Пiд сирен голосiння

Олександр Мачула



 



Під сирен
голосіння


Поезія, проза








Миколаїв
«Іліон»
2022;
УДК     821.161.2
М 37













Мачула О.М.
М 37 Під сирен голосіння: поезія, проза / О.М. Мачула – Ми-колаїв : Іліон, 2022. – 268 с.

ISBN 978-617-534-632-7

«Під сирен голосіння» – одинадцята збірка Олександра Мачули, що виходить традиційно, друком в папері. До неї увійшли нові тво-ри на військово-патріотичну та громадянську тематику, переважна більшість яких написана автором після повномасштабного вторг-нення Московії в Україну. До книги також увійшли доопрацьовані кращі ліричні твори цієї тематики, які публікувались раніше в ін-ших збірках автора.
Книга розрахована на широке коло читачів.
Видавництво подає твори у редакції автора, мовою оригіналу.

УДК 821.161.2


ISBN 978-617-534-632-7                © Мачула О.М., 2022

 

До читача

Ідея видати свої кращі літературні твори, об’єднавши їх в окремі тематичні збірки, народилась у мене кілька років тому, але її втілення в життя неодноразово відклада-лося через ті чи інші обставини як об’єктивного, так і суб’єктивного, характеру. Невідомо, скільки б ще тривав цей процес визрівання, якби не події 24 лютого 2022 року.
Я належу до тієї невеликої частини людей, які переко-нані, що повномасштабним вторгненням в Україну Моско-вія розпочала Третю світову війну. Подобається це комусь чи ні, але об’єктивні реалії нині складаються таким чином, що Україна, як це в історії траплялося і раніше, вкотре ста-ла щитом для старої Європи, та, у великій мірі, і для всього демократичного світу, від орди московських варварів.
Тому питання «З чого починати?» вирішилось самим собою, оскільки ця смертельна загроза для українців і без-прецедентний в новітній історії етап боротьби за Україну, практично витіснили всі інші аспекти життя на задній план.
Відразу ж хочу розставити крапки над «і», аби у когось не виникало ілюзій щодо мого бачення взаємовідносин України, повноправної і єдиної спадкоємиці Київської Руси, та українського народу з Московією і її населенням.
З самого моменту свого виникнення остання існувала переважно завдяки грабункам і розбоєві. Потрібно визна-ти, що це їй досить непогано вдавалося, оскільки з невели-кого Московського князівства, звичайного улуса Золотої орди, вона з часом перетворилась у Московське царство, а потім і цілу імперію. В горезвісну «Імперію зла»…
Ледве зіп’явшись на ноги, те жадібне і морально-ущербне дитя не милувало і свою так би мовити матір – Київську Русь-Україну. Привласнювались не тільки матері-альні, природні і людськи ресурси, а й досягнення науки, елементи культури та мистецтва, мова, назва держави то-що. Дійшло до того, що не погребували навіть історією українського народу. Чого тільки вартують останні зазі-хання на київських князів, зокрема, на Володимира Вели-кого!
А нинішня війна, розпочата Московією у 2014 році анексією Криму і частини Донбасу, зокрема, звірства в Іло-вайську, Дебальцевому, Бучі, Ірпіні, Маріуполі, Оленівці та інших містах і селах суверенної України, використання агресором забороненої зброї (касетних та фосфорних бомб), систематичні обстріли мирних об’єктів, знищення цивільної інфраструктури, масові вбивства мирних мешка-нців і жахливі знущання над ними, наочно свідчать не тільки про відсутність так званого братерства між україн-ським народом та населенням орди, але і викликають підс-тавні сумніви в тому, що представники того населення взагалі є людьми, а не лише людиноподібними істотами.
Нині точиться багато дискусій з приводу перспектив і термінів закінчення цієї війни. Моя думка зводиться до того, що війну, яка історично триває майже чотири століт-тя, так просто закінчити не вдасться, але «Карфаген пови-нен бути зруйнований». До того ж нинішня війна – це чер-гове коло битви за природні ресурси, зокрема, невіднов-лювані, яких у світі все менше і менше. В першу чергу це ласий шмат благодатної української землі в самому центрі Європи, який віками приваблював усіх загарбників і про-довжує це робити й понині. Це геополітика, а політика, як давно всім відомо, чистою не буває. Окрім того в Україні достатньо і внутрішніх проблем, без вирішення яких роз-раховувати на життєво необхідну допомогу світового спів-товариства, а тим більше на справжню перемогу, нині не видається.
Як свідчить перебіг подій останнього півріччя, україн-ському народу необхідно докладати титанічних зусиль, аби врятувати свою країну і майбутнє своїх нащадків. Дуже ускладнює ситуацію і те, що за три десятки новітньої укра-їнської історії ми, українці в переважній більшості, так і не змогли обрати гетьманом щирого українця, який би інте-реси України ставив хоча б не нижче своїх власних. Незва-жаючи на цей гіркий досвід, продовжуємо виглядати на-ступного месію замість того, аби зосередитись на розробці та втіленні у життя зафіксованого в Конституції України ефективного організаційно-правового механізму народов-ладдя.
Саме цим і подібним питанням присвячена переважна більшість творів військово-патріотичного та громадянсь-кого характеру, що пропонуються до уваги читача, велика частина яких написана протягом останнього року і вихо-дить друком вперше.
Крім того в книзі ви знайдете доопрацьовані твори, які присвячені причинам, перебігу і перспективам збройної агресії Московії проти України, висвітлюють історичне підґрунтя зазначених подій і друкувалися обмеженими тиражами раніше. Виходячи з тематичного подання усіх творів збірки та задля комфортної орієнтації читача у часі – під кожним зазначено дату його написання.
Хочеться сподіватися, що кожен, хто візьме до рук цю книгу, знайде твір до свого смаку і власних життєвих пози-цій, а можливо, і відкриє для себе щось нове чи пригадає давно забуте. Маю велику надію, що книга буде не тільки спонукати читача до роздумів на найболючіші теми сього-дення, а й примусить задуматися над своїм місцем і роллю в громадському житті країни, ініціює чи прискорить про-цес подолання інертності та байдужості до долі України і її прийдешніх поколінь.
Дуже сподіваюсь на те, що хоча б невелика частина примірників цього обмеженого моїми фінансовими мож-ливостями тиражу дістанеться фронту і стане в нагоді на-шим героям-захисникам. Нехай бог їх береже!
Слава Україні! Слава її героям! Слава українській нації!

Автор

Епіграф

Борітеся – поборете,
вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава.
І воля святая!
Тарас Шевченко

Вірші написано не мною…
Вони написані війною
цинізму зі здоровим глуздом,
добропорядності з паскудством
підступності з поривом щирим,
між вірністю і зради виром.
Під гнітом нинішніх жахіть,
страшної пам’яті століть,
коли злиденності минуле
у сьогоденні потонуло:
в неправді і у маячні,
що зацвіли у цій війні.

Вірші написано не мною…
Вони написані війною
про безмір доньок і синів,
що полягли у цій війні.
Війні за шанс на майбуття,
дуелі смерті і життя,
у герці зла та доброти
і це нам випало пройти!

Увага, я іду на ти…
липень 2022
 

Частина І

Розділ 1
Неоголошена війна

У затінку думок

У затінку моїх думок
улітку – прохолода
і досить тепло на душі
без сонця в зимній день.
А вранці роздумів димок
у будь-яку погоду
дарує плетиво віршів
і музику пісень.

Клубочаться оті думки
під дахом капелюха,
глашатаї сумних часів,
оракули біди…
І присмак полину гіркий
посилює задуху
від сотень тисяч голосів,
що линуть із орди.

Перед очима молода,
приваблива феміна.
Уся у білому вбранні
від голови до п‘ят…
Усе настирніша орда,
усе непевніша хода…
Невже то Україна?!
Та скрегіт чується мені –
сокиру гострить кат!
01.12.2020
 

Характерник

Запалало зранку небо
громовиці тишу ріжуть –
то війна іде до тебе,
в твою хижу.
Хижа во;йна – ву;йна клята,
сіє лихо, біди, болі…
Та шикуються солдати
в «Дикім полі».

Під жахливий гуркіт бою
характерник брів між зіллям.
Очі мага повні болю
й божевілля…
Хлопців мертвих брав за руки,
клав їм жито у долоні,
уявляв нестерпні муки…
у полоні.

До грудей торкав щокою,
до чола – холодне тіло.
Не повернуться із бою,
відлетіли…
Нелегку обрали долю –
боротьбу проти свавілля!
Сльози капали від болю
і безсилля…

Став між ними на коліна
і знімав сталеві лати –
вже не діждуться дружини,
діти, мати…
 

Але їх чекають діти,
не закінчені ще справи…
Жаль героїв хоронити,
Боже правий!.

– Боже правий, Боже сильний,
забираєш чому кращих?
На землі доволі підлих
і пропащих…
– Надійшла лиха година,
бо молилися не дуже –
я беру свою данину…
за байдужість.

І злетів мольфар до неба,
шаблю вихопив із піхов –
Воювати нині треба
з лихом!
Підіймаймось, козаченьки,
щоб у цю лиху годину
захистити нашу Неньку –
Україну!

Війна, війна, війна – во;йна!
Сіє горе вона гойно.
Гучить, гучить, гучить тризна,
та на стягах горить – тризуб!
01.08.2022
 ;


Місто-воїн

Рано-вранці розрізали небо
громовиці московських ракет –
то недопалок ниций ганебно
розпочав свій кривавий бенкет.

Все палає, будівлі і хати,
школи, доки, дитячий садок.
Над убитим схилилася мати,
з нею плаче фабричний гудок.

Сипле смертю зі «смерчів» і «градів»
підлий ворог на місто моє,
та потугам усупереч гадів
миколаївське сонце встає.

Рідне місто, катів не лякайся,
одягайся в окопи і дріт.
Миколаєве мій, підіймайся –
вже орда біля самих воріт!
08.03.2022
 
;


Весняний сніг війни

Весна якась цьогоріч не така –
наразі не до свята, не до квітів…
Стискає міцно автомат рука,
а в голові: «А як дружина, діти»?.

Та попереду ворога орда,
загарбники в атаку йдуть уперто.
За Україну вмерти – то біда,
та не дамо ми Україні вмерти!

А землю щедро засіває сніг.
Чи в неї упаде насіння інше?
Лиш вибух обриває часу біг
і знову тиша лунко смертю дише…

Упевнений – здолаємо ми зло
і знову мир повернем Україні,
відновимо і місто, і село,
і в душах подолаємо руїну!
08.03.2022
 
 


Український хліб війни

У поле вийшли хлібороби
під бомби, вибухи ракет,
бо не було другої спроби…
Який у вбивці етикет?!.

Їм не дали другого шансу
криваві гопники війни.
Під обстрілами, поміж шанців,
цьогоріч сіяли вони.

Садили майже по зернині
на замінованих полях
і кожна виросла в хлібину –
така у нас свята земля!

На український хліб і нині
у світі попит немалий,
але стискають Україну
всесвітні пута кабали…

Усе ми робимо з любов’ю,
та гниди з вошами живі –
хліб, потом зрощений і кров’ю,
ті знову топлять у крові…
24.07.2022
 
;

Місто героїв

Є місто над Південним Бугом,
відоме з глибини віків,
на захід, за Великим лугом –
край запорозьких козаків.

Форпост на півдні України,
героїв місто і краси.
Удар щоденно, щогодини,
тримає, як у всі часи!

Не знаю кращого у краї
поміж ланів рясних і нив.
Відважне серце – Миколаїв,
орду рашистів зупинив!

Одеса тихо споглядає,
в надії дивиться Херсон.
Усьому півдню Миколаїв –
немов для Греції Ясон!

Ми з України! Слава Богу
і волонтерам, ЗСУ!
За нами буде перемога!
Ми одоліємо Москву!

Миколаєве мій, Миколаїв,
ти як скеля і острів надій.
Миколаєве мій, Миколаїв –
місто сили, героїв і мрій!

02.08.2022
 



Кончина війни

Ти шукаєш загублену тишу,
насолоду нічних сновидінь?
Але гаривом вибухів дишуть
пошматовані Буча, Ірпінь…

Несподівано затишок ночі
опалила кривава війна?
Застороги як чути не хочуть –
то безпечності чорна ціна…

Плачуть згорено сироти-діти,
шаленіють загиблих батьки
і сумливо відлунює світом
скону дзвонів мотив гомінкий.

Але тиша сама не приходить,
необхідно здобути ще мир.
Захищати на часі свободу,
хай ціною численних офір!

Тож, братове і сестри, до бою!
Вірні доньки і славні сини
України, звичайні герої –
в перемозі кончина війни!
08-10.05.2022
 
 

За нами буде перемога!

Які у маніяка честь і совість?
Про ці чесноти мова тут не йде!
Для виродків малює власну повість,
уральський збудувавши свій едем.

Кривавий карлик кидає невпинно
загарбників дивізії, полки.
Роздмухує агресії жарину,
щоб спопелити європейський дім.

Та на заваді стали Збройні сили,
грудьми за Україну став народ!
Одна дорога кату – до могили,
чекає пекло орківських заброд.

Щоб землю щедро здобрити костями,
до Києва вони таки дійшли
від Єнісея, Терека і Ками,
Москви, Обі, Амура, Ангари…

Плюються смертю їх гарматні жерла,
багаті у носатої жнива.
Єхидно долинає: «Ще не вмерла?»
У відповідь упевнено: «Жива!»

Жила, живе і далі буде жити,
а звірам тим – дорога в інший світ.
Цвістиме Україна пишним цвітом
десятки, а то й сотні, тисяч літ!

Із Харкова і Сум, із Яготина
лунає: «Землю рідну не здамо!»
І буде Ненька навіки єдина,
і лад удома ми наведемо!
08,09.03.2022
 

Коломийське літо

Тепло дарує надмір літо,
а у повітрі – білий сніг!
То липи пригощають цвітом,
що пухом тулиться до ніг.

У Коломиї квітнуть липи
і тридцять три зі знаком «плюс»,
а за вікном – воєнний липень,
сирена завиває блюз…
01.07.2022

Петля для рашизму

Петля, петля іще петля…
За ними ґудзі, знову вузол…
Петляє глицею, петля
поет… Війна у нього муза!.

А незабаром і вінець –
чергова сітка маскувальна.
Орді наблизимо кінець
і нашим хлопцям річ нагальна!

Захистимо захисників
ми, волонтери з Коломиї!
На них надія з правіків,
а з нами Львів, Одеса, Київ…

Хай помагає лють і гнів
рашиста гнати з України!
Усіх здолаєм ворогів
і буде нація єдина!
13.07.2022
 

Не дамо

Вечірнє небо малювало
сумні історії війни,
де кляті гроші правлять балом…
Вони, вони, лише вони!

Раби прийшли звільнити вільних
від волі, статків і життя…
Кипить війни гидке свавілля,
ґвалтує кат мале дитя!.

Убогі тілом і душею
нам знову принесли ярмо,
але свої встромити шиї
у нього – ми їм не дамо!
14.07.2022

Будень війни

Півтори сотні діб війни…
А скільки отаких ще буде?
Колише вітер полини,
війни спливає новий будень…
Сідає сонце за поля,
над бруствером  спадає спека.
За день розпечена земля
чекає ночі. Недалеко
лунає пісня цвіркуна,
що поріднився із окопом,
а викрутаси кажана
уже нагадують Европу…
14.07.2022
 

Гартуймо волю!

Палає рідна Україна,
горить у полум’ї війни,
а у вогні навали гинуть
найкращі доньки і сини…

Горять у пеклі «Азовсталі»
незламні наші козаки…
Не вистачає п’єдесталу
звитяги лицарям таким.

Ідуть на небо навіть діти,
вже третя сотня соколят…
Весну війни міняє літо,
та все ще крові прагне кат.

Стирає прутень безпощадно
міста і села, все живе.
Стискає Неньку у лещатах
і суне дзеркало криве.

Йому, на жаль, допомагають
і «наші», ниці вороги.
Манкурти  ті усе плекають
спокусу мати хліб легкий…

Гартуймо волю, побратими,
єднаймо невимовний гнів,
щоб захистити Україну,
усіх здолавши ворогів!
19.05.2022
 

Недобратам

Ви прагнули завжди добра… чужого.
Весь час уперто лізли за моря.
І нині також, попри застороги,
у бій пішов засалений «Варяг».

Жилі будинки, старики і діти –
в прицілах танків, літаків, гармат.
Відкрито, на очах усього світу,
вбиває мирний люд цинічно кат.

Ввірвались «визволителі» в країну
і хочуть поневолити народ,
який стає грудьми за Україну
і виганяє голіруч заброд.

Куди штовхає біснувате «карло»
гарматне м’ясо – ваших же синів?
Опам’ятайтесь! Сирії вам мало?
Погинете самі у цій війні!

Бо захищають українську землю
потомки запорозьких козаків.
За вами, небрати, лиш сили темні,
як це було завжди, споконвіків.

Однак за нами буде перемога,
ми з честю подолаємо цю путь.
Агресору ж лише одна дорога –
лише у пекло, там уже вас ждуть!
5,6.03.2022
 

Чоловіки не плачуть?

Укриті сивиною юнаки –
не вигадати більше покарання!
Як плачуть на очах чоловіки –
в житті немає гіршого страждання.

Не марево, а невимовний жаль –
на келиху суха скорина хліба
і серце загорнулося в печаль…
На небо йдуть у першу чергу глиби!

Та вибухів не чутно в тишині,
хоч душу розривають кілотонни,
а стогони солдатські на війні –
життєві переписують закони.

І сльози чоловічі – як роса,
то на щоках алмази благородства!
Виблискують вони на небесах,
їх витерти із пам'яті непросто.

Немає неприродніших картин,
це не вірші, а вже сувора проза,
заплаканих досвідчених мужчин…
Не дай вам зріти  чоловічі сльози!

Безмежний біль, що залишився жить,
а друга не устиг закрить од кулі,
бо послизнувся у останню мить
і дружба залишилася в минулім.
 

Серця залізні кращих із мужчин
останнім часом крає чорна туга…
І не спасає жодна із личин,
коли рідні привозять тіло друга.

Важка, пекуча воїна сльоза,
що крізь метал проходить ніби масло.
Пішов на небо не один козак,
аби зоря Вітчизни не погасла!
03.02.2019


Дев’ятий – на порозі
(або смерть на Різдво)

Зима. Мороз! Літають феєрверки,
і майже не підняти голови –
частує щедро ворог. Ті «цукерки»
нагадують зі смерті буревій…

Різдвяна ніч. Очікування свята
і вибуху фонтан лише за крок!
Ураз не стало тата, сина, брата…
З окопу воїн – прямо до зірок.

А новий рік, дев’ятий, – на порозі.
Його прихід – для кожного своє…
Нам – Неньку боронити на морозі,
а їм: ікра, шампанське, олів’є…
25.12.2021
 
 


Червоні яблука

Упали яблука червоні
на теплу землю у саду.
Не встигли підхопить долоні
красу ту стигло-молоду.

Налиті сонцем і любов‘ю –
ясніють мило у траві,
а поряд, весь залитий кров‘ю,
юнак лежить… Не буревій

безжально кинув їх додолу,
а вибух міни у дворі.
Бійця лиха спіткала доля,
як тільки ранок зазорів.

Упали яблука червоні…
Життя – запекла боротьба…
Стискають автомат долоні,
а серце матері – журба.
10.08.2020
 
 

Хлопець з очима кольору неба

Хлопець з очима кольору неба
в полі донецькім лежить.
Руки розкинув, мов тягне до себе
чисту небесну блакить.

Вітер ворушить русяве волосся,
рвуться снаряди кругом.
Сумно схилилось налите колосся,
над молодим юнаком.

Очі відкриті і погляд дитячий,
як зупинився на мить.
Ліг на хвилину спочити неначе
й сном непробудним вже спить…

Впав під сталевим дощем серед поля,
друзів закривши грудьми.
Вмерти в бою йому випала доля
з іншими разом дітьми.

Хлопець очима кольору неба
дивиться у височінь.
Скільки таких положити ще треба?!
Скільки полине їх в синь?.
23.01.2017
 
 

Тяжка година

Світлій пам‘яті загиблих
в Іловайському котлі присвячую

Пекла жара і працювали «гради»,
то смерть летіла від «братів-слов‘ян».
Вони снарядів не жаліли, гади,
зі шкіри ліз російський «брат» Іван…

Спинився час, а пил їв хлопцям очі,
у танків навіть плавило броню.
Живі принишкли і чекали ночі,
щоб вийти з моря крові і вогню.

Тут всі свої, нема лиш генералів,
що помирати кинули своїх.
Тим підлим гнидам місце за Уралом!
А як іще назвати можна їх?!

Серпневі дні у пам‘яті надовго,
залишаться у тих, хто вижить зміг.
І вічна пам‘ять всім, хто ту дорогу
не подолав, а у котлі поліг.

Тяжка година, мов зима надворі,
народ крокує у непевну путь.
Серця загиблих світять ніби зорі
і шлях нам у майбутнє осяють.
31.07.2016
 
 

Неоголошена війна

Четвертий рік війна йде в Україні,
четверту осінь гине бідний люд.
Донецький край втопає у руїнах,
а юди батьківщину продають…

Та не свою, а нашу Батьківщину –
своє добро сховали за моря!
Вона для них не рідна, не єдина,
своя їм світить здалеку зоря…

Хоч слухають вони нас, та не чують –
диявол жовтий в них людей убив.
Біда, що Україною керують
ті, хто її ніколи не любив!.

Війна іде в людських умах і душах,
вона гримить в кишенях і серцях.
Вже море закипає, що там суша!.
Невже історія сягне; свого кінця?!.
04.10.2017

Гірше тільки дружба

Із рашею у нас іде війна,
воюємо країною всією.
Вогонь і кров, та розбрату стіна,
а гірше – тільки дружба з нею…
01.04.2016
 
 

Біль

Весна настала, синку, вже у нас,
додому повернулися лелеки.
Плетуться дні і зупинився час,
бо ти від дому, любий, так далеко…

Природа зустрічає знов весну,
укрились раннім цвітом верболози
і річка пробудилась віді сну –
все квітне, відгриміли перші грози.

Настала, синку, і у нас весна,
в низинах густо стеляться тумани,
але не гріє душу вже вона –
зима навік зльодила серце мами.

Скував мороз сердешну з отих пір,
коли на сході залунали грози
і став ти у війни бездонний вир.
Біль розриває груди, давлять сльози…

Як рано ти скінчив життєву путь,
не довелось прожить і три десятки…
Батькам оте ніколи не збагнуть,
не виправдать нізащо ці порядки!

Твоє життя дочасно відцвіло,
мов без жалю зірвали ніжну квітку
і бур‘яном враз поле поросло,
пожухло жито, як від спеки влітку.

Нелегко рідних та близьких втрачати
дарма, тим паче з-за химер панів.
Народе, скільки можна ще мовчати
і хоронити доньок та синів?!
12.02.2017
 

Вишита сорочка

Вишита сорочка ніби оберіг,
щоб сини і дочки стали на поріг,
з дальньої дороги їх зустрінув дім,
всі шляхи, тривоги скінчились у нім.

Доля-вишиванка, мудра і проста.
З вечора до ранку, з чистого листа.
Вишита сорочка – але то не все…
Хрестики рядочком нам життя несе.

Квітку вишиває молода рука.
Косу заквітчає дівчина струнка.
Ти чекай дівчино любого свого.
Не в’яжи хустину на портрет його.

Стан душі твоєї – ось у чому суть.
Ненька-Україна Батьківщину звуть.
Вишиту сорочку гордо одягни –
хай радіють дочки і її сини.

Доля-вишиванка, смуток на вустах.
Матінка на ганку, у зіницях страх.
Страх за Україну, за її людей.
Біль за Батьківщину і своїх дітей.

Хай ідуть синочки у життєву путь,
вишиті сорочки щастя їм несуть.
Як життя б не склалось, та душа болить.
Мати вишиває, котру ніч не спить.

Синку мій, соколе, залишись живим!
Та зостався в полі вічно молодим…
Вже хрести рядами на горі встають,
проводжають мами у останню путь.
 

У дорогу вічну видатних синів,
нашу біль щорічну, Данків наших днів.
Вишита сорочка, доля непроста.
Пам‘ять про синочка, смуток на вустах…
19.05.2016

Вічно в серці

Горять калини кетяги червоні
на жовтім тлі осінніх килимів
і сонце виграє у кожнім гроні,
і всюди чутно молитовний спів.
Покрова землю вкрила падолистом,
а в душу лине світла благодать.
Сьогодні в ці хвилини урочисті
усіх загиблих хочу пригадать:
Хто беззавітно так любив країну
і вірив щиро в Неньки майбуття.
Життя хто положив за Україну,
кому уже немає вороття.

