вірш боготворив?»
Й нікого, друзі! Ні, їй-богу!
Шалену почуттів тривогу
Втім безпросвітну я пізнав.
Благий, хто з нею поєднав
Гарячку рим: віт тим подвоїв
Поезії священний піт,
Петрарку ідучи услід,
Втім муки серця заспокоїв,
Спіймав і славу поміж тим,
Я ж був тоді дурко й німим.

LIX

Зникла любов; зустрів я музу,
І десь подівся серця сум,
Знов вільний я задля союзу
Чарівних мар, емоцій й дум;
Пишу; і серце не сумує,
Перо, забувшись, не малює
До розпочатих но віршів
Жіночих ніг, ані голів;
Холодний попіл вже не пихне
Сумую я, та сліз не пить,
І скоро, скоро бурі слід
В душі моїй зовсім затихне.
Тоді-то я почну писати,
Коли й не спатиме косматий
Нестримний місяць молодий-
І полум’яний і блідий!


LX

Я міркував вже форму плану
І як героя я назву;
Допоки власного роману
Завершу я першу главу;
Передивився все завзято:
Так, протиріччя є, й багато,
Але їх правити не хочу.
Цензурі борг віддам охоче
І журналістам на глумління
Свого труда весь плод віддам:
Радій но ж невським берегам,
Новонароджене творіння,
Здобудь мені слави віки,
Криві чутки і матюки.

Глава друга
I
Село, де нудьгував наш жлоб,
Справляло серцю оберіг,
Там друг невинних насолод
Благословити б небо міг.
Господський дім особняком,
Там, де гора була щитом,
Стояв над річкою. А далі
Поперед ним був сад міндалій,
Луги з ланами золотими,
І миготіли села там,
Паслась худоба по куткам,
І сіни створював густими
Занедбаний величний сад,
Притулок вдумливих дріад
II

Поважний замок цей звели,
Як замки зводиться повинні:
На лад і смак старовини,
Такі у стилі ретро нині.
Цупкий відмінно та надійний,
В гостинній штофні но шпалери,
Царів портрети і Гомера,
І печі в кольорах і стіни.
Та все це нині занепало,
Не знаю, тільки но, чому.
Проте, як другу ось цьому,
Потреби в тому було мало,
Тому, що він одне зітхав
Посеред модних й давніх зал

Евгений Онегин гл 2 абзац 3

Він в тих покоях оселився,
Де саме сільський престарий
Весь вік з ключницею сварився,
В вікно дивився і курив.
Все було просто: стіл дубовий,
Дві шафи та диван пуховий,
Ніде ні плями від чорнил.
Онегин шафи ті відкрив;
В одній знайшов зошит видатків,
У другій у пляшках напої,
Декілька глечиків з водою
Та календар задля податків:
Старий, маючи вдосталь справ,
До інших книг не заглядав.

IY

Сам серед власної оселі,
Щоб тільки час но марнувати,
Спочатку здумав наш Євгеній
Новий порядок заснувати.
В рідній глуші мудрець пустельний
Ярем він барщини пекельний
Легким оброком замінив;
І долю раб благословив.
Зато в кутку в себе надувся,
Шкоду побачивши й тьму бід,
Його корисливий сусід,
Другий лукаво посміхнувся
Тай разом вирішили так:
Найнебеспечний він дивак.

Y

Зпочатку всі гостить з’їжджались;
Проте, як в задньому дворі
Й йому,зазвичай, подавали
Коня донського о порі,
То тільки ще десь вздовж дороги
Почують їх домашні дроги,-
Вчинком образившись таким,
Всі дружбу припиняли з ним:
«Сусід наш неук, божевільний,
Він фармазон; він п’є одно
Червоне (склянкою) вино;
До ручки дам він йти не схильний;
Всі «Да» та «Ні»; він скаже: «Да-с!»
Він може бути й ловелас!»

YI

У власний край в той самий час
Новий поміщик приплигав
І теж усюди всякий раз
Розбору привід подавав:
Пан Володимир він, Ленской
З душею прямо «геттінськой».
Ну, красень, з виду модний кент,
Прихильник Канта і поет.
Він із Германії, поривний,
Привіз знань проміні месії:
Вельми вольнолюбиві мрії,
Дух запальний й доволі дивний,
Завжди захоплену промову
Та пасма довгі причудові.

Евгений Онегин 2, 7

Холодної розпусти світла
Він ще позбавився на пів,
Його душа була зігріта
Вітанням друзів, сміхом дів;
Вкрай миле серце його гріє
І пестить так і сяк надія,
І миру блиск новий і вози
Тож полонили його розум.
Він забавляв себе у мрії
Сумнівом серця з будь-чого;
Мета його життя цього
Була невизначена в дії,
Над нею й голову ламав,
Й дива скрізь бачив і сприймав.

YIII

Він вірив, що душа рідненька
Із ним з’єднатися повинна,
Поневіряючись частенько,
Його чекати, втім, невпинно;
Він вірив, що всі друзі ладні
За честь його прийнять кайдани,
Що не здригнеться їх рука
Товкти губу наклепника,
Що є й обрані проведінням
Люди святі (можливо й я),
Що невмируща їх сім’я
Вкрай благодатним но промінням
Колись усіх осяє нас
І всі підкорять свій Парнас.

        IX
Жаль і обурення, й зарука
На благо й чиста, втім, любов
І слави вельми терпка мука
Вже рано хвилювали кров.
Він світом мандрував укотре;
Під небом Шиллера і Гете
Вкрай поетично і невтомно
Душа спалахувала в ньому(
І муз піднесених буття,
Щасливчик, він не сплямував:
В піснях він гордо прославляв
Завжди піднесенні чуття,
Пориви чистої душі
Й важливий де в чому рушій.

          X

Співав любов, коханню слушний,
Ясною пісня, втім, була,
Як діви думи простодушні,
Чи немовляти сну імла
В пустелях неба,не підзвітних,
Богиня тайн і дихань ніжних.
Співав розлуку і печаль,
Про дещо і туманів шаль,
Про романтичну, втім, грозу;
Співав він про далекі сходи,
Де тихо плещуть в лоні води
І ллють його живу сльозу;
Співав про квіт життя і роки
У майже вісімнадцять років.

          XI

В пустелі, де лише Евгеній
Міг цінувать його дари,
Панів в гущавині зеленій
Йому спротивились пири;
Тікав від бесід їх сумних,
Дебатів їх благорозумних
Про сінокоси та вино,
Про псарню,тощо, безліч тем,
Він не блищав, звісно, чернецтвом,
Ані поезії вогнем,
Ні гострим розумом (заб’єм),
Ані в гурті життя мистецтвом;
Та, ось розмови їх дружин
Більш заслуговують на сплін.

          ХII

Заможний, файний з виду Ленський,
Приймався всюди, як жених,
Такий був звичай повсякденний;
Дівок всі сватали своїх
За напів руського сусіда;
Ледь він зайде, бесіда й з‘іде
Словом за слово криво й боком
Про дів життя, втім, одиноке.
Сусіда ваблять самоваром,
А Дуня розливає чай;
Шепочуть ій: «Дунь!Не зівай»!
Згодом приносять і гітару;
І забринчіть вона (Бог мій):
Прийди до мене, дорогий!
   
       XIII

Втім, Ленський, не хотівши, звісно,
Кайдани шлюбу надягать,
З Онегиним бажав він тісно
Знайомство всує зав‘язать.
Вони зійшлись, каміння й хвиля,
Вірші і проза, путь і миля.
Відмінність їх стільки ріже,
Скільки доповнює і лиже.
Спочатку разом нудьгували,
А згодом майже побратались.
З‘ізджались верхи ледь щодня
І скоро нерОзлучні стали.
Так люди (перший каюсь я),
Коли робити що нема.

       XIY

Та дружби зась тієй між нами,
Як забобон зміст не шкребе,
Ми всіх вважаємо нолями,
А одиницями - себе!
Наш погляд всіх в Наполеони;
Тварин двоногих тут мильони,
Зброя одна для них утішна:
Є почуття-нам дико й смішно.
За всіх терплячий був Євгеній;
Хоча людей він, звісно знав
І взагалі їх зневажав,-
Втім (норм немає без exceptio)
Інших він дуже помічав
І збоку драйв їх поважав.

Примітка:
          exceptio-виняток,
Тобто, немає правил без винятків.озлучні стали.


           XY

Він слухав Лєнського з запалом,
Його нестримно палкий speech (спіч)
І розум, й розсуд (вкрай замало)
Наштал піднесених облич,-
Було Онегіну все ново;
Він охолоджуюче слово
Тут намагався не вставлять
І думав: зайве заважать
Його миттєвому блаженству;
Й без мене, тож, настане час;
Нехай живе (допоки зась)
Та вірить миру і братерству,
Пробачим драйву юних днів
І юний жар і юний спів.

         XYI

В них все породжувало спір,
Усе на роздуми тягло,
Племен колишніх договір
І плід наук, добро і зло,
І пересуди вікові,
І гроба таємниці всі,
Життя і доля, в свою чергу,
Де слід копати, а де зверху.
Пост в жару думок і сіни
Читав, забувшись, низку тем-
Уривки де-яких поем,
І вкрай поблажливий Євгеній
Їх хоча й мало розумів,
Старанно вуха, все ж, гострив.

XYII

Частіше ж пристрасті, як вади,
Друзяків вабили моїх.
Позбувшись їх страшної влади,
Онєгін говорив про них
З повільними жалісним зітханням,
Блаженний, хто мав хвилювання,
Та врешті-решт від них відстав;
Блаженний той, хто їх не знав,
Той, хто студив любов в розлуці,
А ворожнечу здав киринні,
Зітхав при друзях і дружині,
Не даючись ревнивій муці,
І діда вірний капітал
Підступній двійці не трамзал*

Примітка:
* - не довіряв.

         XYIII

Коли на дно ми скинем якір
В благорозумній но тиші,
Коли буремний згасне факел,
І нам стають усе смішні
Їхнє свавільство і пориви
Зміст запізнілих наративів,-
Смиренні де в чому в труді,
Ми ладні слухать іноді
Жаги чужої мови бунту,
І в нас на серці тане лід,
Старий так саме інвалід
Горне свій слух кожну секунду
Байкам неголених юнців,
Забутий у своїй хатинці.

         XIX

Зато і полум’яна младість
Ніщо не може приховати.
Розбрат, любов, печаль і радість
Здатна вона розтіліпати.
Мов був в коханні інвалідом,
Онєгін слухав з важним видом,
Як серце сповідями б‘є-
Поет виказує себе;
Свою довірливу геть совість
Він простодушно оголяв.
Євгеній запросто впізнав
Його кохання юну повість,
Жвавий поривом весь переказ
Давно відомими, як Мекка.

         ХХ

Ох і любив він: в наші дні
Так вже не люблять; як одна
Душа із пристрастю поета
Любити ще приречена:
Завжди саме лише мріяння,
Одне самісіньке бажання,
Звична самотня тож печаль.
Ані за обрієм вуаль,
Ані довги роки розлуки,
Ні муз пісні, ні серця з’їди,
Ні іноземні краєвиди,
Ні гам веселий, ні науки
Душі не завдали проблем,
Зігрітій пафосним вогнем.

         XXI

Юнак, ледь Ольги серце здав,
Сердечних мук іще не знав,
Свідком розчуленим він став
Її дитячих геть забав;
В тіні покривної дубрави
Він поділяв її забави;
І дітям зичили вінці,
Їх шлюб був, майже, в гаманці.
В не норовливій глушині
Тендітна та незаймана
В очах батьків цвіла вона
Всі дні і ночі запашні
Схожа конвалії вразливій,
Тендітній, вкрай не норовливій,
Яку не знали у траві
Ані бджола, ані джмелі.

         XXII

Вона співцю подарувала
Захоплень юних перший сон,
Про неї думка надихала
Його цівниці перший фон.
Пробачте, ігри золоті!
Він покохав гаї густі,
Зірок самотність, що висять
Вночі і вдень, і в повний місяць-
Небесну, нібито, лампаду,
Якій присвячували ми
Сльозу зізнання чи псалми,
Таємні муки і розраду...
Втім, нині бачимо лиш там
Заміну тьмяним ліхтарям.

          XXIII

Скромна весь час і завжди слушна,
Наче ранкова квітка біла,
Як перл поета простодушна,
Як перший поцілунок мила;
Очі, як небо, світло сині,
А ніжки, під стать балерині,
Посмішка, локони льняні
Й осина талія при ній,
Все в Ользі...будь-який роман
Візьміть і ви знайдете вірно
Її портрет: чуттів анклав,
Колись я сам його кохав,
Та він мені набрид безмірно.
Дозволь, читаче мій, с тобою
Займемось з меншою сестрою.


        XXIY

Представлю вам сестру Теттяну...
Уперше з іменем таким
Тендітні сторінки роману
Ми своєвільно освятим.
Так що ж? Воно приємно, звучно;
Втім, з ним, я знаю, нерозлучно
Є спогади старовини
Дівочої чи! Хоч би хни
Щодо смаку дуже туманно
У нас і наших іменах
(Не хвалючись вже на віршах)
Освіта нам не притаманна,
Бо нам усім дісталося від неї
Лише манірність- Мекка  всіх лакеїв.        XXY

         XXY

Отже,сестра Ольги Тетяна.
Ані краса іі плечей,
Ані обличенька рум‘яна
Не ваблять в ній чужих очей.
Дика, печальна й мовчазна.
Як лань лісна, геть боязка,
Вона в своїй рідній родині
Так почувалась, мов в чужинній.
Ласкатися вона не вміла
Ні до батьків, ні до людей;
Дитя саме, в юрбі дітей
Гратися, бігать не хотіла
Бува цілого дня одна
Просиде вкрай біля вікна.


         XXYI

Задумливість була, як зілля,
Від майже колискових днів,
Як ліки сільського дозвілля,
Була садочком почуттів.
Її зніжені вкрай пальці
Не знали голок щодо п’яльців.
Так візерунками вона
Не оживляла полотна,
Охоти володіть прикмета,
З слушною лялькою дитя
Готує душу без шиття
До чемності-зброї естета,
Й повторює поважно їй
Вправи матусеньки своїй.


          XXYII

З ляльками, втім, і в ці роки
Було Тетяні не з руки.
Ні про новини, ні про моди
З ляльками бесід не проводить.
Навіть дитячі вибрики
Чужі: проте страхіть байки
Узимку в темряві ночей
Зіниці ширили очей.
А, як то няня і збирала
До Ольги на широкий луг
Подруг її маленький круг,
З ними Тетяна теж не грала;
Байдужим був їй гомін й сміх,
І шум забав пустих і втіх.


         XXYIII

Їй довподоби на балконі
Було вдивлятись в схід зорі,
Зорю вона брала в долоні-
Здіймала руки догори.
А от коди зоря ще спала,
Вона зірок вир виряжала,
Допоки схил ще не світліє
І вісник ранку, вітер, віє,
І входить поступово день,
Й пташки вдаються до пісень.
А взимку, коли нічна тінь
З пів миру має володінь
І довше мир цей накриває,
І довше геть в пустій тиші
Туман над місяцем кружить,
Ледачий схід відпочиває,
У звичний час, позбувшись сна,
Вставала при свічках вона.


         XXIX

Їй рано в‘ілися романи;
Вони замінювали все:
Поневіряння і омани,
І Ричардсона над усе;
Батько її був вельми милий,
В минулому десь запізнілий;
В книжках, втім, не вбачав він шкоди;
Він, не читавши їх ніколи,
Вважав за іграшку пусту
Й не турбувався він тому,
Який таємний в доні том
І чи причинить хибне й зло.
А от, утім, його дружина
Від Ричардсона навіжена.


         XXX

Вона любила Ричардсона,
Втім не тому, що прочитала,
І не того, що Грандинсона
Проти Лавласа обирала.
В старовину княжна Аліна,
Її з Московії кузина,
Їй часто твердила про них.
Її супруг був ще жених
Тоді, втім по неволі
Вона зітхала «о другом»,
Який і серцем й розумом
Подобався їй «боле»:
Цей Грандисон був славний франт;
Гравець і гвардії сержант!


           XXXI

Як він, й вона в ладу з сукнею:
Згідно той моди й до лиця.
Втім, не порадившись із нею,
Її поперли до вінця.
Щоб обнулити її горе,
Кмітливий муж подався скоро
Мерщій до власного села,
Саме туди, де і вона
Бог зна там ким оточена,
Яке дозвілля там вела.
Було спочатку й поривалась,
Ледве із ним не розлучилась;
Згодом хазяйством зайнялась,
Нарешті звикла і навчилась.
Нам небом звичка надана,
Заміна щастячку вона.

         XXXII

Звичка підсолодила горе,
Котре щось інше не поборе.
Велике відкриття невдовзі
Її вже втішило назовсім;
Вона між ділом-ради кругом
Зробила відкриття, як другом,
Тож чоловіком керувати
І завжди гарний настрій мати.
Вона їздила по роботах,
На зиму, тож, гриби солила,
Облік вела, лоби голила,
Ішла до лазні по суботах,
Била й служниць (страждала й пика),-
Все власне це без чоловіка
Робила й взбучку завдавала,
Втім, чоловіка й не питала.

Глава друга вірш 33

Бувало що писала кров’ю
Вона в альбом тендітних дів,
Звала Поліною «Прасков’ю»
І говорила все наспів,
Корсет носила вельми вузький,
І руський Н, як N французький
Уміла вимовити в носа;
Втім, швидко все перевелося:
Корсет, альбом, княжну Аліну,
Чутливих віршиків приватних
Вона забувши, стала звати
Акулькою свою Селіну
Та оновила (хай їм грець)
На ваті шлафор і чепець

Гл 2,34

Втім муж любив її сердешне,
Затіям нагляду не вів,
У  всьому вірував їй (й кешно), *(кешно-щодо грошей)
А сам в халаті їв та пив;
Тихо життя його котилось;
Під вечір іноді сходилось
Сусідів в немалому крузі,
Безцеремонних файних друзів;
Для туги і по зловживати,
І посміятись разом з тим.
Так повниться й дозвілля цим;
Ось Ользі чай вже готувати,
Там вже вечеря, спати в пору,
І гості їдуть вже із двору.

  Гл 2,35

Вони пестили в житті мирнім
Звички старої давнини;
У них на масляниці жирній
Водилися руські млини;
Два рази в рік вони говіли;
На круглих гойдалках кружили,
Пісні застольні, хоровод;
На Трійцю, в день, коли народ,
Зітхаючи, йде на молебень,
Чутливо на пучок зорі
Лили сльозу - зо дві, чи три;
Без квасу їм і будень-злидень,
І за столом у них гостям
Носили страви по чинам.

Гл 2,36

Ось так і старились вони
І відчинилась, хай їй грець,
Вже ж, врешті-решт, кришка труни,
І він новий прияв вінець.
Помер він в час перед обідом,
Оплаканий своїм сусідом,
Дітьми і вірною дружиною,
Якій і сам він був світлиною.
Він простий був, ладний у парі,
І там, де прах його лежить,
Надгробний пам’ятник гласить:
Смиренний грішник Дмитро Ларін,
Господній раб і бригадир
В могилі цій смакує мир.

Гл 2,37

В своїх пенатах просвітлений,
Владимир Ленський навістив
Сусіда пам’ятник смиренний,
Й зітхання праху присвятив.
І серце краялось безумно.
«Рооr Yorick!- він мовив сумно.-
Він на руках мене тримав.
В дитинстві раз у раз я грав
І Очаківською медаллю!
Пророчив Ольгу ледь щодня:
Мовляв, чи дочекаюсь дня?..»
І, повний щирою печаллю,
Одразу ж Володимир склав
Йому надгробний мадригал.

Гл 2,38

І там же написом печальним
І батька й матері, в сльозах,
Почтив він прах патріархальний…
На жаль! на власних терезах
Миттєвим жаттям покоління,
Де є і жереб провидіння,
Так сходять, зріють і падуть;
І інщі їм услід ідуть…
Так наше легковажне плем’я
Росте, хвилюється, кипить
І в той світ прадідів тіснить.
Зазнає жнив і наше сем’я,
Й наші онуки в добрий час
Зі світу витиснуть і нас.

Гл 2,39
Не потурайте сумом змію,
Живіть в коханні, знічев’я,
Її нікчемність розумію
І мало з нею знаюсь я;
Я для примар закрив повіки;
Дедалі, втім, надій шуліки
Бентежать серце іноді;
Без непомічених слідів
Залишить світ цей – не фонтан,
Хоча й пишу не для похвал,
Кортить зійти на п’єдестал
Й назавжди залишитись там,
Щоби про мене без клобук
Нагадував будь-який звук.

