Уже не лякають думки вечорові...
І подив довкружний, нарешті, ущух...
І мрії втопились мої гонорові
У краплях стрімких та раптових дощу...
Не сплю. Все чекаю, що Татко Небесний
Згадає - і я ж Його рідне дитя?
І знову Надія і Віра воскреснуть,
І знов в безпорадність зійде каяття...
Колись, може, рани душевні загою...
Колись - Бог торкнеться і мого плеча? -
А поки - стою перед світом нагою...
І втомлено гасне зболіла свіча...