Давайте пригадаєм поіменно
усіх героїв підлої війни!
Приспустимо обвітрені знамена
ми, доньки України і сини.
Герої завжди будуть в нашім серці,
а імена їх житимуть в віках:
в тилу, на фронті, повсякденнім герці –
не тільки в День святий захисника!
14.10.2018
 
 


Війна

Іде війна не тільки на Донбасі,
по всій країні нині йде війна.
У кожнім місті і селі на часі
збирає щедру данину вона.

На сході гинуть наші патріоти,
а спритників цікавить бутерброд.
Їх манять лише Неньчині щедроти,
цієї бійні речовий зворот.

Коли народ оплакує героїв,
батьки до трун кладуть своїх дітей,
перевертні до України-Трої
пускають тишком нелюдів-гостей.

Вони під себе площі зачищають,
щоб мати дивіденди на роки,
електорат байками забавляють,
будують рай для себе на віки.

То хто ж веде, за що і проти кого
вже стільки років підлу цю війну?
Якщо та нечисть не боїться Бога,
із чого треба ладить їй труну?!

Ще довго будем думати-гадати,
коли настане справедливий день?
Згадай усе як будеш опускати
на виборах до урни бюлетень!
01.08.2018
 


Герої неоголошеної війни

Вони в боях ідуть у далечінь
за волю, за свободу, не за славу.
Їм у житті не випало спочить
і долю обмануть свою лукаву.

Вони з боями йдуть у небуття,
бо серце їм стискає наша дійсність,
кладуть за Неньку молоді життя,
а ситих лиш дивує їхня стійкість.

Вони торують у майбутнє шлях
всієї української держави,
назавжди на незібраних полях
лишаючи одні шматочки слави.

Хай стане пухом дорога земля
усім їм, хто пішов у синє небо,
а українські ниви і поля
живих вітають знов стіною стебел.

І наша пам'ять береже в віках
їх віру, мужність, стійкість, безкорисність.
Вже треба пересилювати страх
і змінювати цю нікчемну дійсність!
14.09.2016
 
 

Наймиліше слово

В розірвані війною дні і ночі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.

Що серце полонить моє та розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії чи прозі,
що вибиває завше клином клин.

Воно: надія, віра і підмога,
як молот Тора  і тополі пух.
Це слово наймиліше, перемога,
для сотень тисяч українських вух!
11.08.2022

З «братнім» привітом

Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле укрилося цвітом,
гаривом тягне в гаю.

Свіжа могила під віттям,
хрест на узліссі бринить.
Хто в ці часи лихоліття
у домовині тій спить?

Може невпізнаний воїн,
Неньки святий захисник,
 

що повернувся із бою…
у придорожній терник.

Тихо колишуться віти,
поряд конає село.
Скільки з усього їх світу
тут за цей час полягло…

Через чиюсь недолугість,
через жадобу і гнів
хтось положив свою юність
і в синє небо злетів…

Та чи ж за те вони бились,
йшли уперед до кінця,
аби ми з хамством мирились,
власні заклали серця?!.

Ухнуло десь з-за лаштунків,
чується відгомін залпів –
«старшого брата» дарунки
небо розрізують навпіл.

Тихо колишуться віти,
сумно край лісу стою.
Поле шматують привіти,
жарко в донецькім краю.

Спека по всій Україні,
спрагло у душах, серцях...
Всім ворогам в домовину
вгоним осиковий цвях!
18.07.2016
 
 

Сини Вітчизни

Вони розтанули за мир
і розчинилися за волю,
ступивши у бездонний вир
на соняхів донецькім полі…

Очей їх більше навесні
не ніжитиме цвіт черешні
і не почути їм пісні
ні про минуле, ні прийдешнє…

За Україну і народ
вони життя свої поклали.
Нас захищали від заброд,
щоб ми прийдешнє з вами мали!
29.08.2020

Пам‘ятаймо

Згадаймо всіх полеглих у борні,
огні війни, жаристому горнилі,
Вітчизни вірних доньок і синів,
що вічно спочивають… у могилі.

Згадаймо всіх, хто Неньку захищав
не залишавши ворогові шансу,
як ясно вогник в їх очах блищав
і про ціну життя – найвищу таксу…

Хай завжди свічка пам‘яті горить
яскраво і нізащо не згасає.
Як пам‘ятати будем кожну мить –
лише тоді герої не вмирають!
29.08.2020
 

Тест тридцятиліття

За тридцять літ нічого не зробили?
Невже дарма ми змарнували час?!
Гадали, що в запасі доста сили
і часу також вистачить у нас.

Дітей своєї мови не навчили,
не захистили власні Крим, Донбас,
бо сили вельми переоцінили
і невблаганно промайнув той час…

А вороги закляті не дрімали,
уперто просувались до мети.
Невже ми їхніх намірів не знали?
Надіялись усе ж перемогти?

Чого вартують лише два майдани!
За честь і гідність хто з нас не стояв.
За шість каденцій – жодного Гетьмана!
Лиш феєрверк амбіцій і заяв…

І ось війна, безжальна і кривава,
тестує Україну і народ…
Одні життям боронять Неньки славу,
другі – в тилу чекають нагород.

Питання мозок мій заполонили:
яка, у чому і чия вина?
За тридцять літ усе, що ми зробили,
покаже нам усім оця війна…
10.08.2022
 
 


Нізащо

Яку це тільки совість мати треба,
аби вбивати підло мирний люд?
Летять ракети і палає небо,
пологовий будинок – ціль іуд!

І гинуть діти, навіть немовлята,
заручником уже увесь народ…
Тих мародерів народила мати?
Яких вони чекають нагород?

Бомблять Охтирку, Харків, Маріуполь.
Палають Суми під осколків свист…
Перетворити прагне у некрополь
країну міжнародний терорист!

Мій Миколаїв, Київ і Одесу,
Чернігів, Запоріжжя і Дніпро…
Це наслідки від здачі Херсонесу,
тяглися з Криму щупальця заброд!

Тепер їх мирний атом зацікавив…
Енергодар – розстрілюють АЕС!
Знеструмив і Чорнобиль кат лукавий –
шантажувати людство хоче пес!

Скажений пес вбиває і ламає
зі зграєю собак таких, як сам…
Та сонце сходить знов над ріднокраєм,
не скоримось нізащо ми катам!
березень 2022
 


Насіння перемоги

Під жахливе сирен голосіння
та розриви крилатих ракет –
посадили звитяги насіння
у надії на сходів букет.
Ми саджали своєї звитяги насіння,
зупиняли кривавий бенкет!

Ще трудились удень і ночами,
не кида;ючи з рук автомат,
хоронили братів у печалі
і шаленстві в мільйон мегават.
Хоронили братів зі сльозами печалі,
та тремтів кровожерливий кат.

Ми пололи гаї і діброви,
виривали бур’ян у полях,
не жаліли ні сил, ані крові,
щоб рашистів розвіять у прах.
Не щадили ні часу, ні сил, ані крові
й зупинили нарешті той жах.

Під нестямне сирен голосіння
і під шурхіт крилатих ракет –
зростимо перемогу з насіння
і зламаємо оркам хребет.
Перемогу зростим зі звитяги насіння,
подолаєм рашизму бенкет!
12.08.2022
 
 

Шлях до миру

Йдемо дорогами війни
яку вже сотню довгих років,
втрачаєм доньок і синів,
стікаєм кров’ю крок за кроком…

Не відпускає нас вона
і пам’ять не дає спокою.
Війна… Триклята ця війна!
Як розпрощатися з тобою?

Як не утрапити у вир?
Де вірна в майбуття дорога?
Запам’ятаймо: справжній мир –
дає лиш справжня перемога!
09.05.2020

Молитва за захисникiв

Боже, бережи захисників
нашої стражденної країни.
Від навали нелюдів полків
захисти, Всесильний, Україну!

Боже, дай їм сили і укрий
од негод і куль, російських «градів»,
святводою рани їх омий,
нечестивців спопели і гадів.

Господи, дай мудрості і сил
хлопцям, що боронять Батьківщину.
Жителі численних міст і сіл
моляться за вас і Україну.
27.04.2017
 

Суть війни

Війна – неправда, лицемірство, бруд.
У всі часи було так, є і буде.
То штучний стан, як в інтересах юд
ідуть на смерть порядні, чесні люди…
серпень 2016

Найбільша дивина

Відлітував п’янкий ясмин –
День знань прийшов до українців.
Військовий розклад принесли
до школи небрати-ординці…

За парти сядуть не усі,
багато вчителів на фронті.
Вони та інші татусі
тепер працюють у піхоті…

А школа нині – полігон,
подвір’я – битви вже арена…
Триває з орками агон,
де замість дзвоника – сирена…

І знань сьогоднішня ціна
висока дуже, як ніколи,
але найбільша дивина –
йти вперше у житті до школи!
01.09.2022
 


Майва

Тріпочеться над головою майва,
жовто-блакиттю небо затягло.
Під тином кров’ю ружавіє мальва,
уже не вся родина за столом…

Іде війна і гинуть оборонці –
кладуть життя за Неньку молоді,
за місце на своїй землі під сонцем,
за Україну і за рідний дім.

Поблимує під образом лампада,
а скільки ще попереду звитяг…
Відлунює ворожа канонада,
та майорить жовто-блакитний стяг!
24.08.2022
 

 

Розділ 2
Свободу треба захищать!

Череповище

Над головою люто вітер свище.
Залишилося мало! Кілька кроків…
Не слухали, на жаль, своїх пророків.
Попереду уже – Череповище!

За тисячу років цю путь тернисту
ми подолали босими ногами,
у боротьбі з собою й ворогами,
і це нам лише додавало хисту.

Але коли ми схибили і в чому?
На роздоріжжі опинившись долі,
утратили умить жагу до волі
і землю віддали під Орка  чобіт!

Ми гетьмана шукаємо віками,
у спорах розпорошуємо сили…
Ці пошуки ведуть нас до могили –
ми стали один одному… вовками.

Але здолати в силі ми Аїда
і оминути Неньчину Голготу –
це виявити зрадникам турботу,
не залишивши ні одної гниди!
27.07.2022
 

Біля підніжжя Голгофи

Я – Україна. Я уже конаю!
Хто допоможе, людоньки, мені?!
Де ті, у кого хата скраю,
хто першим ворога стрічає?
Тону і захлинаюсь у багні…

Я Україна-мати. Мої діти,
куди ви із домівки подались?
Чому ви розбрелися світом,
забувши Батька заповіти?
До хати чи повернете колись?

Я – Україна. Де ж ви, мої любі?
Невже тихенько бавитесь вином,
у Телеграмі чи Ютубі,
на тренажері в фітнес-клубі,
позасинали летаргічним сном?!.

Я – Україна. Люди, вас благаю
про допомогу, серце рвуть кати!
Останнє, землю, забирають,
вінець терновий одягають,
а до Голгофи скільки тут іти…
17.01.2020

Щоб не пропасти

Давайте візьмемось за руки,
русини, щирі українці,
аби у ці часи розпуки
нам не пропасти поодинці!
08.03.2019
 

Вже віє груднем

Рипить, скрипить, та меле на страждання
шматки жури, старий дідівський млин
і жорнами надії-сподівання
перетирає він на сірий тлін.

Крильми вітряк сухий хапає вітер,
пресує миті у години, рік,
шикуючи слова із сотень літер
в годину смутку – двадцять перший вік…

Скрипить душа і тяжко ниє серце
за мій народ, що тане у імлі.
Симфонія життя, фінальне скерцо,
і дзвін лунає по батьків землі…
27.11.2019

Зимові реалії

Спустошує холодний вітер слів,
пронизують наскрізь порожні гасла.
Зима надворі, мозок зльодянів
і захолов у голові як масло.

Думки мої – замерзлі горобці,
докупи збились у кущі терновім.
Чому нас знову манять манівці?
Чому ми нерозсудливі до слова?!.

Бо тяжко жити зовсім без надій,
то й віримо месіям і предтечам.
На Неньку суне новий сніговій,
а нас чекає вкотре холоднеча…
04.12.2017
 

Земля українська

Земля свята життя всьому дає,
вона усіх до себе і приймає…
То Батьківщина, мати – це твоє,
ціннішого за них уже немає!

Землею спокушали всі селян
і нею козаків царі манили.
Для українця що пшеничний лан –
то воля, гордість і батьківська сила.

Який же українець без землі,
а чорноземи – то його багатство.
Продати – що довести до петлі,
не краще, як вчинити святотатство!

Продати, що порушить родовід,
як прадідів забути честь і славу.
Це все одно, що втратити свій рід,
пустити з молотка свою державу!

Земля Вітчизни, предків наших стан,
полита рясно потом ти і кров’ю…
В тобі останки козаків, селян
догляне хто з синівською любов’ю?

Продати матір – як вдягти суму.
Вона у нашім ріднім, древнім краї
належати повинна лиш тому,
хто землю ту безцінну обробляє.
Багатство це леліє і кохає!
18.07.2018
 

Вітряки

Млини...
Млини ідуть по полю
і мелють вітер на шматки,
а разом з ним щербату долю,
немов посохлі пелюстки...
Вони ідуть на захід сонця
чи навпаки – таки на схід?
Руйнівники чи оборонці
лишають в душах часу слід?

Млини…
Млини шматує вітер,
здуває з ніг і крила рве…
Уже той вітер пам‘ять витер
і совість витер – все живе.
Ми розбрелися чорним полем
мов безпорадні вітряки
і серце повнить чорним болем –
байдужість нам далась взнаки…

Млини…
Млини бредуть у вічність…
2, 3 липня 2020

Не спіть!

Свободолюбство – майбуттю основа,
непримиримість – гасло над гербом!
Народ, що спить, зникає поступово,
а то і просинається рабом…
25.07.2018
 


Вернись, батьку, на Вкраїну

Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю...
Кат будує своє «завтра» на горі людському.
Тарас Шевченко

Ой, Тарасе, батьку славний, як тобі там спиться?
Чи, поете, з пір недавніх нічого не сниться?
Не болить твоє серденько і душа не плаче?
Чи не згадуєш, Кобзарю, долю гайдамачу?

Як ножі тоді святили і збирали військо,
за підмогою ходили в братство запорізьке.
Як тяжкі зривали пута і петлю із шиї,
а навкруг танок водили ворони та змії.

Повернися в Україну та зійди на кручу,
подивись, як люд нещасний сльози ллє пекучі.
Як старий Дніпро сумує, закутий в кайдани,
бо простий народ в’ярмили глитаї-тирани.

Одурили, обібрали, розвели по хатах,
а на троні засідає нині цар пихатий.
Всі міста заполонили зайди та чужинці
і в степах уже немає місця українцям.

Просинайся, піднімайся, навісти Вітчизну.
Скільки можна вже справляти по загиблих тризну?
А з тобою разом, батьку, зі східного фронту
з військом скоро завітають Залізняк і Гонта!
травень 2018
 
 

Переведи нас всiх через майдан

Переведiть мене через майдан,
Де все святкують, б'ються i воюють…
Віталій Коротич

Переведи мене через майдан,
через часи скрутні і лихоліття,
крізь війни громадянські і всесвітні.
Звільни усіх з полону злих оман.

Переведи мене через майдан,
голодоморів лютих чорні хвилі,
де в сорок років старці посивілі.
Переведи усіх через туман.

Переведи мене через майдан,
через всілякі бурі, злидні, грози,
крізь люту спеку і жаскі морози.
Молю, розвій байдужості дурман.

Переведи мене через майдан,
де сива мати жде одного сина,
та в полі вічно спить її дитина.
Всіх матерів переведи через майдан.

Переведи мене через майдан,
де честь і славу топлять в крові гоїв,
життя кладуть з-за гідності людської,
але негідників у владі новий клан.

Переведи мене через майдан,
не доведи, щоб вбили ті країну,
хто люд простий вважає за скотину.
Не дай нам, Боже, ще один майдан!
 

Переведи нас всіх через майдан!
Усіх, хто Україну щиро любить,
а тим, хто нашу землю підло губить,
нехай могилою обернеться майдан.
Переведи народ через обман!
26 листопада 2016


На порозі зими

Часу все менше, блискавки креше
кінь з-під копит.
Доля нас теше, блазень нам бреше –
то не санскрит!

Шаблі у піхвах, звірі у лігвах,
псів чути рик.
Десь загубився, мов розчинився,
розуму крик.

Браття і сестри, на перехресті
дзенькіт оков.
Труби, оркестри, люди без честі,
стогін і кров…

Завтра вже грудень. Нивам у грудді –
скоро кінець?
Як воно буде – думайте люди.
З нами Творець.
30.11.2019

 
 


На дорозі чи роздоріжжі?

Іще один спливає рік,
мелькнув на горизонті фініш.
Розчаруванням втратив лік
і ти нічому вже не віриш?
Черговий утікає рік…

Куди летить він, рік старий?
Туди, де жде нас вічний спокій,
над кладовищем наших мрій
де сум клубочиться глибокий?
Чом так спішить цей рік старий?.

Що нас чекає в році новім?
Відсутність плану і мети
та пустота в своїй основі,
а ще – палаючі мости?
Ми що, на іншім боці знову?!.

І скільки буде ще тих рік,
тих переправ і тих майданів?
Ми вийдемо колись на пік
чи так і втонемо в обмані?
На що Всевишній нас прирік?.
Чи стане кращим новий рік?!.
21.12.2017
 
 

Покрова

Покрова! Сонце сяє, дзвонять дзвони
і лине благодать по всій землі.
В церквах лунає проповідь з амвонів,
святковий настрій в місті і селі!

Козацтва споконвічне, древнє свято,
захисника Вітчизни славний день.
Це пам’ятають майже в кожній хаті,
де не забули батьківських пісень.

Де не забули голод, лихоліття,
як прали українського снопа,
у дні війни  минулого століття
народжувалась у боях УПА.

Де в ці часи війна іде на сході
і гинуть кращі – Неньки білоцвіт.
Ідуть щоденно по небесних сходах,
щоб захистити український рід.

Покрово Богородиці святої,
від України горе відведи
і омофором з істини сувоїв
укрий мою Вітчизну від біди!
14.10.2018

 

З Покровою!

Я маю честь вітати козаків
з Покрови незабутнім, древнім святом!
Їх славні предки протягом віків
Вітчизну нашу захищали свято.

Я маю честь вітать захисників,
що на Донбасі Неньку боронили!
Незламних, скромних наших вояків,
що ні життів, ні сили не жаліли.

Вітаю чемно земляків-краян,
що чесно та натхненно працювали,
свій вистояли не один майдан
і спокою в своїм житті не знали!

Бажаю всім вам, рідні і близькі,
мої шановні друзі, односельці –
дороги хай широкі чи вузькі
ведуть лише добро у ваше серце!

Хай ваші душі сповняться теплом,
а ваші думи просвітліють, браття,
щоб ми зустрілись за одним столом
і всіх Покрова вкрила благодаттю!
16.10.2017
 
 

Русинам-українцям

Віками нас «брати» гнітили,
все мордували, розпинали,
та віру в майбуття не вбили –
лише сильнішими ми стали.

Стинали голови нам, крила,
у небо душі відлітали,
і голодом народ морили,
та лиш сильнішими ми стали!

Нас у лихий мороз і вітер,
етапом до Сибіру гнали,
дали нам букви замість літер,
та лиш сильнішими ми стали!

Ми не ламалися, не нили,
боротися не покидали,
в кулак свої збирали сили
й насіння наше не пропало!

Любіте Неньку-Україну,
не залишайте на поталу.
Від злості вороги загинуть
і стане щастя до Уралу!
26.01.2017
 
 

Сільські мотиви

Садок марніє коло хати,
замовкнув жайвір угорі,
похнюпились старі дівчата
і розбрелись плугатарі…

Село вмирає потихеньку,
бо молоді біжать в міста,
лишаються лише старенькі,
та їхня доля непроста.

Дощі дорогу розмочили,
пішла сердешна в небуття.
У бричку запрягти б кобилу –
порвали ферму на шмаття…

Давно усіх корів із кіньми
в район звезли на ковбасу,
лиш дід Свирид блукає тінню,
шукаючи свою козу.

Сільмаг старенький похилився,
закритий років сім тому,
бо дах у зливу обвалився.
Село крокує у пітьму…

Вовки в будівлі клубу виють,
що вже без вікон, без дверей.
Поглянеш – серце бідне ниє
від болю за сільських людей.
 

Що стало з благодатним краєм,
а може з нашими людьми?
Кого у владу обираєм,
хто виведе нас із пітьми?!

Ох, скільки їх було вже, брате,
народу непотрібних влад…
Пора самим за себе дбати
і навести в країні лад!
28.11.2016

Страх

Зневіри час в серцях посіяв страх.
Він на своїм шляху усе руйнує,
бо істини забули люди всує.
Потвора та навколо сіє прах…

Катком нещадно йде по головах,
навиворіт всім вивертає душі,
не знає ані моря, ані суші,
здоровий топить глузд в пустих словах…

Кудись мандрує мовчки бандурист.
Чому ж мовчить тепер його бандура?
Порвались струни, заважають мури?
А навкруги лиш чути вітру свист…

Вістун той що нам пророкує, крах?
Невже лихий приніс невтішні вісті?
Чому мовчать сліпці в селі і місті?
Чи вже нас переміг зневіри страх?!.
05.01.2017
 

Дорога в туман

Туман. Туман укрив поля й луги,
не видно навкруги за кілька кроків.
Ховає заметіль дніпрові береги,
існуємо лише десятки років.

Туман. Туман немовби молоко,
що очі пеленою застеляє,
розлився у ногах як силікон –
ступити кроку сил уже немає…

Туман. Туман, сховалися зірки
в тумані, ми свого забули Бога.
Туман старих ідей дається узнаки,
в майбутнє затуманилась дорога…

Туман. Туман – завіса сивини
для тих, хто не торкав і стан дівочий.
Вітчизно дорога, ми, доньки і сини,
до вічності ідем, закривши очі…
06.02.2017


Мана; в тумані

Мана; зелена завела в оману
усіх, сама відправившись в Оман...
Прем’єр же повідомив щодо стану, –
У резидента в голові туман!
18.01.2020
 
 

Останній крок?

Немає без сьогодні майбуття,
як берега без річки не буває.
Життя, життя, життя, життя, життя…
Немов пісок крізь пальці утікає.

Вже скроні густо вкрила сивина,
розруха й голод – то найбільше лихо.
Війна, війна, війна, війна, війна…
Для бідних горе, для багатих – втіха.

Братерства й дружби спалено мости,
що будувалися народами віками.
Хрести, хрести, хрести, хрести, хрести…
Після боїв з братами? Ні – з катами!

Свій шлях торуємо уперто крізь туман,
сміємося, заходимося плачем.
Обман, обман, обман, обман, обман…
Ми часто вірим в те, чого не бачим.

Як без повітря не прожить і дня,
без медитацій не відкрити чакри.
Брехня, брехня, брехня, брехня, брехня…
Вона вбиває душу й віру в завтра.

Можливо нас чекають сотні літ,
а може це уже останній крок.
Політ, політ, політ, політ, політ…
Одних в безодню, інших – до зірок!
25.01.2017
 
 

Зозулята

«Какая разніца!» з якої шкаралупи
проклюнулося кожне пташеня?! –
штовхає хвацько, не жаліє пупа,
з гнізда дітей дрозда… зозуленя.

Останнього, забилось що в куточок,
малий додолу врешті скинув кат…
Ох, скільки їх таких «синів» і «дочок»,
ой, скільки тих іще зозуленят!.

Якщо не бачиш, голубе, різниці
між мовою й чужинським «язиком» –
то снитиметься воля у темниці,
а сам ти будеш лише кізяком!

Цькували українську чом віками
з усіх сторін? А більше всіх – «брати»!
Шеренгами, колонами, полками
кати уперто лізли до мети…

Морили голодом, законом та уставом.
Багнет і куля – ось їх аргумент!
Чому відродження вкраїнського не стало?
Та це історії всього один момент…

За мову українці йшли на плаху,
поклав життя за неї Неньчин цвіт!
А скільки натерпілися ми страху!
Оговтались хоча б за сотню літ…

Клиха згадаймо, Балуха, Сенцова,
ще Сущенка, Панова, Карпюка…
 

У чому їх вина? То бранці слова.
За незалежність плата отака!

Загарбницьку ще чуємо в столиці!
Московська в Раді – теж не дивина…
Якщо немає жодної різниці,
то українська всюди хай луна!

Я закликаю Неньку-Україну,
усіх від старців сивих до малят:
щоб захистити мову і країну –
з гнізда потрібно гнати зозулят!
21.09.2018


Чи довго ще?

Вже п’ятий рік палає схід огнем,
чи не щоденно майже лине «Кача».
Ми ж тужимо та ворога клянем,
хоронимо близьких і гірко плачем…

Щороку у столиці хіт – парад,
хоч техніку чекають ту на фронті.
Для кого цей бюджетний маскарад,
коли Армагеддон на горизонті?