Гл 2, 40

Й будь-кому в серці кров розгоне,
І, збережена, втім, судьбою,
Можливо, в Літі не затоне
Строфа, що укладалась мною.
Можливо (сподівань, мрій чайко)
Кивне в майбутньому незнайко
На мій прославлений портрет,
Мовляв: погляньте! ось поет!
Прийми ж подяку й омовіння,
Цінитель мирних аонід,
Ти, чия пам’ять теребить
Мої такі леткі творіння,
І чий з легкої руки слоган
Потормошить лаври старого.

Глава 3 вірш 1

«Куди? Вже ці мені поети!»
-Бувай, Онєгін, тож, пора.
«Я не держу тебе, втім де ти
Власні проводиш вечора?»
-У Ларіних.-«Ось це так чудно.
Помилуй! і тобі не нудно
Там стільки вечорів кроїти?»
-Нітрохи.- «Важко зрозуміти.
Звідси я бачу досить гарно:
По-перше, думка ось первинна,
Проста-простісінька родина,
Щодо гостей дбає старанно,
Чай, варення, розмов набір
Про льон й дощі, про скотний двір…»

                Гл 3,2

Я тут біди ще на вбачаю.
«Нудьга, таки, біда без смуг.»
-Я світський кіл ваш зневажаю;
Мені близький домашній круг.
Де можу я…-«Знову еклога!
Та досить, ну ж, заради бога.
Ну, що ж? ти їдеш: жаль порожня.
Ох, слухай, Ленський; якось можна
Мені побачить Филліду ту,
Предмет думок всіх і пера.
Сльози і рим et cetera?..
Представ мене.»-Жартуєш.-«Ту».
-Я радий.-«То ж?»-В цей саме час
Вони охоче приймуть нас.

 Гл 3,3

Їдемо.-Й поскакали друзі.
Явилися наче чини,
Накрили їм (гуляй на пузі)
Гостинний стіл старовини:
Обряд відомий частування,
Здобні й десертні готування,
Соки, повидла й варення,
Навіть за чай вибачення;
Глечик із медом вощаним,
Вода бруснична поряд з ним.
………………………………………….
………………………………………….
………………………………………….
………………………………………….
………………………………………….
………………………………………….
………………………………………….

      Гл 3,4

Вони додому жартома
Летять веселі та бідові,
Тепер почуймо крадькома
Героїв молодих розмову:
-Ну що ж, Онєгін? Ти шкодуєш.-
« То звичка, Ленський».- Втім нудьгуєш
Ти дещо  більше- «Ні, не смію.
Однак у полі вже темніє;
Скоріш пішов, пішов, Андрійко!
Піддай хутчіше під хвоста!
До речі: Ларіна проста,
Хоча за милість їй п’ятірка;
Боюсь, якби брусничні  води
Не наробили б мені шкоди.

Гл 3,5

Скажи-но, котра за них Тетяна?»
-Так та, яка із них сумна
І мовчазлива, мов Світлана,
Ввійшла й присіла до вікна,-
«Невже закоханий ти в меншу?»-
-А що?-«Та я обрав би іншу,
Коли б я був, як ти, поет.
Риси у Ольги не букет.
Точно в Вандиковій Мадонні:
Червоним й круглим є обличчя,
Очі спустошено бездонні…
Занадто й для середньовіччя».
Ленський майже не сперечавсь,
На всьому протязі мовчав.

          Гл 3,6

Візит Онєгіна тим часом
До Ларіних у екіпажі
Добряче всіх таки уразив,
Й сусідів навіть всіх розважив.
Пішла здогадка крайкомам,
Всі пліткували крадькома,
І жарти й суд, не без гріха.
Тетяні судять жениха;
Та інші навіть пішли далі,
Що шлюб вже згодили при тому,
Втім, зупинили все потому
(Каблучок модних не дістали).
З весіллям Ленського давно
Було в них все укладено.

  Гл 3,7

Слухала з осадом Тетяна
Плітки, втім, серце не пусте
Незрозуміло невблаганно
Повільно краялось про те;
Тож в серці дума все борсалась,
Й Тетяна згодом закохалась.
Так в землю занепале зерно
До сонця пнеться характерно.
Давно її виображення
Марило весни грозової
Й алкало їжі рокової;
І вже давно серця томління
Тіснило груди молоді,
Душа жадала вже подій.

             Гл 3,8

І ось, збулось. Відкрились очі.
Серце стрибнуло у полон!
На жаль! Тепер всі дні і ночі,
Жаркий та одинокий сон,
Сповна все ним, все діві милій
Без опору чарівній силі
Про нього твердить. Їй докучне
Все, що із ласкою співзвучне,
І погляд лагідний прислуг.
Понурена й засмучена,
Гостей не слухає вона
Й кляне дозвілля їхній круг,
Їх несподіваний приїзд,
Що вкрай тривалий, наче з’їзд.

 Гл 3,9

Тепер з увагою якою
Вона солодкий їсть роман,
З натхненням віри чарівної
Звабливий живо п’є обман!
Силою фарту і маріння
Одухотворенні створіння,
Коханець Юлії Вольмар,
Мальок Адель і де Линар,
І Вертер, мученик безтямний,
І безподібний Грандісон,
Котрий всім нам наводить сон,
Все задля мрійниці Тетяни
В єдиний образ одяглись,
Тобто, в Онєгіні злились.

     Гл 3,10

Тож, постаючи героїнею
Власних коханих всіх творців,
Кларисою, чи там Дельфінею,
Тетяна у тиші лісів
Сама собі на ризик бродить,
Шукає в книзі тій й знаходить
Таємний жар, що муркотить,
Плоди від серця повноти,
Вдихає і, як власним кроєм,
Чужий запал, суму росток,
Шепоче в шоці назубок
Листа для милого героя…
Втім, наш герой зо всіх персон
Вже точно був не Грандісон.

Гл 3,11

Свій склад вагомістю озброїв,
Бувало полум’я мердок
Являв нам власного героя,
Як досконалості зразок.
Він обдаровував любимих,
Яких неправедно гнобили,
Серцем чутливим й розумом,
Обличчям файним і пасмом.
Живлячи жар саме жадання,
Завжди герой, захоплюючись грою,
Готовий жертву замінить собою.
Й наприкінці оповідання
Завжди покараний порок,
Тож гідний був добру вінок.

            Гл 3,12

Та нині всі уми в тумані,
Мораль на нас наводить сплін,
Порок люб’язний і в романі,
І там вже тріумфує він.
Музи Британської леткі
Бентежать сон їй юнаки,
Для неї став тепер кумир
Або задумливий Вампір,
Або Мельмот, бродяга сталий,
Чи Вічний жид, або Корсар,
Чи таємничий геть Сбогар.
Лорд Байрон примхами удало
Їх вдяг у сталий романтизм
Та безнадійний егоїзм.

Гл 3,13
Друзі мої, де ж ценз тут злету?
Можливо, є небес ескіз:
Не буду більше я поетом.
Новий вселився в мене біс,
І, обминувши Феба грози,
Принижусь до простої прози;
Тоді роман на старий лад
На старість займе весь розклад.
Ні муку сховану злодійства
У ньому я відображу,
Тож, тільки просто розкажу
Легенду простого сімейства,
Кохання у полоні снів
Та звичаї минулих днів.

            Гл 3,14

Переповім звичайні речі,
Дядька, отця чи хлоп’яка,
Та як марнують діти вечір
Під клекіт жвавого струмка.
Й клятої ревності поширення,
Сльозу розлуки і примирення
Знов розсварю украй, вкінець,
І поведу їх під вінець…
Згадаю мову забаганки,
Слова кохання вогняні,
Які весь час в минулі дні
В ніжках чарівної коханки
Мені спадали на язик,
Котрий останнім часом зник.
 
Гл 3,15

Тетяно! Мила ти, Тетяно!
Тепер з тобою сльози ллю;
До рук ти модного тирану
Вже віддала долю свою.
Загинеш, мила; перед тим
Ти вся за позовом сліпим
Блаженство темне, втім, гукаєш,
Пізнати ласку ти бажаєш
Та п’єш ти чарівну отруту,
Аби позбутись самоти.
Усюди уявляєш ти
Побачень доленосну руту;
На тебе скрізь, як постовий,
Чекає звабник роковий.

            Гл 3,16

Тетяну туга серця гонить,
До саду йде вона тужити,
Раптом недвижні очі клонить,
І лінь вже далі їй ступити.
Здійнялись груди, вже ланіти
Миттєвим полум’ям покриті,
Завмерло дихання в вустах,
На послух шум, блищить в очах…
Настане ніч; місяць обходить
Дозором дальній схил небес
І соловей, чуттів експрес,
Наспіви геть гучні виводить.
Тетяна в темряві не спить
З нянею тихо говорить:

 Гл 3,17

«Не спиться, няньо, тут так душно!
Відкрий вікно й присядь до мене».
-Що, Таню, що?-«Мені так скрушно,
Скажи но про старе буденне».
-Про що ж, Танюша? Я, бувало,
Дещо багато пам’ятала
Давніх подій тай і пліток
Про злючих духів і дівок;
Та нині в темряві все, Таню:
Забулось все, що знала. Да,
Прийшла незграбна череда!
Знесло…-«Повідай мені, няню,
Про ваші весняні ще дні,
Тож, чи любила ти тоді?»

Гл 3,18

-Й годі, Таню, в ті роки
Не припускали й думки;
Не то б, мені моя свекруха
Порвала й патли, й, навіть, вуха.-
«Та як же ти вінчалась, няню?»
-Так видно Бог велів. Іван мій
Молодшим був за мене, о як,
Мені ж було тринадцять років.
Тижня зо два ходила сваха
Все до рідні та до батьків,
Батько мене й благословив.
І я ревла, мов бідолаха,
В плачу і косу заплели,
Й зі співом в церкву повели.

             Гл 3,19

І ось ввели в сім’ю чужу…
Тож ти не слухаєш мене…
«Ой, няню, няню, я тужу,
Не по собі…мені сумне:
Я, няню, плакати готова!..»
-Моє дитя, ти нездорова;
Боже, помилуй і спаси!
Чого бажаєш, попроси…
Дай окроплю, свят-свят, водою,
Палаєш ти… - «Я не хворію,
Я закохалась, серце мліє».
-Дитя моє, Господь з тобою!-
І няня дівчину з мольбою
Хрестила дряхлою рукою.

Гл 3,20

«Кохаю я»,- шепнула знову
Старої в запалу вона.
-Серце моє, ти не здорова.
«Залиш: то я закохана».
І поміж тим місяць здіймався,
І томним світлом озаряв все
Бліду Тетянину красу,
Ущент розпущену косу,
Й краплю сльози, її очиці,
Поперед нею з маків цвіт
Хустку на сивій голові,
Стара у довгій тілогрійці;
Дрімало все, й зірки у висі,
Не спав один натхненний місяць.

            Гл 3,21

Далеко серцем десь носилась
Тетяна, дивлячись на місяць…
Раптово думка загорілась…
«Складу листа, тож досить квисять.
Подай перо, няню, й папір,
Та й стіл підсунь ось до сих пір.
Пробач». І от той час настав.
Місяць вгорі, навколо тиша,
Схилившись ледь, Тетяна пише
Необережного листа.
Між тим Євген в неї на думці,
Мов дзеркальце в жіночій сумці.
Дихає лист щиро й змістовно,
Діви невинністю й любов’ю.

Гл 3,22

Я знав красунь геть недоступних,
Холодних, чистих, як зима,
Геть невблаганних, непідкупних
І недосяжних для ума;
Диву дававсь їх пиши модній,
Вражавсь чесноті їх природній,
І, зізнаюсь, від них тікав,
Й, здається, з жахом я читав
Над їх бровами надпис "звада":
Залиш надію назавжди.
Нести любов їм знак біди,
Страшить людей для них відрада.
Можливо, на пляжах Неви
Подібних дам бачили й ви.

           Гл 3,23

Серед прихильників слухняних
Інших пустунок був загал,
Самолюбивих і духмяних
Задля розчулень і похвал.
Що ж я знайшов із здивуванням?
Вони, з суворим вподобанням
Лякаючи крихку любов,
Її зманити вміли знов
Принаймні жалістю, скоріше
Новітній голос їх промов,
Здавався іноді ніжнішим,
Й з легкою вірою хутчіше
Знову коханець молодий
Був і закоханий й блідий.

            Гл 3,24

За що ж  винити більш Тетяну?
З того, що в милій простоті
Вона не відає оману
І вірить в мріях тій меті?
За душу, що вночі люстерце,
За те, що слухається серця,
Що так довірлива вона,
Що небом обдарована
Таким уявленням безмежним,
Умом та волею живою,
Й норовливою головою,
І серцем полум’яним й ніжним?
Чи не пробачите ви їй
Легких незрілих пристрастей?

             Гл 3,25

Кокетка є холоднокровна,
Тетяна любить вщент безмірно,
І віддається безумовно
Коханню, мов мала дитина.
Вона не каже: відкладемо-
Коханню ціну й піднімемо,
Вірніше в пастку заведемо,
Шо марнославство кольнемо
Надією, там здивуванням
Змучимо серце й в мить останню
Ревністю збудимо кохання;
Щоб в насолодах нудьгування
Хитрющий бранець із кайданів
Не вислизнув на горе Тані.

 Гл 3,26

Іще скажу, що мене тисне:
Щоб честі краю не пропасти,
Я буду винен, (мушу, звісно),
Листа Тетяни перекласти.
Мову вона погано знала,
Журналів наших не читала
І спілкувалася незвітне
Навіть на власній мові рідній,
Отож, писала по французьки…
Що тут поробиш! вторю знов:
Й дотепер дамська любов
Не ясувалася по-руські.
Донині горда наша мова
До прози пошти не готова.

     Гл 3,27

Я знаю, дам хочуть схилити
Читати руську. Право, страх!
Чи можу їх я уявити
З «Благонаміреним» в руках!
Я шлюсь на вас, мої поети;
Дійсно ж: приємні же предмети,
Яким, за гріх, власне, душі,
Писали потай ви вірші,
Котрим ви серце дарували,
Однак, що руським вже ж ладом,
Ним володіючи з трудом,
Його так мило викривляли,
І в їх вустах той лад чужий
Чи не зробився нам, як свій?

Гл 3,28

Не приведи Господь мені на балі,
Під час роз’їзду, у кінці,
З семінаристом в жовтій шалі,
Чи з академіком в чіпці
Зійтись! Позбудусь спілки:
Без граматичної помилки
Русі я мови не люблю.
Можливо, на біду мою,
Нових красунь ще покоління,
Чуючи шпальт видань всіх глас,
Навчить граматиці всіх нас;
Вірші отримають бриніння:
Втім, …що до того тут мені,
Я присягнув старовині.

             Гл 3,29

Невірний, неохайний лепет,
Невлучна вимова, слів збій,
Як і раніше, серця трепіт
Сколотять знов в душі моїй.
Покаятись бракує сили,
Тож, галліцизми будуть милі,
Як у дитинстві гріх душі,
Як Богдановича вірші.
Та досить. Час вже заходитись
Листом красунечки моїй;
Я слово дав, отже? постій…
Я ладен… тепер відмовитись.
Я знаю: ніжного Парні
Перо не в моді в наші дні.

             Гл 3,30
Співак Банкетів, од з журбою,
Коли б ти був іще зі мною,
Став би проханням я, як свій,
Тебе займати, милий мій:
Щоб на чарівні ці наспіви
Ти переклав палкої діви
Іноплемінні ці слова.
Де ти? прийди: свої права
 Передаю тобі уклінно…
Втім, посеред похмурих скель,
Втративши серця корабель,
Один, під фінським небосхилом,
Блукає він й душа його
Не чує горенька мого.

           Гл 3,31

Тетяни лист переді мною;
То розкладаю, а то звожу,
Читаю я його з журбою,
Та начитатися не можу.
Хто їй вселяв і цю ось милість,
Люб’язний тон і слів недбалість?
Хто їй вселяв чарівний мотлох,
Серця раптовий дивний сполох,
Що так захоплює до дій?
Не знаю. Втім такий є розклад,
Неповний і слабий переклад,
Живого дійства слід слабий,
Чи то розіграний Фрейшиць
Перстнями ніжних учениць:

Лист Тетяни до Онєгіна

До вас пишу я в серці з болем,
Що можу я ще вам сказати?
Тепер із вашої вже волі
Мене презирством покарати.
Та ви, моїй нещасній долі
Хоч краплю маючи жалю,
Мене не кинете (молю).
Спочатку я мовчать збиралась;
Тож знайте, що душі ганьби
Ви не дізналися б, аби
Я хоч якусь надію мала
Хоч іноді, на тиждень раз
В садибі нашій бачить вас,
Щоб тільки чути вашу мову,
До вас звернутись, й згодом вже
Поневірятись, даждьбоже,
Вночі чи вдень на зустріч знову.
Та кажуть, що ви нелюдим;
Що в глушині вам вельми нудно,
А ми…нічим і не блищим,
Хоча й вам раді простодушно.

Навіщо навістили нас?
У глушині цих селищ, тут,
Ніколи б я не знала вас,
Гірких не знала би і мук.
Й небезпечний серця стук
Зійшов би з часом (як то знати),
Собі знайшла б я чоловіка,
Сама би вірною навіки
Була б дружиною й як мати.

Іншою!.. Ні, боже, нізащо
Не віддала би серця я!
Мені життя безбожне нащо?
Тож воля неба: я твоя;
Моє життя було прологом
Нашої зустрічі й мені,
Я знаю: ти посланий богом,
Навіки ти хранитель мій…
У сновидіннях ти бував
Незримий, втім сполох чинив,
Твій дивний зір мене томив,
Душею голос твій лунав
Давно… ні, ні, це не у сні!
Ти ледь ввійшов, я вмить впізнала,
Я вся зомліла, запалала,
Про себе мовила: ось він!
Насправді ж? все я відчувала:
Мовив до мене ти в тиші,
Як бідним я допомагала,
Чи то благанням ублажала
Журбу дівочої душі?
І ось в ту мить чи ти тим часом,
Чи був не ти, мій милий красень,
В прозорій темряві блиснув,
Припав до вуха в мить останню
І шепотів слова кохання,
Мрію й надію надихнув?
Хто ти, чи мій ангел хранитель,
А чи підступний спокуситель:
Мою підозру розкриши.
Можливо все пусте здебільше,
Омана юної душі!
Невже судилось зовсім інше…
Втім бути так! Долю свою
Тепер тобі я доручаю,
Перед тобою сльози ллю
І твого захисту благаю…
Ти уяви: я тут одна,
Ніхто мене не розуміє,
Тож розсуд мій ніяковіє,
Я гину, щастя тут катма.
Прошу тому: єдиним взором
Надії в серці оживи,
Або важкий сон перерви,
Нажаль доречним тут докором!

Завершую!  Й читати – жерсть…
Страхом і соромом згораю…
Втім тут порука - ваша честь,
Сміливо їй себе ввіряю.

Гл 3,32

Раптом зітхне, чи то застогне;
Лист затремтить в її руці;
Облатка кольорова сохне
На безпораднім язиці.
Тетяна голову схилила,
Сповзла сорочка й оголила
Чарівне плечико її…
Тетяно-незбагненний квіт!
Ось гасне місяць. Там долина
Крізь пар ясніє. Там місток
Намалювався, там ріжок
Пастушій будить селянина.
Ось ранок: всі не сплять давно,
Моїй Тетяні все одно.

Гл.3,33

Вона зорі не помічає,
Сидить і голову схиляє,
І на листа не напирає
Печатки, як то мусить бути;
Чи непритомна, чи розкута..
Застигла, наче нежива.
Вже їй Пилипівна крива
На таці чемно вносить чай.
«Вже час, Тетяно, вибачай:
Та ти, красуню, вже готова!
Ранкова пташечка моя!
Як вечору боялась я!
Та, слава богу, ти здорова!
Нічної туги катма, квит,
Обличчя знов, мов маків цвіт!»

 Гл.3,34

-Ой! Няню! Постривай, будь-ласка!-
«Рідненька! Слухаю, кажи».
-Не думай…й вимовити пастка…
Та бачиш…Ой! –«Ну, підкажи!
Мила моя, божусь, порука».
-Отже, зі шли тихо онука
З оцим листом до О. … тому…
Та видайте наказ йому,
Аби не вимовив ні слова,
Й не називав моє ім’я…-
«Кому ж бо, мила ти моя?
Я нині стала безтолкова,
Сусідів безліч навкруги,
Всі друзі скрізь, не вороги».

