ЦАВЕТ ТАНЕМ!
Лiна Василівна Костенко [1930]
Сільві Капутікян
Згоріли їхні селища, пропали їхні мули.
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку.
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.
А вітер, вітер, вітер!..
Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в'язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.
І десь, в якійсь пустелі, з'їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди.
Ні даху ж, ні притулку, — буквар їм на умі!
Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить — турецький ятаган.
А вітер, вітер, вітер!..
Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.
І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, аби лиш прийнялись.
В пісках пустили корінь — а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі
тоненькі стебла літер,
як трави, проростають в палючому піску.
Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.
А букви проростають в легенди і пісні.
"Цавет танем!" — як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.
ЦАВЕТ ТАНЕМ!
Перевод стихотворения Лины Костенко
Сильве Капутикян
Сгорели их селенья, и мулы их пропали.
Бредут, бредут изгнанцы, дорога не близка.
Чтоб дети речь родную свою не забывали,
им буковки армянки выводят на песках.
А ветер, ветер, ветер!..
Какой палящий ветер!..
Обугленные лица сечёт, сечёт, сечёт!..
Лишь выведешь то слово из вязи литер детям,
а слово без корней ведь, с песком и утечёт.
И где-нибудь в пустыне съедят его верблюды,
его забудут дети, на всю жизнь онемев.
Бредут, бредут изгои...
бредут без крова люди.
Ни крыши ж, ни приюта, —
букварь им на уме!
Разрушены их храмы. Мужчины их убиты.
На дне колокола их, дне озера Севан.
О, как же дальше жить им? На том кровопролитье
не месяц в небе всходит — турецкий ятаган.
А ветер, ветер, ветер!..
Терзает этот ветер!..
Изгнанников недоля — конца ей не видать.
И некогда писать им витые буквы эти.
И нечем выводить их. И не на чем писать.
Вот только на привале минуты и находят,
пока ещё в тележки свои не запряглись,
те буковки армянки, как стебельки, выводят,
слезами поливают, чтоб только принялись.
В песках пустили корни —
а ветер, ветер треплет!..
Бредут, бредут изгнанцы, дорога не близка!..
а всюду по пустыне букв тоненькие стебли,
как травы, прорастают из жгучего песка.
Хоть чужаки их топчут под звон стремян конями,
а буквы прорастают словами из легенд.
«Цавет танем!» — прощаясь, так говорят армяне.
Твою боль забираю. Печаль твоя во мне.
8 сентября 2022 года