Допоки так триватиме? Народ!
Чи довго ще ми по своїх гніздечках
жуватимемо тихо бутерброд
і знову нас куплятимуть… за гречку?!
23.08.2018
 
 

Непросто

Той землю прихопив, той булаву
чи інший шмат народного майна.
Триматись важко нині на плаву,
якщо ти тільки не кусок лайна…
28.07.2018


Із моря погоди

Сама природа навіть розгубилась,
весна до нас прийшла якась не та.
У квітні, вочевидь, ми помилились,
лягла на груди сумнівів плита…

То дощ, то сонце, вітер і негода,
критично мало зав’язі в саду.
Якась непевність шириться народом,
у серце засіває пустоту…

Не ваблять очі маки полум’яні,
яскравий швидко зронять цвіт вони.
Чим зійдуть наші помилки весняні
і що збирати будем восени?!.

На урожай розкрили ласі рота,
але до сквири  варто чи звикать?
Аби бур’ян у полі пропороти –
погоди з моря нічого чекать!
13.05.2019
 
Впали на калину горобці

Впали на калину горобці,
полюбились грона її пишні,
і такі завзяті молодці –
мало їм черешні вже чи вишні.
Налетіли, жадібно клюють,
до смаку плоди їм соковиті.
Галасливо у гіллі снують –
всі такі вгодовані і ситі.
Обліпили рідну горобці,
опустила калинонька віти…
Не здолаєм спритників оцих –
розбредемось неозорим світом!
04.05.2019

Сурма

Сурма лунає ріднокраєм,
коругви тягнуться увись –
то гетьман козаків збирає
у круг звитяги, як колись!
Вона голосить, зве в дорогу,
на захист рідної землі.
Не забуваймо про Сварога,
щоб не сконати у петлі!
Пліч о пліч станьмо, браття, сестри,
за правду й віри моноліт,
щоб Україна знову скресла
і подолала часу гніт!
Сурма підносить Батьківщину,
шикує русичів полки
і про свободу пісня лине,
про мир і щастя, на віки!
14.04.2020
 

Ярмо для філантропів

Українці, українці, милі людолюби,
та любов ваша безмежна вас таки погубить!
Гуманісти-демократи, треба ж знати межі –
ви катів своїх на спині винесли з пожежі.

Цих мерзотників-шубравців завели до хати
і лишили у світлиці їх відпочивати.
Кормим, поїм, розважаєм, глаголим на їхнім,
бо образить боїмося хамів у елітнім.

А вони аж скаженіють, усе нахабніше
душать, тузять нас, мордують і свого не лишать.
Вже й багаття запалили собі на забаву,
зазіхають неупинно на волю і славу!

Ми ж господу оставляєм, відступаєм в сіни,
нам уже не помагають навіть рідні стіни…
Толерантні ми, їй богу, справжні європейці,
нашу мову кольорову держим в кацавейці…

Вже готові навіть сіни рідні залишити,
щоб заброд не турбувати, лиш би не гнівити.
А вони борги нам множать, судами лякають,
збудували огорожі, нарід розпинають.

Ми готові до сараю навіть перебратись,
під повіткою дрімати, по двору скитатись.
Гуманісти, демократи, повні філантропи –
так залишитесь без хати посеред Європи!

Українці, мої любі, рідні людолюби,
та любов вас християнська, я боюся, згубить!
Демократи-гуманісти, треба ж знати межі,
щоб не дати згинуть Неньці від ярма, в пожежі.
13.09.2017
 

Шкiдники

Ой, у лузі червона калина похилилася,
чогось наша славна Україна зажурилася.
Степан Чарнецький, Григорій Трух

Відомо всім іще споконвіків –
багато у природі шкідників.
Жучки, дротянка, гусінь, різна тля
рослинам і деревам дошкуля.

Країна наша, ніби та калина,
росте і віттям в синє небо лине.
Та цвіт її з плодами залюбки
їдять останнім часом шкідники.

Гризуть кору, бруньки, гілки і листя,
руде, зелене, ніжно-золотисте.
Буравлять, точать, свердлять, аж тріщить,
ні спека не завада, ні дощі…

Від ненажерливих численних шкідників,
поник калини гордий лик, змарнів.
Все менше й менше цвіту щовесни
і урожай вже не такий рясний.

Десяток третій добігає років,
п‘ють шкідники уже останні соки.
Чи ж мало бачили історії уроків,
ведуть до чого тих «реформ» їх кроки?

Схилилися ще вчора буйні віти,
все тяжче тій калиноньці на світі.
Але мовчить сердега і не охне…
Як далі піде так – красуня всохне!
 

Щоб не пішла калина на хрести,
війну зі шкідниками слід вести,
бо як ту нечисть знищити не вдасться –
калину нашу рідну не спасти!
03.02.2017

Чума
(ілюзія життя)

Чума… Прийшла чума у наше місто,
уразила великих і малих.
Колись було у ньому тепло, чисто,
лилася музика, лунав веселий сміх.

Тепер воно немовби опустіло,
а мертву тишу тихо крає дзвін,
нещадно розриває душу, тіло…
В глибини мозку долинає він.

Бреде бездомний в розпачі і тузі,
над ним висить кубічний дивошар…
Куди поділись дім, робота, друзі?
Ні, не безхатько він, уже – клошар!

Чума вражає, пустку в душах сіє,
занурює усе у небуття…
Нас покидають заповітні мрії –
лишається ілюзія життя!
08.01.2018
 
 

Відродження не розстріляти!

Україно, рідна Ненько, як тобі живеться?
Чому, люба, так дрібненько твоє серце б'ється?
Чому, птахо моя мила, крила опустила,
у зажурі низько-низько голову схилила?

Як живеш, моя країно, в двадцять першім віці?
Як же сталось, що тобою правлять урки ниці?
У епоху технологій чом нарід бідує,
за тяжким своїм минулим потайки сумує?

Чом сутужно так живеться нищому народу
і куди пропала тяга люду до свободи?
Чому туга розгулялась від Карпат до Криму,
де козаччини поділась воля незборима?

Не минулося даремно Україні рідній,
бо сусіди нам псували, зазвичай, обідні.
Ні кинджалів не жаліли «браття», ні отрути.
Ще на пам’яті Батурин, не забуті Крути.

В вісімнадцятім державність вбити намагались,
в тридцять третім задушити голодом старались.
Край покласти українській прагнули епосі,
як відродження губили аж у Сандармосі!

Довго буде ще лунати та кривава тризна,
не прийде до тями швидко дорога Вітчизна.
Не здавайся, Україно, Ненько моя люба!
Прокидайся, об’єднайся, український люде!
26.10.2017
 

Реквієм 32-33

Пам'яті жертв голодомору
в Україні 1932-1933 років

Дзвін, дзвін… Краєм дзвін лунає…
Ось село… Воно все умирає.
Люди де? Людей уже немає…
Лише дика пустка серце крає…

Тихо… Мозок давить тиша…
Вітерець ганчір‘я ледь колише.
Навкруги не видно навіть миші.
Ані звуку, тиша… Мертва тиша!

Поміж хат бреде стара з косою…
Втомлена, роботи – «з головою»…
Криця леза вельми притупилась…
Стала, погострити зупинилась…

«Бум! Бем!» – степом дзвін лунає…
Голо зовсім, ні душі немає…
Україна так і доконає…
Пустка! – Молох  руки потирає…
28.11.2015

Полиновий дзвін

Пливе степами полиновий дзвін,
в повітрі запах ладану витає,
донині Україну не лишає,
десятиліття не стихає він…

І досі пам’ять мозок люто рве –
голодні діти все перед очима…
Та неприродна, нелюдська картина
як лемешем чіпляє за живе!

Свята земля дідів моїх, батьків,
благословенний Велесовий краю,
з моїм народом разом розпинають
тебе кати вже протягом віків!

Народе мій, чому засумував?
Згадай свої звитяги незабутні!
Своїх дітей не виведеш в майбутнє?
Невже навіки буйні крила склав?!.
07.11.2017

Він так її і не обняв

Він так її, на жаль, і не обняв,
і не сказав «кохаю» прямо в очі.
Бо про кохання ще тоді й не знав,
не те що пестувати стан дівочий.

Її він не притиснув до грудей
і не сказав: «Люблю, моя лебідко!»
Та скільки їх таких, малих дітей,
голодомор спіймав у хижу сітку…

Той владомор, як пес на поводку
безумного уже від крові ката,
забрав усіх: і сина, і дочку,
і стариків, і навіть маму з татом…

Косила смерть великих і малих,
гуртом конали люди й поодинці.
Прищавий вождь відкрив Пандори міх
і все лише тому – що українці!
28.11.2017
 

Попіл

Падає сніг наче попіл:
сірий, холодний, німий…
Все у заметах і копах
зі сподівань наших, мрій.
Зимно, журливо усюди,
холодом дме звідусіль.
Сунуть у розпачі люди,
все поглина заметіль…

Попіл… Всюди попіл.
Сокіл… В небі сокіл.
Попіл, попіл, попіл, попіл
падає з неба на діл.

Студень скував усе тіло,
ось перехожий зомлів…
Слово, на жаль, ще не діло,
тонем у морі зі слів.
Сипле нещадно доокіл
ніби розірвано міх.
В небі розпластанім сокіл…
Сокіл – надія усіх!

Попіл… Всюди попіл.
Сокіл… В небі сокіл.
Сокіл, сокіл, сокіл, сокіл,
сокіл – месія для всіх.
03.01.2018
 
 

Повінь

У ревній повені думок
втопає смуток мій.
Над нею стелиться димок
із нездійсненних мрій
і тане в озері зі снів,
без берега і дна,
поміж затоплених човнів
і присмаку вина…

Посеред цвіту і парші
прямує все живе.
Кипить у марева ковші
жахіття вікове
і меланхолія хвилин
стікає на олтар.
Ті краплі сіє часу плин
із шепотом кіфар…
28.05.2020

Плющ

Повзе уперто вгору плющ
вночі і вдень, у дощ і спеку.
Від вітру гнеться поряд кущ,
та до плюща йому далеко…

Управно стовбуром петля
здорового, міцного дуба.
Забравсь наверх і відтіля
вже гордо розпускає чуба!
 

В житті буває часто так –
сплете коріння, стовбур, гілля
і дубу вилізе на карк
те, без хребта, гнучке свавілля…
23.07.2018


Гроза

Зібрались хмари, небо спохмурніло,
сховалось сонце в сірій куряві…
Як рано нічка розпустила крила,
поземок гонить хвилі по траві.

Дніпро-Славута сумно в море лине,
темнішає прозора бірюза,
а вітер пух зриває тополиний –
все каже, що збирається гроза.

Все йде до того, що почнеться буря,
і хлине злива, а то й піде град.
Насупився весь обрій у зажурі,
ось вдарить грім у тисячі гармат!

Засуха клята виснажила землю,
посохло збіжжя, гине урожай,
але гроза знесе зневіри греблю,
омиють свіжі води рідний край!
вересень 2017
 
 


Льодохід

Дніпро застиг у панцері льодовім
під тоннами замерзлої води,
та крижаний полон здолає повінь –
уникнути б великої біди…

Ураз, як грім серед ясного неба,
могутній долинати тріск почав.
Проснулася ріка, скресати треба,
здригнувся лід, поповз, поплів, помчав!

Стальні крижини з гуркотом і ревом
гризуть тугі гранітні береги,
як сірники ламаються дерева –
їм гори шліфувати до снаги.

Одна на одну лізуть сірі брили,
під мо;стом шеретуються в затор…
Загату динамітом ледве збили
і знову залунав льодовий хор.

Несе вода той лід у синє море,
безперестанку суне льодохід.
Хай Україну з ним покине горе,
від нечисті розтане навіть слід!
04.03.2017
 
 

Поводирі

Ідуть степами кобзарі,
ідуть шляхами України,
несуть калину і барвінок
у надвечір'я, на зорі…

І пісню кожен з них несе
про горьове життя кріпацьке
і щастя січове козацьке,
що від біди народ спасе.

Віками так уже ідуть,
у кожного в руках бандура,
а на стезі – бездушшя мури
тернисту перетнули путь…

Ідуть в прийдешнє кобзарі,
в серцях лунають кобзи струни
про нелегкий свободи трунок,
та їх ведуть… поводирі!
05.05.2020

Поезія не на часі?

Якого роду-племені ви, люди?
Куди лежить тепер ваш битий шлях?
Чекаєте якого й звідки чуда?
Чиє колосся зріє у полях?

Чия нога топтатиме віднині
долини предків, пам’ять їх, кістки?.
Над ким проллє високе небо, синє,
сльозами вже Давидови зірки?
 

Куди поділись слава, честь і розум?
На побрехеньки вкотре повелись
і надали ви перевагу прозі,
поезію лишивши на колись!.

Вже тане те «колись» за виднокраєм
і мусить пам’ятати кожен гой:
Хто хліба і видовищ забажає –
свободу, зазвичай, втрачає той!
23.07.2019

Чому так?

Чому я на батьків своїх землі
не маю змоги бути господа;рем?
Чому повинен скніти у імлі,
ховатися і гнути спину даром?!

Чому заброди на усіх щаблях
узурпували вирішальне слово?
Чому усюди, навіть на полях,
не маєм змоги чути рідну мову?!

Можливо бракне справжніх нам ідей
чи опустили передчасно руки?
У владу обираємо людей,
а потім виявляється – тварюки!.

Десятки, сотні отаких «чому»
мій мозок бідолашний розривають,
а подолати як густу пітьму –
напевно одиниці лише знають.
04.09.2017
 


Віче

Каштани знову запалили свічі,
ввіткнули пірамідки у блакить,
а я думки свої зберу на віче,
бо в грудях все від болю клекотить…

Присяду під старим, крислатим дубом,
що сотні років дивиться на світ.
Чи козарлюга той гадав, чи думав,
що густо так розквітне пустоцвіт…

Куди поділась тяга до свободи,
чому пропала здатність міркувать?
Чом не хватає розуму народу
хоча б на пальцях рук порахувать…

Кого ми обираємо в гетьмани,
вручаємо кому знов булаву?.
Не вистачило чому двох Майданів
триматися хоча би на плаву?!

Мовчить сердега, нахиливши віти,
лише журливо листом шелестить.
Цей довго пам’ятатимемо квітень,
як люту зиму зможем пережить…
7,9.05.2019
 
 

Епоха зла

Наш світ – руїна. Все летить у прірву!
Розірвано намисто слів і днів…
Вже перли істин падають у вирву –
люцифер, видно, добре зголоднів.

Сади рубають, в’януть буйні крони,
а під ногами тліє прах надій…
Народ плюндрують «графи» і «барони»,
тиран на троні, крамар, лицедій.

Руйнуються міста людсько;ї віри
і манускрипти мудрості димлять.
Чатують в небі ворони-вампіри
на плоть людську, байдуже вік і стать.

Уже гірчать, а часто навіть нудять,
вервечки обіцянок-молитов.
Керує кат, закони вершить, судить
і не боїться Всесвіту основ.

Нас у полон хапають темні сили,
над світом душ панує чорна мла.
Цивілізації вони не раз губили,
бракує людям світла і тепла.

Світ нетривкий, звучать останні ноти! –
пророчить старець, лірник і скрипаль.
Чи тільки я у дні сумні скорботи
жахливу чую думу цю, на жаль?!.

Молись. Епоха зла прийшла дочасно.
Уже зоріє твій Армагеддон.
Лиш боляче бува і вельми жасно,
як зневажають світовий закон.
20.11.2017
 

Пам'яті українських героїв

За честь, за гідність, за свободу і життя
вони пліч-о-пліч стали в сотні, цілу рать.
І до минулого немає вороття,
бо на чолі у них вже вічності печать.
Вони ідуть, Вітчизни віра і любов,
а на обличчях і надія, і печаль.
У жилах їх холоне ще гаряча кров,
але вирішує все воля ніби сталь!

Хай живе Україна, час прийшов обирать!
Нашу Неньку єдину ми ідем захищать.
Щоб жила Україна, нам не страшно вмирать –
з нами Бог і його благодать!

Вони ідуть за Батьківщину, свій народ
і грають посмішки в героїв на вустах.
Щоб рідну землю захистити від заброд,
вони непевність подолали, біль і страх.
В степах донецьких і Луганщини полях,
в містах і селах, у столиці і Криму
вони торують у майбутнє Неньці шлях
і наближають ворогам її тюрму.

Хай живе Україна, час прийшов визволять!
Нашу Неньку єдину ідемо захищать.
Щоб жила Україна, нам не страшно вмирать –
з нами Бог і його благодать!

За честь і гідність, за свободу і життя
вони пліч-о-пліч стали в сотні, цілу рать.
І до минулого не буде вороття,
бо на чоло лягла їм вічності печать.
 

Нехай у пам’яті народній на віки;
їх імена ніяка сила не зітре.
За ними встануть нові сотні і полки,
а слава й воля України не помре!

Щоб жила Україна треба нам обирать.
Нашу Неньку єдину дружно всім захищать.
Хай живе Україна, час прийшов воювать!
З нами Бог і його благодать!
08.09.2017


Фантом

Просякло все байдужістю, журою
у місті каменю, бетону і свинцю.
Усе давно покрилося нудою,
енергія ядра де йшла до бою
із тоннами води і вуглецю.

Стоїть з восьмидесятих місто-пустка
як монумент недбалості людській,
яка десятки, сотні тисяч мрій
у радіації перетворила згустки,
у попелище віри і надій…

Але чому трагедія та сталась,
який фатальним виявився крок?
Тому «все в нормі» як би не здавалось,
пильнуймо, знов аби біда не вкралась
і не спустила атомний курок!
01.06.2018
 
 

Манкурти

Ви народились, виросли, жили
в дарованій батьками Україні.
Так чом же Батьківщину продали
за кусень хліба ви, невдячні тіні?!

Училися ходити по землі
планидою вам даної Вітчизни,
її любили, як були малі.
Чому ж тепер співаєте їй тризну?

Навчала і путівку у життя
дала вже нелюбима Україна.
Вселяла віру в щастя й майбуття
вона вам віку добру половину.

Співати вчила батьківських пісень
і тут навік діди ваші почили…
То звідки ж Неньку майже кожен день
картати берете уперто сили?!

Ви Україну зрадили давно,
змінили хати на ординські юрти.
Здається кращим вам чуже багно…
Які ви українці? Ви – манкурти!
25.05.2018

Велика праця

Стрічаються чому все рідше люди?
Усе частіше сурогат і бруд…
Людиною родитись – справжнє чудо,
лишатись нею – то великий труд!
01.08.2018
 

Сурогати

Нам нині замінили сурогати
продукти, речі, навіть почуття.
Сміття цього скопилися кагати,
змутніло вельми нинішнє життя.

Душі палких поривів усе менше,
емоцій щирих не стає і слів…
Цінуються вони усе дешевше,
бо сурогат позиції зміцнив.

За цноту видається сутенерство,
уже таке стрічалося не раз.
Любов змінилась дикістю – партнерством,
а з почуттів залишився… екстаз.

По-іншому ці речі називати –
як заміняти сечею саке.
Серед людей все більше сурогатів:
без форми, стержня – підле і бридке!

В суспільстві геть андроїдів засилля,
настав незрозумілий нині лад.
Олжа панує, підлість і свавілля –
його «величність» ниций сурогат.

Пророчити нічого я не хочу,
свою і долю людства не кляну,
але скажу відверто, прямо в очі –
ми допустили цю лиху війну!
24.07.2018
 

Тартюфи

Давним-давно Мольєр свого Тартюфа
в таких яскравих фарбах змалював,
що всякому з нас вистачило б духу
не стати жертвою його негідних справ.

Чи то зміліло нинішнє суспільство,
чи то достаток нас девальвував,
та на вершині знову лицемірство
і вряд чи цим когось я здивував…

Десятки років водять манівцями
тартюфи нас і пророкують рай.
Ми зводимо лише кінці з кінцями,
чекаючи, коли настане край.

Край святотатству, хамству і блюзнірству,
бо підлість ница зараз править бал.
Кінець відвертій ері бузувірства,
що тягне слідом ненависті шквал.

Ми надто часто віримо тартюфам,
їх сотням обіцянок, а не справ.
Пройдисвіт нам фантом укотре «втюхав»
і спритно за стерно держави став!

На жаль, тартюф, у тій чи іншій мірі,
живе і нині в кожному із нас…
Утонемо у цім бездоннім вирі,
бо міцності обмежено запас!
26.05.2018
 

Смолоскип

Пси Україну рвуть на частки!
Навколо тисячі щурів,
в повітрі чорнокрилі чайки…
Та то не чайки угорі,
то ненаситні, хижі круки.
Гієн згуртовані полки
чекають зиску від розпуки,
як це було впродовж віки…

Усе тісніше їхнє коло,
рукою можна вже дістать…
А де ж славетнії соко;ли,
де соколят численна рать?
Куди поділись генерали?
Чому замовкли гетьмани;?
Усі сховались під забрала…
Для них також нема війни?

Одна знедолена країна
та розпорошений народ…
Невже? Невже таки руїна…
Невже не спекатись заброд?!
Хіба не бачить це Мазепа
і Калнишевський все ж осліп?
А Полуботок, хоч від себе,
не вручить старцю смолоскип?!.
17.07.2020
 
 

Як сумно й боляче мені

Як сумно й боляче мені,
коли дивлюсь на Україну –
народ втопає у війні,
втрачаємо своїх синів,
найкращі з них у небо линуть.
Так сумно й боляче мені…

Ой, сумно й боляче мені,
коли в сльозах нещасна мати,
по вуха у чужім багні,
шукає Бога в вишині…
біля труни свого дитяти.
Нестерпно боляче мені!

Як сумно й боляче мені,
що діти розбрелися світом,
знайти в далекій стороні
копійку – вдома не прожити,
тут править бал чужа еліта.
Ох, сумно й боляче мені…

Так, сумно й боляче мені,
коли землиця знемагає.
Цю годівницю у борні
продати зайди вимагають.
Її чужинці й доконають!
Тож сумно й боляче мені…

Як сумно й боляче мені,
ненавиджу всім серцем ката…
Питаєш, що робити, брате?
 

Відправим у свої пенати
всіх ненаситних і пихатих –
одягнем Неньку нашу в шати
і стане радісно мені!
29.05.2018

Свободу треба захищать!

Мене іще вивчатимуть у школі,
та я до того вряд чи доживу,
бо доки будем рухатись по колу –
триматимемось лише на плаву.

І то не факт, що не потонем зовсім,
не підемо сокирою на дно.
Лишатимемось доти голі й босі,
аж доки не здолаємо багно.

Не вичистимо спільно ми конюшні
відомого всім Авгія-царя,
аж доки всим загалом, разом, дружно,
святенників  не скинем з олтаря.

Чужинського не спекаємось бога,
московських не позбавимось попів.
В майбутнє нам відкриється дорога,
як зміним на своїх чужих стовпів!

Народе мій, знедолений народе,
невже потрібно стільки літ кричать –
Не досить лиш отримати свободу,
її потрібно потім захищать!
10.09.2018
 

Шоста зима

Ми честь свою і гідність захистили
у чотирнадцятім, із кров’ю, на снігу,
в кулак зібравши свої волю й сили.
Сьогодні нам говорять: «Ви в боргу!»

Що сталося? Куди бредеш, народе,
уперши більма в ясла, і мовчиш?
Вже не потрібні воля і свобода?
Віддати землю під чужий леміш!.

Розпорошили ми намарно сили,
всього шість років, а яка зима…
Як швидко нас лукаві одурили:
Ні гідності? Ні честі? Ні ума?!.
20.02.2020

Чи зможемо?

Ніч укриває балдахіном,
розшитим маревом зірок.
Вогонь згасає у каміні,
планиди зведено курок…

Чекає нас невтішне завтра…
Хіба цього хотіли ми?
Лунає знову ніби мантра,
що від суми та від тюрми…

Дивлюсь в майбутнє України,
густий, як молоко, туман.
Зуміли ми пройти руїну.
Чи зможемо здолать обман?!.
вересень – жовтень 2019
 


Ліра

Невже заснула ліра, задрімала,
розладилася чарівна струна?
Мереживо думок моїх загалу
нести невже стомилася вона?

Хіба й надалі будемо незримо
топтатися на місці мов дитя?
Невже ми в цьому світі пілігрими,
із пустоти прямуєм в небуття?!.

Мелодії кружляють падолистом
в моєї ліри завше восени.
Чому ж під весняного вітру свистом
у душах не відлунюють вони?

Невже не в силі зараз ми народом
одним себе, у єдності явить,
щоб повернути віру і свободу,
щоб волю і майбутнє захистить?!

Лише тоді яскраво нам засяє
щасливого прийдешнього зоря,
як біблії з вождями поміняєм
на український томос  – Кобзаря!
07.09.2019
 
 

Тарасови запитання

Думи мої, думи мої – лихо мені з вами…
Ви приходите частенько уночі зі снами.
Бачу в них усе частіше Кобзареву кручу
і Тарасови питання, хай простить, озвучу:

Діти мої, українці, вже немає сили
споглядати, як ведете Неньку до могили!
Чом гризетесь як собаки кожної години
чи утратили надію ви на кращу днину?!

