У подяку Давиду, ну, куди тут подінешся, Іваничу, на прізвище, Грімм, який подарував світу і мені це диво - Церкву святої Марії Магдалени.
Коли вже зовсім допече
обравши сам себе народ
і рак івритський засвистить,
та клюне в тім'ячко удод.
Я чую...
"Дорога шла вокруг гори масличной»
І я лечу зі спогадом туди,
в Сад Гетсиманський,
там на цім узвишші,
серед найдавніших,
невісточка,
церковця,
названа ім'ям
Мір'ям...
А згодом, то - Марія Магдалена,
рівноапостольна.
І знов, рядки. Як золотії куполи її.
« Мерцаньем звезд далеких безразлично
Был поворот дороги озарен.»
І білопінні стіни,
мені здалося,що
от-от
закрутяться і в передранковому тумані,
ще мить і в нескінченність полетять...
Але, так сталося, що я не вірю в чудасіїв,
та от на серці якось легше стало і мені,
коли побачив.
І знов рядки...
«И, как сплавляют по реке плоты,
Ко мне на суд, как баржи каравана,
Столетья поплывут из темноты».
До того ж...
У воістину Святому місті цьому,
душа моя навіки...
І назавжди....