Гл.3.35
Як нездогадлива ти, няню!-
«Сердешний друже, я ж стара,
Стара, тупіє розум, Таню;
А то, бувало, я востра,
Лише з пів-погляду, з нічого…»
-Ой! Няню, няню, чи до того?
Наразі тема ця пуста:
Ти ж бачиш, справа про листа.
Листа Онєгіну.- «Тож, діло,
Не гнівайся, душа моя,
Тож, некмітлива часом я…
Та що ж ти знову побіліла?»
-Сама не знаю і чого…
Відправ онука ж бо свого.
Гл.3,36
Минув вже день наче без світла…
Тетяна з ранку ще привдіта,
Бліда, мов тінь, хустя стискає:
Вона на відповідь чекає.
Приїхав Ольги залицяльник.
«А де товариш ваш, блукальник?-
Було питання господині.-
Забув про нас він зовсім нині».
Тетяна й спалахнула (й просто).
-Сьогодні бути обіцяв,-
Ленський старій відповідав,-
Та, мабуть, затримала пошта,-
Тетяна й опустила очі,
Наче на докір їй дівочий.
Гл.3,37
Пропав весь день пустий без діла,
Наразі вечір. Сутеніло.
І на столі, створивши  пар,
Шипів блискучий самовар,
Китайський чайник грів він паром,
Зазвичай тож таким макаром…
Принаймні Ольги тут рукою
По чашкам чай вже біг рікою,
Запашний присмак вирував
Й вершки хлоп’ятко подавав:
Тетяна до вікна стояла,
У скло вдивлялась, мов пташа,
Гаючи час, моя душа,
Чарівним пальчиком писала,
З туману звільнюючи скло,
Потайний вензель Є та О.

Гл.3,38
Проте душа у неї нила
І полонили сльози зір.
І раптом тупіт…кров застигла,
Ось ближче! скачуть…і у двір
Євгеній! «Ох!»-та швидше тіні
Тетяна плиг у інші сіни,
З ганку у двір, далі до саду,
Тільки встає смуга позаду.
Оббігла миттю так чимало:
Містки, картини і лужок,
Алею й озерце, й лісок,
Кущі бузку переламала,
Через квітник, через канаву
Та, задихаючись, на лаву

Гл.3,39

Упала…
«Тут він! тут Євгеній!
О, боже! Сором! Це – мій схрон?»
Серце на швидкості шаленій
Так калатало… «Що це? Сон?».
Вона трясеться, наче миша,
Втім  й прислухається: не йде?
Але не чує: їй все тиша.
В саду ж служанки на грядках
Збирали ягоду в кущах.
Дівчата ягоди збирали
Та за наказом тож співали.
Наказ є хитрим для роботи,
Аби не їли втім у потай
Вуста лукаві геть усі
Й тривав би збір в усій красі.


Пісня дівчат

Ой, дівчата - подружки,
Ой, красуні милі,
Не ховайте коси свої
Під широким брилем.
Скрізь давно вже висохли
Всі ранкові роси,
Моква й сирість вичахли,
Розпускайте коси.
Розгуляйтесь, подружки,
Заспіваймо пісню
Про щасливу доленьку,
Вдалу й урочисту.
Хоровод утворимо
На поляні нашій,
Молодця заманимо,
Наваримо каші.
Нею нагодуємо,
Закидаймо листям,
Потім зацілуємо
Й щипнемо навмисно.
Тож недбалі молодці,
Будьте обережні,
Бережіть свої хребці
Від дівчат бентежних.
Не ходіть, не слухайте
Співів їх потайних,
За ніжними рухами
Геть не підглядайте!

Гл.3,40
 
Вони співають неупинно,
Минає спів Тетяни вух,
Вона ж чекає з нетерпінням,
Щоб клекіт серця знов ущух,
Щоби зійшов ланітів спалах
Й тремтіння перст та вій  запалих.
Та не спадає жар ланіт,
Втім, дужче й дужче все горить…
Метелик бідний так блищить
І б’ється колірним крилом,
В полон узятий пустуном,
Так зайченя в лісі тремтить,
Помітивши заздалегідь,
Як підбирається ведмідь.

Гл.3,41

Нарешті, втім, вона зітхнула
Та встала з лавочки своєї;
Пішла та тільки повернула
В алею, враз поперед нею
З блискучим поглядом Євгеній
Стоїть, мов приклад всіх знаменій,
Та, як вогнем опалена,
Враз зупинилася вона.
Ефект від зустрічі такої
Сьогодні, любі друзі, ах,
Я передати не в силах;
Після трудів йду до покоїв
Та й погуляти, й відпочить,
Довершу згодом: не кричить,
Наразі ось із мене досить,
Бо справа ця їсти не просить,
Всіх читачів своїх потребу,
Згодом уважу я як-небудь.

гл.4,7
Гл. 4,7

Чим менше любимо ми жінку,
Тим більш подобаємось їй,
Так роздмухаючи жаринку
У серці, стравлюємо змій.
Як поступово час не плине,
Жіноче серце, все ж, загине.
Бувало, блуд холоднокровний
Славивсь наукою любові,
Про себе особисто гнав він
І підсолоджував рекламно.
Проте, пихата ця забава
Гідна старих звичайних мавп,
Дідівських з вихвалкою справ:
Опала ловеласів слава,
Слава пурпурових підборів,
Перук величних й переборів.

Гл.4,8

Кому не нудно скрізь двоїти,
Нарізно твердити одно,
Всіх запевняючи, фонити,
Про те, що знають всі давно,
Постійно чути перепони,
Одні й ті самі забобони,
Котрих немає й не було
У дівчини в тринадцять год!
Кого не стомлять вкрай загрози,
Благання, клятви й марний страх
І листування в ста листах,
Й обман, плітки, каблучки й сльози,
Нагляд матусі й тіточок,
Тягар подружжя й діточок!

Гл.4,9

Гадав так само мій Євгеній,
Він на початку юних днів
Піддався пристрасті шаленій,
Горів душею він і тлів.
Зазвичай зніжений життям,
Сприймав однаково буття,
Одне і те ж з уподобанням,
Інше сприймав з розчаруванням,
Бажанням стримано горів
Балами шумними дворів,
В мріях про успіх здіймав вихор,
Чуючи в шумі і глуші
Бідкання власної душі,
Зітхання знищуючи сміхом:
Ось як згноїв він вісім років-
Найкращий час хибних уроків.

Гл.4,10

Красунь він став остерігатись,
Втім, волочився так, як-небудь,
Відмовлять-й годі домагатись,
Як зрадять-з легкістю забуть.
Він їх шукав у півнапруги,
Той полишав, жалю не мав
Через кохання, напад туги,
Чи через ревнощі, чи злість.
Бо саме так байдужий гість
На віст вечірній приїздить,
Сідає, скінчилася гра:
Вже виїздить він, (тож пора),
Та й може вдома відпочить.
Та й ранком ще він сам не знає
Куди на вечір завітає.

Гл.4,11

Листа ж отримавши від Тані,
Він був зворушений – ожив:
Дівочі мрії неслухняні
Збудили дух кохання жнив.
Згадав він милої Тетяни
Й бліденький колір в день останній;
Й в солодкий він безгрішний сон
Упав з душею в унісон.
Можливо, запал старовинний
Наразі ним заволодів.
Втім, обдурити не хотів
Душі довіру, що не винна.
Тепер-до саду разом з цим,
Де там Тетяна наша з ним.

Гл.4,12

Хвилин зо дві вони мовчали,
Втім, він до неї ближче став
Та мовив: «Ви мені писали,
Не відмовляйтесь. Я читав
Душі відвертої зізнання,
Повінь невинного кохання;
Щирість мені ваша приємна,
Бо здійняла в мені таємні
Давно забуті почуття
І повернула з небуття
Моє забуте богом серце,
В душі ввімкнуло вмить люстерце.
Втім, Вас хвалити я не стану,
За неї дам я Вам заставу
Зізнанням також без мистецтва,
Таким, як ваше, без кокетства.
Прийміть і Ви сповідь мою:
Себе на суд Вам віддаю.

Гл.4,13
 
Якби життя домашнім світлом
Я, якось, звузить захотів;
Бути чи батьком, чоловіком
Приємний жереб повелів;
Коли б картиною родини
Я захопився б на хвилину,-
То без вагань, як є, зазначу:
Я нареченої не бачу
Другої, іншої за Вас
І не шукав би битий час.
Скажу без блисків мадригальних:
Знайшовсь колишній ідеал,
Ваш образ-мрій моїх причал-
Подруги днів моїх печальних,
Всього чудового в заставу,
Я й щастя більшого б не марив!

Гл.4,14
Втім, я не здатний до блаженства;
Йому чужа душа моя;
Даремний хист ваш благоденства:
Вас зовсім недостойний я.
Повірте  (совість тут зарука),
Наш шлюб - то наша буде мука.
Та, якби не кохав я Вас,
Втім, звикнувши, покинув враз;
Почнеться туж, та сліз гірлянди
Не займуть геть серця мого,
Лише біситимуть його.
На розсуд ваш, які троянди
Чекати нам від Гіменея,
Навіщо нам ця одіссея.

Гл.4,15

Чи може буть більш жалюгідним
Шлюб бідолашної дружини
За той, що викликає тугу,
Постійно створює напругу,
Бо чоловік зникає зо дня,
Дружина бідка вдень самотня,
Де чоловік нудно цінує
Дружину, долю ж втім кляне,
Бува, образи не мине,
То геть мовчить, то вередує,
Ревнує й хмуриться весь час,
Весь час готовий до образ!
Тож я такий. Цього шукали
Ви чистим серцем та душею,
Коли мені в листі писали
Про мрії бути заміжнею?
Невже такий жереб із болем
Врешті припав на вашу долю?

Гл.4,16
Колишніх мрій мені не мати,
Душі впав запал, став рівніше,
Я Вас люблю любов’ю брата
Й, можливо, дещо і ніжніше.
Послухайте ж мене без гніву:
Змінять не раз молоду діву
Мрії і чисті і барвисті,
Як деревце змінює листя
Щороку буйною весною
На зло жорстким морозам зим,
Ви знов кохатимете: втім…
Втішу порадою одною…
Щоб не було, та Ви, прошу, натомість
Не довіряйтесь більше так нікому;
Як я, не кожен зрозуміє,
Є певний ризик: гру затіє,
Ці почуття, здійняті в вихор,
Не на добро, лише на лихо».
Гл.4,17
 
Так проповідував Євгеній.
Ледь-ледь жива, подібно тіні,
В сльозах, не знаючи й чого,
Тетяна слухала його.
Він руку їй подав. Печально
(Як часто кажуть, машинально)
Тетяна мовчки учепилась,
Сумну головоньку схилила,
Й пішли разом понад городом;
Явились разом і ніхто
На те й не зглянувся. Отож,
Здатна утім сільська свобода
Не розкривати таємниці
Так, на відміну від столиці.

Гл.4,18

Погодьтеся із тим, читачу,
Що конче мило він вчинив
З сумною Танею й зазначу:
Він вже не вперше тут явив
Душі відверте благородство,
Хоча людей звичайне скотство
Нещадно нищило кругом:
І вороги, й друзі його
(було, теж ставились негоже)
Його честили так і сяк.
Недругів має в світі всяк,
Від друзів, втім, спаси нас, боже!
Є такі друзі…боже, збав,
Я недарма про них згадав.

Гл.4,19

 А що? Та так, я присипляю
Пустої мрії чорний наступ;
В дужках лише я помічаю,
Відсутній тож мерзотний наклеп,
Взятий зі стелі брехуном,
Бидлом підхоплений кругом,
Що маячні нема такої,
Ні епіграми нищівної,
Якою б друг ваш вельми мило
В колі порядних тож людей,
Без злого наміру й ідей,
Не теліпав з хибним надпилом;
А втім то він за вас горою:
Як за рідненького до бою
Завжди готовий (повсякчас),
Саме отак він любить вас!

Гл 4,20

Гм, гм. Читачу благородний!
Як там рідня? Здоров’я кремінь?
Можливо буде вам завгодно
Тепер дізнатися від мене
Стосовно справжньої рідні:
Де люди рідні, які ні.
Рідних ми мусим колихати,
Любить, душею поважати
І зазвичай з чуттям глибоким,
На дні народження чекати
Та своєчасно їх вітати,
Аби вони всю решту року
Про нас не згадували в сні…
Хай бог подовжить їхні дні!

Гл.4,21

Проте любов красунь тендітних
Вірніш за дружбу є й бува,
Що в час вітрів різноманітних
Ви зберігаєте права
Над нею. Так. Та вихор моди,
Та норовливий дух природи,
Світський потік людських думок…
А мила стать-танок зірок.
До того ж й думку чоловіка
Дружина мусить де й коли б,
Завжди, у їх житті довіку
Все ж шанувати так, як слід;
Бо так бува, вірна дружина
Миттєво в пристрасті пірнає,
Із головою в вир і рине:
Так сатана з любов’ю грає.

Гл.4,22

Кого ж любити? Кому ж вірить?
Є хто не зрадить нам один?
Хто справи всі, всі речі мірить
Послужливо на наш аршин?
Про нас хто наклеп теліпає?
Хто нас дбайливо так плекає?
Хто наш порок терпить без болі?
Хто не набридне нам ніколи?
Привиду дбалий шукачу,
Дарма не силуйтесь ніде,
Любіть тож самого себе,
Вельмишановний читачу!
Предмет пристойний й нічого
Нема люб’язніш за його.

Гл.4,23

Що стало наслідком спіткання,
На жаль, не важко уявити!
Любові нищівні страждання
Не перестали в хвилях крити
Душі її, жадобу смутку;
Натомість пристрастю більш чутко
Горить Тетяна бідолашна;
Десь дівся сон, зітхає тяжко;
Здоров’я, квіт та насолода,
Дівочий спокій і усмішка,
Пропало все в ній нишком-тишком,
Милої Тані меркне врода:
Так дошкуляє буревій
Вкрай розкриттю чарівних вій.

Гл.4,24

На жаль, краса Тетяни в’яне,
Блідне і гасне, та мовчить!
Ніщо її не переймає,
Душі її не теребить.
Хитаючи втім головою
Шепчуть сусіди між собою:
Пора, пора вже заміж їй!..
Та, досить. Мушу я мерщій
Розвіяти ось цю печаль
Щастям любові в білій смузі.
Бо мимоволі, любі друзі,
Мене гнітить й стискає жаль;
Даруйте, бо я так люблю
Тетяну милую мою.

Гл.4,24

На жаль, краса Тетяни в’яне,
Блідне і гасне, та мовчить!
Ніщо її не переймає,
Душі її не теребить.
Хитаючи втім головою
Шепчуть сусіди між собою:
Пора, пора вже заміж їй!..
Та, досить. Мушу я мерщій
Розвіяти ось цю печаль
Щастям любові в білій смузі.
Бо мимоволі, любі друзі,
Мене гнітить й стискає жаль;
Даруйте, бо я так люблю
Тетяну милую мою.

  Гл.4,25

Тим часом є і інший вимір:
Більш полонений Володимир
Красою Ольги молодої,
Облюбував її покої.
Він завжди з нею. Так в покоях
Сидять вони в сутінках двоє;
Вони в саду, рука з рукою,
Щоранку бігають порою.
Той що ж? У захваті палкому
Не знає він смаку плодів:
Лише з конфузом іноді,
Схвалений посмішкою в тому,
Він сміє локонами грати
Та край одежі цілувати.

Гл.4,26

Він іноді читає Олі
Повчальний буцімто роман,
В якому автор знає ролі
Більш, ніж Шатобриан,
Та через дві, чи три сторінки
На маячні, що вуху жінки
Вкрай небезпечна, рот стуливши,
Він замовка, почервонівши.
І усамітнившись від всіх,
Вони захоплювались грою
У шахи, за столом порою
Сидять обпершись повсякчас
Напроти одного якраз,
Та Ленський пішаком туру
Бере свою в чуттів виру.

Гл.4,27

Бува, чкурне додому й вдома
Він через Ольгу сам не свій.
Летючі аркуші альбому
Старанно прикрашає їй:
Малює в ньому сільські види,
То постамент, то храм Кіприди,
Чи то на фоні там серденька
Пером і фарбами легенько:
То спогади й поневіряння,
А то під підписом чи вширш
Він залишає ніжний вірш,
Безмовний пам’ятник бажання,
Хмари думок довгенький слід
Все ж той  на противагу літ.

Гл.4,28

Звісно, не раз ви заглядали
В сільської панночки альбом,
Котрий всі подруги марали
С кінця, з початку та кругом.
Сюди, правопису супротив,
Вірши без міри та гостроти
На знак довіри ввічнені,
Й скорочені, й подовжені.
Ось перший аркуш-зустрічаєш
Qu’ecrirez-vous sur ces tablettes,
І підпис: t. a v. Annеttе;
А на останньому читаєш:
«Хто любить тебе більше,
Хай пише й далі, й ширше!»

Гл.4,29

Тут знайдете ви неодмінно
Два серця, факел й зірок мошки,
Клятви в любові, що не тлінна,
До гробової саме дошки;
Тут будь-який «поет» армійський
Ось підмахнув віршик злодійський.
Такий альбом є вельми вабний,
Туди і я писати ладний,
Я впевнений, аби з душею,
Було б чи марення, бредня,
Не відділивсь і я межею,
Була б прихильність і моя.
Тож згодом посмішкою злою
Не стануть важно розглядати,
Гостро чи ні я міг збрехати
Й, бува, чогось тут не накоїв.

Гл.4,30

Втім ви, розрізнені вкрай томи
З бібліотеки циркачів,
І ви, видовищні альбоми,
Страждання модних римачів,
Ви, що прикрашені проворно
Товстючим пензлем чудотворним
Чи Баратинського пером,
Хай спалить бог ваш бісів трон.
Коли вельми блискуча дама
Мені свій in-quarto подає,
Тремтіння й злість мене цькує,
То вже панує епіграма
У глибині моїй душі,
Втім мадригали їм пиши!

Гл.4,31

Не мадригали Ленський пише
В альбомі Ольги, бо перо
Його палким коханням дише,
Блищить гостротою й добром:
Що не помітить, не почує
Про Ольгу, те він і нотує:
І, повні істини живої,
Течуть елегії рікою.
Так ти, Мов величчю натхненний,
В поривах серденька свого
Оспівуєш бог зна кого,
Й підбір елегій незбагненний
Таки колись шпурне тобі
Повість твоїх всіх, друже, днів.

Гл. 4,32
 
Втім цить! Чи чуєш? Критик блогу
Дає наказ скинути нам
Елегії вінець убогий
Й всьому братерству римачам
Оре: «Тож досить й плакати,
Й одне і теж нам квакати,
Все жалкувати про колишнє,
Вже досить вам, пишіть про інше!»
-Ти правий, то й нам покажеш
Трубу, личину та кинджал,
І думки мертвий капітал
Скрізь відновити нам накажеш:
Чи так то, друже?-Ані слова!
«Складайте оди тож, панове,

Гл.4,33
Які плели в потужні годи,
Коли гуло веретено…»
-Саме одні святкові оди!
Та й годі, друже! Все одно!
Пригадуй, що сказав сатирик!
«Чужого толку» хитрий лірик
Невже для тебе менш нестерпний,
Ніж римачі наші «дотепні»?-
«Не вся елегія порожня:
Її мета на жаль пуста;
Месія оди ж-не вуста,
Більш благородна…» Тут би можна
Посперечатись. Втім я змовчу:
Смаки століть сварить не хочу.
Гл.4,34
Прихильник слави та свободи
У хвилюванні дум своїх
Складав би Володимир оди,
Та Ольга не читала їх.
Траплялось чи поетам-«в’язням»
Читати в очі ген люб’язним
Свої творіння? Зна народ:
Немає вищих нагород.
Блаженний, вже ж, коханець скромний,
Котрий читає свої мрії
Зірці любові і надії,
Красуні надзвичайно томній!
Блаженний він, …хоча й можливо
Є в неї інший більш кмітливий.

Гл.4,35

Втім я труди свої старанні,
Як гармонійний плід затій,
Лише читаю своїй няні,
Подрузі юності моїй.
Тож після нудного обіду
До нас прийдешнього сусіду,
Спіймав його раптом за полу,
Душу віршом про правду голу,
Або (але оце крім жартів),
Сумом та настроєм незлим,
Як поруч з озером моїм,
Качок лякаю з диких партій;
Домашні вже, як оті учні,
Летять на вірш мій благозвучний.