Чом до влади ви обрали підлих і продажних,
чи майбутнє України вам уже не важно?!
Чи однаково, як будуть діти ваші жити,
що прийдеться їм сердешним скніти і тужити?

Чому, браття-українці, за ці довгі літа,
виконать не спромоглися мого «Заповіту»?
Чому носите кайдани із чужої мови,
не обриднули, блаженні, московські окови?!

Чи уже вас не лякає доля гайдамацька
і закінчила у жилах кров текти козацька?
Чом надієтесь, братове, досі на чужинців
і чекаєте даремно ви від них гостинців?

Чом танцюєте під дудку зайдів без упину,
глитаїв, яким байдужа доля України?!
Чом народ у власні руки все ж не візьме владу
й Конституції своєї не здійснить укладу?!

Запитання, запитання вільну душу крають…
Але відповідей чомусь до сих пір немає.
Вже немає в мене сили на все це дивитись,
так і хочеться воскреснуть та в Дніпрі й втопитись.
І вражою злою кров’ю перед тим умитись!
04.06.2017

Рідна мова

Мова народу, моя чарівниця!
В радості – пісня, в біді – рятівниця.
В спеку – немовби бездонна криниця,
як прохолодна джерельна водиця.

Шепіт калини і спів солов‘я,
дружна родина, єдина сім'я!
Мово народу, ти – серце моє,
дякую Богу, що ти в мене є!

В рідному домі велика світлиця,
лагідна мати й страшна бунтівниця.
Ти у пітьмі в майбуття провідниця.
Серце народу, душі ти скарбниця!

Мово моя, дай напитись тобою,
спрагу віків втамувати любов‘ю.
Дай доторкнутись джерел твоїх чистих.
Ти ніби жінка в вінку і намисті.

Знатна панянка і вірна служниця,
юна й чарівна мов красна дівиця.
Нею говорить село і столиця.
Вірю і знаю – вона знадобиться.

Зглухлим вухам ти свята насолода,
доля народу – жадана свобода.
Плескіт джерельця і спів солов‘я,
рідна сирітко, жебрачко моя...

Хто ж захистить тебе, витре від пилу,
знову запалить усмішку змарнілу,
в шати одягне, вінком увінчає
й пісню народну нам знов заспіває

мовою предків далеких, русинів?
Що оживить в нас підірвані сили?
Мова козацтва і пісня свободи…
Гей, прокидайся, великий народе!
21.02.2016


Коріння зла

Лунає голос Неба все гучніше,
старається невидимий дзвонар.
У тріщини прийдешнього, у ніші,
заглянути силкується кобзар.
Та марно все, нічого не виходить,
все укриває сірості туман.
Десятки років люди млою бродять…
Чи очі застилає всім обман?

Безпомічно висять у старця руки,
свята бандура стільки літ мовчить.
З останніх сил долає лірник муки,
лише душа безмовно ще кричить.
А крики тонуть в непорозумінні,
у хаосі спокус, мілких бажань…
Невже не вирвем зла того коріння,
в життя не втілим світлих сподівань?!.
02.04.2018
 
 

Триголовий змій

Нам радості не завжди вистачає
і не стає нам щастя, зазвичай.
Але чому таке в житті буває,
коли настане негараздам край?

Виною усьому; одна потвора,
страшний повзучий триголовий змій.
Він джерело всіх наших бід і горя,
заклятий ворог світлих дум і мрій.

Що перша голова тої тварюки –
постійне за минулим каяття.
Довбешка друга підлої зміюки –
тривога за непевне майбуття.

А третя навіть гірша ще за інших,
вона з рідні гордині із гординь –
бажання мати неодмінно більше,
невдячності постійна чорна тінь.

Живі батьки, брати, здорові діти!
Чому не привід дякувать Творцю?
Що зранку в мирнім небі сонце світить,
що ти живий і бачиш казку цю…

Топтати землю здатен ще ногами
і досить добре голос чути свій…
Як справишся з отими ворогами –
ураз сконає триголовий змій!
20.10.2017
 
 

Плаха

Усім інфікованим чумою тре-
тього тисячоліття присвячую

Час не лікує і не гоїть рани,
задавнює хворобу зазвичай…
Хоч думати про плаху іще рано,
та знайде всяк од вічності ключа.

Свіча поблимає і все-таки погасне,
пітьма укриє весь блакитний світ.
І станеться усе те передчасно,
на переломі не найгірших літ…

Чого? Чому?! – питання точать мозок,
Кому потрібен був такий фінал?
Бездушна фраза «він почив у бозі» –
немов на злітній полосі стіна…

У світі цім нічого не вмирає,
нічого не буває просто так –
їх душі світлі там, за небокраєм,
і крає наші душі долі знак…

Та добра пам‘ять подолає вічність,
вона у дітях, внуках і ділах.
Загиблі пересилять потойбічність,
їх долі переборють сотні плах!
27.05.2021
 
 

Розділ 3
Лицарі «Дикого поля»

Козацька шабля

Візьму до рук я шаблю вікову,
з роками потемніла її криця.
Гетьманську пам‘ятає булаву
ця бунтівна домаха -блискавиця.
І старшини козацького пернач,
і загрубілі у боях долоні,
і вітру свист, коли степами вскач
баскі літали запорожців коні.

Не милував зручне руків‘я час,
все потьмяніло, не у позолоті…
Стискав його отаман і не раз,
як прагнув крові недруга і плоті.
Пощерблений звитягами клинок,
поїдене іржею гостре лезо,
пуститись мріє у п‘янкий танок
між ворогів підступних і тверезих.

Зустрілися через десятки літ
сьогодні ми з тобою не на святі.
Спливли роки, та не змінився світ
і знову сталі дзвін у власній хаті.
Укотре не упустимо ми шанс?
Уся у ранах Україна-мати…
Йдучи за плугом полем у наш час,
ще рано шаблю з пояса знімати!
18.09.2021

Меч Арея

Набридла так словесна діарея
пустопорожніх лозунгів-тирад,
що хочеться дістати меч Арея
і влаштувати гідності парад!

Вже цілих двадцять сім минуло років,
а Україна до сих пір жива! –
волають знов нові-старі пророки.
Усе лунають їх пусті слова…

Не завдяки, а всупереч, тим кормчим
стоїть країна в горі і боях.
Народ, наперекір оскалам вовчим,
несе незламно синьо-жовтий стяг.

Такий народ чужинцям не здолати
без допомоги власних ворогів.
Беріть мечі і одягайте лати –
захистимо себе й своїх богів!
25.08.2018

Лицарі «Дикого поля»

Ми родом із «Дикого поля»
і предки у нас козаки,
а прапор – свобода і воля.
Було так і буде віки!

Із ризиком браття по крові
ми, лицарі вільних степів.
 

У полі наш дім і діброві,
а небу не треба стовпів.

На поясі вірна домаха,
а ще запорукою честь.
Од гетьмана до сіромахи –
завада ворожих нашесть.

Опора, надія країни –
ми, доньки її і сини.
Не даймо свою Україну
згубить у горнилі війни.
10.08.2021

Козак Дума

Оселедця має він і вуса,
а була лише чуприна руса.
Ще колчан зі стрілами для лука
і на боці – гострую шаблюку.

Чоботи сап‘янові зі смушком,
в галуном гаптованім кожу;шку,
вишита узорами сорочка
і на шапці пишна оторочка.

Шаровари сині із Бристоля,
за паском – споряджені пістолі.
В кожному із них свинцева кулька,
а в зубах – козацька добра люлька.

Кінь під ним гарцює, вигнув спину,
землю б‘є копитом без упину.
На чоло його лягла задума…
Що то за козак? Полковник Дума!
13.07.2016
 

Козацькі могили

Розкидані степами України
уздовж Славути протягом віків,
простують у майбутнє неупинно
могили запорозьких козаків.
Дрімає у курганах тих звитяга
і потяг до свободи віковий…
Але куди іде народ-нетяга
у мареві розхристаних завій?

Кургани, козацькі могили,
обабіч стежин і доріг –
місця незборимої сили,
русинів святий оберіг.
Місця непоборної, рідної сили,
русинів святий оберіг.

Заговорили нашу волю, славу
підступно споконвічні вороги.
Продати землю – втратити державу!
Невже це нам блаженним до снаги?!
Спираймося, брати, на власні сили,
єднаймося у оріанський круг!
Воскресне лише там, де є могили,
нетлінний, родовий козацький дух!

Здолаємо спільно руїну,
зібравши Сварогову рать,
відродим гуртом Україну
і буде народ панувать!
Відродим гуртом дорогу Україну
і буде народ панувать!
3-6.08.2021
 

Повертайся, Сагайдачний!

Славен Петре Сагайдачний, як тобі там спиться?
Чи душа твоя бунтарська може з тим змириться,
що бідують добрі люди, рідні українці?
У свій час роздав немало ворогам гостинців:
визволяв народ козацький з лютої неволі
й не бажав, гетьмане славний, іншої ти долі.
Брали Кафу  і Очаків, Стамбул воювали,
захищали рідну землю і втоми не знали.

На Москву гуртом ходили,  страху напустили,
об’єднав під булавою ти козацькі сили.
Під Хотином били турків з польськими братами,
та приходилось петляти і поміж катами…
Працював чола у поті ти для України,
захищав народ злиденний у лиху годину.
Та і віру православну не дав у образу,
бо шаблюка розтинала нечисті заразу.

Мріяв, гетьмане великий, ти про самостійність
і уже таки настала та щаслива дійсність.
Здобули свободу й волю для рідного краю,
справедливості ж, як завше, не було й немає…
Бо дніпровії пороги вкрила смути крига,
а на троні примостився черговий барига.
Вже немає сил дивитись на народні муки…
Повернися і клейноди  візьми в свої руки!

20.02.2018
 

Сіркова допомога

Ой, Сірко, мій добрий друже, скажу навіть брате,
просинайся – змії підлі заповзли до хати.
Оповили кровососи сіттю Україну,
осідлали, на аркані тягнуть в домовину.

Все добро, що дбали спільно, миттю розібрали
і панують у Вкраїні лютії шакали.
Прокидайся, підіймайся, славетний козаче,
бо знедолений народ твій нині гірко плаче.

Плаче бідний і не знає – варто всім зібратись.
Вкруг такого отамана треба гуртуватись,
славних прадідів великих правнукам поганим,
щоб нарешті подолати нам своїх тиранів.

Ой, полковнику козацький, хоч і польський пане,
з Богуном і Дорошенком розкусив Богдана.
Тож не станеш присягати і тепер нікому,
будем долю здобувати для рідного дому!

Отамане запорозький, не сидів в окопі,
воював ти з козаками навіть у Європі.
Перемогам в Україні і ліку не маєш,
як Вітчизну захищати – справу добре знаєш.

Щоб гриміла понад світом і слава, і воля,
захистімо, браття, разом нашу власну долю.
Подолаймо і почвари, і пітьму ворожу,
а Сірко нам, українці, в цьому допоможе!
13.05.2018
 

Козацький спомин

Де берегів високі кручі
і мелодійний плескіт хвиль,
сидів на камені могучий
козак на прізвисько Кисіль.

Біля води, під самим дубом.
В задумі все його чоло.
Сидів один і думу думав,
що буде далі, що було…

Як в цьому світі білім жити,
де зло панує і обман.
Спостерігав, як спіє жито,
як тихо стелиться туман…

Як в річку сонечко сідає,
аби умитим вийти знов,
а серце спомин розриває,
журба, ненависть і... любов.

Пригадував він рідну хату
та матінку біля воріт,
як забирали у солдати
і плакав весь кріпацький рід.

Як пробирався він ночами
на Запорожжя до братів.
Не за козацькими харчами –
свободу віднайти хотів.

І пригадалися походи,
як він ординців воював,
а ще – п’янка дівоча врода
тої, яку давно кохав.

Та не судилося побратись
і стати з нею на рушник –
у край далекий розважатись
погнав кохану кочівник.

Отам і згинула навіки,
не повернулась до села.
Числу знущань не знала ліку,
та душу вірну зберегла…

Сидів отаман в чистім полі
і планував новий похід.
За волю і щасливу долю
він поведе козацький рід!
15.06.2016

Долі наперекір

Не вір, не бійся, не проси,
іще живі Харібда й Сцілла.
Впродовж віків, у всі часи
змінити долю нам не сила…

Говорять, пишуть і кричать
про це і мудреці, і книги,
а жирна талану печать
лишає нас життя інтриги…

Не вір, не бійся, не проси,
хай ти один у цілім полі,
будь воїном у всі часи,
господарем хиткої долі!

06.10.2020
 

Останні зусилля

Ходімо, мій брате, до раю,
бо в пеклі уже ми були.
Обоє з гостинного краю
покинемо царство імли.

Залишимо, друже, це пекло,
що влада назвала АТО.
Пішли вже допоки не смеркло,
немає попутних авто...

Немає? Радій! Слава Богу,
сьогодні ми тільки удвох.
Для нас простелилась дорога
на небо, там спокій і Бог.

Не будуть нещадно снаряди
і тишу, й тіла шматувать.
Там інший, найвищий, порядок
та божа завжди благодать.

Що? Ногу тобі відірвало?
Не можеш, мій брате, іти?
Терпи, подолаєм завали
і будем поволі повзти.

Вгризатись зубами в каміння,
в самого лиш кукса з руки…
Козацьке у нас-бо коріння,
діди ж козаки і батьки.

Зате уяви, як на небі
блаженно ми будемо жить!
Ти там? Зачекай, я до тебе!
Ще крок, ще зусилля, ще мить…
28.04.2017

 

Прокидайся

Згустилися хмари, сльота скаженіє,
країна іде з молотка,
негода останні розвіює мрії…
Вже скоро танок на кістках?
Уже незабаром свою годівницю
побачимо в ситих руках?
Нащадкам останеться лиш під гробниці,
дзвіниці, каплиці і прах?!

Прокидайся, Україно,
ворог п’є за упокій.
Не лякайся, Батьківщино,
покажи характер свій!
Прокидайся, Україно,
підіймися із колін.
Не віддаймо Батьківщину,
ворогів зведем на тлін!

То хто ж ми? То що ж ми? Куди ж ми, небоги…
У себе ладу не дамо?!.
Сама не настане в війні перемога,
ніхто з нас не скине ярмо!
У кріслі держави не просто блаженний,
що тягне усіх під укіс.
Народ український паяц навіжений
утопить у морі зі сліз.

Прокидайтесь, українці,
рано пить за упокій.
Не лякаймося ординців,
покажімо норов свій!
 

Прокидайтеся, русини,
підіймімося з колін.
Лише нація єдина
ворогів зведе на тлін!
04.01.2020

Шляхами кобзарів

Тихо сяду край дороги
під крислатим дубом,
де кобзар два віки тому
свою думу думав.

Думав думу про свободу,
про щастя і волю
для вкраїнського народу.
Про козацьку долю…

Про лани широкополі,
про дніпрові кручі.
Як не було щастя-долі,
люд i зараз мучать...

В душах кобза хай співає
і дзвенить бандура.
Лихоліття подолаєм
і мине зажура.

Бо бандура ніби шабля,
кобза – наша воля.
Лине пісня над ланами –
то співає доля!
21.03.2017
 

Козацька діброва

Долаючи з Батурина дорогу
на Крим турецький, в Запорізьку січ,
стрів біля річки кобзаря старого
козацький сотник Дума віч-на-віч.

Сидів сліпець на березі крутому
і піснеслів наспівував сумний.
Давно старий не мав сім’ї і дому,
тож душу укладав в переказ свій.

Перебирав співець бандури струни
і над обривом линули слова.
Співав про ліс, полів зелені вруни,
як не була ще сива голова…

Приліг ота;ман поряд, пісню слухав,
думки снували в буйній голові.
Ще плескіт хвиль доносився до вуха
та коник вторив старцю у траві.

Дивився то на Вовчу , то на луки,
на Бурханів  підкову вдалині
і згадував кохану, що розлуку
не витримала з милим в чужині.

Пригадував козацьких побратимів,
з якими Україну захищав.
Чув клекіт бою, барабанних ритмів
і вогник у очах його блищав.

Родився у краях цих, тут він виріс,
та юнаком подався геть, на Січ,
 

бо зненавидів хлопця, його щирість,
старий поміщик, клишоногий сич.

Його Оксану той оддав татарам
і тим свободу лях собі купив.
Душа козацька вимагала кари –
тому сича минулоріч убив.

У пам’ять про Оксану, побратимів,
про всіх, що полягли за рідний край,
він вирішив, як вернеться із Криму –
то закладе на Бурханах їм гай.

Та не судилося, бо й сам загинув Дума
із турками в нерівному бою,
і не дає мені його задума
забути про історію свою.

На згадку про Оксану чорноброву,
про Думу, всіх загиблих козаків
все ж хочу насадити гай-діброву,
щоб пам’ять збереглася на віки.

Щоб кожен дуб беріг козацьку душу,
а буйні крони пам’ять всім несли,
перетворивши в рай закляклу сушу,
та українство, сам народ, спасли.

Хай бережуть козаччини основи
і по землі розносять предків цвіт!
Такою у прийдешньому діброву
я бачу через сотні довгих літ.
10.08.2018
 
 


Запалала зоряниця

Запалала зоряниця на сході країни,
котрий рік нога московська топче Україну.
Котре літо гинуть люди і палають хати,
котру осінь нас ґвалтують брати-супостати.

Все гримить, усе палає, рвуть землицю «гради»…
Час іде, а ноша тяжча – треба обирати!
Та немає куди дітись бідному народу –
дорогою стала плата за нашу свободу.

Нема миру, нема правди, немає надії,
що залишать нас в спокої вороги лихії.
Станем, браття-козаченьки, з ворогом до бою,
боронімо Україну, як завжди, собою.

Вип‘єм, други дорогії, цю гіркую чашу,
захистімо рідну Матір і майбутнє наше.
Аби лиха не пізнали хоч наші нащадки,
а жили і розквітали в мирі і достатку.

Запалала зоряниця, сяйво на півнеба...
Знову, браття-козаченьки, вибирати треба!
20.10.2016
 
 

Драма

У чому України драма?
Нас прирівняли до сміття!
Вони нас бачили рабами
без права на саме життя!
Означили нам стан придатка,
як це було впродовж віків,
і роль одве;ли їх порядки
не козаків, а чумаків.

Аби орали і збирали,
або по сіль волами в Крим…
Ховали рила під забрала,
як тільки скаже «третій Рим»!
Але вони прорахувались.
Так, ми нащадки чумаків.
Та як би орки не старались,
ми внуки славних козаків!

У наших жилах не водиця,
гаряча українська кров!
А роду нашого криниця
ще не зміліла до основ!
Бо потягу до волі – море,
і терен зайвий у вінець,
а їх Содому і Гоморі –
вже не за горами кінець!
31.08.2022
 
 

Розділ 4
Дивлюсь історії у вічі

Дороговказ

Віками Україну мордували
її одвічні, кляті вороги.
Брехню за правду часто видавали,
історію кували в ланцюги.

Зі зрадників все витязів ліпили,
героям Неньки – ставили ж тавро.
Старалися лишити її сили,
аби назу;спіт повернув Дніпро.

Споруджували пам’ятки наймитам,
імення їх давали городам.
Вінки до їх підніж носили, квіти
й наказували те робити нам.

Історію у творах вивертали
назовні хутром ніби той кожух.
Най істини невільники не знали,
аби згасити геть бунтарський дух.

Синів, Вітчизні відданих, гнобили,
тримали в тюрмах, дальніх таборах.
Сибіром їх усіх розпорошили,
мов Калнишевського гноїли в Соловках.

Історію потрібно відновити –
кажу і ще казатиму не раз.
Лиш істина дорогу нам освітить,
вона в майбутнє всім дороговказ!
11.07.2018
 

Дивлюсь історії у вічі

Народ-бідняк… Чому така в нас доля?
Черствий окраєць лютої біди…
Віками як тонка билина в полі,
поміж Європи й хижої Орди.

Зі споконвіччя ми «з варяг у греки»,
поміж ковадлом й молотом віки.
Не завжди нас спасали обереги,
як насувались ворога полки.

А їх було у всі часи удосталь,
хто прагнув хліба, меду і землі.
Повзла на землю-матінку короста
з усіх усюд… Великі і малі!

Себе у найми часто віддавали,
аби життя дітей своїх спасти,
та сюзерени нами торгували –
ярмо і внукам випало нести…

А ворог нині, він буває різним,
не завжди той, що зброю й лати вдів.
Лукавий дуже, з вигляду не грізний,
у вишиванці і вінку зі слів.

І зараз ми вже вкотре продалися
за обіцянки щастя і добра
чужим вождям, а ті мерщій взялися
на наших спинах будувати храм.

Одначе свій! Не наш, не український…
Фундаментально, міцно – на віки.
А куполи, замість хрестів чужинських,
вінчають інші, їхні теж, зірки!
 

Хрести перекочовують на цвинтар,
куди простий переселяють люд.
Народ-бідняк, народ-жебрак і митар…
Чого іще чекати від іуд?!.

Чекати нічого – історія все знає.
Пильнуй, щоб не лишитись за борто;м.
Побудувати рай у власнім краї
у змозі бідні люди лиш гуртом!

Історії Вітчизни гляну в вічі
і бачу нелегкий, тернистий путь.
Її переписати можна й тричі,
але життів – ні разу не вернуть!
15.05.2018


Данило Галицький

Поміж річок русинських повноводних,
серед полів безкраїх і лісів
людей стрічалось досить благородних
із давнини і до нових часів.

З Галичини пригадую Данила,
русинів князя, навіть короля,
його авторитет, військову силу –
таких не часто нам дає земля.

Од татарви щита хотів створити,
в Європи допомоги попросив,
а та, панянка жадібна і сита,
не стала витрачати власних сил.

Та непорядність просто не минає,
дісталось всім дарунків від Орди.
В наш час Європу чи не те ж чекає?
Лишилися б від неї хоч сліди!
 

Князь будівничим був зело великим,
заклав і Холм, і Кременець, і Львів.
Даниловим чеснотам бракло ліку,
про нього літописець говорив:

Король Данило мудрим був і добрим,
усім тим славу князь собі здобув,
розсудливий і з норовом хоробрим –
по Соломоні другим мужем був!

Його ім’я гриміло в повну силу,
та якось сумно й болісно мені –
чи думав, чи гадав наш князь Данило,
що буде спати вічно… в чужині.
11-14 липня 2018

Українець із грецьким корінням

В сім’ї поважній грека й українки,
поміж степів, де дивиною ліс,
родили хлопця, мили у барвінку,
з царевичем на яхті часом ріс…

Мав бути, як і батько – адміралом!
Чекав на нього Чорноморський флот,
та музика життям для нього стала,
пісні, що їх співав його народ.

Любов до пісні мати прищепила,
та берегиня з роду козаків.
Софія не жаліла часу й сили,
щоб формувати синові смаки.
 

Пройшов пів України він завзято,
відвідав сотні, тисячі дворів,
а потім ще запрошував до хати,
у гості бандуристів, кобзарів…

Збираючи перлини ті по світу
і пишучи історію Русі,
Микола в серці виносив «Просвіту»  –
дарунок землякам своїм усім.

Він залишався сином України,
серед кумирів першим був Тарас.
Шевченкову поему «Катерина»
перетворив на оперу Аркас.

Про волю щиро мріяв і свободу –
тож українські школи будував.
Для Батьківщини і свого народу
зробив іще немало добрих справ.

А де ж проспект на честь цього героя?
Невже навколо тільки сірий тлум?
У тім виною, друже, й ми з тобою,
як віддано історію на глум!

Скажу відверто, в сотні децибелів –
Я вірю, що невдовзі прийде час
і Миколаїв, місто корабелів,
усмішкою вітатиме Аркас!
11.02.2022
 

Аркасівські леви

На Соборній, у парку,  на вході,
прилягли боязливо царі…
Зустрічають бастарди природи
миколаївців ще на зорі.

А колись, за завісою часу,
як природи величні сини,
біля входу палацу Аркаса
на сторожі лежали вони.

Ще собор Адміральський напроти,
та Миколи у іншому сіль –
він писав не історію флоту,
а його України-Русі.

Він народу пісенні перлини
ще збирав, не блукав навмання,
Кобзаря видатну «Катерину»
оперив у музичне вбрання.

Жаль, недовго ходилось по світу…
Відійшовши у розпалі жнив,
по собі українську «Просвіту»
окрім левів своїх залишив.

І вартують не перше століття,
надивились уже дивини…
 
Не лякає їх часу лахміття,
бо нетлінні обоє вони.

