Моя онучка, кошенятко на чужИні.
Три рочки вік не той щоб воювати.
Та тільки десь лунає гімн Вкраїни,
Вона встає і почина співати.
ЇЇ ніхто не вчив цьому ніколи,
Можливо так тому, що ще маленька,
Я думаю це код, це поклик крові.
Козацьке наше ДНК Вкраїни – неньки.
Тоді матуся донечки долоньку,
До серця пригорнула; «Так тримати.
Ось так із вірою у серці, моя мила,
Гімн України маємо співати».
Мій хлопчик, мій козак, моє внучатко,
Теж на чужині, має там зростати.
Та наче з вирію, рідненьке пташенятко.
Як тільки стихне бій буде вертати.
І ми вже не чудуємося з того,
У силу наших місць велика віра.
В заступництво Даждьбога і Сварога.
У славу древніх Києва та Львова.
Все відбудуємо, і згине влада Звіра,
Вернемо вкрадену історію ми древню.
Майбутнє наше гімн співає щиро.
В долоньках світ стискає гідно й ревно.