Гл.4,36-4,37

А що ж Онєгін? Як життя?
Брати мої, прошу терпіння:
Його щоденні заняття
Я доложу вам із сумлінням.
Онєгін жив анахоретом
Все переймавсь імунітетом:
Він прокидавсь о сьомій ранку
Та й в чому був він біг із ганку
(тож влітку) до самої річки,
Що десь тече попід горою;
Копіював Гюльнара звички,
Той Геллеспонт долав порою.
Так і Євген перепливав,
А після каву випивав,
Гортаючи якийсь журнал,
Зрештою йшов він до дзеркал
Та й вдягався…

Гл.4,38-4,39

Хода, читання, сон глибокий,
Тінь лісова, джерельце струмом,
Часом білянки легкі кроки,
Її тендітний поцілунок,
Вузді слухняний кінь ретивий.
Обід доволі вередливий,
Пляшка шляхетного вина,
Душевна тиша неземна:
Таке Онєгіна буття;
Так нечутливо він йому
Віддавсь, це-ценз його життя,
Так без свідомості й чому
В потоці ясних літніх днів
Він їм й статистики не вів,
Забувши й друзів, й побут свій,
Й нудьгу святкових всіх затій.

Гл.4,40

Та втім північне літо наше,
Карикатура це північних зим,
Майне й нема, і не інакше,
Бо в нас такі сезонів терези.
Вже небо осінь надихало,
Все рідше сонечко блищало,
Мерщій скорочувався день
Й голився ліс до одкровень:
Із сумним шумом листя гралось,
Стелився нивами туман,
Гусей крикливих караван
Тягнувсь на південь: наближалась
Досить набридлива пора,
Приймав листопад пектораль.

Гл.4,41
Встає зоря у млі холодній,
На нивах шум кругом замовк;
Свою вовчицю геть голодну
Виводить на дорогу вовк;
Його учувши, кінь шляхетний
Хропе, тож і мандрівник смертний
Мететься в гору на весь дух:
Тож на світанку і пастух
Не гонить вже корів із хліву,
Й опівдні до сплетінь стежок
Не згукує його ріжок:
Співаючи в хатинці, діва
Пряде. Зима. Й супутниця ночей,
Тріщить лучина, подруга очей.
Гл.4,42
І ось уже тріщить мороз,
Залишив ниви всі леміш,
(Читач чека вже риму роз;
Ось на, візьми її скоріш!)
Ріка кується і над бродом,
Блищить водичка попід льодом.
Гурт хлопчаків без супровід
Скрізь ковзанами ріже лід;
Червоні лапки птах дебелий,
Гусак, там ставляяє,  де брід,
Ступає з оглядом на лід,
Сковзає, падає; веселий
Блищить, кружляє перший сніг,
Зірками сіючись до ніг.

Гл.4,43

А в глушині яке дозвілля,
В селі? Авжеж зимовою порою
Сільський ландшафт, сільське поділля
Пригнічує своєю наготою.
Скакати верхи в степ суворий?
Тож кінь, не взутий: без підкови,
Ніг не поставить й не зведе,
Тож начувайсь, ось-ось впаде.
Сиди під покриттям пустельним,
Читай: ось Прадт, ось W. Scott.
Не хочеш?-розглядай блокнот.
Співай чи пий і довгий вельми
Вечір уб’єш, а завтра теж,
Та й славно зиму проведеш.

Гл.4,44

Прямим Онєгін Чильд Гарольдом
Враз розлінився, наче пень:
Зі сну сідає в ванну з льодом,
Та згодом вдома увесь день.
Один, він грою полонений,
Тупим кийком вельми натхнений,
Він на більярді в два шари
Грає з ранкової пори.
Насуне вечір полу-кепський:
Більярд залишений й кий битий,
Біля каміну стіл накритий,
Євген чекає: їде Ленський
На своїй трійці чалих коней;
Скоріше, друже мій, до столу!

Гл.4,45

Вдови Кліко чи то Моета
Благословенне втім вино
У пляшці мерзлій для поета
Якраз на стіл принесено.
Воно з промінням Іпокрени,
Воно грайливе аж до піни
(подібне врешті будь до чого)
Я був в полоні: після нього
Останню лепту тож, бувало,
Давав я! Згадуєте шум?
Його чарівний, друзі, струм
Дурниць спотворював не мало,
А скільки жартів і віршів,
І суперечок, віщих снів!

  Гл.4,46

Та дошкуляє піна шумно
Вина того моєму шлунку,
Тож для Бордо цілком розумно
Тепер мій стіл для обладунку.
Тож, до Аu я більш не здібний;
Коханці той Au подібний
Блискучій, колірній,  живій,
Та вередливій і пустій…
Але Бордо, мов ліпший друже,
Який у скруті і в біді
Поможе й зараз, як тоді,
Як помічник він самий дужий,
Скажу відверто й небайдуже:
Слава тобі Бордо, мій друже!

Гл.4,47

Гасне вогонь, ледве золою
Прикрив вугілля золоте;
Ледь видно: цівкою тонкою
Зміїться пар, і теплотою
Камін ледь дихає. Дим з трубок
В трубу уходить. Світлий кубок
Шипить іще окрай стола.
Вечірня насуває мла…
(Я полюбляю побрехеньки
І приязний бокал вина
Порою, що так названа
«Ні друзі ми, ні вороженьки»,
Й чому властиво це душі…)
В розмові ось товариші:

Гл.4,48

«Ну, що сусіди? Що Тетянка?
Що Ольга жвава там твоя?»
-Тож влий мені іще з півсклянки…
Досить, мій любий… вся сім’я
Здорова, кланятись веліли.
Тож, друже, добре розімліли
У Ольги плечі, шия-лебідь!
Що за душа! Друже, як-небудь
Заїдем; ти їх зобов’яжеш:
Бо то, мій друже, суди сам:
Заглянув двічі, ну а там
До них вже й носа не покажеш.
Та ось…який же я безтямний!
На тиждень той ти ними званий.

Гл.4,49

«Я?»-Так, Тетяни іменини
В суботу. Оленька та мати
Веліли звати тебе й нині
Причин нема не завітати.-
«Втім, куча там буде народу
Та всякого такого зброду…»-
-Й, нікого, більш, ніж певен я!
Хто буде там? своя сім’я.
Гайда, мій друже! зроби милість!
Ну, що?-«Я згоден».-Догодив!-
За словом цим він осушив
Склянку, (сусідки то гостинець),
Потім розвів розмову знов
Про Ольгу: ось така любов!

Гл.4,50

Він веселивсь з два тижні поспіль.
Щасливий визначили строк.
І потаємна шлюбна постіль,
Й кохання бажаний вінок
Його вже запалу чекали.
Гименів клопіт та печалі,
Зітхань зрадлива череда
Йому й не снились-ось біда.
Між тим, ми, вороги Гимену
В домашнім колі серед стін
Вбачаєм втомний ряд картин,
Роман у стилі Лафонтена…
Нещасний Ленський, серцем він
Геть не готовий до цих змін.

Гл.4,51

Він був коханим…врешті вірив,
Так він гадав, тож й був щасливий.
Стократ блаженний той, хто в вірі,
Хто остудив свій ум бурхливий,
Хто не жене сердешні хвилі,
Як бомж сп’янілий на ночівлі,
Або ніжніше за метелик,
Що квітку сприйняв за оселю;
Втім, злидень той, хто все завбачить,
Щоб не кружляла голова,
Хто рухи всі, усі слова
У їх перекладі позначить,
Бо досвід серце остудив
І жар чуттів заборонив.

Глава 5.
I
Наразі осені погода
Тривала так, здавалось вічно,
Зими чекала вся природа.
Сніг випав тільки но у січні
У ніч на третє. Світлий ранок.
В вікні помітила Тетяна
Тим ранком побілілий лан,
Картини, стріхи і паркан,
Навіть замети й коридори
Уздовж укритих вщент доріг,
Й білий-білесенький поріг,
Пухким рядном укриті гори.
Зима прийшла із пирогом:
Блищало все і вся кругом!
Гл.5,2
Зима. Селюк ось тріумфує,
Оновлює на дровнах шлях;
Його кінь сніг пухнастий чує,
Хоча й не спритний у ногах;
Снігу здіймає він чимало,
Летить кибитка втім удало,
Ямщик сидить спереду всіх,
Червоний пасок, в кожусі.
Ось бігає дворовий хлопчик,
У санки жучку посадив,
Себе в коня перетворив;
Пустун вже вдарився об стовпчик:
Йому і боляче, і смішно,
А мати лаяти вже вийшла…

ГЛ.5,3
Можливо, втім, такого роду
Картини вас й не зацікавлять:
Усе це збіднює природу;
Не піднесуть, скоріш розчавлять.
Зігрітий божим зорепадом,
Інший поет високим ладом
Живописав нам перший сніг
І всіх відтінків вдалий збіг;
Він вас візьме в полон (як в храмі),
Малюючи в своїх віршах
Палкі прогулянки в санях;
Боротись я не маю намір
Не з ним допоки й не з тобою,
Співець фінляндки молодої!
Гл.5,4
Тетяна (рідкісна душею,
Сама не знаючи чому)
З її холодною зорею
Любила зимоньку німу.
На сонці іній днем морозним,
Санки і вечором порожнім
Рожеве сяєво снігів,
Імлу хрещенських вечорів.
Так, зазвичай тріумфували
Ті вечори у їх удома:
Служанки з двору всі й з балкона
Про своїх панночок гадали
І віщували їм щорічно
Мужів військових  симпатичних.
Гл.5,5
Тетяна вірила сказанням
Бездонної старовини.
І снам, й картковим розкладанням,
І каві (втім… гущавині).
Її тривожили прикмети;
Їй по секрету всі предмети
Знаменували все, що буде,
Передчуття тіснили груди.
Манірний кіт, що мився поруч,
При тому лапкою махав,
То, без вагань, їй знак давав:
Заявлять гості дуже скоро.
Хочеш повір, а хочеш смійся
Було коту хоч і не мийся.
Дворогий місяць-молодик
На небі також мав вердикт.
Гл.5,6
Вона тряслася і тремтіла.
Коли ж то випадкова зірка
Небом у темряві летіла
І розсипалася,- ледь зиркне,
Таня у сум’ятті барилась,
Допоки зірка ще котилась.
Бажання серця їй шепнути.
Коли ж траплялося щось люте,
Зустріти чорного ченця,
Чи старий заєць (й молодий)
Перебігав дорогу їй,
Острах її не мав кінця,
Передчуття було сповна,
На жах чекала вже вона.

Гл.5,7

Проте й приховану красу
Тетяна бачила й в кошмарах,
Така в нас є природи суть:
І сонце є, і дивна хмара.
Святки настали. Гульки й солод!
Гадає вся наївна молодь,
В якої часу далечінь
Уся у безлічі видінь:
Вона яскрава й неоглядна;
Старість гадає попри зморшки
Напроти гробової дошки,
Втративши все вже безпорадно:
Та все одно надія їм
Несе забав дитячих стрім.

Гл.5,8

Тетяна поглядом цікавим
На віск потоплений глядить;
Він візерунком золотавим
Їй дещо чудне гомонить;
Із блюдця, повного водою,
Виходять кільця чередою;
Раптом кільце їй жереб звів
Під пісеньку прадавніх днів:
«Чоловіки там всі заможні,
Срібло лопатами гребуть;
Кого приглянеш, з тим і будь!»
Та разом з цим й втрати тотожні
 Передрікає кволий спів;
Миліше муркіт серцю дів.

Гл.5,9

Морозна ніч, відкрите небо;
Світил небесних дивний вир
Тече так тихо, так, як треба…
Тетяна на широкий двір
У пеньюарі геть виходить,
На місяць дзеркало наводить;
Та в темнім дзеркалі дебелім
Трясеться місяць невеселий…
Чу…сніг хрумтить… прочанин: й діва
До нього навшпиньки летить
І голосок її звучить
Ніжніш сопілкового співу:
Ваше ім’я? Він в унісон
Відповідає: Агафон.

Гл.5,10

Тетяна, за підказки няні,
Збираючись вночі грішить,
Тихенько наказала в лазні
На два прибори стіл накрить.
Раптом притиснув страх Тетяну…
І я- згадавши про Світлану,
Відчув теж острах-карти биті.
З Тетяною не ворожити.
Вона зняла пасок й рукою
Нанесла на обличчя гель,
Й лягла. Над нею в’ється Лель.
А під подушкою пухкою
Дівчаче дзеркало лежить.
Затихла ніч. Тетяна спить.

Сон
Гл.5.11
І сниться чудний сон Тетяні,
Їй сниться ніби то вона
На сніговій стоїть поляні,
Імлою скрізь оточена;
В заметах сніжних перед нею
Клубиться хвилею своєю
Кипучий, темний й дещо сивий
Потік, не скований в зимівлю;
Жердинки дві, скуті крижиною,
Тремтячій, гибелі місток,
Покладені через струмок;
І перед шумною лавиною,
Подивом вдосталь сповнена,
Вмить зупинилася вона.
Гл.5,12
Мов на сумну, прикру розлуку
Тетяна лає на потік;
Вона не бачить, хто б їй руку
Подав у поміч по той бік;
Раптом намет заворушився.
І хто ж з-під нього тут з'явився?
Крупний скуйовджений ведмідь;
Тетяна ах! а він ревіть.
І лапу з гострими кігтями
Їй протягнув; вона скріпившись,
Тремтячи, ручкою схопившись,
Тож боязкими геть стрибками
Перебралася і стежею
Пішла-і що ж? ведмідь за нею!
Гл.5,13
Не обертаючись стежею
Вона прискорює свій крок,
Втім від косматого лакею
Втекти не сила, наче рок.
Крехтить слідом ведмідь голосний,
Поперед ними лісні сосни
В своїй нахмуреній красі;
Гілки обтяжені усі
Клубками снігу; крізь вершини
Осин, берез на сніг та лід
Проміння б'є нічних планід;
Шляху нема, кущі, глушини
Пургою всі занесені,
В глибокий сніг занурені.
Гл.5,14
Тетяна в ліс, ведмідь за нею;
Сніг трухлий по коліно їй;
То довгий сук її за шию
Зачепе, а то отримає забій,
Перечепившись об колоду,
Або у сніг із ніжки сходу
Злетить промоклий туфель;
Чи  то зірве сережку з вуха
Об гостру гілку, що стирчить.
То хустка з голови злетить;
Ніяк й піднять, ні зупиниться,
Підняти ніколи, боїться,
Чуючи звіра за собою,
Й навіть тремтячою рукою
Підняти сукні край таїться;
Вона тікає, він слідом,
Їй бракне сил бігти льодом.
Гл.5,15
Упала в сніг, ведмідь проворно
Її хапає та несе;
Вона покірно непритомна,
Не ворухнеться, не дихне;
Він мчить її крізь ліс розлогий;
Раптом між хащ курінь убогий;
У глушині, з обставин збігом
Занесений пустельним снігом,
Яскраве світло б’є крізь дошки,
І в курені і крик, і шум;
Ведмідь промовив: «Тут мій кум:
Авжеж погрійся в нього трошки!»
І в сіни прямо він іде
І на поріг її кладе.

Гл.5,16

Отямилась, глядить Тетяна:
Ведмідь пішов, в сінях вона;
Їй чути  крик та дзвін стакана,
Немов би стіл на похоронах;
Неначе помини у шинку,
Глядить вона тут у щілинку,
І що ж там бачить?.. за столом
Сидять чудовиська кругом:
В одного роги, псина морда,
В іншого півня голова,
Тут відьма, в неї борода,
Тут остов жантильний та гордий,
Там карла з хвостиком «Привіт!»:
Хоча і голий і обдертий,
Але привітно був задертий;
Полу-лелека й полу-кіт.

Гл.5,17

Є більш чудніші, більш страшні є:
Ось верхи рак на павуку,
Ось череп на гусячій шиї
Крутиться в чорнім ковпаку,
Ось млин навприсядки танцює
Тріщить і крилами кепкує;
Лай, регіт, співи, свист і хлоп,
Мова людська та кінський топ!
 Втім, що збентежило Тетяну,
Коли впізнала між гостей
Того, хто був їй Прометей,
Героя нашого роману!
Хто серце їй так запалив,
Перевернув світ, геть змінив!
Онєгін за столом сидить
Й на двері крадькома глядить.

Гл.5,18
Він знак дає – й усі лопочуть,
Він п’є-й усі п’ють і кричать,
Він засміється-й всі регочуть,
Насупить брови-всі мовчать;
Він там хазяїн, зрозуміло:
Тож Тані вже не так жахливо,
І з інтересом до химери
Тетяна відчинила двері…
Враз вітер дунув й загасив
Вогонь світильників нічних;
Знітилась зграя домових;
Онєгін поглядом провів,
Встає із грохотом з-за столу;
Всі підвелись: він йде геть з колу
напівлюдей, напівкурей,
Іде у напрямку дверей.
Гл.5,19
І лячно їй…ой!.. і квапливо
Тетяна силиться втекти:
Ніяк не може; все ж з поривом
Металась в повній темноті:
Не сила. Двері пхнув Євгеній
Й очам пекельної химери
З’явилась діва; ярий сміх
Лунає дико; очі всіх,
Копита, хоботи криві,
Хвости кудлаті, пів руки,
Криваві вуса й язики,
Рога і пальці у плеврі
Тягнуть до неї, мов змія,
Й шипять усі: моя! моя!
Гл.5,20
Моя!-Сказав Євген,- Це й Бог зна ! -
Й пощезнув зграї той і дух;
Зостались в темряві морозній
Молода діва й він сам-друг;
Євген тихенько підіймає
Її й в куточок опускає
На лавку дещо на краю
Й схиляє голову свою
Їй на плече; тут Ольга входить,
За нею Ленський; світ мигнув,
Онєгін руку замахнув,
Та дико він очима бродить,
Гостей непроханих честить;
Тетяна ледь жива лежить.
Гл.21
Гучніше спір. Раптом Євгеній
Хапає довгий ніж і вмить
Падає Ленський; лячно тіні
Густішали; нестерпний крик
Лунає…курінь той шатнуло,
Тетяна у жаху проснулась…
Глядить, кімната і вікно,
В тому вікні крізь мерзле скло
Зорі багряний промінь грає;
Відкрились двері. Ольга впору
Світліше за зорю Аврору,
Легше за ластівку влітає;
«Тож, подруго, скажи мені,
Хто там наснився уві сні?»Гл.5,22

Вона ж не помічає сестру.
У ліжку з книгою лежить,
Устряла наче у реєстру
І пари з рота не летить.
Хоч не була книга предметом
Ані солодких дум поета,
Ні мудрих істин, чи картин,
Втім ні Вергілій, ні Расін,
Ні Скотт, ні Байрон, ні Сенека,
Та навіть Дамських Мод Журнал
Нікого так не забавляв:
То, друзі, був Мартин Задека,
Глава халдейських  мудреців,
Віщун й тлумач знаменних снів.

Глава 5,23

Оце глибоке вкрай творіння
Завіз, кочуючи, купець
Колись (ну, збіг, от, провидіння)
Тоді Тетяни гаманець
За нього й разом за «Мальвіну»
Полегшав десь уполовину,
В додаток взяв він ще за них
Зібрання вигадок смішних,
Граматику, дві Петриади
Та Мармонтеля теж узяв.
Мартин Задека згодом став
Улюбленцем…Він їй розраду
Дарує й не дає хандрить,
І невідлучно з нею спить.

Гл.5,24

Її бентежить сновидіння.
Щоб таємницю сну пізнати
Тетяна прагне відшукати
Сакральний ценз всього видіння.
Тетяна горне зміст в додатку,
Де у абетковім порядку
Слова бір, буря, відьма, цвіль,
Їжак, ведмідь, міст, заметіль
Та то що. Сумнівів її
Мартин Задека не спростує;
Втім сон зловісний їй віщує
Життя сумні мелодії.
Днів декілька вона потому
Все турбувалася по тому.

Гл.5,25

А втім багряною рукою
Зоря цим ранком із долин
Виводить з сонцем за собою
Веселе свято іменин.
І вже дім Лариних гостями
Повен увесь: дітьми й бабцями;
Сусіди з’їхались в возках,
В кибитках, бричках і санях ;
В прихожій тиснява, тривога;
Ведуть новеньких до кімнат,
Дзявк моськи, цмокання дівчат,
Шум, давка, рипає підлога,
Уклін та човгання гостей,
Крик мамочок та крик дітей.

Гл.5,26

З власною бабою дорідною
Приїхав повний Пелюстків;
Цвях із своєю миловидною,
Володар решти жебраків;
Скотиніни, сивенька пара,
Із дітьми-ледве не отара:
Від тридцяти до двох років;
Повітний франтик Посошків,
Мій брат двоюрідний, Буян,
В пуху, в кашкетові зимовім,
(звісно, він вам давно знайомий),
Та відставний совітник Склян,
Важкий пліткар, старий шахрай,
Хабарник, ненажера, драй.

Гл.5,27

Разом з родиною Піскових
Приїхав і мосьє (пан) Лутці,
Дотепник, зараз із Тамбову,
З моноклем у рудій перуці.
Як справдешній француз різдвяний
Мосьє привіз листа Тетяні
На голос, знаний між дітьми:
Reveillez vous, belle endormie.
Між давніх віршів альманаху
Був надрукований куплет;
Лутці здогадливий поет,
Вірша на світ явив із праху,
Й сміливо замість belle Nina
belle  Тетяна склав невинно.
Чи достаменний він француз?
В гадальних картах бубни туз!