Все міняється в мареві часу,
та аркасівський дух не зачах,
бо усмішку Миколи Аркаса
в мармурових їх бачу очах!
06, 07 лютого 2022

Вічно юні

Переворот у Пітері, морози,
свобода, воля, ґвалт більшовиків –
на Київ насувалася загроза
колоною у тисячі штиків.

Не вміли ще кохати і стріляти,
в активі багатьох лиш юний вік,
з багнетами свідомо на гармати…
Такими і лишилися навік!

Студенти, гімназисти, просто діти,
шинелі багатьом із них до п’ят.
Їм тільки б жити. Жити і радіти!
Три сотні необстріляних хлоп’ят

вступили в бій за Неньку-Україну,
за клапоть української землі,
призупинивши поступ часоплину,
осталися навіки на ріллі.

Дітей згадаймо, у часи минулі
затоптаних червоних чобітьми,
що зупинили і штики, і кулі
своїми вічно юними грудьми!
30.01.2020
 


Розділ 5
Перче;ня


Віє вітер

Понад степом віє вітер,
завиває у пітьмі.
Вже той вітер пам’ять витер:
ми сліпі, глухі, німі…
Міркувати перестали,
змарнували часу плин,
замінили ум канали…
Ні, один – канал новин!

Вітер віє над степами,
завиває із пітьми.
Ніби житніми снопами
поле вкрилося людьми.
Вічним сном поснули вої,
серце зболене пече,
а лукавий в однострої
сам ніяк не утече…

Чи утихне врешті вітер,
чи підніме буревій?
І народ нетяга-митар
все-таки сформує стрій!
Не одділимо ми зерня
від полови укінець,
то плести із того терня
доведеться нам вінець.
04.08.2022
 

Чорним по чорному

У чорнім мареві небес
чатує чорний кіт
як порожнечі вірний пес.
На сотні тисяч біт
він засіває неба синь
печаллю і свинцем.
Він чорного бездушшя син,
герой дешевих сцен.

Ступає тихо уночі,
пливе в пітьмі густій.
Зелені очі, дві свічі,
мелькають між хрестів.
На чорноземах його слід
і чорна тінь кругом.
Чорніє чорний сонця схід
воронячим крилом…

На чорній далечі полів –
чорниці чагарі.
Лише тиради чорних слів
клубочаться вгорі…
Ще Чорне море в чорний сум
підмішує блакить,
та чорний саван чорних дум
опуститься за мить...
20.03.2020
 
 

Танці на костях

Танцювала риба з раком,
як із шу;флею рискаль.
Горя вже не буде браку,
бо війною пре москаль…

Треба Неньку захищати,
конче землю боронить!
Як війна прийшла у хату
з нею, любі, не прожить…

А війна та – ву;йна клята,
хижа тітка… Хай їй грець!
Вертихвостам – мама з татом,
патріотам же – капець.

Не тому герої гинуть
і бідує люд простий,
що ведуть їх на погибель,
ніби стадо на забій?

Хто ж вони, оті «херої»,
що засіли по тилах
і вождів старих горою
захищають? Тихий жах!.

Шашлики нахабно смажать,
статки множать на війні,
а народ везе у мажах
хоронить своїх синів…

Доки буде це тривати –
кращі ляжуть у борні!
Не на часі виручати
наших доньок і синів?
10.07.2022
 

Невиправні?

Пів року лише у війні,
а хочемо нестерпно миру,
хоронимо своїх синів
і заїдаємо пломбіром…
серпень 2022


Інші

Сідає сонце у смереки,
ховається в карпатський ліс,
а ми від дому так далеко…
Гайнула доля під укіс.
Лиха війна забрала спокій,
калічить душі і життя,
а за спиною чую кроки –
то хлопці йдуть у небуття…

Ідуть сини за Україну,
щоб інші мали новий день.
Втрачаєм кращу половину,
А інші? Ті – анітелень…
Отак було завжди, віками –
найкращі завше йшли у бій.
Така у патріотів карма,
а інші – лише множать… гній.
13.07.2022
 
 

Краще гірка правда

Нещадну правду краще говорити:
хоча і ранить, але час лікує,
аніж надію брехнями дарити,
що заспокоїть, а затим – лінчує!
14.01.2018

Кривава дійсність

Пам’яті загиблих у Оленівці
воїнів полку «Азов»

Їх зрадили усі. Ну, майже всі…
А першими – хто віддавав накази!
Бо гасло тих, і це відомо всім,
незмінне і донині – Все й одразу!.

І що тепер? Одні – ні пари з уст,
а інші – «відкривають полювання»…
Відлунює у тиші воїв хруст –
сувора дійсність меле сподівання!

Кривава дійсність визнала ще раз:
не викликає більшої відрази
«верховного» виконувать наказ –
на здачу у полон давать накази!

Я лише думу висловив свою,
але питання маю до загалу:
Що гірше – смерть прийняти у бою
чи на поталу здатися шакалам?.
31.07.2022
 

Ера зубожіння

Непросто жить за бідності межею,
до кожного підкралася сума:
у тих нема копійки за душею,
у інших – взагалі душі нема!.
02.02.2020

Голубінь

Тече ріка життя у яви море
десятки, а то й сотні, тисяч літ.
Аж раптом світ спіткало люте горе –
він якось різко помарнів і зблід.

Всі звичні кольори перемішались
у гей-палітру із істот-рабів.
Лиш одному мені хіба здавалось,
що мир останнім часом зголубів?.

Традиції, відносини, стосунки
зело покрив наліт голубизни.
Іржею та пролізла за лаштунки
під видом різних змін і новизни.

Воно тепер прогресом обізвалось,
ми брешем, лицеміримо, грубим…
А що раніш рожевим видавалось,
також змішалось щедро з голубим…

Вже зовсім знахабніли сині звірі,
розтанули надії ніби дим
і небо увібралось в барви сірі.
Весь світ стає все більше голубим…
21.04.2018
 

Кінець епохи титанів

Людці зелені захопили Крим,
багаття запалили на Донбасі,
перетворивши вибори в екстрим,
гризуть діру у просторі і часі…
Вона невпинно шириться, росте,
поглинула три четверті суспільства.
Невже усе, що зроблено, пусте
і наступила ера лицемірства?!.

Епоха карликів підкорює весь світ,
титанів нині знищують дощенту.
Нам очі застеляє пустоцвіт –
муляж зелений горе-резидента!.
Домислити могли в страшному сні,
що знову будуть правити чужинці?!
Що залунають знову їх пісні
й братами знову зватимуть ординців!.

Персей і Зевс осядуть у селі
і рибку апатично будуть вудить –
нові ж нащадки Кракена зі слів
нам хутко сіті-щупальця спорудять.
Людці зелені захопили все,
а в першу чергу – грішні наші душі.
Ця маячня добра не принесе,
нам боком вилізуть довіра і байдужість!
26.06.2019
 
 

На день закінчення війни

Сьогодні, в день закінчення війни,
у скону день найбільшої із воєн,
перед очима Неньчині сини,
і в першу чергу – невідомий воїн.

А скільки їх, що канули в пітьму,
в безодню провалилися навіки.
Кляну війну, ту прокляту війну!
Ті горя, поту, сліз кривавих ріки…

А скільки тих, що згинули в полях
і стали українським чорноземом…
Їх кров’ю щедро зрошена земля
іде на продаж… Та уклін доземний

десяткам, сотням тисяч юнаків,
що скошені упали на півкроку,
сформованих кістлявою полків
у ці сімдесят п’ять непевних років.

Схиляю голову, та серце тисне біль
за ненароджених, убитих і померлих,
а ворог знову б’є і б’є у ціль,
та ще й з трибуни розсипає «перли»…

Ішла війна та – за життя, на смерть,
а переможці – там, на полі брані.
Терпіння чашу сповнено ущерть –
кінчать пора її, панове й пані!

Пом’янемо полеглих на фронтах,
невидимих, невизнаних, забутих,
за Україну хто віддав життя.
Загиблим – пам’ять вічна. Смерть іудам!
07.05.2020
 


У кожного свій фронт?

Усі і кожен на своєму фронті,
куємо перемогу повсякчас:
«Поможем у доставці і ремонті!»
«У нас є свіжі раки, пиво, квас!»

«Дістанемо пальне, вино чи віскі,
пригонимо автівку з-за «бугра»!
Проліземо, де вузько і де слизько –
таке життя, на жаль, така пора…

Одні на сході Неньку захищають,
життя за Україну віддають,
«гуманітарку» інші же «пиляють»
і шашличок обіцяний жують…
20.06.2022

Найбільший гріх

Усі ми грішні, кожен у своїм,
провин завжди на душу вистачає…
У кожному дещиця є змії,
хоч яблуко і не смакує з чаєм…

У кожному з нас Авеля шматок
і Каїнове зілля не зів‘яло,
бо Аріадна згаяла моток
залишена Тесеєм на поталу…

Гріхи навкруг, великі і малі…
Великий гріх свого любити ката.
Гріха немає більше на землі –
його за цноту ницо видавати!
01.09.2020
 

Контролер

Він контролює вся і все,
земельний, мовний рубікон,
і влади повноту несе!
Лиш віртуально – язиком…
25.07.2020

Не туди

Війну скінчити, меч уклавши в піхви,
поставило плацебо за мету
і зазирає все у вовче лігво,
все мостить Україну під орду.

Бісівський шабаш прямо перед ґанком
святині русів – Каїна вертеп!
Врядилися вакханки в вишиванки,
а під ногами… прапор! Завтра герб?

Вагон в кущах, навколо біомаса
і на трибуні франкський мажордом…
Пригадую з великого Тараса –
ви образ божий не скверніть багном!

Все молотив, аж закипала лімфа,
по клавішах рояля згаряча…
Не в ті укласти силишся ти піхви
обрубаного, куцого меча!

Бо терміни ти явно переплутав,
ні мови ж, ні історії не вчив…
Воно несе електорату пута,
отримавши в дарунок вищий чин!
24 – 27 серпня 2020
 

Шалений світ

Сказився світ, усе наперекіс,
олжа лютує, що уже не всидіть.
Брехня хвали збирає цілий віз,
а правду судять й люто ненавидять…
31.08.2016

Невтішна перспектива

Рабів до раю не пускають
і не для них тече нарзан,
хоча вони і не чекають
на долю вічних каторжан,

талан незмінного наймита,
планиду старця і скота…
Раба й козирна карта бита,
коли затулені уста!

Приємно буть гарматним м’ясом
з важким на шиї ланцюгом?
Народ, що спить, зникає з часом
чи прокидається рабом!.

Рабів до раю не пускають,
ключі від нього у Христа.
Тож бавтесь далі словограєм,
який перемагає сталь!
20.08.2018
 
 

Гра в демократію

Народу руки й ноги спутали лукаві,
але нічому нас історія не учить –
як щось од виборів залежало б в державі,
хіба б дозволили у них нам брати участь?!.
07.09.2016

Коли нам заспівають солов’ї

Нам кажуть жить по совісті і честі,
але вони у кожного свої.
Один стриже десяту гору шерсті,
а інший – на прожиток для сім’ї.

Один за рік подвоїв свої статки
і у офшорі заховав мільйон,
а інший – чесно заплатив податки,
отримавши на груди медальйон.

Ікру жере цей, жиром запливає,
проблема в нього зайвої ваги.
Сухар той запиває прісним чаєм,
та бідним дати скибку – до снаги.

У чому тут, шановні, особливість?
А, совість з честю в кожного свої!
Лише як гору візьме справедливість –
нам знову заспівають солов’ї!
10.11.2017
 
 

Пекельний рай

Куди потрапив нині і не знаю...
Лунають жарти, саркастичний сміх
і янголів навколо цілі зграї.
Та тільки чому чорні крила в них?!.
14.02.2020

Приїхав цирк

Життя – театр і на його підмостях
акторів натовп, різних кольорів:
червоні, білі, сині… Що, не доста?
Зелений врешті-решт замайорів…

Уже приївся нам жовто-блакитний?
Чого бажає український люд?
Слугою замінить баригу? Спритно
нам влаштували переміну блюд!

Але старими страви залишились.
«Нового», гляньте лише, в чому суть –
«нові» старі «демократичні» сили
місця в новий парламент продають!.

Куми, свати і друзі без освіти –
країну перетворюють в квартал…
Вони хоч молоді, та вже не діти,
і апетит дорослий на фінал!

Приїхав цирк – тож балом править клоун,
паяци, блазні, інший контингент.
Бажаєте почути новий сло;ган –
готуйтесь на новий експеримент.
травень – червень 2019
 

Дочекалися?

Яка стратегія, навчання де з-під палки,
де на роялі – тільки без трусів,
де президент не може без шпаргалки...
Діждалися покращення часів?!
19.02.2020

У Києві дощ

Учасникам маршу
захисників-2020 присвячую

У Києві дощ… З потоками залишки бруду
стікають у рів, як піна минулого дня.
Він ревно пере;, змиває чужинську полуду,
щоб серце Руси лишила уся чортівня.

А поряд сліди, вкарбовані кроком героїв,
що схід бережуть і з ним – Україну усю.
Краплини дощу їх пестять у тому розвої.
Я Бога молю – Помилуй, щоб ливень не вщух!

Учора жара, а нині і стяг під ногами!.
Що далі? Либонь, на черзі і славень, і герб…
Між голих сідниць мелькає лукавий з рогами,
дрібний малорос, що мріє про молот і серп.

Нещадно пече… Посуха вбиває країну
і ша;баш її нуртує усе день за днем.
У Києві дощ, а краще б по всій Україні…
Природа зійшлась в двобої зі смерті вогнем!
25.08.2020

 

Не люди

Як зрадив рідну землю і народ,
яка ти в біса вже тоді людина?
Ім’я було завжди в таких заброд –
скотина!
07.12.2017

Метаморфози

Який короткий нині світ,
як мало місця розгулятись.
Минуло тільки сотню літ,
а груди тиснуть часу ґрати…

Як низько впали небеса,
яке повітря непрозоре,
іржею сиплеться роса
і повнить ненависті море…

Який обмежений народ!
А може то звичайне стадо
чи від природи нагород
століттями чекають чада?

Які прокурені зірки,
просякли підлістю і зиском,
бо чистоту туман липкий
єхидно поглинає блиском…
20.04.2020
 
 

Місто плісняви

На березі теплого синього моря
розкинулось місто, мов квітка прекрасне.
Там люди жили і не відали горя,
по небу качалося сонечко ясне.

Та ось однієї шаружної  днини
із моря на берег, мов краб банькуватий,
грибок появився лихої години
і став він довкілля собі обживати.

Зелена, докучлива цвіль розмножалась,
уперто пролазячи в кожну шпарину,
і ось уже вільного місця не стало
не тільки тваринам, а навіть людині.

Усі комірчини, шпаківні та буди,
крамниці, шинки, магістрати і храми
убрались у плісняву… Тхнуть навіть люди,
немовби вона панувала віками.

Що з нею робити, цією бідою,
ніхто із містян достеменно не знає.
Ту плісняву змити не просто водою,
вона навіть камінь і той роз’їдає…

Де ж лицарі, воїни, світла солдати,
що стануть на захист своєї вітчизни?
А кинути виклик навалі не здатен –
чекай, що невдовзі загине все місто!.
31.12.2015
 

Місто судної осені

У богом забутім краю,
де й сонце щодня набурмосене,
ховає натуру свою
містечко одвічної осені.

Маскує старі сіряки
під фраки шикарні і смокінги,
чужі видає мідяки
за власні фінансові подвиги.

Містечко старих образів,
з мармиз богомазом написаних,
як хвилі минулих часів,
в болоті гнилому колисані.

То місто холодних дощів
і вітру колючого, лютого.
Суспільство дірявих плащів
і старця, в кайдани закутого.

Там падають гроші щодня,
як листя порою осінньою,
управа бреде навмання
пустелею в одязі зимньому.

Там жебрають швець і гончар,
обоє босоніж, без глечиків.
Уже за пожаром пожар
втомились гасити пожежники.

Там хижо лунає орган
у храмі затятих церковників
і гулко мовчить барабан
у чорному хорі полковників.
 

Немає там літа, весни,
укрите все сірою хусткою.
Тяжкі бачать жителі сни
і круки кружляють над пусткою.

Те місто умерло чи спить?
Можливо жахіття наснилися?.
Потрібно уже щось робить,
щоб осінь та, судна, скінчилася!
30.10.2017

Місто порожнечі

Ми прагнули побудувати місто
свободи, благоденства і добра,
та місимо, насправді, інше тісто –
бо очі застеляє земара; .

Те місто містить лише порожнечу,
у лозунгах втонувши нанівець,
за гаслами ховає ворожнечу
і видає за трасу путівець…

На звалищах непотребу із істин,
нагору рвуться полчища щурів,
де гору форма узяла над змістом,
зіпхнувши глузд і логіку у рів.

Будуємо ми місто лицемірства,
брутальності, єхидства, маячні.
Із кола вийди, пересиль блюзнірство,
скажи йому своє рішуче: «Ні!»
15.07.2019
 

Біг по колу

Шукали власні форми цілу вічність,
речей первинну позабувши суть,
фарбуємо тепер іржаву дійсність
й силкуємося істини збагнуть…
04.04.2018

Місто темряви

Мені приснився сон, страшний і темний.
Я заблукав у місті зла і тьми.
На троні – посіпака, пес нікчемний,
сидів бундючно і читав псалми.

Я бачив Попелюшку всю у чорнім,
та кукіль вибирала із вінця.
Чернець, що «Марсельєзу» грав на горні,
невинності зразком був для ченця.

Пусту колиску неня колисала,
дитину вже поховано давно.
«Титаник» сива хвиля підіймала,
він виринав і знову йшов на дно.

Згустились хмари, потемніло море,
а вітер заревів як у сурму.
Проснулися гармати із «Аврори»
і сполохи розрізали пітьму!.

Мені приснився сон, страшний і темний.
Я нетрями блукав у місті тьми –
шукав дорогу вийти, та даремно…
Як довго ще блудитимемо ми?.
09.01.2018
 

Перші «здобутки» влади

Матросів повернули й кораблі,
углиб загнали вояків і бази
(нічого, що узимку на ріллі),
кінець вже скоро і самій землі…
Лишилося вернути унітази!
26.11.2019

Не треба зайвих слів

Патріотів розвелось багато,
йде війна, тяжкі тепер часи.
Та голосить Україна-мати
вогняними краплями яси.

Плаче над синами Ненька гірко,
що в полях за неї полягли
і не випили свою життєву мірку,
а, на жаль, дочасно відцвіли.

Словоблудів нині забагато,
кожен правду нам несе свою.
Дифірамби є кому співати,
та бійців бракує у бою.

Горлопани рвуть мою країну,
їх сьогодні повно, ціла рать.
Хто насправді любить Україну,
мовчки йде за неї умирать.
Бережіть себе і Батьківщину –
ворогів потрібно убивать!
03.06.2016
 

Перефарбованим друзям

Ні, дружок, ти – ворожок,
вперто дуєш в свій ріжок,
продаєш мою країну
за чужинський пиріжок!

Ти говориш про злодюг,
що крадуть усе навкруг,
довели народ до ручки…
Я тобі у цьому друг.

Твердиш ти, що зло війна,
не потрібна нам вона,
не покінчимо ми з нею –
і країні геть хана!

Згоден я з тобою й тут,
бо страждає бідний люд,
він кладе життя за Неньку,
що іуди продають.

Ти говориш, що віки
брали ляхи нас в штики,
турки, німці мордували
ще й монгольські байстрюки.

Що сказати?. Правда теж,
лють не відала їх меж,
та не вся, бо скаженіли
більше всіх свої. Еге ж!

Так, гнобили нас «брати»,
гідні правнуки Орди,
за усіх від них ми більше
натерпілися біди.
 

Разом з ляхами вони,
вірні діти сатани,
із повстанців шкіру дерли…
Не брати вони, пани!

Чи забули, в чому річ?
Знищив хто козацьку січ,
Калнишевського в кайданах
хто гноїв без сонця й свіч?!

Хто під дзвін червоних шпор
влаштував голодомор?
Збіжжя хто у українців
повитрушував з комор?!

Хто в нас Крим украв ураз,
запалив Лугань, Донбас?
Хто зелені коридори
порозстрілював не раз?!

Я не бачу тут братів,
навіть і якби хотів,
злодіяння ті безмежні
видають у них катів!

Чув не раз такі «сю-сю».
З ким миритись братусю?!
Як сюсюкати, то можна
й Україну здати всю!

Ні, дружок, ти – ворожок,
вперто дуєш в свій ріжок,
продаєш мою Вітчизну
за чужинський пиріжок!

13.10.2017
 

Набат

Казали, що слуги народу,
а вийшло – лакузи кремля,
істоти без племені й роду…
І першою впала земля!

За нею нальоти на мову,
на армію, захисників…
Вітчизну утратити знову
є ризик, на сотні віків!
17.07.2020

Думай

Що, знову мильна бульбашка? Пузир!
Снопи ледь-ледь тримають перевесла…
Наш човен лине у бездонний вир –
в ріці Буття ми погубили весла…

Нам двадцять дев‘ять? А чому не сто,
п‘ятсот чи не п‘ятнадцять сотень років?!
Ми вишивали гладдю і хрестом
свої ікони, та чужих пророків…

Невігласів приваблює нуга,
а інші мріють знов тонути в славі.
Петрового б зірвати батога
і верхи на лозині по отаві…

Фотографи, артисти, шаурма…
Прийдешні покоління обікрали!
Тож «Думай», «Думай», «Думай» не дарма
нам дебілборди звідусіль кричали!

23.08.2020
 

Чи є межа?

Чи є межа крутійству і цинізму?
У цьому я затятий реаліст:
якщо Росія спонсор тероризму,
то хто ж тоді насправді терорист?!
13.08.2022


Невже?

То не людина, то істота,
скажений виродок Неви…
А скільки болю і скорботи
ще принесе народам він?!.

Кипить, вирує параноя,
недопалок волосся рве:
учора бачили ковбоя,
сьогодні – карло  він криве.

То міль, замотана у кокон,
не шовку, а шматок лайна.
Веде упевненим він кроком
усіх у прірву. Ця війна

остання вже у долі людства,
ретельно вивірений план
у світі горя і паскудства…
Невже то наш гіркий талан?!

18.08.2022

 

Наша дорога

Ми йшли вперед, хоча й не знали,
що віддалялись від мети,
а за спиною в нас палали
уже наведені мости…
17.03.2018

Вперед – до комунізму!

Андре Жиду, нобелівському
лауреату, прихильнику комунізму
та Радянського союзу присвячую

Однак, я цю війну переживу.
Вона надовго, та не назавжди;.
Усім у цю хвилину горьову
скажу – її затіяли жиди.

Бо світом правлять гроші, капітал.
Вони ж, відомо, у багатіїв.
Який чекає наш народ фінал
в процесі цих фінансових боїв?

Ця битва йде не за небесну твердь!
У тому наша кожного вина…
Вони ідуть у бій по нашу смерть!
За ними слідом – голод і війна…

А як здолати це мерзенне зло?
Відкинути жадобу й конформізм
та відновити наших душ тепло
і будувати шведський… комунізм!
12,13.08.2022

 

Спiвучасникам

Не маю на меті когось повчати,
озвучити лиш хочу погляд свій:
Несправедливість бачити й мовчати –
то як самому брати участь в ній.
05.08.2018

Діагноз

Є у світі бездушшя країна,
осередок сваволі і зла.
Усередину глянеш – руїна,
а столиці… достатку анклав.

На добробут у них мораторій,
бо джерела достатку – сини.
Там театр, що тобі крематорій,
телевізор – їх засіб війни!

Сотні років існують грабунком,
тягнуть все: від земель до трусів,
Ті істоти керуються шлунком:
«Ми, – кричать, – спадкоємці Русі!»

Я не буду часу марнувати,
а відверто кажу, без прикрас:
«Пацієнти тієї палати –
безнадійні, бо хворі на сказ!»

Все чекають од підлості ліки
їх столиці: Москва, Петербург…
Але ницим моральним калікам
не поможе і лікар-хірург!
08.08.2022
 

Лукавому

Ступивши на слизьку дорогу,
хоч і сидиш ти на коні,
молитися не варто богу,
як тиснеш руку сатані!
10.10.2016

Епідемія

В країні епідемія якась –
охрипли гауляйтери зелені.
Хоча чимдуж напружують легені,
та не виходить видавити бас…

Театр пішов у маси! Як на біс,
ті силяться зобразити величчя,
але свої приземлені обличчя
за маскою не скрити – тисне ніс.

А орган той у кожного в пуху
і хвіст солідний тягнеться позаду:
«Фокстроти», «Епіцентри», «Ельдорадо» –
не тільки на виду, а й на слуху…

То що, панове, будете робить?
Шукати коваля, місити «колос»
чи зліпите собі черговий «Голос»
і знову Раду підете бомбить?!

09.08.2022
 

Голий король по-українськи

Все мріяв стати королем,
та вчився грати на роялі…
Із безлічі музичних тем
він підкорив лиш три… педалі.

