Н. Бидненко
Жінка плакала за вікном.
Дощ вторив їй по підвіконню.
Чом же стали забутим сном
Недосяжні його долоні?
Жінка плакала. Дощ втішав:
-Це така собі чорна смуга…
Та печаллю найвищих октав
Не втихала на серці туга.
Жінка плакала… Перестань!
Ви із Долею нині квити.
Ще засяє квітнева рань
І навчить тебе просто жити.
…У вікні запалю свічу…
Ось чиїсь ніби чую кроки…
Плачем, Доле, тобі плачу
За болючі твої уроки.
***
Женщина плакала за окном.
Дождь вторил ей по подоконнику.
Почему же стали несбыточным сном
Недосягаемые его ладони?
Женщина плакала. Дождь утешал:
- Это такая себе чёрная полоса...
Но печалью высоких октав
Не утихала в сердце печаль.
Женщина плакала. Перестань!
Вы с судьбою сейчас квиты.
Засияет апрельская рань
И научит тебя просто жить.
... В окне зажгу свечу...
Вот чьи-то вроде слышу шаги...
Своим плачем, Судьба, тебе я плачу
За болезненные твои уроки.