Гл.5,28

І ось з найближчого посаду
Панянок стиглих всіх кумир,
Місцевих матерів відрада,
Приїхав ротний командир;
Ввійшов… -Й історія нова!!!
Музика буде полкова!
Полковник сам дав на загал.
Яка ж це радість: буде бал!
Дівки підстрибують завчасно;
Втім звуть до столу в мить останню.
Попарно йдуть рука з рукою,
Безпарні з друзями юрбою.
Панянки ближче до Тетяни;
Навпроти їх чоловіки
Сідають й хрестяться, й жінки,
Натовп гуде, риплять стільці,
Полюють страви вже стрільці.

Гл.5,29

На мить замовкли всі розмови;
Вуста жують. З усіх сторін
Гримить скрізь посуд та прибори,
Чарок лунає дружній дзвін.
Та незабаром всі потроху
Здіймають на загал тривогу.
Ніхто не слухає, кричать,
Іржуть, перечать й пищать.
Враз двері навстіж. Ленський входить,
Із ним Онєгін. «Боже! Є ж ти!!!-
Кричить хазяйка:-ну, нарешті!»
Тісняться гості, всяк відводить
Прибори й дзиґлики у крузі,
Ось звуть й саджають обох друзів.

Гл.5,30

Саджають саме проти Тані,
Й, блідіше всіх блідих речей,
Сполохом загнаної  лані
Та не підводить і очей.
Панує не аби як бурно
В ній жар палкий, їй душно, дурно;
Вона вітань обох тузяк
Не чує, очі у сльозах,
Ось-ось закапають; готова
Вже знепритомніти нещасна;
Втім розсуд залишився ясним.
Вона про себе два-три слова
Крізь зуби мовила тайком
І залишилась за столом.
   
 Гл.5,31

Утім, нервових різних сцен,
Зомлінь дівчачих, греблю сліз
Терпіти геть не міг Євген:
Занадто їх він переніс.
Дивак, на пир дивився криво,
Сердився. Втім, томної діви
Помітив трепетний порив,
З досади очі опустив,
Надувся, занепав він духом,
Задумав Ленського дістати
Й уроків помсти вщент надати.
Тож з передчасним він тріумфом
Став креслить волею очей
Карикатури всіх гостей.

Гл.5,32

Напевно, не один Євгеній
Сум’яття Тані бачить міг;
Метою ж ока й зубоженій
У той час жирний був пиріг
(на прикрість, пересолений)
Та ось у пляшці смоленій,
Поміж жарким та бланманже,
Цимлянське подають уже;
За ним чарок ряд креативний
Напрочуд талії твоїй,
Зізі, кристал душі моїй,
Моїх віршів предмет невинний,
Кохання бажаний фіал,
Хто серця був мого привал.

Гл.5,33

Звільнившись від своєї пробки
Пляшка хлебеснула, вино
Шипить; ось до своєї стопки,
Куплетом змученим давно,
Француз встає; в ту ж вмить вся зала
В увазі змовкла і чекала.
Тетяна ледь жива.  Лутці,
Звертаючись з листом в руці,
Їй заспівав із фальшем. Кліки,
Його вітають всі.  Вона
Поруч присісти змушена;
Поет вже ж скромно, хоч великий,
Її здоров’я першим п’є
Й куплет цей їй передає.

Гл.5,34

Пішли привіти та вітання;
Тетяна дякує всім вслід.
Настала черга ось звертання
Євгена й діви томний вид,
Її збентеження і в’ялість
В його душі здіймали жалість.
Він мовчки голову схилив.
Втім ніжним поглядом провів.
Через тендітні почуття,
Чи то кокетство, співчуття,
Чи випадково мимоволі,
Чи був то жест доброї волі,
Та погляд ніжністю точив:
Він серце Тані оживив.

Гл.5,35

Риплять відтягнуті стільці,
Народ з-за столу лопотить:
Так рій бджолиний у кільці
Із шумом на поля летить.
Святковим напханий обідом,
Сусід сопе перед сусідом;
Посіли дами до каміну,
Дівчата вибігли у сіни;
Столи зелені всі розкриті:
Зовуть завзятих геть гравців,
Бостон і ломбер для старців,
Та віст, донині знаменитий,
Одноманітні всі вони,
Нудьги жаденної сини.

Гл.5,36

Вже вісім робертів зіграли
Герої вісту, в котрий раз,
Стільки ж разів пересідали;
Ось чай несуть. Люблю я час
Обідом визначати, чаєм
Й вечерею. Так час ми знаєм,
Не переймаючи сюжет,
Бо шлунок–вірний наш брегет;
До речі, я відзначу в скобках,
Що я пишу свої куплети
Так само часто про банкети,
Всіляких стравах і пробках,
Як ти, божественний Омир,
Ти, тридцяти віків кумир!

Гл.5,37-5,38-5,39

Втім чай несуть; дівчата стали,
Ледве за блюдця узялись,
Враз з-за дверей довгих у залі
Фагот і флейта полились.
Натхненний музикальним громом,
Кинувши чашку чаю з ромом,
Парис округи, мачо дів,
Іде до Ольги Посошків,
До Тані Ленський; Харликову,
Куницю перезрілу геть,
Бере тамбовський мій поет,
Умчав Буян до Пелюсткова,
До залу висипали всі,
Блищить наш бал в усій красі.

Гл.5,40

З початку власного романа
(то зошит перший треба брати)
Хотів би наче я Альбана
Бал петербурзький описати;
Розважений порожнім й світлим,
Удавсь до спогадів я зниклих
Про ніжки моїх знаних дам.
По вашим вкрай вузьким слідам,
О ніжки, досить помилятись!
Змінилась юність, став старішим,
Пора зробитись й розумнішим,
В складах і справах виправлятись,
І ось оцей вже п’ятий зошит
Чистить від відступів й хороших.

Гл.5,41
Одноманітний та безумний,
Як вихор, молоді примара,
Кружляє вальсу вихор шумний,
За парою мелькає пара.
Час наближаючи до помсти,
Онєгін з посмішкою просто
Іде до Ольги. З нею ось він
Кружляє вже навколо гостів,
Потім на ДЗИҐЛИК геть саджає,
Заводить ляси по пустому,
Хвилин зо дві уже потому
У вальсі з нею знов кружляє;
Всі у конфузі. Ленський сам
Не вірить в це власним очам.

Гл.5,42

Мазурка розійшлась. Бувало.
Коли гримів мазурки норов,
В великій залі все плигало,
Паркет тріщав вслід за підбором,
Тряслися й деренчали рами;
Нині ж не те: і ми, як дами,
Занадто ковзаємо (зело).
Втім у містах та і по селах
Іще мазурка зберегла
Колишню первісну спокусу,
Стрибки, підбори, баки, вуса
Все ті ж: змінити не змогла
Бідова мода… (й наш тиран,
Недуг новітніх росіян).

Гл.5,43

Буян, братуха мій спонтанний,
До Жені нашого підвів
Тетяну з Ольгою; не Таню,
Він Ольгу взяв так і повів;
Веде, утім, її неспішно,
І, нахилившись, шепче ніжно
Якийсь вульгарний мадригал,
І руку тисне - й запалав
В її обличчі милім
Рум’янець. Ленський мій
Вже спалахнув, він сам не свій;
У невдоволенні ревнивім
Поет чекає на кінець:
Мазурка сходить нанівець,
Підходить, дивиться у вічі
Й до котильону її кличе.
 
Гл.5,45

Втім їй не можна. Ні? Не може???
Так, Ольга слово вже дала
Онєгіну. О, боже, боже!
Що чує він? Вона могла...
Можливо чи? Ледве з манежу,
Дитя, кокетка теж манежна!
Вже знає хитрощі вона,
Уже хитрить, ще й не жона!
Від люті Ленський, наче хмара;
Жіночі витівки за дня!
Виходить і велить: «Коня!»
І скаче він. Мушкетів пара,
Дві кулі в лісі, чи у полі
Будуть вирішувати долі.

Глава 6,1

Як тільки Володимир злинув,
Онєгін знов нудьгує, мріє,
Поблизу Ольги в думу ринув,
Тішиться помстою своєю.
За ним і Оленька зітхала,
Очима Ленського шукала,
Та нескінченний котильон
Її томив, як тяжкий сон.
Скінчився він. Йдуть: час вечері.
Стелють всім постіль. Для гостей
Ночівлю зводять від сіней
Аж до дівочої під двері.
Чи через розлад, чи то втому
Євген поїхав геть додому.

Гл.6,2

Всі уляглися: під вітальнею
Хропе пузатий Пелюстків
З своєю жінкою овальною.
Буян зі Цвяхом, Посошків
Та Склян, не зовсім і здоровий,
Усі уклалися в столовій,
Десь на долівці мосьє Лутці,
В фуфайці скрізь обдертій й куцій.
Дівчата в спальні у Тетяни
Та Ольги всі вже скуті сном.
Одна, нещасна під вікном
В промінні томної Діани,
Не спить Тетяна, все зітхає,
На поле темне поглядає.

Гл.6,3

Його раптовим привітанням,
Очима з ніжністю цією
І дивним з Ольгою кружлянням
До глибини душі своєї
Вона зворушена; Не може
Ніяк второпати; Тривожить
Те, що із сумом він никав,
Неначе крижана рука
Їй серце тисне, наче казна…
Це край безодні, ось злетить…
«Загину, - Таня шепотить,-
Від нього, втім, гибель люб’язна.
Не скиглю я: що дорікати?
Тож щастя з ним мені не знати».

Гл.6,4

Вперед! Вперед пишуче пір’я!
Десь є обличчя  нам нове.
За верст десь п’ять від Красногір’я,
Де села Ленського, живе
Й донині у своїй оселі,
Наче філософ у пустелі,
Зарецький, був колись вулкан!
Гральної зграї був пахан.
Гульвісів пан, трибун трактирний,
Наразі добрий та простий,
Родини батько холостий,
Надійний друг, поміщик мирний
Й навіть шляхетний чоловік:
Так виправляється наш вік!

Гл.6,5

Лестивий світ було куплети
Про його подвиги складав:
Він. дійсно, в туза з пістолету
У п’яти сажнях потрапляв,
Й додати можна, що у битві
Раз проявив він дещо спритність,
Відзначився, сміливо в грязь
З коня калмицького вмить хрясь,
 П’яний, як чіп, потім французам
В полон дістався: цінний лох!
Новітній Регул, честі бог,
Готовий знов служити узам,
Аби щоранку у Вери
У борг жлуктити пляшки три.

Гл.6,6

Було, він глузував забавно,
Умів влаштовувати вишкіл
Й розумного потрошить славно,
Чи явно, або тишком нишком,
Хоча й йому де які штуки
Не діставались без науки,
Тож іноді і сам в халепу
Встрявав і м’яв собі щелепу.
Тож вмів він весело журити,
Гостро та тупо звіт тримати,
Як де розважливо мовчати,
Як де потрібно посварити,
Розвести друзів молодих
І на бар’єр поставить їх.


Гл.6,7

Чи помиритись їх примусить,
Аби поснідати разом,
Та після нишком мульку пустить
Своїм брехливим язиком.
Sed alia tempora! Вдалість
(інтимний сон, чуттів недбалість)
Минає в юності живій.
Як я сказав, Зарецький мій
Під тінь черемхи і акацій
Від бур укрившись, хай їм грець,
Живе, як істинний мудрець,
Саджає овоч, як Горацій,
Качок розводить та гусей,
Абетці вчить собі дітей.

Гл.6,8

Він не дурний був; й мій Євгеній,
Не визнаючи серця в ньому,
Любив його дух теревені
Й здоровий глузд думок при тому.
Із задоволенням , бувало,
Бачився з ним, тому і мало
Не був здивований й тоді,
Коли побачив у дворі.
Той привітався, зняв кашкета,
Й записку вручив від поета.
ЇЇ Онєгін чемно взяв,
Вмить розгорнув і прочитав.
Гл.6,9

То був приємний, благородний,
Короткий виклик, чи картель:
Поважно, з розумом холодним
Чекав друг Ленський на дуель.
 Онєгін сходу першим рухом,
До посланця з завзятим духом
Звернувся і здійнявши брови
Сказав, що він завжди готовий.
Підвівсь Зарецький без пояснень,
Більш залишатись не хотів,
Вельми про справи клопотів,
Тож і пішов; Євгеній, красень,
На самоті що до двобою
Незадоволений собою.

Гл.6,10

І цілком слушно: дух звільнивши,
Хвоста гордині придавив,
Винив себе він де здебільше
І визнавав: був неправий,
Що із тендітною любов’ю
Пожартував зле й беззмістовно.
Втім, це по-перше. А по-друге:
Євген, мужлан, підставив друга.
Ця помста більш до заздрощів,
Євгеній тут переборщив.
Так, неправий був і жорстокий:
Другу всього «осьмнадцять» років!
Роздратував вкрай необачно,
Тому Євгену й непробачно.
Совість Євгенія шкребе:
Він мусив проявить себе
Не запальним хлоп’ям; кругом
Бути із честю й розумом.

Гл.6,11

Мав проявити почуття,
Та й не щетинитись, мов звір;
Мав стерегти серцебиття
Юного друга й греблю лір.
«Втім, що наразі? Пізно вже,
Наразі кров (міг бути джем)…
Справа ж приймає кепський зміст:
Втрутивсь відомий дуеліст;
Він злий пліткар, геть язикатий,
Підступно може вихвалятись.
Звісно, що плітка-це пустунка,
Яка ціна забавних слів?
Втім шепіт, глум базікарів…»
І ось спільноти є вже думка!
Пружина честі, наш кумир!
Ось що увесь тримає мир!

Гл.6,12

У ворожнечі дратівливій
Чекає на посла поет;
І ось сусід велеречивий
Привіз рок-опери сюжет.
Тепер ревнивцю буде свято!
Бо він боявсь, щоб винуватець
Не оцінив життя більш вартим,
А цю ганьбу-невинним жартом,
Хитринку вигадав, застуду
Й одвів від кулі свої груди.
Отже, розвіяний весь сумнів:
Розв’язка тут лише одна,
Уранці їдуть до млина,
Комусь із двох бути пурпурним.

Гл.6,13

Рішивши циндрю не любити,
Кипучий Ленський не хотів
Перед двобоєм Ольгу встріти,
На сонце, на дзиґар сопів,
Махнув рукою в мить останню-
І перенісся у вітальню.
Мав намір Оленьку смутить,
Саме приїздом прикрутить;
Як би не так, як і раніше,
Плигнула Оленька на шию
І обіймала, і душила,
І щебетала найніжніше
Жвава, безпечна, вся цвіла,
Ну саме та, як і була.

Гл.6,14

«Навіщо звечора зірвались?»-
Питання Ольги, майже, спис.
Всі почуття в нього змішались
І мовчки він повісив ніс.
Через її відвертий погляд,
Через тендітну простоту,
Таку душевну чистоту
Облишив ревнощі і спогад,
Розчуливсь він в очах солодких;
Скрізь бачить він кохання нотки,
Знову він бачить ценз життя
І вже він прагне каяття,
Тріпочить, не знаходить й слова,
Щасливий, майже вже здоровий…


Гл.6,15-6,16-6,17

І знов задумливий, журливий
У очі Оленьки своїй
Не має Володимир сили
Згадати день вчорашній їй.
Він мислить: «Ні, я не спокусник
І не знесу, щоби розпусник
Вогнем зітхання потішав
І юне серце спокушав;
Щоб червоточина прикрита
Точила лілію на нитку,
Аби ця двохранкова квітка
Зів’яла ще напіврозкрита».
А це все значить, мої друзі:
У когось куля буде в пузі.

Гл.6,18

Коли б він бачив, яка рана
Тетяні серце попекла!
Коли би відала Тетяна,
Знати коли б вона могла,
Що завтра Ленський та Євгеній
Ділитимуть могильні тіні;
Їй не забракло би любові
З’єднати друзів наших знову!
Цієї драми навіть трішки
Поки ніхто не розкривав,
Онєгін теж про все мовчав;
Тетяна знемагала тишком;
Єдина няня знать могла,
Та не здогадлива була.

Гл.6,19

Весь вечір Ленський був без блиску,
Весь час мовчав й коли зовуть;
Втім той, хто з Музою з колиски,
Завжди такий: супив брову,
Він припадав за клавікорди
І набирав самі акорди,
Коли на Ольгу поглядав,
Той сам щасливим виглядав.
Втім, пізно. Час вже йти. Стискалось
Серце від сильної натуги;
 Було прощання недолугим,
Серце неначе розривалось.
Ось її погляд на останок.
«Що з вами?»-Так-І він на ганок.

Гл.6,20

Прибув додому, пістолети
Оглянув він, потім поклав
Знову в шухляду й з табурету
При свічці Шиллера узяв;
Та думка й очі затуляє;
Сумує серце, не дрімає:
Із невимовною красою
Зрить Ольгу він перед собою.
Тож Ленський книгу закриває,
Бере перо; його вірші,
Що склав в любовній метушні,
Лунають, ллються. Їх читає
На слух, в неімовірнім злеті,
Як Дельвіг п’яний на банкеті.

 Гл.6,21

Вірші ці й досі є на милість,
Я маю їх і ось вони:
«Куди, куди, ви, де поділись,
Ви, золотаві дні весни?
Що день грядущий нам готує?
Дарма мій зір його полює,
В глибокій млі він, де затон.
Нема; правий судьби закон.
Чи я паду, прошитий списом,
Чи він повз мене промайне,
Все благо: сон чи то майне
Той час, що визначений, звісно,
Благословен і день клопіт,
Благословен й пітьми прихід!
Гл.6,22

Ранком сяйне промінь денниці
Й заграє знов яскравий день,
А я, можливо, я гробниці
Зійду, мов за завісу сцен,
І пам'ять юного поета
Поглине некваплива Літа,
Забуде світ мене; втім ти
Чи прийдеш, як в цій повісті.
Пролить сльозу на мою урну
З думою: він мене любив,
Саме мені він присвятив
Світанок свій яскравий й бурний!..
Сердешний друже, милий друже,
Прийди, прийди до свого мужа!»

Гл.6,23

Так він писав і темно, й в’яло
(Що романтизмом ми звемо),
Хоч романтизму й не бувало,
Не бачу я й залишимо.)
Тож до зорі ще до двобою,
Важко схилившись головою,
На слові модному *сприймав*
Ленський тихенько задрімав;
Ось тест Морфея, сон вже в’ється,
Та ось сусід вже в двері преться,
(Всі двері він давно тут знає)
Ленського будить маніфестом:
«Пора, вже сьома-й тиче жестом,-
Онєгін мабуть вже чекає».

Гл.6,24

Та помилявся він: Євгеній
Наразі спав мертвецьким сном.
Тож вже рідіють нічні тіні,
Зустрітий Веспер півником;
Вже сонце світе у вікно
Й промінням гріє вже стегно,
Й повітря вже нагріте вдосталь,
 Прозоро сяє; та от постіль
Євгеній наш ще не покинув,
Літає ще десь уві сні.
Прокинувсь ось нарешті він
Та поли завісу розкинув;
Дивиться-дійсно, геть до збору:
Давно час їхати із двору.

Гл.6,25

Скоріше він дзвонить. Вбігає
До нього джур француз Гильє,
Халат і туфлі простягає
Йому й білизну подає.
Онєгін сходу одягатись,
Джурі наказує збиратись
З ним разом їхати й до того ж
Ящика взяти бойового.
Санки готові бігові.
Він сів і до млина летить.
Ось прибули, джурі велить
Лепажа дула рокові
Нести слідом, стосовно ж коней
Звелів  від’їхати у поле.

Гл.6,26

Спираючись на греблю, Ленський
Тож нетерпляче вже чекав;
Механік, поміж тим, нашенський
На млин Зарецький нарікав.
Іде Онєгін вибачатись.
«Втім, де ж, – з питанням тут завзятий
Зарецький,- де ваш секундант?»
В дуелях класик та педант.
Любив методу, як шляхетство,
І розтягнути кого-небудь
Він дозволяв там не як-небудь,
А згідно правилам мистецтва,
Згідно переказів повитих
(Що в ньому маєм ми хвалити).

Гл.6,27

«Мій секундант?-сказав Євгеній,-
Ось він, мій друг, monsieur Guillot..
Не буде скарг і зубоженій
На це представлення моє?
Так, чоловік він невідомий,
Втім, вкрай порядний натомість».
Зарецький губи й закатав.
Онєгін Ленського спитав:
«Що ж, почнемо?»-Будь ласка, там-то,-
Став Володимир. І вони
Пішли за млин. Їх зупинить
Нема кому: вже секунданти
Вдалися до важливих справ,
Кожен своє місце обрав.