А що робити штукарю,
як руки виросли із дупи?
Тому майбутньому царю
прийшлося витягнути… лупу.

На сцені спуску не давав
клавіатурі чорно-білій –
він не ловив даремно ґав,
а впевнено ішов до цілі…

І дурня вдаючи отак,
паяц дістався аж до трону:
одяг народ, ні за п’ятак,
монарху голому… корону.
16.07.2022

Воно

Обличчя втрачено давно,
осталася одна лиш морда.
Воно всього лише лайно,
хоч пнеться виглядати гордо.

Але напевно поспішив –
не морда навіть, просто пика.
А ще кого не розсмішив –
то зморщена маленька пипка.
16.07.2022
 

Остання орда

Давним-давно, це кожен знає,
на Русь насунулась біда –
заповнивши степи до краю,
на Київ рухалась орда.

Польотом стріл, вогнем і криком,
як з торби, сповненої вщерть,
неслись народам військом диким:
пожежі, голод, глум і смерть

Пройшли віки. Не сам собою
середньовіччя жах минув,
та шлях, прокладений ордою,
її нащадок не забув.

Повзуть уперто, зброю взявши,
чумною хмарою біди,
на танки коней помінявши,
на Київ правнуки орди.

Старанно в танкові приціли
вони чатують дні і ночі,
військові і не лише цілі
шукають їх розкосі очі.

З одним лиш за душею шагом,
впродовж уже скількох років,
ґвалтують під московським стягом
люд звірі з глибини віків.
 

Усе цинічно враз попрали,
і Будапештський договір,
коли із «градів» розстріляли
слов’янське братство, дружбу, мир…

У себе ладу дать не можуть,
та вперто лізуть за моря.
Їм це ніяк не допоможе,
уже заходить їх зоря.

А з нею разом йде удача,
розбійний фарт минулих літ,
бо кат отримає на здачу
снаряд, запущений в політ.

Навиліт ті проб’ють гостинці
«Армати»  хвалену броню
і втонуть вже самі ординці
у морі крові і вогню.

В полях білітимуть їх кості,
закон такий є, вражий сину:
Хто із мечем приходить в гості –
той від меча навіки згине.

На зміну їх зорі кривавій,
що кане в прірву назавжди,
нові зірки встають у славі,
аби спасти нас од біди.
20.11.2016
 

Орди наносці

Поблякли громадські закони
знівелювався піїтет…
Коли юрбою править клоун –
і «Лисий» вже авторитет.
Усім війна, а їм забава:
ток-шоу, жарти, шлунків зов…
А у полоні кат кривавий
мордує зраджений «Азов»!.

Казки лунають для народу
про різні фобії, страхи…
Кому ж дістались нагороди?
Артистам-друзям!. А пихи
з екранів ллються нові тонни.
Як гинуть доньки і сини,
найкращим, з п’ятої колони,
воно вручає ордени!.
03.09.2022

Корупцію не побороти?

Корупцію не просто подолати,
вона іржею в‘їлася у мізки.
Від депутатів треба вимагати
негайно узаконить дибу й різки.

А ще потрібно «вишку» повернути
і записати навіть в букварі –
чинуші крісло варто обтягнути
особи шкірою, що брала хабарі!

19.01.2016

 

Українська – зброя

Мертвечуки, манатіки і ківи –
настали шмарклів нелегкі часи.
Оте з Оману знову на Мальдіви,
а в Україні – Господи спаси!.

У той же час «хапутя» спить і мріє,
кого б іще наразі захистить,
а трут війни уже який рік тліє
і може запалати в кожну мить!

І як ніколи: українська – зброя,
адже життя обернуто на треш…
«Ти не молися мовою чужою,
бо на колінах стоячи помреш»!
19.10.2021

Гра в закони

Закон про бурштин і закон про офшори,
про мита оплату та інші побори.
Закон про кордон і закон про податок,
про новий суспільно-дворовий порядок…

Закон про стежини і про перелази,
про норми й розцінки спожитого газу…
Нарешті дістанемось сонця та вітру
і приймемо новий закон… про повітря!

Потрібні кому ті безглузді закони,
які додають все нові перепони.
Їх завше приймають, щоб щось умикнути,
проблему замилити й рота заткнути…
24.04.2016

Іменем закону

Впродовж віків, у чорні миті,
були незмінними канони –
найбільші злочини у світі
творились іменем закону!.
06.12.2017

Нова казка діда Панаса

Сьогодні вам я розповім малята,
як президентів варто обирати,
бо протягом десятків довгих років
яких ми й не отримали уроків…

На практиці уже переконались –
усі гаранти швидко опускались
від обіцянок щастя і свободи
до грабування власного народу.

Тому, шановні діти і батьки,
нам з головою досить тих уроків.
Нікчемність показати, малюки, –
достатньо для «гаранта» і двох років!
25.03.2016

Все важче

У ріднім краї навіть дим
мені солодкий і коханий.

Суспільство перекисло ніби бражка,
гірчить все більше Батьківщини дим…
Усім останнім часом жити важко:
одним – брехати, вірити – другим!
10.02.2019
 

Дарма

Нарешті Україна гола й боса!
Старалися усі: чужі й свої…
Тепер же дехто позирає скоса,
чи довго ще триватимуть бої.

Оте чекання декого зморило,
вони давно втомились од війни.
Коли та птаха вже опустить крила? –
шепочуться Ізраїлю сини…

Натомість інші просто скаженіють,
їм унітази, пралки подавай!
Вони про «ВАЗи» вже відкрито мріють,
своїх синів штовхаючи у рай…

Але існують досі ще і треті,
які не встигли вчасно утекти.
Їм мало місця на усій планеті!
Такий собі всесвітній детектив…

Ну, що сказати вам, пани хороші?
На кожного чекає «макінтош».
Які б великі не украли гроші,
там зайвим буде навіть польський грош!.
31.08.2022
 
 

Розділ 6
Поеми, думи, балади, байки


Якби ж, Тарасе

Борітеся - поборете!
Вам Бог помагає!
Т. Г. Шевченко,

Якби ж ті знали павичі,
про що народ простий мовчить,
то беззаконня б не творили
та не пушили хвіст і крила,
в джерело влади плюючи.
Коли б те знали «палачі»…
За що, не знаю, називають
мою країну тихим раєм –
народ в ній мучився колись,
рікою сльози там лились,
криваві сльози! Я не знаю,
чи є таке у світі зло,
щоб в ній і зараз не жило.
Ми ж безпорадно споглядаєм,
жиріє як нове хамло!.

Не називаю її раєм,
країну ту, що дику зграю
перевертнів пригріть змогла.
Багатства всі їм віддала
і панахиду відспівала
своїм синам, яких немало
загинуло у тім раю…
 

В краю донецькім їм свою
покласти голову – то доля?
Тяжка робота – мов неволя,
а заробити не дають…
Там віру в майбуття мою
чужинці підло у могилу
із обіцянок положили.
Батьки там, плачучи з дітьми,
а ті голодні, босі й голі,
спили украй лихої долі
у власній хаті!. Бідні ми
розлізлися межи людьми,
хто до Іспанії, хто в Польщу
на заробітки… Стид і страм!
В Московію другі ходили,
охоту доки не відбили…
Заробітчани, горе вам!
Не справдились рожеві мрії!
Для чого в світі живете?
Життя у наймах ваше тліє,
у наймах голови сивіють,
у наймах, чемні, й помрете!

Мені аж страшно, як згадаю
ту Україну, що була!
Невтішні й нині в нас діла –
ми скніємо у ріднім краї,
на праведній своїй землі
усі, великі і малі!
Нового ката обираєм
і з ним тихенько живемо,
лани за безцінь оремо,
сльозами й потом поливаєм,
 

а що робити і не знаєм…
Чи знаємо, та мовчимо?!

Нас окрутили підлі пси,
тримають у новій неволі,
а ми їх терпимо сваволю,
такі тепер сумні часи…
Сміються вороги над нами,
вони зробилися панами
і правлять всими! Он дивись:
золотоверхий похиливсь
і нечисть з храму виглядає…
Та нам блаженним все одно,
ліси карпатські вже давно
ті за кордон переправляють…
Занепадає любий край…
А все чому? Себе спитай,
чом животієм в ріднім раї!
Хто ж допоможе бідним нам,
якщо самі цього не зробим?
Хто відсіч дасть отим катам?
Чи з материнської утроби
нас поведе черговий хам?
Свого немає в нас пророка,
на українській всій землі?
Як ці не виправим пороки,
то згинемо раніше строку,
розтанемо в густій імлі…
Усі – великі і малі!
16.07.2018
 
 

Свічка пам`яті

Сьогодні день скорботи. В темну пору
у пам’ять мовчки свічку запалю.
Численних жертв того голодомору
злічить не можна. З присмаком жалю;
горить свіча. Поволі віск стікає
і застигає прямо на столі,
а туга з болем серця не лишають
за мій народ, що танув у імлі.

У млі найбільшого голодомору,
що «вождь народів» підло влаштував.
Продовженням червоного терору
він в тридцять третім українцям став.
За сотні тисяч, складені в мільйони,
до строку що пішли у небуття.
Звіріли в тридцять другім продзагони…
За непокору плата – все життя!

За те, що працювали не для слави,
уміли це робити краще всіх,
мільйони українців кат кривавий
прирік на смерть… Великих і малих!
Перед очима знову пухлі діти,
що просять крихту хліба у батьків,
а ті самі не знають, що робити,
їм голод розум також одурив…

Тим часом збіжжя в за;сіки ховали,
на кораблі грузили у портах,
щоб непокірні голоду пізнали
і в їхніх душах поселився страх.
 

До волі вбити тягу щоб навіки,
і трударя; прибрати із полів,
партійна шайка – Коба,  його кліка,
все до Сибіру гнали куркулів.

А чом спільнота світова мовчала
і тихо їла вилучений хліб…
Невже і сала нашого чекали,
як молотили український сніп?!
Чому сиділи мов сіренькі миші,
мені незрозуміло і тепер.
До Ліги націй  у могильній тиші
невдовзі доєднали СРСР…

Горить свіча поволі, до світання
слізьми спадає ще гарячий віск.
Аби відповісти на ці питання –
шукайте поряд вигоду і зиск!
25,26 листопада 2017

Реквієм перемоги

Два маніяка у тридцять дев’ятім
втягнули людство в світову війну.
Пройшли роки, але порахувати
й донині всю не можемо ціну,
якою нам далася перемога.
Що каже нам статистика сумна?
Хто воював, за що і проти кого?
Кому потрібна та була війна?

Аби відповісти на ці питання,
історію потрібно добре знать,
 
бо існували завжди намагання
по-своєму її переписать.
Хоча минуло сім десятків років
з тих пір, як закінчилася війна,
страхи у пам’ять врізались глибо;ко.
Жахи не дасть забути нам вона!

Фашистському звернули шию звіру,
коричневу здолали ми чуму.
Ціною перемозі тій – офіра
життів людських мільйони. Та чому
загинуло в рази нацистів менше,
хоча у наступ спершу йшли вони?
Бо в контратаку гнали пси зі «СмерШу»
гарматне м’ясо дикої війни…

Потужно йшли діди наші в атаку
з гвинтівкою одною на… п’ятьох
і не було косі смертельній браку
в людських життях. Не стало багатьох…
Згадаймо, як кувалась перемога
в тилу, на фронті, серед партизан,
ленд-ліз – заокеанську допомогу,
оточення і… черговий казан.

А скільки у ворожому полоні
і безвісти сердешних полягло!
Та й тим, що повернулися додому,
Сибіру скуштувати довелось…
Бо бранців завсіди не шанували,
живий з полону – вила під ребро.
Вожді їх за людей не рахували,
умить ліпили зрадника тавро.

Хто бідкався за ще зелених хлопців
о тій воєнній, нелегкій порі?!.
 
Їх сотні тисяч горе-полководці
втопили у бурливому Дніпрі,
як греблю Дніпрогесу підірвали
і за водою сплив Вкраїни цвіт,
а далі – як Славуту форсували,
в бажанні знову дивувати світ.

Життя солдатські танули намарно
на ворогом мінованих полях…
Просякла кров’ю переможців гарно
і наша, і Європи вся земля!
Їх на загибель гнали у атаку
по мінах і під вогняним дощем,
бо Жуков краще шанував собаку –
«Баби нам понароджують іще…»

Понині серце корчиться в судомах,
у спраглім горлі просто бракне слів,
при згадці тих, хто не прийшов додому
з війни скаженої, її страшних фронтів.
А скільки їх могло б іще пожити…
Перелічити – не стає рядків!
Серед дорослих діти… Діти-діти,
нероджені від згублених батьків!

А скільки ще каліками вернулось
з жаских полів кривавої війни…
Чому так швидко та біда забулась
тими, кого тоді спасли вони?
Не кличу я Творця на допомогу,
але чому нерадісно мені,
як площею в параді Перемоги
незримо йдуть загиблі в тій різні?.
 

Чом нині переможці зла з собою
несуть нову загарбницьку війну?
Росія стала з Ненькою до бою,
любов поправши братську і земну!.
Напала підло у часи непевні,
в сестри украла Крим, затим Донбас.
Попереду скрутні часи, буремні –
вони уже рабами бачать нас!

Обвішані цяцьками мов ялинки,
у орденах, медалях в сім рядів,
трясуть жирком «блондини» і «блондинки»
зразка кінця сорокових років…
В душі глибокі кровоточать рани,
я ту картину серцем не збагну –
навіщо ці міфічні ветерани,
які плюндрують пам’ять про війну?!

Повстанці українські – хто вони:
бандити, посіпаки, патріоти?
Народу українського сини,
що захищали Неньку від сволоти!
Народжена у Другій світовій
в терорі, геноциді, катаклізмах,
й після війни УПА ішла у бій…
У бій з оскаженілим комунізмом!

Говорять нам, що треба примиритись,
подарувати вбивства і борги,
що на «братів» уже не варто злитись,
простити їх гріхи нам до снаги…
Підставне виникає запитання –
Кого прощати і миритись з ким?
Попросить хто прощення й чи востаннє
у морі переповненім людськім?
 

Мо’ діти тих, доноси що писали,
морили голодом і в табори вели,
знущались і в потилиці стріляли
тим, що голіруч у атаку йшли?
Чи внуки тих, що ницо ґвалтували
і підло грабували мій народ?
Тепер вони спасителями стали
і перші у святковий хоровод!.

Кого перемогли ми в сорок п’ятім
і в чому тої перемоги суть?
Чом переможці на хресті розп’яті,
а переможені як у раю живуть?!
Чому забули братню допомогу
того, хто допоміг долати млу?
Тяжку ціну дали за перемогу
прості солдати й люди у тилу…

Дев’яте травня – свято Перемоги?
Учасників все менше тих подій…
Удавкою сплелися їх дороги,
народ не привели до світлих мрій.
Зі святом цим вітаю обережно,
аби знічев’я не просипать сіль…
Дев’яте травня – це печаль безмежна,
це реквієм і невимовний біль.
травень 2018

Останнє полювання

За вдачею мисливцем завше був,
пройшов війну афганську. У спецназі
ніхто від нього лайки не почув
і як дитя завжди радів звитязі.
Уже давно минули ті часи,
 
коли з ножем ходили на ведмедя.
Летять літа і рідшають ліси,
стрічається все рідше милосердя...

А чотирнадцятий приніс нову війну,
«брати-слов'яни» вкрали Крим у нас,
улізли в дім, країна на кону,
Луганщина палає і Донбас!
Паршиві капітани за стерном,
дорвалися нарешті до корита,
і аби лайнер не пішов на дно –
іде мисливець Неньку боронити.

В літах уже, та уподобав «дівку»,
не нудьгувати ж у кінці доби –
узяв «Маестро» снайперську гвинтівку
і дві «лимонки» в бонус прихопив.
Лише своїм життям ризикував,
завжди один виходив на завдання,
спокійно почуватись не давав
він ворогу вночі і на світанні.
Бог милував його жарких котлів
і навіть не було легких поранень,
десятки мінних переповз полів
аж до подій, що трапилися зрання…

Розвідників відхід він прикривав,
що уночі в ворожий тил ходили,
та бісів син напроти не дрімав
і засідку «Маестро» все ж розкрили.
Йому б назад швиденько, до своїх…
А як же хлопці? Хто їм допоможе?!
І ось кільце, а їх – як в кішки бліх!
Один проти семи в тилу ворожім.
Та не смертельно, то ще не кінець –
 
удома він, їх з подругою двоє.
Поклав ще трьох бандитів молодець,
але скінчились в милої набої…

Лише спокійно, зараз головне
тримати терористів на прицілі.
Повернуть побратими, час мине,
зусилля досягнуть своєї цілі.
Та ворогу також прийшла підмога,
затисли, що дихнуть немає як…
Уже закрита до своїх дорога
і для мисливця то недобрий знак!
«Доперли», що набої закінчились,
шакали здобич чують надлегку.
На їхнім боці перевага сили,
все вужче коло… Горе чужаку!

«Маестро» каску зняв, оглянув небо,
упали че;ки на зелений луг.
Зоря займалась. Вибирати треба
і він ступив у свій останній круг…
Звичайно жив, боровся як умів,
любив Вітчизну і цурався фальші.
Подвійний вибух залпом прогримів,
іще десяток ворогів забравши…
19.08.2016

Вовкулака

Скільки б вовка не кормили, а йому все мало.
Тягне, цупить він щосили до свого кагалу.
То корову на толоці чи бика заріже,
то вівцю, бо лицар бісів любить краще й свіже.

Цуприкує все щоднини, волоче до лігва
і нерідко від данини закипає лімфа.
 
Забереться до кошари, двері не завада
лісовому санітару, й виріже пів стада…

Уже якось понад вечір, після паші, вівці
зібралися на нараду у своїй домівці.
Стали думати-гадати, як їм з вовком зладить.
Хто приборка бусурмана, хто біді завадить?

Приміряли в кандидати і ведмедя, й лиса.
Сіроманця-супостата добре знали в лісі,
а тому лише сахались вовчої натури…
Зрештою повідпадали всі кандидатури.

Хтось промовив: «З охоронцем затяглись дебати,
із двох зол тепер потрібно менше обирати.
Як ікластого узяти на вільну посаду,
буде сірий ощадніше ставитись до стада».

Пропозицію схвалили і зійшлись на тому.
Запросили ненаситця до рідного дому
ще й оплату на порядок вищу положили –
не чіпав би лише ярок, не терзав щосили…

А на ранок у кошарі знов сумна картина –
вічним сном вже пів отари спочива під тином.
Вовкулака ж пузо гладить і сміється хитро,
бо начхати, що напишуть барани у титрах.

Зовсім перестав боятись – мітить у завферми,
претендує обиратись на наступний термін…
Скільки б вовка не кормили, а він все до лісу
повертає своє рило, бо слугує бісу!

25.08.2018
 
 

Пацюки

Колись у ліс забрів один медвідь.
Сподобалась йому зелена хаща
і залишився в тому лісі жить
топтун Мишко, з дитинства роботящий.

Його громада радо прийняла
в розкішні лісові свої пенати,
та заячу посаду лиш змогла
Михайлу косолапому надати.

Погодився й старанно працював,
виконував ведмедячу роботу –
дерева гнув і бджілок доглядав…
До сьомого Мишко трудився поту!

Та випадково у один із днів,
коли жував свій трудовий окраєць,
зі звірів хтось йому переповів –
Мишка посаду обіймає Заєць!.

Не витримав бурмило дивини,
до Головлісу написавши скаргу.
Приїхала комісія слонів,
аби на місці розібрати сварку.

Направили за Куцим ті гінця,
щоб заячі почути аргументи,
а він з кишені витяг гаманця –
надав слонам вагомі документи.

Тоді вони послали за Мишком.
Наказ той дав на працевлаштування,
та був зупинений єхидненько смішком
і зрозумів – даремні сподівання.
 
А голова комісії казав
і щурив хитрі очі мов китаєць, –
Навіщо, Мишо, вам оцей скандал?
По документу ви, шановний, «заєць»!

Немало у житті таких комісій…
Скажу для тих, кому ще невтямки,
що на слонів посадах в Головлісі –
знаходились звичайні пацюки!.
14.02.2018

Пихатий горобець

В однім гаю вродилось гороб’я.
Воно було таке худе і кволе,
що назирці уся його сім’я
за ним щоденно бігала довкола.

Само маля літати не могло,
спочатку ледве-ледве що ходило.
Росло собі так день за днем, жило,
від хижаків уберегли насилу.

Від’їлося і пір’я наросло,
із часом у колодочки убилось,
а далі навіть стало на крило,
хоч довго ще затим літати вчилось.

Набралось хисту, вже таке метке:
то там, то тут поцупить насінину;
кубельце звило, тепле і м’яке,
та все тягло до нього без спочину.

Навчилось де, коли, кому лизнуть,
цвірінькнути чи піднести шматочок,
а інколи, де треба, зісковзнуть…
Вже завело сім’ю, синів і дочок.
 
Потому непомітно склалось так,
що піднялося по життя драбині.
Горобчик наш далеко не простак,
на крила поглядати став орлині.

І ціль завітна воробцеві та
усе сильніше душу зігрівала.
У жевжика з’явилася мета,
замало стало рідного кагалу.

Інтриги він безперестанно плів,
навчався далі гарно говорити –
обіцянками птаство покорив,
електорат вдалося одурити.

В непевний час полізла напролом
і, зрештою, добилася та гнида –
обрали головним таки орлом
безрідну і улесливу єхиду!.

А далі понеслось все шкереберть,
затісно стало жевжику у стрісі –
свої кишені набивав ущерть
і став ховати скарб у іншім лісі.

Фінансово де зовсім інший лад,
відмінні від свого гайка; порядки –
крав в ріднім лісі максимально гад,
а мінімальні там платив податки.

Ось так у гай прийшли скрутні часи,
всім заправляють брехуни і хами.
Птахи летять уже в чужі ліси,
бо горобці панують над орлами…

14 – 25.06.2017
 

Розберемося потім

Мишки; жили посеред поля,
колонія у сотню нір,
і їжі в них було доволі,
але змінився командир.

Миша; обрали молодого,
що складно говорити вмів,
вже халамидника старого
із сірих мало хто терпів.

Надалі дружно до комори
зерно носили у жнива,
а восени закрили нори,
ключа сховали од хліва.

Та з’ясувалося невдовзі,
ще не настав і новий рік,
в хліву запертім пусто зовсім…
Мороз і голод – на поріг!

Загальні збори мишоферми,
питання в черзі не одно –
турбує мишок наших вельми:
Куди поділося зерно?

У кого ключ? Чи цілі двері?
Як люту зиму пережить?
Чи все в порядку на папері?
Що їсти, чим дітей кормить?!

А як утихла колотнеча,
до слова вийшов отаман,
учора жінку і малечу
одвів він на сільський гарман.
 

Розмазав висівки по пиці,
від злоби майже знавіснів:
«Куди поділася пшениця –
розберемося… повесні».
10-15.08.2022

Коту під хвіст

Пройдоха лис понадився в курник
залазити щоночі і під ранок.
Тягав, душив курей рудий м’ясник,
лишався закривавлений підранок…
І на нараду півень-голова,
зібрав найближчих курок і пулярок.
Лунали переконливі слова,
та душу огортав якийсь пригарок…

– Негайно треба нам у дзвони бить,
у розшук об’явити куроїда.
Не обірве;мо мародерства нить –
від курника не лишиться і сліду!
Верховного підтримав секретар,
казав – Резерви варто пошукати.
А ще: у небезпеку – жодних чвар,
аби не дати шансу супостату!

І раптом на ворину піднялась
облуплена маловідома курка:
– А я вважаю, не настав ще час,
аби чіпати лисого «окурка».
Бо зараз ласий лише терорист,
і то де-факто, а не на папері.
Потуги наші всі – коту під хвіст,
як визнаємо лиса живодером.
 

– А що, і дійсно, треба постривать! –
гуртом закудкудакали дзьобаті.
– Рябка під тином покладемо спать,
а ми перечекаємо у хаті.

Яйцеголовим чи поможе пліт,
як у дворі очеретяний кіт?!
21,22.08.2022


Байка про дракона
(або чому дракони не вмирають)

Десь за високими гора;ми,
поза глибокими морями
та за безкраїми ланами,
поміж зеленими лісами
розкинулось прегарне місто,
усе яскраве і барвисте.
Щасливо люд там жив заможний,
трудолюбивий, не порожній:
ремісники, митці, поети,
художники, співці сонетів.
Ще скотарі і хлібороби,
усі майстри високопробні –
народ натхненний, працьовитий,
плодом своєї праці ситий.
Навколо – невеликі села,
дівки і хлопці в них веселі.
Там ґазди й вуйни гонорові –
жили у злагоді й любові.
 

