Н. Бидненко
Мене нема. Є тільки біль і муки.
А як я цвів під мирністю небес!
Я мав ім’я. Я звався Маріуполь.
Чим прогнівив я, Господе, Тебе?
Мене нема. Повсюди вбиті люди.
Я кров’ю переповнений ущерть.
А з автоматами ці зайди, ці паскуди
І далі сіють горе, жах і смерть.
Мене нема. Але я буду… Буду!
Цвісти ще маріупольській весні.
…Навіки ж будьте прокляті, іуди,
Горіти вам в пекельному вогні!
***
Меня уж нет. Есть только боль и муки.
Как расцветал под чистым небом я!
И имя было. Славный Мариуполь.
Чем прогневил я, Господи, Тебя?
Меня уж нет. Повсюду мертвецы.
Я кровью переполненный по горло.
А с автоматами там твари и лжецы
И дальше сеют горе, смерти полно.
Меня уж нет. Но всё равно я БУДУ!
Цвести же Мариупольской весне!
...Навеки будьте прокляты, иуды,
Гореть в аду вам, в смертном огне!