Гл.6,28

Вже вороги! Чи так давно
Їх жага помсти розвела?
Пили недавно ще вино,
Разом справляли всі діла.
Нині обох їх погляд злобний,
Неначе первісний, утробний,
Наче у моторошнім сні,
Підводять очі, мов скляні,
Готують смерть холоднокровно…
Чи не забути їм цей сказ,
Поки нема крові якраз,
Не розійтися полюбовно?..
Втім дико світська ворожнеча
Боїться страму недоречно.

ГЛ.6,29

Ось заблищали пістолети,
Гримить об шомпол молоток.
У ствол гранований йдуть кулі,
Уперше клацнув ось курок.
Цівкою порох вже пихатий
На полку сиплеться. Зубчатий,
Надійно вбитий кремінець
Ще зведений. Ще у торець
Стає Гильо зніяковілий.
Плащі скидають і у боки,
Зарецький тут тридцять два кроки
Рахує точно в ретро стилі,
Розставив друзів тет на тет
І кожен взяв свій пістолет.

Гл.6,30

«Сходьтесь,тож, старт».  Холоднокровно,
Не приціляючись ще, поки
Ходою тихою й безмовно
Чотири подолали кроки,
Що божевільні, вкрай шалені.
Свій пістолет тоді Євгеній,
Не припиняючи ступати,
Став першим тихо підіймати.
Ось кроків п’ять іще ступили,
І, Ленський, врешті на цей раз
Став також цілитись – й якраз
Онєгін вистрілив… Й несили:
Рука нещасного поета
Вмить випускає пістолета.

Гл.6,31

Тихо кладе на груди руку
І падає. Туманний погляд
Відображає смерть, не муку.
Повільно так, де гори врозпад,
Іскриться хуга зимова,
Спадає брила снігова.
Миттєвий холод відчуває
Онєгін й сходу поспішає
До юнака. Зве. Втім, дарма:
Суцільний жах, юний співець
Завчасний тут знайшов кінець!
Дихнув буран-й цвіту нема,
Зав’яв ранкової пори,
Пропав вогонь на вівтарі!..

Гл.6,32

Без руху він лежав…омана?
Був темним мир його чола.
Попід грудьми навиліт рана:
Із рани пара й кров текла.
Ще мить тому тут достеменно
В цім серці билося натхнення,
І ворожнеча, і любов,
І вир життя, й кипіла кров,-
Наче в безлюдній геть хатині,
Затихла вся у темряві,
У павутині й плісняві
Закриті ставні всі віднині.
Нема хазяйки, щезла з виду,
Бог знає де. Нема і сліду.

Гл.6,33

Любо зухвалими віршами
Бісити хибних ворогів;
Любо дивитись, як без тями
Бодливі роги він схилив,
Гляне у дзеркало й підскочить,
Себе ж впізнати, втім, не хоче:
Причина тому, друзі, сором.
Приємніше, як з перебором
Заплаче здуру він: це я!
Під тим віршом моє ім’я!
Та ще приємніше в мовчанні
Не начищати йому дзьоба,
А тихо цілити у лоба
В шляхетній відстані звичайно;
Втім, відіслати праотцям,
Чи це сподобається вам?

Гл.6,34

Що ж, коли вашим пістолетом
Приятель вбитий молодий,
Нескромним оком, чи стилетом,
Чи то дрібницею  (з води),
Що вас заділа за столом,
Чи навіть сам буйним чолом
Вас гордо викликав на бій,
В душі зізнайтеся собі
Яке чуття заволодіє,
Коли без рухів на землі
З відтиском смерті на чолі,
Він поступово костеніє,
Коли глухий він й мовчазний,
Як після влучення грози?

Гл.6,35

 В безкрайній тузі, тож, серцевій,
Стискаючи свій пістолет,
Глядить на Ленського Євгеній.
«Ну що ж? Мертвець»,-сусіда зет.
Убитий!?.. Цим страшним питанням
Онєгін стогне зі здриганням,
Відходить та людей гукає.
Зарецький кукібне вкладає
На сани труп заледенілий;
Везе додому страшний скарб.
Чуючи мертвого, в фальш-старт
Рушили коні, в піні білій
Мочуть сталеві вудила
І полетіли, мов стріла.

Гл.6,36

Друзі мої, шкода поета:
На тлі дитячих, юних мрій,
Їх не здійснивши задля світу,
Бранець віршованих стихій
Зів’яв! Де запал хвилювання,
Шляхетне славне поривання
Думок й емоцій молодих
Високих, ніжних, в повний дих,
Кохання бурного бажання,
Жага до знань і до труда,
Острах пороку і ганьба,
І ви, таємні сподівання,
Ви, привид долі неземної,
Ви, сни поезії святої!

Гл.6,37

Можливо, він на благо миру,
Чи народивсь для славних змін;
Його перервана кимсь ліра
Гримучий безперервний дзвін
Могла піднятися. Поета,
Можливо, на щаблині світу
Чекав вінець славних Афін.
Втім, Його мученицька тінь
Можливо, узяла з собою
Священну тайну, тож для нас
Животворящий згинув глас,
Й попід могильною плитою
Її не займуть гімни змін,
Благословення поколінь.

Гл.6,38-6,39

Могло би буть, що на поета
Чекав звичайний сільський кров.
Минула б юність, блиск естета:
У ньому б запал похолов.
Багато в чому б він змінився,
Облишив Музу б, одружився,
В селі щасливий та рогатий
Ходив би в стьобанім халаті;
Пізнав насправді в житті тишку:
Подагру б в сорок років мав,
Пив, хирів, їв та нудьгував,
Нарешті у своєму ліжку
Сконав серед дітей, дідів,
Плаксивих баб та лікарів.

Гл.6,40
Втім, хай там що було б, читачу,
На жаль, коханець молодий,
Поет, задумливий, мов мачо,
Убитий другом (догодив).
Е місце поруч, достеменно,
Де жив наслідувач натхнення,
Дві сосни коренем зрослись,
Під ними цівочки звелись
Струмки сусідньої долини.
Там орач полюбляє спати,
І жниці в хвилі зануряти
Дзвінкі збігаються крушини;
Там край струмка, де кущ густий,
Зроблений пам’ятник простий.

Гл.6,41

Під ним (коли почнеться слякоть
Дощ весняний, що ллє немало)
Пастух плете строкатий лапоть
Й співає про лихих рибалок;
І городянка виїжджає
В село й дозвілля проводжає,
Так стрімголов верхи вона
Несеться по полях одна,
Коня наразі зупиняє,
Ремінний повід натягнувши
І флер від капи відвернувши,
Очима біглими читає
Простецький напис-і сльоза
Їй затуляє небеса.

Гл.6,42

І кроком їде чистим полем,
У мріях геть віддалена;
Душа її так поневолі
Фатумом друга сповнена;
Гадає; «Що з тобою стало?
Чи серце довго не страждало,
Чи промайнула сліз пора?
І де тепер її сестра?
Герой трагічного сонета,
Модних красунь, танцю мастак,
Де є похмурий цей дивак,
Той вбивця юного поета?»
Згодом про все, зазначу цим,
Я вам детально доповім.

Гл.6,43

Втім, не тепер. Хоча й не прісно
 Люблю героя я мого,
Хоч повернусь до нього, звісно,
Дійду по черзі до всього.
Літа до прози конче хилять,
Літа женуть риму немило,
І я зітхаю й зізнаюся-
За нею ледве волочуся.
Перо не має більш охоти
Бруднити пристрастю листи,
Інший холодний рок плести;
Інші суворіші турботи
І в шумі світла і в тиші
Турбують зараз сон душі.

Гл.6,44

Пізнав я клич інших бажань,
Пізнав прийдешню цю печаль;
На перші бракне покладань,
Старого ж суму мені жаль.
Мрії мої! Солодкі мари?
Де рими мрій до них? Ні пари!
Невже й насправді окраєць
Зів’яв ущент її вінець?
Невже насправді це вже досвід
Без елегійних почуттів
Весна промчала моїх днів
(Що жартома я твердив досі)?
Невже була вона до поки?
Невже мені вже тридцять років?

Гл.6,45

Настав мій полудень і треба
Зізнатись в цьому, бачу я.
Хай буде так, ми бранці неба,
О, юність легка ти моя!
Боготворю за насолоду,
За лід і жар, і прохолоду,
За шум, за бурі, за банкети,
За всі бали та піруети;
Уклінно дякую. Тобою
У час тривоги і в тиші
Насолодивсь я від душі;
Досить! Із ясною душею
Я обираю новий шлях,
Як покидає клітку птах.

Гл.6,46

Дай озирнусь. Даруйте, сіни,
Де дні минали в глушині,
Ви, храм душі й душі руїни,
Уява в сонній площині.
А ти, натхнення молоде,
Хвилюй уяву де не де,
Дрімоту серця оживляй,
В мій кут частіше залітай,
Не дай мерхти душі поета,
Ані очерствити, десь дітись,
Та, врешті-решт, не скам’яніти
Задля розваг вищого світу;
У цьому вирі з вами, в крузі,
Купаюсь й я, шановні друзі!

Гл.7,1

Зігрітий весняним промінням,
Сніг з гір навколишніх ведлуг
Біжить разом з усім камінням
Уже на вщент залитий луг.
Відвертим поцілунком в щоку
Прийма природа ранок року;
Блищить у небі ярка синь,
Іще прозоріші ліси
Неначе пухом зеленіють.
Бджола за паєм польовим
Літає шляхом терновим,
Долини сохнуть і рябіють;
Стада ревуть і соловей
Вже заспівав в тиші ночей.
 
Гл.7,2

Весна, весна! Пора кохання!
Ти смутку час, час розговінь!
Яке тягуче хвилювання
В моєму серці та крові!
Яким важким благоговінням
Я насолоджуюсь повітрям
Весни, що дихає в обличчя
На лоні тихого заріччя!
Чи я цураюсь насолоди,
Всього, що тішить, бадьорить,
Що тріумфує і блищить
Нудьгу і сум, печаль наводить
На душу мертву вже давно
І все здається темним сном?

Гл.7,2
Чи ми не маєм радість кратну
Із чергування поясів,
Що не забули гірку втрату,
Чуючи знову шум лісів;
Чи то із обертом природи
Все наближаємо і зводим
Ми в’ялий квіт наших років,
Що з плином часу все не ті?
Можливо, в думку нам приводить
Серед піднесеного сну
Геть іншу, геть стару весну
І в серці трепет нам наводить
У мріях про далекий край,
Чудову ніч і про розмай…

Гл.7,4

Ось час: поблажливі лінивці,
Епікурейці-мудреці,
Ви, знеохочені щасливці,
Ви, школи Левшина митці,
Ви, сільськопіддані Пріами,
І ви, вельми чутливі пані,
Село вас кличе навесні,
Пора тепла, квітів лісних,
Пора гулянок геть натхненних,
Пора спокусливих ночей,
Забав солодких та речей.
В тяжких каретах повсякденних,
На довгих, чи то на поштових
Тягніться з градів мармурових.

Гл.7,5

І ви, читачу мій шановний,
На виписному возі стрімко
Свій град залиште невгамовний,
Де веселилися ви взимку;
З моєю Музою, агов,
Йдемо сприймати шум дібров
В зарічний край зіркових мрій,
В селище, де Євгеній мій,
Пустельник марний і похмурий
До того, як зла не накоїв,
В сусідстві Тані молодої
Крутив зухвало шури-мури,
Втім де тепер його катма,
Одна лиш згадка є сумна.

Гл.7,6

Між гір, утворюючих коло,
Підем туди, де б’є струмок,
Де дзвін його-приємне соло,
У річку, в липовий лісок.
Там соловей, весни пташина,
Всю ніч свистить, цвіте шипшина,
І чути гомін ключовий,-
Там видно камінь гробовий
Під тінню сосен застарілих.
Прибульцю напис в чемний вимір:
«Лежить тут Ленський Володимир,
Сприйнявши горду смерть сміливих,
В такий-то рік, пістоль: мушкет,
Відпочивай, юнак-поет!»

Гл.7,7

Сосна. На гільці і буденно,
Було, ранковий вітерець
Над тою урною смиренно
Качав прихилений вінець.
Було, під вечір до могили
Разом дві подруги ходили,
Бувало, що зірки і місяць
Над ними в їхній плач повисять.
Втім, нині пам’ятник похмурий
Забутий. Неприглядний вид,
Вінка нема, пропав і слід;
Один, під ним, сивий й понурий
Пастух співає все про те ж
Та лапоть, як колись, плете.
Гл.7,8-7,9-7,10

Мій бідний Ленський! Туж-вода:
Не довго плакала вона.
На жаль, куниця молода
В журбі своєї ледь сповна.
Інший притяг її увагу,
Інший надати встиг наснагу,
Змучене серце перейняти,
Страждання лесткою приспати,
Улан умів заполонити
Й до вівтарю швидко схилити:
З сором’язливим ось лицем
Вона стоїть вже під вінцем;
Блиск у потуплених очах,
Легенький посміх на вустах.

Гл.7,11

Нещасний Ленський! Із могили,
У межах вічності глухої
Знітився чи, співак спочилий
Вісткою зради рокової,
Чи то над Летою напевно
Поет, бездушний та блаженний,
Вже не бентежиться нічим
І світ йому не є будь чим?..
Таке цілком бездушне ВЕТО
По той бік стереже на нас.
Коханок, друзів, інших глас
Враз мовкне. Про один маєток
Тут спадкоємців гнівний хор
Заводить непристойний торг.

Гл.7,12

Невдовзі звучний голос Олі
В родині Ларіних замовк.
Улан, своєї бранець долі,
Мав з нею їхати у полк.
Сльозою гірко обливаючись,
Бабуся, з дочкою прощаючись,
Неначе, ледь жива була,
Та Таня скиглить не могла;
Смертною блідістю укрилось
Між тим сумне обличчя Тані
Тоді, як вийшли всі на ганок,
Навколо все заметушилось
Біля карети молодих,
Тетяна виряджала їх.


Гл.7,13

І довго, дещо полум’яна,
Вона махала їм услід…
І ось одна, одна Тетяна!
На жаль! Шлях подруги на схід.
Її голубка молода,
Її наперсниця-рідня,
Долею десь завіяно,
Назавжди їх розлучено.
Мов тінь вона із сумом бродить,
Замовк осиротілий сад,
Ніде немає їй розрад,
Ніде, втім, втіхи не знаходить
Вона пригніченим сльозам,
В душі мов зруйнували храм.

Гл.7,14

І в усамітненні благенькім
Ще дужче пристрастю горить
І до Євгена в край далекий
Серце нестримане летить.
Вона його не буде знати,
Ніяк мені стосунки мати
Із вбивцем братика мого;
Поет помер…втім вже його
Ніхто не згадує…другому
Вже наречена віддалась
І десь в дорогу подалась,
Як дим пронісся невагомий,
Про нього серця два, можливо,
Сумують ще…це ще важливо?

Гл.7,15

Був вечір. Меркло небо. Води
Дзюрчали тихо. Жук дзижчав.
Вже розбігались хороводи;
За річкою в диму палав
Вогонь рибалок. Урочисто
При світлі місяця сріблистім,
В мріях занурена до дна,
Тетяна довго йшла одна.
Йшла, йшла. Ураз перед собою
З пагорбу панський бачить дім,
Селище, гай поруч із ним
І сад над світлою рікою.
Глядить вона - й серце гучніше
Забилось дужче і частіше.



Гл.7,16

Сумніви серце її крають:
«Піду вперед, чи то назад?...
Чи він тут є? Мене не знають…
Гляну на дім, огляну сад».
Ось з пагорбу Тетяна сходить,
Ледь дихає; довкола зір
З нерозумінням скрізь обводить
І входить на пустельний двір.
На неї збіглися собаки.
На крик переляку її
Загін дворових дітлахів
Збігся ураз. Не без атаки
Діти зігнали псів: «Агов!»,-
Узявши пані під покров.
Гл.7,17

«Панський будинок?»-Таня стисло
Спитала. Й діти швидше тіні
Побігли скопом до Аніссі
Взяти у неї ключ від сіней;
Анісся зараз же з’явилась
І двері вправно відчинила,
І Таня входить в дім отой,
Де жив недавно наш герой.
Бачить вона: кинутий в залі
Більярдний кий відпочивав,
Поруч манежний хлист лежав.
Таня проходить, йде де далі;
Бабуся їй: «А ось камін,
Тут часто пан сидів один.

Гл.7,18

Тут з ним мав трапези зимою
 Небіжчик Ленський, наш поет.
Сюди, будь ласка, йдіть за мною.
Оце є панський кабінет;
Тут спочивав він тілом й духом
І звіт прикажчика тут слухав,
Книжки уранці тут читав…
І пан старий теж тут живав;
Було, зі мною в час осінній
Тут під вікном посеред будня,
Він мав бажання грати в дурня.
Дай Бог душі його спасіння,
А кісточкам його супокій
В могилі тихій, сирій». Поки

Гл.7,19

Тетяна поглядом гостинним
Навколо себе позирає
І їй здається все безцінним,
Все душу сталу оживляє
Напівзабутою відрадою
І стіл з померклою лампадою,
І кипа книг, й попід вікном
Ліжко його, вкрите рядном,
І вид з вікна крізь морок трунний,
Циліндр панський і кашкет,
І лорда Байрона портрет,
І лялька з стовпиком чавунним
Під брилем із сумним чолом,
З руками, стислими хрестом.
   
Гл.7,20

Тетяна тож в келії модній,
Як зачарована, стоїть.
Втім пізно. Вітер став холодний.
В долині темно. Приліс спить
В легкім тумані над рікою;
Сховався місяць за горою,
І пілігримці по живому
Пора рушати вже додому.
Кидає Таня погляд окіл,
Не без того, щоб не зітхнуть,
Й рушаючи в зворотній путь,
Просить Анисію на дозвіл
Пустельний замок навіщати,
Щоб тут самій книжки читати.

Гл.7,21
 
Простилась з ключницею Таня
За ворітьми. Та через день
Вже вранці рано до світанку
Прийшла у дім своїх натхнень.
І в мовчазному кабінеті,
Умить забувши все на світі,
Врешті залишилась одна,
І довго плакала вона.
Потім за читання взялася.
Було їй спершу не до книг,
Але каталог здався їх
Їй дивним. Врешті зайнялася
Та потяглася, як магніт,
І їй відкрився інший світ.

Гл.7,22

Хоч нам відомо, що Євгеній
Читання здавна розлюбив,
Та все ж втім де які поеми
Він до опали не включив:
Робіт Гяуру та Жуану,
Із ним іще два-три роману,
В котрих позначилось століття,
Сучасний люд різноманіття
Зображений доволі вірно
З його бездушним лицемірством,
Самозакоханим блюзнірством,
В мріях захоплений безмірно,
Ще із озлобленням натомість,
Кипучим в заході пустому.

Гл.7,23

Більшість сторінок мала screeny-(скріни)
Відзнаку нігтів, борозну;
Очі уважної дівчини
Вбачали в цьому трутизну.
Тетяна в захваті тремтіла,
Який сюжет, думка точила
Душу Євгена, що був сплін,
Із чим погоджувався він.
І на полях втім натрапляє:
Часто оливо залишав,
Всюди Онєгіна душа
Себе вимовно проявляє
Коротким словом, чи хрестом,
Чи то запитання гачком.

Гл.7,24

І починає так потроху
Моя Тетяна тямувати
Тепер ясніше-слава богу-
Чого вона мусить зітхати
З жеребу долі недоречно:
Дивак сумний та небезпечний,
Творіння пекла чи небес,
Бісова кров, чи то Агнес.
Що ж він? Чиє призначення?
Легка примара, чи з прищів,
Москаль у Гарольда плащі,
Чужих химер тлумачення,
Чи лексикону повний дзвін,
Чи не пародія вже ж він?

Гл.7,25

Невже то загадку утнула?
Невже і слово знайдено?
Минає час; вона незчулась,
Чекають вдома вже давно
Два зацікавлених сусіда
Й про неї йде вже Енеїда.
-То як? Тетяна не дитя,-
Стара питає,-З майбуттям?
За неї Оленька молодша.
Пора пристроїти Тетяну,
Та що робити, як не гляну?..
Всім відмовляє, й найкоротше :
Не йду. Й сумує все вона,
Й блукає лісом все одна.