Та спохмурніла неба чиста синь,
насунулась на рідне місто тінь –
дракон страшний, великий як гора,
навис над краєм ніби та мара.
– Дотла спалю домівки! – пригрозив
і податтю поспільство обложив.
Сам поселився ген у дикій хащі,
пускав огонь для остраху із пащі,
собі печеру вибрав під горою –
і стало правити чудовисько юрбою.
А кожен рік містяни та селяни
данину звіру відправляли справно:
везли йому і золото, і срібло,
коштовності, найкращі вина, їдло,
багаті хутра, відбірну худобу,
а ще красуню-дівку – для сподоби…

Отак роками дійство те тривало
і випадку такого не бувало,
данину щоб дракон не забирав
чи візника якогось покарав.
Щорічно так обоза відправляли,
з добром підводи тихо залишали
у хащі, біля входу у печеру,
і хутко геть, не втрапить на вечерю б.
Та час від часу легіні-сміливці
ходили на дракона поодинці,
але назад вони не повертали –
всі, як один, голівоньки складали…

Одного дня по місту їхав лицар,
на воронім коні, увесь у криці,
і на мольби містян про допомогу –
згоди;всь убить дракона, слава богу!
 

Бо глянулась йому пригожа дівка,
красива мов срібляста перепілка,
що з податтю від батькової хати
повинна до дракона вирушати.
Домовились, що візьме за дружину
її, як тільки злий дракон загине,
гучне весілля містом всім зіграють
і запанує щастя в ріднім краї.

Пішов до хащі наш відважний воїн,
став кликати дракона він до бою.
До нього чолов‘яга вийшов згодом –
спитав: «Якого племені ти, роду?»
Одягнений в старі, потерті лати,
ще поцікавився, навіщо так кричати.
Коли ж дізнався про мету візиту,
подав одразу лицарю… візитку.
Там значилось: він помічник дракона
і в компетенції старого – охорона.
Практично це заступник динозавра,
відповідальний за потвори завтра…
Дід заявив, що шеф відпочиває
і з цих причин нікого не приймає,
коли ж проснеться раптом, не дай боже,
то будуть непереливки небо;жу!
Як і цього для парубка не досить,
то помічник його на бій запросить.
Затим із піхов вихопив меча він
і замахнувся ницо, ніби Каїн.
Косив голів багато у житті,
та не судилось, сили вже не ті…
Зловив наразі дід немало ґав,
удар меча – і помічник сконав…
 

А лицар вже печерами мандрує,
бо там дракон на нього десь чатує.
Поволі лабіринти він обходить,
але страшну потвору не находить.
Пройшов він гори золота і срібла,
минув і стоси хутра, купи їдла,
і полонянок у печері бачив…
А де ж дракон? Душа його собача!
Дістався вже останньої печери,
де на замок були заперті двері.
Зламав, зайшов, побачив свою жертву,
але запізно – звір валявся мертвий…
А як прийшов до тями лицар славний,
новий світанок починався плавно.
Поплентався вояка на природу,
бо гомін долинав уже зі входу.
На виході з печери бачить – віз,
то данину новий обоз привіз.
– Поклич дракона! – їздовий гукає.
– Не можна, бо дракон… відпочиває!
– А ти хто будеш? – запитав візник.
– Я? – завагався лицар. – Помічник…

Дракон живе у кожному із нас,
йому не дай оволодіть собою,
бо, милуй бог, колись настане час –
і ти також не вернешся із бою...
А бій той буде вже з самим собою!
грудень 2015
 
 

Шахова війна

1.
Війна ця – партія у шахи,
такий собі стрімкий гамбіт,
де захотів шкільний невдаха,
покласти на лопатки світ.
«Адін нарот» ялозив перло,
а планував дитячий мат.
Я покажу їм «Ще не вмерла»,
сконає! – хитро думав кат.
І першим хід зробив підступно,
під пеленою темноти
радянські полетіли «ступи»  –
таке ось «Я іду на ти»…
Ригали смерть гарматні пащі
в донецький ласий бутерброд.
Молов у фарш і гнав у хащі –
отой таки «адін нарот»!
Конвертувать його у трупи
«корита»  з орками погнав…
Азовцям кліті варять тупо,
ба гонг іще не залунав.

2.
На іншім боці шахівниці –
сам «нестратег» усіх часів,
що всім демонстрував сідниці
 

і все від армії «косив»!.
Старався партію віддати,
але все стало навпаки…
Бо не погодились солдати –
то не оманські пішаки!
Про лаври нобелівські мріє,
леліє план – убить ферзя.
Він ярмака  зберіг, не «Мрію»,
бо новий комплекс гору взяв…
Триває партія у шахи
і на війні, як на війні,
легкі фігури – бідолахи,
але бувають прохідні!.

3.
А що там рефері, Європа
і демократії оплот?
Вони води набрали в рота.
Усіх турбує, аби фронт
за межі нені-шахівниці
не вийшов раптом, до «братів»,
і до московської столиці
їх HIMARS-дідо  не влетів!
Нам не дають оголосити
убивці-кату навіть шах…
Лишилося лиш голосити
і бідкатись… Оце розмах!.
 

Бо осінь майже на порозі,
проблема теплоносіїв,
а там і вибори на носі…
Коб виборець не посині;в!
Отак ця партія триває,
на видноколі мітельшпіль,
і всі з цікавістю чекають,
хто першим зробить «оверкіль»!

4.
Триває знову цирк на дроті…
Ой, не ступити б у кізяк!
Чи хочуть знову «бутербродів»,
чекають нового ферзя?
Питання голову мордує –
Навіщо клята ця війна?
А ти подумай – що вартує
і вигідна кому вона!
14.08.2022

Тигр і Віслюк

Зустрівся якось Тигр у лісі
із заблукалим Віслюком.
Той одолів у спорі Лиса,
що заховався за пеньком.

Вухатий заєць на копитах
до Тигра сміло підійшов.
Брудні почухав поли свити,
на пузі перевірив шов…

– Чому трава у лісі синя? –
зухвало в Тигра запитав. –
 
Така смакує лише свиням!
Не бачив схожих я отав…

– Ти помиливсь, вона зелена! –
упевнено промовив Тигр.
То колір хвої, листя клена,
як у лісничого мундир…

– Е, ні! – з тобою я не згоден.
То синій колір – от і все!
Очима кліпнув рижий воїн –
І що оцей вухань верзе?!

– Чому зелена? Звісно синя! –
уже репетував Віслюк.
Із глузду з’їхав, дурнів сину,
чи укусив якийсь павук?!

Ходім, спитаємо у Лева,
хай вирішить дебати цар!
У Тигра нерви не сталеві,
та все ж погодився. Нездар

таких він бачив небагато,
але достатньо на віку.
Послухав Лев уважно хвата
і каже: «Синя» Ішаку.

Зрадів Осел, гукає Леву:
«О, Царю, Тигра покарай!
Синіє хай трава, дерева –
нехай панує синій рай!»

– Гаразд, покараним він буде –
на рік затихне його рик.
 
А ти ступай, словесний блуде,
у вухах вже мені твій крик!

І Лева вироку скорившись,
Тигр лише мовив: «Чому так?»
А ще додав, уже знітившись:
«Зело  – зелене, знає всяк…»

– Звичайно, сумніву немає, –
спокійно виголосив Цар. –
Але ж ти Тигр, окраса краю,
а не якийсь Ішак-корчмар…

І ти, велична, горда кішка,
до спору із Ослом дійшов!
А потім, ніби у насмішку,
на суд до мене з ним прийшов!

Схиливши голову, смугастий
до лісу тихо почвалав.
Таке траплялося не часто –
на рік залишив він анклав!

А через рік вернувся знову
додому із чужих країв
і впав у очі Віслюкові…
Згадав той марення свої!

Але у відповідь – ні слова,
розрізав лише тишу рик.
Фортуна зрадила Ослові,
то був його останній брик!
 

Ще довго грива, хвіст, копита
валялись між зелених віт,
аби осли несамовиті
не мордували цілий світ.
06.09.2022


Логістика від найвеличнішого

Давним-давно у гаї правив Лев,
та до смаку порядок не усім.
– Уже занадто виросло дерев,
заїхати не можна на таксі! –
Шакал ідею спритно увернув
і позирнув лукаво на Тхора.
Той пособити вчасно зметикнув:
«Огиділи вже віти і кора!»

– Їх пластиком потрібно замінить,
щоб листя не літало восени! –
окреслили розлого красну нить
гірські два круторогі барани.
– Усе зроблю! – Осел заголосив. –
Сформую із лисичок вар’єте!
Не пожалію часу я і сил,
якщо царем мене оберете!

І «лідором» обрали Віслюка,
бо надоїв занадто мудрий Лев.
Той став стежки топтати в байраках,
поменшало гілля й самих дерев…
 

Змінилось все і лиси правлять бал,
пішов у хід пластмасовий контент.
Уже новий сформовано кагал,
щовечора квартал дає концерт.

Аж раптом налетіли дикі пси,
стежками промайнули прямо в гай.
Гризуть, шматують – отакі часи.
– Гусей негайно на передній край! –
скомандував Осел, а сам у тил
отару із прибічників повів.
Усе повивертав на свій копил,
на варті залишивши ішаків.

Скажені пси лютують і гарчать,
але стіною став лісний народ.
Ідуть загони молодих гусят,
щоб захистити праліс од заброд…
Гарує  Тур із друзями, несе
тягар війни поміж густих лісів…
Та доки керуватиме Осел,
не вигнати з діброви диких псів!
08.09.2022
 
 

Пан Ніхто

Не дисидент я і не політв‘язень,
за булаву гетьманську не борець,
не научився говорити в‘яззю,
іти по трупах до чужих сердець…

Не ліз на трактор взимку на Майдані,
на східнім фронті небо не тримав,
та і у складі жодного із кланів
Вітчизну на шматки не розривав.

Я пан Ніхто, шматочок чорнозему
землі дідів – полів її, ланів.
Із тих, хто щиро любить свою землю,
волошок, маків син і полинів…

Я пан Ніхто, я відголос природи,
один із сотень тисяч трударів,
питомий представник свого народу –
нащадок козаків і кобзарів.

За Кобзаря згадав я недаремно,
такого триста років не було.
Зміліло зовсім за часів буремних
святої Батьківщини джерело…

Я пан Ніхто, своєї син країни,
та чи важливі нині вік і стать…
На терезах майбутнє України –
гуртуймося за нашу долю встать!

 

А хто отой Ніхто, народе, люде?
Де гетьман і прийдешнього маяк?
Хоч підростають генії усюди,
іуд і дурнів більше… Долі знак?

Тоді не вірю я у ту планиду,
талан її невтішний і гіркий!
Невже у Україні лише гниди
чи сяють нам з небес чужі зірки?

А колективний розум де подівся?
Хоча би кілька сотень як один!
Чи не тому Тарас наш зажурився
і всіх дотисне мудрий карантин?.

Я пан Ніхто. Я син свого народу.
Нам чубитися треба перестать.
Щоб захистити землю і свободу –
пора за Україну разом стать!
27,28.02.2021
 
 

Частина ІІ

Проза війни
(новелі)


Хроніки московсько-української війни

Амбітні плани рашистів на чолі з оскаженілим недопалком, фактично узурпувавшим на невизначений термін президентський трон Московії, у короткі термі-ни захопити увесь схід і південь України, аби пробити шлях суходолом до раніше анексованого нею Криму та самопроголошеної при її підтримці Придністровської республіки, не справдились. Цьому в більшій мірі зава-дили активні дії патріотично налаштованого простого українського люду, ніж вищого керівництва країни, ча-стина якого відразу ж після повномасштабного москов-ського вторгнення вранці 24 лютого 2022 року гайнула на захід, до Буковелю, а то й за кордон. Дехто з високо-посадовців умудрився відправити власні сім’ї навіть за-здалегідь, а потім пояснювати своє «цнотливе» мов-чання небажанням створювати ажіотаж серед насе-лення України і сіяти паніку в рядах громадянського суспільства. Про свої цинічні відповіді світовим лідерам на їх заяви щодо загрози повномасштабної війни, на зразок «не нагнітати обстановку», і популістські пора-ди своєму електорату «спокійно готуватися смажити шашлики на травневі свята», окремі представники так званої української еліти взагалі «забули» відразу ж піс-ля перших вибухів московських ракет.
Але нащадки запорозьких козаків, несподівано для тих та інших, рішуче взяли до своїх рук зброю і негайно згуртувалися на активний спротив. Великий колектив-ний досвід українського народу часів Гайдамаччини, походу гетьмана Сагайдачного на Москву і Хотинської битви, національно-визвольних змагань початку два-дцятого століття, героїчної боротьби вояків УПА і уже сучасної оборони донецького аеропорту, поряд з інши-ми славетними сторінками історії української держави, не пропав дарма. Однак на початках віроломної агресії «братнього» народу, озброєні представники якого не-одноразово без жодних підстав розстрілювали навіть людей похилого віку, жінок і дітей, не говорячи вже про інше цивільне населення, захисникам України прийш-лося дуже і дуже важко.
Оскільки озброєння, як говориться у народі, було ще довоєнним, зразка минулого тисячоліття, а міжна-родна допомога стала надходити не відразу і далеко не в достатніх об’ємах, українцям доводилося воювати пе-реважно умінням і винахідливістю. В хід пішли вогняні коктейлі, які отримали колоритну інтернаціональну назву «Бандера-смузі», мисливська зброя та багато чо-го іншого. Загартовані восьмирічною війною з моско-витами Збройні сили України, за активної підтримки місцевих формувань територіальної оборони і масово-го волонтерського руху, зупинили наступ ворога на ос-новних напрямках, а подекуди навіть стали контрата-кувати.
Не останню скрипку у такому військово-народному оркестрі грала і погода. Весна цього року виявилась хо-лодною і дощовою. Незважаючи на «велике крадівниц-тво», влада не встигла покрити «золотим» асфальтом усі дороги сходу і півдня країни. Нарешті спрацювали в плюс народні поговірки: «Своя сорочка ближче до тіла» і «Запас кишеню не обтяжує». Важка ворожа техніка, при спробі маневрів і необхідності з’їхати з автостради, часто тонула у жирних українських чорноземах. Наступ московитів несподівано для них самих пригальмував.
 

1. Винищувач танків

Бронетанковий підрозділ орків у складі чотирьох панцерників, рятуючись від щільного вогню українсь-кої артилерії дременув до найближчого лісу. Як влада не старалася впродовж останніх трьох десятиліть, але лісів на Чернігівщині ще вистачало. Кілька годин чоти-ри панцерника з жирною літерою «Z» білого кольору на броні блукали розбитими лісовими дорогами, намага-ючись вийти до своїх, але нічого з того у них не вихо-дило. Рацію розтрощило уламком снаряда під час арт-обстрілу, а акумулятори мобільників були посаджені остаточно безплідними перемовинами.
Надвечір, побоюючись української авіації, зупини-лись у чагарнику на узліссі. Там же невдовзі і заночува-ли. Спали недовго. Незважаючи на початок весни, вночі ударив добрячий мороз. Палити багаття боялись, аби не демаскувати позицію, оскільки також не виключали появи місцевих партизан. А про них загарбники вже на-слухались доста. Поміж орків уже навіть ходили леген-ди і про Гадяцьке сафарі на Полтавщині, і про полю-вання баштанських мисливців на Миколаївщині.
Солярки в баках було обмаль. Колону з пальним злі укри  розбомбили напередодні, а тому доводилось жо-рстко економити. Сухий пайок скінчився ще позавчора. Змерзлі і як чорти голодні екіпажі повилазили з машин, аби скинути залишки вологи прямо на засніжену зем-лю. Характерні плями жовтого-бурого кольору на сві-жому снігу давали можливість навіть не вельми спосте-режливому слідопиту скласти певну уяву про чисель-ність живої сили цього угрупування, що складала не бі-льше півтора десятки осіб. Усі зібралися між двома та-нками, аби узгодити подальші дії. Після недовгих пе-ремовин вирішили висуватися в напрямку найближчо-го села. Воно згідно з даними топографічної карти зра-зка 90-х років минулого століття повинно було знахо-дитися в кількох кілометрах на захід, біля невеликої річки.
Рухались колоною. За пів години в прицілі головно-го танку з’явилися перші хати. За кілька хвилин зупи-нилися на пустій околиці. Село ніби вимело. Ознак при-сутності військової техніки українців теж не було. Ру-шили вглиб населеного пункту в надії відшукати паль-не чи хоча би розжитися відповідною інформацією.
Проїхавши пустими вулицями і не зустрівши навіть натяку на АЗС, автопідприємство чи фермерське госпо-дарство, знову зупинились на якійсь площі. На її проти-лежному боці височіла стара, досить великих розмірів церква. Двері культової споруди московського патріар-хату, а це була саме вона, радо зустрічали своїх визво-лителів чорною плямою перекошеного отвору, а їх не-замкнені полотна погойдувались і скрипіли при кож-ному пориві вітру. Всередині будівлі не було нікого. Мабуть ці ФСБ-шники в рясах не стали чекати реакції прихожан на «братню» агресію і завчасно дременули в напрямку рідної «говені».
Після короткої наради екіпажі панцерників злили залишки соляри з двох танків, більш потріпаних в боях з бандерівськими націоналістами, в баки двох інших. Особовий склад «знекровлених» машин сів на броню дозаправлених і всі продовжили рух у напрямку сусід-нього села, не втрачаючи надії відшукати пальне.
Ніхто із загарбників навіть не підозрював про те, що за всією цією процедурою з невеличкого вікна клуні уважно спостерігали дві пари зацікавлених очей. То бу-ли місцеві жителі дід Микола з бабою Тетяною, які не-задовго перед цим відмовились від пропозиції своїх ді-тей евакуюватися до рідні в сусіднє містечко.
– Як гадаєш, куди це вони почесали? – з хитрим блиском у очах поцікавилася баба.
– У тебе що, стара, за тиждень війни зовсім мізки пересохли? – посміхнувся дід у сиві вуса і став одягати куфайку.
– А ти куди зібрався, трухлявий пню? – не забарила-ся з відповіддю в тому ж дусі баба Тетяна.
– Де там ти сховала мою бандерівську самоіденти-фікацію, яку я на День незалежності завжди вішаю на причілку? – знову питанням на запитання відповів дід.
– У миснику. На верхній полиці. Праворуч, – здиво-вано пробурчала стара услід чоловіку, який, не дослу-хавши до кінця її розлогої відповіді, уже чимчикував до хати.
Невдовзі старий козак вибіг із помешкання з неве-ликим пакунком під пахвою і підтюпцем направився до ворожих машин, підозріло озираючись на всі боки. В правій руці він тримав невелику дерев’яну драбину, яка зимою у них слугувала східцями до ями з картоплею та буряками.
«Куди це воно, старе шкарпіття?» – подумала баба Тетяна і знову підійшла до віконця та уп’яла свої поб-ляклі очі в шибку.
Діставшись першого танка, дід вправно приставив до гусениці драбину і не по своїх літах хвацько заліз на броню. Несподівано в його руках замайорів жовто-блакитний стяг. Не гаючись, старий козарлюга за до-помогою завбачливо прихоплених шматочків мідного дроту прилаштував його до антени радіостанції воро-жого панцерника і в повітрі відчутно запахло Україною.
«Ну, бісова віра! От же ж молодець, мій Микола!» – посміхнувшись, похитала головою баба Тетяна, а зрад-лива сльоза радості сама собою покотилася поміж змо-ршок правої щоки на рідну українську землю.
В той час її Микола досить вправно опустився на поверхню Третьої планети, а потім таким же чином прилаштував на радіоантені іншого московитського танка червоно-чорний стяг УПА. «Ну, старий вояка» – продовжувала посміхатися баба, спостерігаючи за своїм посивілим соколом у вікно, аж доки той не повернувся назад до клуні. Обнявши старого, вона мовчки, зі щи-рою вдячністю розцілувала його в обидві щоки.
– Знай наших! – серйозно промовив дід Микола і знову вмостився біля вікна.
Але на цьому незвичні пригоди не скінчилися.
Менш ніж за годину з того боку, куди поїхали зага-рбники, знову став долинати гул моторів. Через кілька хвилин він дещо стих, а потім раптом пролунав гармат-ний постріл. За ним другий. Ворожий панцирник під червоно-чорним прапором спалахнув. Знову гухнули вибухи і вже запалав другий танк, під жовто-блакитним стягом. Дід плескав у долоні, пританцьовуючи, і радів мов дитина. Цьому навіть не завадив вибух боєкомпле-кту останньої машини, який був настільки потужним, що її башту як корова язиком злизала, а потім виплю-нула на кільканадцять метрів у сторону церкви.
– Ти диви, москалям і їх кацапський бог не допоміг! Мабуть у нього під рясою ратиці диявола, – продовжу-вав витанцьовувати дід Микола і лукава посмішка гра-ла на його помітно помолоділому обличчі.
Зрозумівши через нетривалий час, що розстріляли свої ж танки, загарбники обома вцілілими машинами рушили до містка через річку. Дід знову аж підстрибнув від радості і побіг на вулицю, аби не пропустити жодної цікавинки.
Коли після невеликих роздумів перший панцерник рушив через річку, дерев’яний місток не витримав маси сталевого велета і його опори поволі підломилися. Во-рожий танк з двоголовою куркою на башті клюнув гар-матою вниз і став завалюватися на лівий бік, прямо у воду. Падаючи, він повільно перевернувся і сокирою пішов на дно. Менш ніж за хвилину з води на кілька са-нтиметрів виглядали лише кінцівки його гусениць, які тьмяно поблискували на сонці.
Дивно, але екіпаж останньої машини не поспішив на допомогу своїм колегам, які так з води і не з’явилися. Танк постояв ще кілька хвилин, а потім якось нерішуче рушив вздовж річки, проти течії. Через кілька десятків метрів він повернув на дев’яносто градусів і почав спробу форсувати її вбрід. Коли на поверхні води зали-шилася одна башта з гарматою, машина уповільнила хід і напружилася, а потім і зовсім зупинилася. Нама-гання руху в зворотному напрямку позитивних резуль-татів не дали. Навпаки, панцерник став неспішно осіда-ти і, коли на поверхні лишилася третина башти, двигун таки заглух. Десанту нічого не лишалося, як покинути броню і самотужки добиратись до протилежного бере-га. За ними поспішив і екіпаж, що з’явився з відкритих верхніх люків.
Уцілілі рештки живої сили ворожого бронетанко-вого підрозділу чисельністю у сім чоловік, лякливо озираючись на відкриті кришки люків та кінець ствола танкової гармати, які ще стирчали із води, але неквап-ливо продовжували занурюватися до володінь скіфсь-кого річкового бога Борисфена, не гаючи часу, попря-мували в сторону лісу, який щільно оточував село з трьох боків.
«Ну, це ненадовго!» – весело посміхнувся дід Мико-ла. Він забіг до хати, зняв з гачка свого перевіреного часом дробовика та патронташ з набоями, які висіли на сволоку, в кутку під стелею, і пішов збирати мисливську бригаду місцевих ветеранів, оскільки сільські хлопці та чоловіки уже тиждень як допомагали тримати фронт на околицях Чернігова.
09.03.2022

2. Штурмова «сотка»

Закінчивши епопею з панцерниками орків, дід Ми-кола подався по сусідніх хуторах збирати свою мислив-ську бригаду. До кого зайшов особисто, кому зателефо-нував. Уже надвечір до його хатини завітало шестеро бравих козаків ще досить працездатного віку. Кожен був укомплектований берданкою, крісом, карабіном чи трьохлінійкою часів Другої, а то і Першої, світової вій-ни. Внаслідок нетривалої наради залишенці із навко-лишніх малолюдних поселень прийняли одностайне рішення про об’єднання у партизанський загін. Його командиром, також одноголосно, було обрано старшо-го за віком Миколу, а заступником – молодшого від нього на кілька місяців його друга, Левка. Останній жа-ртівливо називав Миколу верховним головнокоманду-вачем лісового товариства, а себе – начальником його генерального штабу.
– Вийшло майже відділення стрілецького взводу, – посміхнувся Левко перед тим, як розходитися по домі-вках.
– Ет, нам би ще коней з десяток… – посміхнувся Ми-кола. – Ми б організували ескадрон лісовиків летючих і тоді у окрузі лише підкови мерхотіли б.
– Згадала баба, як дівкою була… – кинув глузливо Омелько. – Серед нас лише у Тараса конячина, та і тій уже за добрий десяток…
– То сідлайте корів, – знайшовся останній. – А дехто може і бичка під сідло поставити, – уже відверто глузу-ючи, Тарас хитро подивився на Миколу.
– Гаразд, пожартували і доста. Давайте по домівках. Всім бути на зв’язку цілодобово! – рішуче підсумував командир.

