Зусібіч підступає до міста зима.
Засурмили ріжки на скалічених стінах.
Люта темрява плечі мої обійма.
Наче крук, виглядає загиблих в руїнах.
Ми хапаємо луки, ми бачимо ціль,
Побратимів, що поруч вмирають із хрипом.
Відкидаючи смуток, забувши про біль,
Я спалахую раптом вночі смолоскипом.
Отже доля така. Та піти мені час,
Ставши сяйвом, яскравим небесним намистом.
Щоб гарячий вогонь до світанку не згас
На вкривавлених мурах безстрашного міста...