Гл.7,26

«Чи не закохана?.. У кого ж?-
-Сватавсь Буян: відмова враз.
Івану Півнику –також.
Гусар Пиха гостив у нас;
Вже ж як до Тані залицявся,
Як дрібним бісом розсипався!
Гадала я: піде залізно;
Куди там! Вправилась нарізно.-
«Матусю, що ж? у чому справа?
В Москві є торг для наречених
Хрещених, кажуть, й нехрещених!»
-Малий дохід! То й не цікаво!-
«Як для зими одної досить,
Я дам кредит! Цікаво досі?».

Глава 7,27

Старій прийшлася до вподоби
Слушна порада, ця підтримка;
Зійшлась й погодилась до спроби
В Москву відправитися взимку.
Тетяна чує цю сюїту.
На суд вибагливому світу
Яскраво висвітити риси
«Провінціальної Орисі»
І запізніле втім вбрання,
І запізнілий склад речей;
Московських франтів і цирцей
Зустріти погляди знущання!..
О острах! ні, краще самій
В пітьмі лісів лишитись їй.
 
Гл.7,28

Встаючи рано на зорі,
Тепер вона на косогори
Як де в мажорі, чи мінорі
Скидає погляд й їм говорить:
«Пробачте, сонячні долини,
І Ви, знайомих гір вершини,
І Ви, всі ниви і ліси;
І схил небесної краси,
Пробач, веселкова природа,
Змінюю я статус аскет
На шум і блиск міських суєт…
Пробач і ти, моя свобода!
Куди, навіщо прагну я?
Яка утім доля моя?»

Гл.7,29

Її прогулянки тривають
Все більш. То пагорб, то струмок
Тож мимоволі зупиняють
Тетяні майже кожний крок.
Вона, немов з приятелями,
З гаями рідними, лугами
Ще розмовляти поспішає.
Втім літо скоро пролітає.
Настала осінь золота.
Природа трепетна, бліда.
Так, як на милість, пишно вбрана…
Ось північ холодом до рани
Дихнула зле-і ось сама
Вже чарівниця йде зима.

Гл.7,30

Прийшла, розсипалась жмутами,
Зависла на сучках дубів;
Застигла в хвилях килимами
У полі, навкруги горбів;
Зрівняла береги з рікою
Украй пухкою пеленою;
Блиснув мороз. І раді ми
Витівкам матінки зими.
Не раде їй лиш серце Тані,
Не йде вона зиму вітати,
Легені крила розправляти
І першим снігом, мов коханням,
Обличчя, плечі розтирати:
Тані ще в путь лячно збиратись.
 
Гл.7,31

Спіймали ґаву дня від’їзду,
Минає вже останній строк,
Зміцнений знову, по під’їздом
Забутий й кинутий візок.
Обоз звичайний, три кибитки
Везуть домашні всі пожитки,
Стільці, каструлі, сінники,
Перини, клітки із півнями,
Горщик, тазок et cetera,
Ну, безліч всякого добра.
А ось і челядь зі сльозами
Підняла шум в прощальний путь:
От вісімнадцять шкап ведуть.


Гл.7,32

В боярський віз їх запрягають,
Сніданок варять кухарі,
Кибитки з верхом накладають,
Сварки і гомін у дворі.
На шкапі схудлій і косматій
Сидить форейтор бородатий,
Вся челядь збіглась до воріт
Панів проводити у світ.
Усілись й возок в день суботній
Поважно зрушив-й галас їх:.
«Пробачте, затишні краї!
Пробач, притулку мій самотній!
Чи ще побачу вас колись?»-
І сльози в Тані полились.

Гл.7,33

Коли освіту благодійну
Повипускаємо з каплиць,
То з часом з висновком чисельним
Філософічних всіх таблиць,
Літ за п’ятсот дороги, вірно,
Наші оновлять неймовірно:
Шосе Росію там і тут,
З’єднавши, так і перетнуть.
Мости чавунні над водою
Постануть гордою дугою,
Розсунем під водою гори,
Зухвалі з арками простори
Складуть і заведе весь мир
На кожній станції трактир.
 Гл.7,34

 Нині доріг немає й трохи,
Мости занедбані гниють,
Клопи на станціях та блохи
Й на мить заснути не дають;
Шинку нема. В дому холоднім
Високо парний і голодний
На вигляд прейскурант чатує
Та марно апетит дратує,
Тим часом як сільські циклопи
Перед слабким вогнем кругом
Лікують руським молотком
Легенькі вироби з Європи,
Колії схвалюючи поки,
Рідні рови вельми широкі.

Гл.7,35
 
Зате в зимові дні холодні
Їзда приємна ( не гидка),
Мов вірш без думки в пісні модній,
Дорога взимку скрізь гладка.
Автомедонти в нас моторні,
Невтомні також наші коні,
І версти живлять зору стан,
В очах мелькають, як паркан.
На жаль, та Ларіна котила,
Не у прогонах дорогих,
Не на поштових, на своїх,
То діва і насолодилась
З нудьги тривалої удосталь,
Сім діб в дорозі були поспіль.

Гл.7,36

Але вже близько перед ними,
У білокам’яній Москві,
Як жар, хрестами золотими
Горять, виблискують церкви.
Як це захоплює: колони,
Кругом церкви та передзвони,
Сади, чертог усіх каркас
Перед очима стають враз!
Як часто у гіркій розлуці
Не сподіваючись на небо,
Москва, я думав лиш про тебе!
Москва…тож скільки в цьому звуці
Для серця руського злилось!
І стільки ж в ньому озвалось!

Гл.7,37

В тіні своїх дібров ось бравий
Петровський замок. В хмурий тон
Він дещо ставиться до слави.
Марно чекав Наполеон,
Останнім успіхом сп’янілий,
Москви дари з підносом милим
З ключами старого Кремля:
Ні, не прийшла Москва моя,
Так! Не схилилась головою.
Ні свято, ні приємний дар,
Вона готовила пожар
Тут нетерплячому герою.
Звідси, занурений у сплін,
На злий вогонь дивився він.

Гл.7,38

Свідку сплямованої слави,
Прощай но замку. Ну, не стій!
Паняй! Уже стовпи застави
Біліють: ось вже по Тверській
Візок несеться повз всі паби,
Мелькають будки, баби, лаби,
Хлопчики, лавки, ліхтарі,
Палац з садком, монастирі,
Бухарці, візники, городи,
Купці, халупи, мужики,
Бульвари, вежі, козаки.
Аптеки, магазини моди,
Балкони, леви на дахах
І зграї галок на хрестах.

Гл.7,39-7,40

Через виснажливу прогульку
Минає десь години дві
До Харитонья у провулку
Возик тут з’їхав й на траві
Тож зупинивсь. Тут стара тітка,
Рік котрий хвора на сухітку,
Вони ж примчали до феєрій.
Їм навстіж відчиняє двері,
В пенсне, у драному каптані,
З паском в руці старий калмик.
В вітальні їх спиняє крик
Княжни на дряхлому дивані.
З плачем старенькі обнялись
І воркування полились.

Гл.7,41

-Княжно!- mon ange!-
«Pachette!»- Аліно!
«Хто би подумав? Як давно!
Надовго чи? Мила кузино!
Сідай-дива! Тож і воно!
Їй-богу, сцена із роману…»
-Поглянь на донечку Тетяну!-
«Ой! Таню, ну, підходь до мене-
Наче я марю уві сні…
А пам’ятаєш Грандісона?»
-Як, Грандісон?.. а, Грандісон!
Так, так. Де ж зараз цей барон?-
«В Москві, поблизу Симеона;
 В святвечір в мене він боживсь:
Недавно сина одружив.
Гл.,42

А той…втім потім все розкажем.
Гаразд? Усій її рідні
Ми Таню завтра ж і покажем.
На жаль, не сила вже мені;
Ледь-ледь вже я тягаю ноги.
Та ви замучені з дороги;
Ходімо разом відпочити.
Давить в грудях й нема що вжити…
Мені важка тепер і радість,
Не тільки сум, душа моя,
Ні нащо вже не здатна я…
Така гидота оця старість…»
І зовсім вже знесилена,
В сльозах закашляла вона.

Гл.7,43

Хворої настрій на дозвілля
Таню займає, проте їй
Недобре щодо новосілля,
Як задля мешканки сільській.
Під шовком ніжної запони
Тетяні сон змішує фони,
І рано-вранці передзвін,
Предтеча трудових годин,
Її із ліжка підіймає,
Сідає Таня край вікна.
Рідіє морок; та вона
Своїх полів не розрізняє:
Двір незнайомий… увесь стан,
Конюшня, кухня і паркан.

Гл.7,44

І ось по рідних всіх дворам
Катають Таню увесь день
Являть бабусям та дідам
Дівочі лінощі лишень.
Рідні, що прибула здалеку
Скрізь влаштували всі опіку;
Із ранку до самої ночі:
«Яка ж доросла ти на очі!
Здається я тебе хрестила?
А я медяника давала!
А я за вуха тебе драла!
А я так на руках носила!
І хором бабусі крехтять:
Ох, як же то роки летять!»


Гл.7,45

Та в них не видно переміни;
У них все на старий взірець:
В Олени, тітоньки й княгині,
Той самий тюлевий чепець;
Все білиться Лукер’я Львівна
І бреше все Любов Петрівна,
Іван Петрович геть дурний,
Семен Петрович геть скупий,
А у Поліни Мирославни
Той самий друг мосьє Фінмуш,
Той самий шпіц й той самий муж,
А він є клубу ще член справний,
Глухий та смирний, й не засох:
Так само їсть та п’є за двох.

Гл.7,46

Таню їх доньки обіймають.
Молодки, грації Москви
Спочатку мовчки оглядають
Тетяну з ніг до голови;
В неї знаходять дещо дивне,
І провінційне і манірне,
В чомусь бліда, худа, нестройна,
В цілому ж досить так пристойна.
Втім, підкоряючись природі,
До себе приязно ведуть,
Цілують, ніжно руки жмуть,
Збивають кучері по моді
І повіряють їй наспів
Сердечні таємниці дів.

Гл.7,47

Чужі й свої тріумфи змінні,
Надії, витівки, умови.
Течуть їх бесіди невинні
Й легенькі домішки обмови.
І у відплату лепетання
Її сердешного зізнання
Чекають з пристрастю вони.
Втім Таня наче уві сні,
Їх мову чує без причастя,
Не розуміє геть того,
До того ж серця теж свого,
Таємний скарб і сліз і щастя,
Скриває мовчки поміж тим
Й не поділяє ані з ким.


Гл.7,48

Тетяна вслухатись бажає
В загальну бесіду, хоч в щось:
Та у вітальні всіх займає
Безладний спіч: ну казна-що;
Все в їх бліде украй, байдуже,
Навіть і наклеп недолужний;
В безплідній сухості промов,
Пліток, запитань, настанов
Не прийде думка й за добу
Хоч випадково, (що чекати?),
Й не посміхнеться розум в жарті,
Не гупне серце (мов в гробу).
Бодай хоч дурощі кумедні
В тобі зустріти…самі бредні.

Гл.7,49

Архівні парубки юрбою
На Таню з подивом глядять
І неприхильно між собою
Вони про неї гомонять.
Блазень, сердечний канібал,
Знаходить в Тані ідеал,
Й заклякши в позі у німій,
Елегію готує їй.
В нудної тітки Таню встрівши,
Якто пан В’яземський, враз сівши
До неї, в душу влізти встиг.
Слідом за ним із обох ніг
Біжить, тримаючи перуку,
Старий в надії про сполуку.

гл.7,50

А там, де Мольпопени в будні
Протяжний геть лунає рев,
Вона у мантії мішурній
Зве натовп жестом королев,
Де тихо Талія дрімає
І дружній плеск геть не сприймає,
Де Терпсихорі лиш одній
Вражений хлопець молодий
(Це вічні всіх часів тенета
Уваги вашої й моєї).
Не обернулися до неї
Ані ревниві дам лорнети,
Ані трубки модних знавців
Із лож і крісел, та й рядів.

Гл.7,51

Її привозять і на збори.
Там хвилювання, давка, жар,
Панове, пані та сеньйори,
Музика й вихор легких пар,
Красунь прозорчасті убори,
Людьми ущент рясніють хори,
Дів наречених повен круг,
Усе вражає (й блиском слуг).
Тут свідчать франти записні
Своє зухвальство, свій жилет
І неуважний геть лорнет.
Сюди гусари відпускні
Прагнуть ввірватись, прогриміти
І, полонивши,  улетіти.

Гл.7,52
 
Сила вночі зірок чудесних,
Красунь є й надлишок в Москві,
Але за подруг всіх небесних
Яскравий більш Місяць й в мокві.
Втім та, які я не посмію
Послати Ліру 9й не зумію),
Вона, Венера в моїх снах,
Серед красунь блищить одна.
З якою гордістю край неба
Землі торкається вона,
В грудях її завжди весна!
Як вабить погляд, сестро Феба!
Та досить мрії без зупину,
Сплатив шаленству ти данину.

Гл.7,53

Шум, регіт, бігання, поклони,
Галоп, мазурка, вальс… Між тим,
Поміж тіток двох у колони
Ще не помічена ніким,
Тетяна дивиться й не бачить,
Що метушня ця має значить;
Їй душно тут…вона у мріях
Прагнула буть в сільських подіях,
Гайнуть в село, бідним селянам,
  Щоб в усамітнений куток,
Де світлий ллється, б’є струмок,
Де шана квітам і романам,
І тіні липових алей,
Де був побачень апогей.

Гл.7,54

Так думка Тані геть десь бродить:
Забутий світ і пишний бал…
Очей від неї не відводить
Якийсь поважний генерал.
Взаємно тітоньки моргнули
І ліктем Таню в бік штовхнули,
І кожна прошептала їй:
-Ліворуч подивись мерщій!-
«Ліворуч? де? а що там саме?»
-Що б не було, туди дивись…
У купці тій, бачиш, схиливсь?
Там ще в мундирах двоє…гляньмо!
Ось відійшов…проти дзеркал…-
«Хто? Той пузатий генерал?»
 
Гл.7,55

Це перемога! Привітаєм
Тетяну, любоньку мою,
Та інший напрямок згадаєм,
Кого ми лишили в бою…
До речі, слова два до того.
Мій спів про друга молодого,
Про безліч примх його, причуд.
Благослови мій довгий труд,
О ти! Моя епічна Музо!
І вірний посох твій щоб живо
Не дав блукати мені криво.
Вже досить жертв-підтвердь, Медузо!
Віддав я класицизму шану:
Хоч пізно, втім вже склав осану.

Глава 8,1
В ті дні, коли в садах Ліцею
Я безтурботно розцвітав,
Цілком віддавшись Апулею,
А Цицерона не читав,
В ті дні при співах лебединих
В повитих тайною долинах,
Край вод прозорих навесні
Муза з’явилася мені.
Моя студентська келія
Вмить засвітилась: Муза в ній
Відкрила юний бенкет свій
Й узрів зірки крізь стелю я,
І нашу славу давнини,
І серця трепетного сни.

Гл.8,2
І світ її зустрів привітно;
Нас перший успіх окрилив;
Старий Державін нас помітив
Й в останню мить благословив.
…………………………………………
…………………………………………
…………………………………………
.………………………………………..
…………………………………………
…………………………………………
…………………………………………
…………………………………………
…………………………………………
…………………………………………

Гл.8,3

І я, закону підкорившись
Жаги єдиного свавілля,
Чуття з юрбою розділивши,
Музі надав жваве дозвілля;
Банкетів шум і буйних спорів,
Грози опівнічних дозорів;
І їм на їх гучні банкети
Вона несла дари поетів
І як вакханка веселилась,
Для гостей з келихом співала
І молодь днів не марнувала,
За нею буйно волочилась.
І я між друзями й ріднею
Пишався Музою своєю

Гл.8,4

Відстав від них я й коло звузив,
Далече біг…вона за мною:
Частенько так ласкава Муза
Так прикрашала шлях собою:
Чарами тайними й відразу,
А-ля Ленора (нарівні),
Зі мною мчала на коні
Скелями славного Кавказу!
Як часто берегом Тавриди
Вона мене у млі нічній
Вела почути шум морський,
Потайний шепіт Нереїди,
Глибокий вічний хор валів,
Похвальний гімн Отцю світів.

Гл.8.5

І, геть забувши гомін дальній,
Столиці блиск й шумне нутро,
В Молдові, в закутку печальнім
Вона смиренне вкрай шатро
Племен бродячих скрізь вітала
Та поміж ними склад втрачала
І загубила спіч богів
Низки скупих та дивних слів
Пісень ланів, тож їй раптово…
Ураз змінило кругом тему,
І ось тому в саду моєму
Явилась діва повітова
З сумною думою в очах,
З французьким  збірником в руках.


Гл.8,6

І нині з Музою, як вперше,
На світськім рауті явлюсь,
В ревнивім остраху завмерши,
На її чари я дивлюсь.
Крізь ряд тісний аристократів,
Військових франтів, дипломатів
І гордих дам летить вона.
От сіла тихо й не луна,
Милуючись лиш тіснотою,
Миганням суконь і речей,
Повільним свідченням гостей
Перед хазяйкою стрункою
І тінню рамною мужчин
Довкола дам, немов картин.

Гл.8,7

Їй до вподоби лад надійний
Олігархічних бесід, слів,
І холод гордощів спокійний,
І суміш років та чинів.
Втім хто ж то у юрбі шумливій
Стоїть туманний й мовчазливий?
Для всіх здається він чужим.
Ряхтять обличчя перед ним,
Як привид в швидкості шаленій.
Що, сплін, чи то стражденна пиха
З його обличчям? З чим приїхав?
Хто він такий? Невже Євгеній?
 Невже то він?.. Так, справді він.
-Коли ж з’явився наш каїн?

Гл.8,8

Все той він, чи упокорився,
Чи корчить й далі дивака?
З чим повернувся? чи змінився?
Тож переміна з ним яка?
Чим нині явиться7 Мельмотом,
Космополітом, патріотом,
Гарольдом, квакером, дщере,
Чи іншу маску підбере,
Буде добродієм малим,
Як ви та я, добродій граду?
Принаймні дам свою пораду:
Залишить моду-сивий дим.
Він досить поморочив світ…
-Чи вам знайомий цей піїт?

Гл.8,9

Навіщо ж ви так безпардонно
Про нього судите? Зате,
Що ми також скрізь невгамовно
Куйовдим й судимо про все,
Що душ палких необережність
Самозакохану нікчемність
Чи ображає, чи смішить,
Що волелюбний ум тіснить,
Що надто часто всі розмови
Ми раді визнати за справи.
Що дурість–злобний плід забави,
Що чемним людям лічать змови
І посередність лиш одна
Під силу нам, як хист дана?

Гл.8,10
 
Блажен, хто з молоду був молод,
Блажен, хто вчасно тож дозрів,
Хто поступово в житті холод
З роками винести зумів;
Хто снам химерним не вдавався.
Світської черні не цурався,
Був в двадцять років франт, чи хват.
А в тридцять - вибором княжат,
Хто в п’ятдесят уже звільнився
Від всіх назбираних боргів,
Хто грошей слави і чинів
У черзі затишній домігся,
Кого хвалили увесь час;
N.N. шановніший із нас!
(примітка: молод-фольк.)

 гл.8,11

Втім сумно думати, що марно
Була нам молодість дана,
До неї ставились бездарно,
Тож нас дурила і вона;
Найкращі наші всі бажання
І мрій свіжіших поривання
Швидко зітліли в череді,
Як листя восени в гнізді.
Не сила, як перед собою
Самих обідів довгий ряд,
Життя сприймати як обряд,
Й слідом за чинною юрбою
Йти, не розділяючи думок,
Смаку і подиху зірок.

Гл.8,12

Серед осуджень й де не де
Не сила (в горлі навіть ком)
Поміж розсудливих людей
Вдатись показним диваком,
Або журливим навіженим,
Чи просто виродком скаженим,
Чи навіть демоном моїм.
Онєгін (знов турбуюсь ним),
Він, вбивши на дуелі друга,
Доживши з легкої руки
До двадцяти шести років,
Не знавши, що таке напруга,
Без служби, без сім’ї, без справ,
Всі заняття разом поправ.

Гл.8,13

Його збудила метушливість,
Змінив дух вітер зюйд на вест
(Доволі болісна властивість,
Небагатьох свідомий хрест).
Залишив він свою оселю
Й пустився в подорож, в пустелю,
Бо тінь кривава, як платня,
Йому являлася щодня,
Гайнув у мандри він без цілі,
Підвладний стану лиш цьому;
Тож ці мандрівочки йому,
Як геть усе, стали немилі;
Він повернувся назагал,
Як Чацький, с корабля на бал.


 
Гл.8,17

«Невже?-Задумався Євген лиш:-
Невже вона? Втім певно…Ні…
Як!...з глушини степових селищ…»
І свій лорнет, як уві сні,
Раз по раз він звертає суто
На ту… й пригадує так скуто
Її забуті вже прикмети.
«Будь ласка, князю, знаєш ти.
Хто там в малиновім береті
З послом іспанським гомонить?»
Князь на Онєгіна глядить:
-Ага, Давно ж не був ти в світі.
Стривай, вас познайомлю я.-
«То  хто ж вона?»-Жона моя.-

Гл.8,14

Але ось натовп завагався,
По залі шепіт назагал,
До господині наближався
Вслід пані важний генерал.
Вона була негомінлива
І не холодна, й не кваплива,
Без наглих поглядів до всіх
Без спраги успіху і втіх.
Без оцих витівок манірних
(Non-імітації пустій)…
Все просто тихо було в ній-
Зразок світлин простих й добірних..
Du comme il faut… (Шишков, пробач:
Звертаюсь як перекладач.

Гл.8,15

До неї дами пливли ближче;
Бабусі посміхались їй:
Чоловіки вклонялись нижче,
Ловили погляд на собі;
Дівчата повз ішли тихіше,
А в залі тої за всіх вище
І ніс і плечі на загал
Дер поруч з нею генерал.
Ніхто її не міг привабною
Знайти, втім з голови до ніг
Ніхто і винайти не зміг
Того, що модою нещадною
У світськім лондонському колі
Зветься vulgar ( Ні-вашій школі…


Гл.8,16

Геть до вподоби оце слово,
Тільки не дам йому я ладу;
У нас воно луна чудово,
Та чи залишиться при владі?
Воно годиться в епіграму…)
Втім мова знов про нашу даму.
Тож безтурботною була
Вона й сиділа край стола,
Воронська Ніна з нею поруч,
Із Клеопатрою Неви;
Насправді тут погодьтесь й ви,
Що Ніна вродою без фору
Сусідку б не перемогла,
Хоча сліпучою була.

Гл.8,18

«Так ти одружений й є пані!
Як здавна?»-Близько десь двох років.-
«На кому?»-…Лариній.-«Тетяні!»
--Знайомий їй?-«Так, жив я збоку».
-О. тож ходімо.-Князь підходить,
Дружину з другом своїм зводить,
Майже як родича свого.
Княгині погляд щось того..
І що їй душу не бентежить,
Як не здивована вона,
Хай, як натягнута струна,
Не видно сліз, не тисне нежить:
Зберігся в неї той же тон
Й уклін був тихий в унісон.

Гл.8,19

Їй-ей! Не те, щоби здригнулась,
Чи стала раптом вся бліда…
В неї й брова не ворухнулась;
І вуст не зціпила. Шкода.
Хоча дивився він старанно,
Звертався серцем всім: «Тетяно!»,
Та марно було зором пестить.
Волів він з нею спіч завести
Й-не міг. Вона його спитала,
Як тут давно та звідкіль він,
Та чи не з їхніх він сторін?
Потім поглянула недбало
В бік чоловіка і вийшла геть,
А він закляк і дихав ледь.

Гл.8,20

Невже це та сама Тетяна,
Котрій колись він наодинці
Спочатку нашого роману
В далекій, геть глухій глибинці,
З благим чуттям не Казанови
Читав сумлінно настанови,
Та від якої береже
Листа, де серце його вже,
Назовні вже й усе на волі,
Це те дівча, чи може тінь?...
Це та дівчина, котру він
Ігнорував в смиренній долі,
Невже із ним вона наживо
Була байдужа так, смілива?

гл.8,21

Залишив раут безсердечний,
Додому в думах їде він;
І сни чудові й небезпечні
Його турбують навздогін.
Прокинувсь він; йому приносять
Листа: князь N покірно просять
Його на вечір. «Боже мій!
До неї! Буду!» і мерщій
Він пише відповідь курсивом.
Що з ним? в якомусь наче сні!
Щось зворухнуло в глибині
Душу холодну та ліниву?
Досада? марність? чи то знов
Турбота юності - любов?

Гл.8,22

Знову Онєгін наш чекає,
Лічить не сила хід годин,
Втім, десять б’є; він виїжджає,
Він полетів; забутий сплін,
З тремтінням до княгині входить;
Тетяну він одну знаходить
І разом декілька хвилин
Вони сидять, з словами клин
В устах Онєгіна. Похмурий,
Незграбний він, як попервах,
Відповідає. Голова
Занапастилась на тортури,
Він вперто дивиться: вона
Сидить спокійна й несумна.

Гл.8,23

Ось чоловік. Він уриває
Цей неприємний tete-a-tete;
З Євгеном в спогад поринає
Про скази, жарти, про бенкет.
Вони сміються. Входять гості.
Ось крупна сіль світської злості
Пожвавлює розмову їм;
Тож для хазяйки легкий стрім
Виблискував без ошуканства
Й переривав його між тим
Розумний ценз noyvulgar* тем (*невульгарних тем)
Без вічних істин, без педантства,
І не лякав нічиїх вух
Їх жвавих бесід вільний рух.

Гл.8,24

Проте тут був гламур столиці,
І знать, і модники бравурні,
І темноброві, й яснолиці,
І скрізь затребувані дурні;
Були жінки тут літні в чепцях,
Ті, що постійно їм щось дметься,
Тут було декілька дівчат
Із блиском жвавих оченят;
Горлав гонець тут певну фразу
Згідно державного наказу;
Тут в запашній перуці сивий
У стилі ретро жартував,
Розум і тонкощі справляв,
Старий, що нині  сміх і диво.


Гл.8,25

Тут епіграм збирав всі нотки
На все сердитий дворянин:
На панський чай надто солодкий
На плоских дам, на тон мужчин,
На осуд про роман туманний,
На вензель, що двом сестрам даний,
Обман журналів, війн пружину,
На сніг і дощ, й свою дружину.

………………………………………………………………………………………………………………………………
……………………………………………………………………………………………………………………………….
……………………………………………………………….

Гл.8,26

Тут був Проласов горезвісний,
Щедрий на підлість, муть слівців,
Не шкодував альбомам тирсу,
St.-Priest? з твоїх тож олівців;
У дверях інший тиран бальний,
Немов малюночок журнальний,
Рум’яний, наче херувим,
Стоїть німий й закляк між тим,
І мандрівник тут вам залітний,
Перекрохмалений нахабник,
В гостях смішив усіх незграбно,
Бо нарочито скрізь помітний,
Й обмінений мовчки погляд
Склав йому вирок за світогляд.

Гл. 8, 27

Втім, мій Євген і в хвіст і в гриву
Тетяну розважав одну,
Не цю дівчину несміливу,
Стривайте, тож уже княжну.
Не бідолашну і просту,
Хоча й байдужу, втім княгиню,
Тож неприступну вже богиню
Пишно-величної Неви.
О, люди! Тож як схожі ви
На першу жінку, саме Єву:
Що дане вам, не притягає,
А тільки змій вас спокушає
До себе, потайного древу;
Плід заборонений вам дай,
Без нього ж вам і рай не рай.

Гл.8,28

О! Як змінилася Тетяна!
У роль свою так увійшла!
Тож як притисненого сану
Прийоми скоро прийняла!
Хто визнав би дівчатко миле
Й гордій цій; боже, помилуй?
Законодавиці для залу!
І він їй серце на поталу…(!)
Вона про нього в пітьмі ночі,
Поки Морфей не прилетить,
Було страждає і не спить,
На місяць томно звівши очі,
У мріях з ним разом долати
Весь шлях життя, як батько й мати.

Гл.8,29

Любові вік завжди підвладний,
Але незайманим серцям
Її пориви благодатні,
Як бурі навесні полям:
Через жагу дощу воліють,
І оновляються, і спіють-
І розпускають пишний квіт,
Й дарують нам солодкий плід.
Роки ж спізнілі, що з безодні,
Де  у звороті роблять звіт,
Сумного жару мертвий слід:
Там восени бурі холодні
В твань перетворюють луги
Й ліс оголяють навкруги.

Гл.8,30

Халепа є. На жаль Євгеній
Танею марить, як малий;
Сумує в пристрасті шаленій
Протягом дня і в час нічний.
Не сповна розуму в поривах
Часто з’являється у сінях
У неї: їздить він щодня,
Не розпрягає вже й коня;
Щасливий, якщо їй накине
Боа пухнастий на плече,
Чи як торкнеться гаряче
Її руки, чи то відкине
Поперед нею полк ліврей
Провладним поглядом очей.

Гл.8,31

Вона його не помічає,
Як він не бийся, хоч помри.
Геть вільно вдома зустрічає,
В гостях з ним мовить слова три,
Бува одним поклоном стріне,
Бува покаже лише спину:
Кокетства в ній нема ніколи-
Його не зносить вище коло.
Онєгін бліднуть починає:
Їй чи не видно, не шкода
Онєгін сохне-вже біда:
Ледь на сухоти вже страждає.
Всі шлють до лікаря (з нагоди),
А той шле на цілющі води.

Гл.8,32

А він не їде; не мирянин
Вже, пише пращурам листа
Про скору зустріч; а Тетяні
Ну хоч би хни (така їх стать);
А він як цвях, гнутись не хоче;
Ще сподівається, клопочить;
Дужчий за хворого до бою:
Княгині слабкою рукою
Він пише пристрасне послання,
Хоч толку мало взагалі,
В листах він бачив не жалі,
Проте ще зносити страждання
Євгену вже було несила.
Ось лист й душа вся легкокрила.

Лист Онєгіна до Тетяни

Скоріше, що образить вас
Моя журлива таємниця.
Яким презирством загориться
Ваш гордий погляд  в той же час!
Прагну чого? І задля чого
Відкрию душу вам свою?
Для сміху злобного якого
Можливо привід подаю!
Колись раптово вас зустрівши,
Іскру тендітності вловивши,
Я їй повірити не смів:
Я звичці любій не дав ходу;
Свою набридливу свободу
Я втратити не захотів.
Іще одне нас розлучило…
Нещасна жертва. Ленський впав…
І все, що серце полюбило,
Від серця геть я відірвав;
Чужий усім; самотня хмара,
Гадав я: воля й шлях пустий
Замінять щастя. Боже мій!
Як помилився! Яка кара!

Ні, щохвилини бачить вас,
Хвостом плестися скрізь за вами,
Ловити профіль і анфас,
Торкатись ваших рук губами   
Вас розуміти й відчувати
Всім серцем вашу досконалість,
У муках поруч завмирати,
Тьмяніти й меркти вам на радість!

 Я втратив це: й того для вас
Носюся я всюди на вдачу;
Мені шкода і день і час,
Що я в хандрі постійній трачу
Ці роком виміряні дні;
Важкі й без того так вони.
Не довгий вік вже мого древа,
Тривало довше щоб життя,
Я вранці маю бути певен,
Що вас удень зустріну я…

Лячно: в мольбі моїй смиренній
Помітить ваш суворий зір
Підступні хитрощі презренні
І чую гнівний ваш докір.
Коли б ви знали, як жахливо
Таїти пристрасну любов,
Палати й розумом кмітливим
Бентежну гамувати кров;
Хотіть коліна вам обняти
І, припадаючи до ніг,
Зізнань благання виливати,
Все, все, що висловити б міг,
Тим часом удавати спокій,
Булатний зір і мову мати,
Спокійно з вами розмовляти
Й дивитися веселим оком!

Але хай так: я сам собі
Більш опиратися не можу,
Ви-вирок мій, на милість божу,
Я віддаюсь своїй судьбі.

Гл.8,33

Звістки нема. Послання друге:
Другому, третьому листу
Звістки нема. У недолуге
Зібрання їде…вона тут
Йому назустріч. Як сувора!
Його не бачать, з ним ні слова;
У! Як тепер оточена
Хрещенським холодом вона!
Як втримати роздратування
Уста уперті норовлять!
Очі Онєгіна глядять:
Тож де сум’яття, виправдання?
Де плями сліз?... Хоча би піт!
На цім обличчі гніву слід..

Гл.8,34
   
Й, можливо, лячно їй потайно.
Щоб чоловік десь не вгадав
Прокази, слабкість неохайну…
Усе, що мій Онєгін знав…
Надій нема. Він від’їжджає,
Своє безумство проклинає-
За цим безумством навздогін
Тож знову світу зрікся він.
І в мовчазному кабінеті
Йому згадалася пора,
Коли жорстокіша хандра
Бігла за ним в швидкому леті,
Спіймала (комір ухопила)
І в темний закут заточила.

Гл.8,35
 
Знов вдавсь до читань без розбору.
Читав Гібона і Руссо,
Манзона, Гердера, Шамфору,
Madame de Stael, Біша, Тіссо,
Скептичного читає Беля,
Читає твори Фонтенеля,
Читає з наших декого,
Нерозуміючі й чого:
І альманахи, і журнали,
Де настанови нам втирають,
Де нині всі мене так лають,
А де такі вже мадригали
Там зустрічав я (все типове),
Е sempre bene, тож, панове!

Гл.8,36

І що? Очі його читали,
Думками ж був він десь далеко;
Бажання, мрії та печалі
Душу виснажували пеком.
Вночі під полум’ям  лучини
Читав духовними очима
Він інші строки. Саме в них
Він розчинявсь, мов дивні сни.
Читав потайні заповіти
Безтямних років давнини,
Нікому невідомі звіти,
Погрози, жертви данини,
Довгих казок бредню живу,
Feiк про красуню чи криву.

Гл.8,37

І поступово в присипання
Чуттів і дум впадає, в сон,
І на його переконання
Перед очима фараон.
То бачить він: на мерзлій крівлі
Буцімто там от на ночівлі,
Закляклий парубок укритий,
Й лунає голос: що ж? убитий!
То перед ним ворог француз,
Хамло, наклепник, боягуз,
Та зграя зрадниць молодих,
Коло приятелів в’юнких,
То сільський дім- і край вікна
Сидить вона…і все одна!...

Гл.8,38

Він так довіривсь цим сонетам,
Що мало-мало не здурів,
Ледь не зробився враз поетом.
Зізнаюсь: послугу б зробив!
Й насправді: силу магнетизму
Віршів російських механізму
В той час тож ледве не домучив,
Упертий мій безглуздий учень.
Він так скидався на поета,
Коли в кутку сидів один,
І перед ним палав камін,
І він мурликав: Benebetta
Чи idol mio і скидав
В камін туфель, що вже спадав.

Гл.8,39

Минали дні й літо з портретом,
Зима вже рухалась поволі,
І не зробився він поетом,
Не вмер, однак, й не збожеволів.
Прийшла весна і він уперше,
Покої заперті відперши,
Де зимував він, бачив бог,
Подвійні вікна, свій острог
Він ясним ранком залишає
Саньми й несеться на Неву.
На синю кригу льодову
Спадає промінь, струмінь грає,
Тане крихкий розритий сніг.
Куди по ньому швидкий біг

Гл.8,40

Править Онєгін? Куди манить?
Ви вже вгадали; справді так:
До неї знову, до Тетяни
Невиправлений мій дивак.
Їде він знов, на мерця схожий.
Нема нікого у прихожій.
До зали; далі: тут того…
Відкрив він двері. Що ж його
З такою силою вражає?
Княгиня перед ним одна,
Сидить, не прибрана, бліда,
Листа якогось там читає,
Сльозу тихенько утирає
Рукою й щоку підпирає.

Гл.8,41

О! хто б німі її страждання
В цю саму мить не прочитав,
Й колишню Таню (бідна Таня)
Тепер в княгині би впізнав!
У тузі, в пристрасті шаленій
До її ніг припав Євгеній;
Вона здригнулась і мовчить;
І на Онєгіна глядить,
Глядить без подиву, без гніву…
Його недужий тьмяний зір,
Благаний та німий докір,
Пройняло все знов просту діву,
Яка із серцем давніх мрій
Тепер воскресла знову в ній.

Гл.8,42

Вона його не підіймає,
З нього не зводячи очей,
Від терпких вуст не прибирає
Руки своєї (апогей)…
В чому її поневіряння?
Триває певний час мовчання,
І тихо, врешті-решт, вона:
«Доволі, встаньте. Я сумна
Вам поясню усе відверто.
Євгене, пригадайте час,
Коли в саду на стежці нас
Доля звела і так роздерто
Урок ваш вислухала я?
Сьогодні тож черга моя.

Гл.8,43

Євгене, я тоді молодша,
Здається кращою була,
Я вас кохала тоді. От же,
Що в вашім серці я знайшла?
Згадайте, що? Тож я довершу:
Зізнайтесь, вам була не вперше
Тихої дівчинки любов?
І що ж тепер?-Холоне кров,
Щойно згадаю погляд модний
І сповідь ту…В той самий час
Не звинувачую я вас.
Ви там вчинили благородно,
Так, тоді рацію ви мали,
Бо серце в холоді тримали.

Гл.8,44

А чи не так? Тоді в пустині
Вам, вихованцеві Москви,
Я не сподобалась…Що ж нині
Слідом чіпляєтеся ви?
Чи не тому, що це не днище,
А навпаки у колі вищим
Тепер з’являтись мушу я,
Багата, знатна, чи то як?
Що муж поранений у битві,
 Що нас за те шанує двір,
Чи не тому, що з вами вир
Тепер усім би був помітний,
В спільноті я придбала жерсть,
А ви звабливу мали б честь?

Гл.8,45

Мій плач…коли своєї Тані
Ви не забули по цей час,
То знайте: краще би від вас
Я прийняла  би дорікання,
Аніж листи оці і сльози,
Цих припадань метаморфози.
Тоді до юних мрій моїх
Ви виявляли співчуття,
Повагу і до майбуття,
А нині!-що до моїх ніг
Вас призвело? Яка дрібнота,
Що так не втримати вам потай?
Як з вашим серцем і умом
Бути дрібних чуттів рабом?

Гл.8,46

Мені ж, Онєгін, пишність ця
Спитав би хто: тож на греця.
Успіх в мішурнім вихорі,
Мій модний дім та вечори,
Що в них? Віддати рада
Все це ганчір’я маскараду,
Увесь цей блиск і шум, і чад
За кілька книг, за дикий сад,
Бідне житло, де поруч вівтар,
За ті місця, де перший раз
Євгене, бачила я вас.
Та за смиренний цвинтар,
Де нині хрест і тінь гілок,
Моєї няні прилисток.

Гл.8,47

А щастя мало буть належне,
Так близько!.. Втім судьба моя
Погоджена. Необережно
Можливо так вчинила я:
Мене в тужливому риданні
Благала мати: бідній Тані
Всі жеребки здавались рівні…
Я вийшла заміж. Ви повинні,
Я прошу вас, мене лишити;
Я знаю: в серці вашім є
І гордість, і відверта честь.
Я вас кохаю (що двоїти?),
Та з ким я стала до вінця,
Я буду вірна до кінця».

Гл.8,48

Вона пішла. Стоїть Євгеній,
Обробок блискавці шаленій.
Якої бурі відчуттів
Він усім серцем вщент сплатив!
Втім шпор раптовий дзвін лунає
І муж Тетянин виринає,
І тут ми нашого героя
Залишим в розпачу удвоє.
Читачу мій, це вже кінець,
Доволі ми за ним бродили,
Із ковдр шлях йому стелили,
Справляли й сон. Хай йому грець.
Море кохання й хвилі шерег,
Тож порадіємо: це берег!

Гл.8,49

Ким ти не був би, мій читачу,
Одне підкреслю і зазначу:
Обидва ми брати по Музі,
Тож прощаваємо, як друзі!
Пробач. Чого б за мною ти
Тут не шукав би в цих рядках,
Якусь там шпильку, або цвях,
Недбалість, спам, гострі кути,
Живих картин буремний спогад,
Чи граматичні помилки,
Чи почуття слабкі й крихкі,
Якщо не слово, то хоч здогад
Для шибу перших шпальт журналів
Тобі знайти по край вуалі.

Гл.8,50

 Пробач і ти, супутник дивний,
І ти, мій вірний ідеал,
І ти, живий, жвавий, постійний.
Хоча й малий труд, назагал.
Я визнаю, що з вами знав
Все, що до заздрощів поета:
Життєвий вир і серця вето,
Солодкість бесід, жертву тузі.
Мир ворогів і бійку друзів,
Минуло вже багато днів
С тих пір, коли юна Тетяна
 Й разом Онєгін уві сні
Вперше з’явилися мені-
І пектораль свого роману

Гл.8,51

Я крізь магічний свій кришталь
Не уявляв, хоча й не жаль.
Та ті, з якими ми як стрілись,
Ще перші строфи я читав,
Вже тих нема, а ті десь ділись,
Як Саді якось-то казав.
Без них Онєгіна довершив,
А та, з якої Тані вперше…
О! Як багато рок забрав!
Блаженний той, хто життя рано
Лишити зміг, не вп’явшись в дно,
З бокалу тягнучі вино,
Не дочитав її роману,
Проститься міг зі святом цим,
Як я з Онєгіним своїм.

Кінець.