Підстаркуваті лісові лицарі новоствореного парти-занського загону прямо з наступного дня заходилися активно вести розвідку. Не привертаючи до себе особ-ливої уваги загарбників, з огляду на досить статечний вік, фіксували кількість і напрямки пересування озбро-єння, військової техніки та живої сили ворога. Про нас-лідки спостережень командир по такому ж за віком, як і сам, телефону регулярно доповідав своєму старшому онукові, що служив у лавах ЗСУ і уже на цілу голову об-скакав діда у посаді та військовому званні.
Першим відчутним доробком партизанського заго-ну стало знищення будівлі школи в одному із сіл сусід-нього району. Там, за інформацією лісовиків, розмісти-лося до роти спецпризначенців, а на подвір’ї – з десяток одиниць бронетехніки та паливозаправник. Вдосвіта, коли ще загарбники солодко спали, їм несподівано і прилетіли гостинці від української артилерії. Старень-ка восьмирічка, в стінах якої отримало освіту не одне покоління мирних полісян із навколишніх сіл, стала тимчасовою братською могилою майже для сотні мос-ковських поневолювачів.
Невдовзі після закінчення обстрілу дід Микола з двома своїми «однополчанами», прихвативши з собою мисливську зброю і ризикуючи життями, навідалися на територію зруйнованої школи. Доки поодинокі мос-ковські недобитки приходили до тями, зализуючи рани у навколишньому лісі, вони підібрали на згарищі кіль-ка десятків ручних гранат, чотири справні автомати і навіть ручний гранатомет та кілька пострілів до нього. Ці трофеї дуже потішили старих вояків.
Через тиждень, реалізуючи інформацію лісового загону, підрозділи ЗСУ працювали по скупченню воро-жої техніки і живої сили уже в іншому селі. Але дід Ми-кола не був би самим собою, якби особисто не контро-лював той процес. Коли українська артилерія розпоча-ла обстріл, він з Левком потаємними стежками, через болото і густий ліс, обережно дісталися околиці села і сховалися в ущелині гранітної скелі, що всією своєю де-сятиметровою висотою схилилася над невеликим поті-чком. Лише артобстріл скінчився, а у хід пішла стріле-цька зброя, лісовики вирішили і собі дещо просунутись углиб населеного пункту. Тим паче, що вони уже були озброєні автоматами і ручними гранатами.
Неподалік, на краю присілка, вони несподівано по-мітили стару жінку. Та сиділа під хатою на лавці і, не звертаючи уваги на досить інтенсивний бій, звуки яко-го долинали з іншого боку села, гладила кота, що зруч-но вмостився у неї на колінах.
– Чи вона глуха… – здивувався Микола, коли кілька куль просвистіли неподалік.
– Можливо, – лаконічно висловив припущення Лев-ко, який пересувався дещо позаду, прикриваючи ко-мандира з флангу.
– Тобі що, жити надоїло, – майже у вухо старої за-кричав дід Микола, коли короткими перебіжками діс-тався крайньої хижі. – Ану мерщій до погреба!
– Та куди там! Усе забито… – сумно відповіла стара. – І не треба так репетувати, я все добре чую, – уже сер-дито додала вона.
– Невже діти з онуками з міста повернулися? – дещо здивовано, але уже тихіше, запитав він.
– Якби то, – сумливо усміхнулася баба. – «Асва-бадітєлі» поховалися, коли наші хлопці дали їм прику-рити!
– І скільки їх там? – лукава посмішка ледь визирну-ла з-під командирських вусів.
– Точно не знаю. Десь троє-четверо, бо більше у мій погріб не влізе. Там усе полицями з консервацією за-ставлено.
– Ех, жаль такого добра… – знімаючи з ременя руч-ну гранату, сумно похитав головою Микола. – Ану, візь-ми на приціл двері погрібника, – неголосно звернувся він до Левка, що уже підкрався тихо ззаду.
Той мовчки зняв трофейного «калаша» із запобіж-ника і зайняв позицію за дебелим сухим дубовим стов-буром, що в якості опори підтримував кут даху старої хатини. В цей час баба щось пригадала і помахала Ми-колі скоцюрбленою рукою.
– Постій, соколе! От уже, зовсім стара. Геть забула… – бідкалася вона, не зводячи очей з його мозолистих рук, що тримали «лимонку». – Там позаду погрібника стримить вентиляційна труба. Вона веде прямо до пог-реба. Ти тільки тихенько «грибок» зніми, він легко по-дається.
– А труба з якого матеріалу, металева чи азбоцеме-нтна? – уточнив командир.
– Та яке там… – махнула рукою стара. – Звичайна, пластикова. Минулого року онук на ровері з міста завіз, бо металева зовсім згнила. Але ж він, бісів син, полінив-ся завести її до погреба збоку, як годиться. На швидку руку пробурив у стелі дірку, увіткнув сторчака шмат голої труби, заляпав зверху цементним розчином і все… Ледве потім допросилася, аби «грибок» зверху поклав, а то дощ прямо всередину періщив.
– Товста? – спитав Микола.
– Хто? – здивовано відповіла питанням на запитан-ня баба і краєм ока глипнула на себе.
– Труба, – посміхнувся той.
– Отака, – баба склала півколами покручені часом і важкою працею пальці обох рук таким чином, що крізь отвір легко міг прослизнути людський кулак середніх розмірів. – Онук говорив «сотка». Так і сказав перед від’їздом: «Нумо, бабуню, за «сотку» по «соточці»!
– Значить все повинно вийти добре, – мовив собі під ніс Микола і вже було направився в обхід погрібни-ка.
– Постривай, – знову зупинила його стара. – Забула ще тобі сказати, парубче. Я на ніч вентиляційну трубу знизу до цього часу ганчіркою затикаю, аби мороз у по-гріб не заліз. А сьогодні, через оцю халепу, ще не встиг-ла витягти ту затичку…
– Ось тобі й на… – легко ляснув себе вільною рукою по стегну Микола. – Велика ганчірка?
– Та ні, – закліпала очима баба. – У мене уже сили не вистачає носитися з великою. Я її так, скраєчку.
– Наскільки труба виступає зі стелі донизу? – знову поцікавився Микола.
– Сантиметрів на п’ятнадцять-двадцять, – напру-жуючи пам’ять, повільно видавила з себе стара, очеви-дно побоюючись помилитися. – Мені майже на рівні очей, а головою до стелі я не дістаю сантиметрів п’ять-десять…
– Гаразд, повинно вистачити, – знову про себе бур-кнув Микола і, показавши жестами руки Левкові бути напоготові, обережно рушив у обхід бабиного культо-вого холодильника часів минулого тисячоліття.
Колись давно, ще при комуністах, він служив у мі-нометному підрозділі мотострілецького полку, але і дотепер добре пам’ятав основні закони мінометної справи. В цьому випадку труба – той же міномет. Як би сильно баба не заткнула її знизу, жодна ганчірка не зможе конкурувати з мінометною плитою, навіть якщо граната вибухне вище рівня перекриття. Дорогою, про всяк випадок, він зняв із паска ще одну «лимонку». В будь-якому разі перша звільнить шлях, а друга завер-шить розпочату справу, – розмірковував Микола на хо-ду.
Обережно підібравшись до «грибка», що на добрий метр височів над погрібником, старий месник акуратно зняв його. Легко подався, мабуть ганчірка сидить не туго і тепле повітря з погреба не дало ранішньому мо-розцеві прихватити кріплення шляпки до труби, – по-думав він. Вирвавши чеку з першої «репанки», так воя-ки УПА називали оборонну гранату Ф-1, дід ніжно опу-стив її у трубу, ніби до ствола свого гранатомета кілька десятків років тому, а сам хутко упав на землю, під стіну погрібника. Почувши через кілька секунд зсередини глухий вибух, він миттю підхопився на ноги, вирвав че-ку з другої гранати і уже не так лагідно опустив її у майже непошкоджену зверху трубу, а сам поспішив до входу, по дорозі знімаючи автомат із запобіжника.
– Операція-дерашизація пройшла успішно! – не без помітного задоволення вигукнув «начальник генера-льного штабу». Він уже спокійно йшов із автоматом на-перевіс назустріч «верховному» од хижі старої. – Всере-дині жодних ознак присутності живих істот, – Левко не зміг надалі утримувати хитрувату посмішку, яка весня-ним сонцем осяяла покрите густою павутиною дрібних зморшок його обвітрене роками і не зовсім легким життям обличчя.
– Досвід не проп’єш, – в унісон підтримав його ко-мандир.
Другим вибухом двері погрібника з петель зірвало остаточно і зі щілини, що утворилася таким чином, ва-лив густий сизий дим. Через кілька хвилин, коли він дещо розвіявся, Левко обережно прослизнув до погре-ба і невдовзі повернувся з трьома спорядженими «ка-лашами», що мали незначні сліди подряпин.
– Можна викликати похоронну команду. Всі три – двохсоті. Там ще «броники» і півтора десятки магази-нів з набоями треба забрати, – задоволено посміхнувся він товаришеві. – А вашим закруткам теж труба, – кинув він бабі, яка обережно визирала із-за своєї хатини.
– Та ви лише допоможіть вибити отих харцизяків із нашої землі. Після перемоги я накручу стільки консер-вації, що вистачить не на один партизанський загін! – теж заясніла беззубою посмішкою стара. Сльози радос-ті і болю текли по її зритому нелегкими роками облич-чю.
– Обов’язково виб’ємо загарбників упень і звільни-мо нашу рідну українську землю до останнього санти-метра, – лагідно сказав на прощання Микола і, забрав-ши «броники» мертвих окупантів разом із уже непотрі-бними їм набоями, поспішив за Левком до лісу.
22.07.2022

3. Близнюки

В одному далекому селі, десь на півдні України, ме-шкала невелика сім’я: мама, тато і два сини-близнюки. Малюків звали Андрійко та Олексійко. Брати дуже лю-били своїх батьків і один одного.
Жили вони на околиці села, в покинутій хатині, яку татко так-сяк підремонтував, коли кілька років тому через фінансову скруту сім’я була вимушена залишити місто. Довелося продати квартиру, аби погасити борги за лікування матусі, а решта вирученої суми пішла на ремонт невеликої занедбаної сільської будівлі.
Але сім’я жила дружно. Татко продовжував працю-вати в місті шофером, оскільки іншої роботи не було. Здоров’я матінки поступово поліпшувалося і вона вже потихеньку поралася по господарству. Воно складалося із кози Зойки, придбаної невдовзі по приїзду у самітно-го дідуся, що вікував недалеко у такій же старій хижі, а також приблудних пса Барбоса та кота Матроса.
Барбос і Матрос пристали до дому майже разом. Пе-ршим з’явився кіт, коли матуся увечері пішла доїти Зойку. Він нечутно підійшов з боку хвіртки і лагідно тернувся об ногу молодої жінки, майже обвивши її сво-їм довгим і м’яким хвостом. Коли хлопці побачили не-сподіваного приблуду, що забіг за матінкою до хати, їх радості не було меж. Довелося ділити вечірній удій уже на трьох. Хоча приблуді дісталося все-таки менше, але він радів і тому. Швидко впоравшись зі своєю часткою і піднявши трубою пухнатого хвоста, він гордо походжав по кімнаті, голосно наповнюючи її задоволеним котя-чим муркотінням. Складалося таке враження, що само-впевнений котисько уже давно був господарем цього затишного помешкання. У всякому разі питання вид-ворення нахаби з хати ніким навіть не порушувалось і з мовчазної згоди батьків, при повній підтримці дітей, родина поповнилася ще однією живою душею.
А наступного ранку, коли матуся вийшла на под-вір’я доїти козу, біля повітки її уже зустрічав середніх розмірів рудий кудлатий пес. Він стояв, радісно пома-хуючи таким же волохатим хвостом, і довірливо дивив-ся жінці прямо в очі. З його роззяпленого рота звисав великий рожевий язицюра.
– А це що за гості? – тільки і встигла промовити го-сподиня, як за спиною почулися ще сонні голоси мале-чі.
– Ой, який симпатичний собачка! – захоплено скрикнув Андрійко і, навіть не давши мамі опам’ятатись, підбіг до непроханого гостя, намагаю-чись його погладити.
– А звідки він тут узявся? – запитав Олексійко, на-ходу продираючи заспані очі, і теж потягнувся рукою до незнайомого пса, який продовжував радісно метеля-ти хвостом.
– Мабуть розшукує свого друга, – жартівливо обіз-вався з порога батько і кивнув на кота, що терся йому об ноги.
– Так ніякого молока не напасешся, – удавано суво-ро промовила мама і пішла до повітки доїти Зойку, а та-то поспішив на трасу, аби їхати до міста на роботу.
Цілий день хлоп’ята по черзі захоплено гралися з обома приблудами, а вранішню молочну пайку довело-ся ділити вже на чотирьох. Увечері вся родина зібра-лась на нараду. Потрібно було терміново вирішувати, що робити з несподіваними гостями. Хлопці, які за день вже встигли їх полюбити, одноголосно пропонували прийняти кота та собаку до складу сім’ї. Тато не запе-речував проти такої пропозиції, хоча і не висловлював великого захоплення, розуміючи, що це важка ноша для їх родинного бюджету. Лише мама з тих же мірку-вань була проти.
В процесі колективного обговорення з’ясувалося, що діти вже навіть імена приблудам дали. Пса Андрій назвав Барбосом, оскільки той любив бешкетувати, ле-генько хапаючи хлопців то за руки, то та ноги. А Олек-сій, зважаючи на світло-сірі смужки на шубі кота, нарік того Матросом.
– Доведеться голосувати, – посміхнувся тато, коли сторони так і не дійшли одностайності.
Рішення було прогнозованим. Два голоси «за», один «проти», при одному «утримався». До того ж ма-мине «ну, гаразд» за наслідками голосування можна було умовно зарахувати теж до графи «утрималися».
Та що не говори, а цю, не надто багату на смаколи-ки, вечерю сім’я вимушена була ділити не на чотирьох, а уже на шість ротів.
– Не все в житті людини вимірюється рівнем мате-ріальних статків, – сказав потім якось задумливо чоло-вік дружині, дивлячись як їх діти захоплено бавляться на подвір’ї з Барбосом та Матросом.
– Так, я повністю з тобою згодна, – тихо промовила жінка і ніжно пригорнулася до широких грудей госпо-даря.

Одного осіннього вечора, коли діти вже спали, тато привіз додому два невеличкі саджанці дуба.
– Їздив по роботі до сусідньої області. По дорозі, бі-ля лісосмуги, зупинився перекусити. Уже зібрався їха-ти, а тут бачу – під кремезним дубом причаїлися ці два молоді дубочки. Ну вилиті наші хлоп’ята! Думаю, не скоро вам доведеться посунути старого велета, а потім взяв з кузова лопату і викопав їх, адже у нас біля двору ні деревця. Посадимо завтра разом, – посміхнувся він до дружини.
– Так, хлопці завтра радітимуть. І пам’ять добра бу-де, і тінь у спеку не завадить, – відповіла вона чоловіко-ві такою ж щирою усмішкою.
Наступного дня була неділя. Прямо після сніданку, вся родина подалася за двір садити дерева. Андрій з мамою стали копати ямку зліва від воріт, а Олексій з та-тком – праворуч. Матрос із Барбосом радо бігали поряд, а останній навіть пробував допомагати, вправно вигрі-баючи камінці із лунки у Андрія.
– Обережно! – покрикував той на рудого. – А то лапу пораню.
Хлопці, незважаючи на малолітній вік, завзято пра-цювали лопатами, але Олексій з татом впорались рані-ше. Мабуть далася взнаки ведмежа допомога Барбоса. Коли вони запропонували мамі з Андрійком підсобити, останній категорично запротестував.
– Ні, ми самі, – безапеляційно заявив він, вперто на-лягаючи на ще завеликого для нього рискаля, а мама тільки посміхалася, час від часу вибираючи шуфлею свіжий ґрунт з невеликої ямки.
Батько теж доброзичливо усміхнувся і, взявши з са-раю два великі будівельні відра, пішов до копанки, що знаходилась неподалік за селом, в глибині ізвору. Оле-ксійко, прихопивши маленьке відерце, і собі поспішив за ним слідом. Коли обоє повернулися з водою, Андрій-ко з мамою уже завершили роботу і всі разом щедро по-лили свіжозрихлену землю, яку тато попередньо сфор-мував у лунки. Отак кожен із близнюків посадив своє перше в житті дерево.

Час від часу хлопці поливали свої дубочки, стежили, аби Зойка, не дай бог, не обгризла їх ще маленькі гіло-чки. До морозів обидва деревця встигли пустити в кам’янисту землю досить цупке коріння. Та коли помі-рна зима уже добігала свого кінця і, здавалося, ніщо не віщувало біди, сталася подія, яка круто змінила життя усіх мешканців цієї хатинки на околиці невеликого південного села.
Рано-ранці, 24 лютого 2022 року, раптом всі проки-нулися від моторошних вибухів, що долинали з боку міста. Якась невідома сила безжально трусила землю, час від часу дзеленькали чайні ложечки хлопців, зали-шені ними на столі прямо у філіжанках. Батько миттєво вискочив на вулицю, а повернувшись через деякий час, сумно промовив: «Війна… Московія бомбардує військо-вий аеродром».
Мама присіла на край ліжка і тихо заплакала. Ще сонні хлоп’ята, обнявши одне одного, сиділи мовчки в самому куті і розгублено позирали то на неньку, то на татка. Матрос складав їм компанію, а Барбос злякано забився аж під ліжко.
– Таки насмілилися, виродки! – з металевими нот-ками у голосі знову промовив тато і, заспокоюючи дру-жину, обняв її за плечі. – Мені терміново треба дістати-ся міста. Піду до військомату, – підсумував він коротко, як офіцер запасу, і став збиратися в дорогу.
Через пів години інтенсивних зборів чоловік ще раз обняв дружину, по черзі поцілував синів і, схопивши наплічника з найнеобхіднішими речами та документа-ми, розтанув за дверима. «Бережіть одне одного», – на прощання тепло долинув його рішучий голос.

Подальші події розвивалися стрімко. Видно було, як зі сходу дорогою, в сторону обласного центру, руха-лись колони цивільних авто, різного роду спецмашин, військової техніки.
– Що ж вони роблять? На кого вони нас покидають? – бідкалась матуся.
Хлопці з сумом дивились їй в очі і не знали, що ка-зати, чим допомогти. Її пригнічений настрій передався не лише дітям, а і Барбосу з Матросом. Кіт виліз на го-рище і причаївся десь на бантині, а собака облюбував собі місце в сараї, поряд із Зойкою.
Надвечір зателефонував тато і повідомив, що його зарахували командиром одного з підрозділів територі-альної оборони міста, що найближчим часом він нама-гатиметься їх забрати і евакуювати на захід країни, але це малоймовірно.
Наступного дня хлопці у вікно побачили колону ворожих танків та іншої військової техніки, яка руха-лась дорогою в напрямку міста. Через кілька годин звідти стали долинати звуки інтенсивних вибухів, які то затихали, то знову наростали.
Татко більше не телефонував, але через кілька днів до мами подзвонили. Незнайомий чоловічий голос по-відомив, що їх тяжкопораненого батька відправили на південь, в госпіталь іншого обласного центру.
Потяглися сірі, похмурі дні окупації. Малолюдне і в кращі часи село – ніби вимерло. Переважна більшість його мешканців, похапавши щось із найнеобхіднішого, устигли податися на захід. Не додавала радощів навіть весна. Мабуть налякана війною, вона теж запізнилась на кілька тижнів. Хлопці пасли козу, допомагали матусі по господарству. Невдовзі спільними зусиллями стали потихеньку садити город. Матінка не раз із сумом гово-рила, що цей клапоть землі та Зойка – то все, на що во-ни можуть розраховувати, їх двоєдина надія. А ще вона стала багато молитися і долучала до цього хлопців. Мо-лилися за батька, за Україну, за всіх захисників, проси-ли їм божого захисту і перемоги.
Московські загарбники в селі практично не з’являлися. Одного весняного дня, коли хлоп’ята гра-лися з Барбосом і Матросом на подвір’ї, напроти їх ха-тини зупинився великий невідомий автомобіль. Такого малюки ще не бачили. Викрашений у темно-зелений колір, той металевий монстр мав аж вісім величезних коліс. З кожного боку на ньому білою фарбою було на-мальовано якийсь невідомий знак у формі «Z». Хоча брати вже знали всю абетку, але такої літери там не бу-ло.
– Ей, пацани, мужчіни в сєлє єсть? – не зовсім зрозу-мілою дітям мовою владно запитав чужий чоловік у військовій формі, висунувши круглу червону пику із верхнього люка.
Про всяк випадок близнюки мовчки похитали го-ловами з боку в бік і монстр, заревівши хижим звіром, рвонув у напрямку центру села. Більше їх ніхто не тур-бував, окрім вибухів з боку міста та якихось довгих ба-лонів сірого кольору, з вентилятором і невеликими крильцями, що інколи майже беззвучно пролітали не-високо над їх хатою у бік обласного центру. Пізніше зі слів старших їм стало відомо, що то були крилаті раке-ти, які від «дружнього» московського народу несли смерть усьому живому, руйнуючи дитячі садочки, шко-ли, лікарні, цивільні фабрики і заводи їх рідного міста корабелів.
В проміжках між випасанням кози та роботою на городі Олексійко брав своє маленьке відерце і чи не щодня бігав до копанки за водою, якою щедро поливав свій дубок. Спочатку з ним ходив і Андрійко, але потім перестав. Коли його брат хапав відеречко і спішив по воду, той сідав на лавицю, біля воріт, і щось тихенько говорив сам із собою, час від часу поглядаючи на небо.
– Що ти робиш? – якось запитав його Олексій.
– Молюсь, – спокійно відповів йому Андрійко.
– Про що? – здивувався брат. – Ми ж разом з мамою молимося кожного дня, вранці і увечері.
– Щоб ішов дощ і мій дубок прийнявся та виріс ве-ликий-превеликий, – серйозно продовжував той.
– То ти гадаєш, що цього досить? – посміхнувся Олексійко і, не чекаючи відповіді брата, побіг до ізвору за водою, аби власноруч напоїти свого підопічного.
Поступово спливали дні. Час від часу було чутно вибухи з різних боків, але в селі панувала тиша. У обід-ню пору сонце забиралося вгору все вище й вище і на кінець квітня температура повітря часто сягала три-дцяти градусів. Андрійко продовжував чемно молити-ся, а Олексійко – наполегливо носити воду з криниці і поливати свого дубка. Тепер він робив це майже що-денно.
Хоча деревце Андрія також прийнялось і його не-величка крона вкрилася зеленим листячком, але дубок Олексія помітно випереджав його в об’ємі зелені, а го-ловне – на ньому стали рости нові гілочки, які суттєво збільшували крону порівняно з сусідом.
Весна видалась сухою, дощів практично не було. За три місяці – кілька, та й то невеличкі. Незважаючи на це, деревце Олексійка почувалося досить комфортно. Його крона збільшилася в кілька разів, помітно потов-щав стовбур. Натомість дубок Андрія практично зупи-нився в рості, а згодом став поступово в’янути. Молитви його господаря не приносили бажаних наслідків.
До осені деревце не дотягло. Якось на початку сер-пня брати вийшли за ворота і Олексійко скрикнув: «Ой, дивись, Андрійку, твій дубок зовсім засох!»
– Так, – сумно відповів той. – Мабуть я не досить чемно молився.
– А може причина не в тому і все набагато прості-ше? – посміхнувся брат і красномовно подивився на свого друга, що продовжував зеленіти, незважаючи на майже сорокаградусну спеку, та бадьоро шелестіти на вітрі соковитим листям.
– Мабуть ти правий, – невесело погодився Андрійко і теж подивився на деревце брата, що вже кидало помі-тну тінь на спраглу південну землю. – Можна я буду ра-зом з тобою ходити до криниці по воду і допомагати тобі поливати дубок? Коли з часом на ньому поспіють жолуді, я посаджу одного з них в лунку і вирощу його сина.
– Гаразд, домовились! – посміхнувся Олексій і брати міцно обнялися.

Від тієї розмови минуло немало часу. Брати разом ходили по воду і щедро напували уже спільного зелено-го друга, який значно випередив їх у зрості. Та одного разу, коли після виснажливого трудового дня вони від-почивали під кроною дерева, дослухаючись до вибухів снарядів української армії, що гнала лютого ворога геть з рідної землі, на дорозі ледь-ледь завиднів силует людини. Чоловік помітно накульгував і повільно рухав-ся в їх сторону. Чимось знайомим віяло від його стату-ри, але солідна відстань не давала можливості визна-читись, чим саме.
– Дивись, якийсь інвалід повертається з фронту, – промовив згодом Андрій.
Брат повернув голову у бік незнайомця і також став пильно вдивлятися в силует, який поступово наближа-вся.
– Так це ж… – раптом вирвалось у нього і, миттю пі-дхопившись на молоді ноги, Олексій босоніж стрілою помчав у напрямку чоловіка.
– Мамо – тато! – щосили закричав Андрій і ніби та блискавиця, скочивши з лавиці, полетів слідом за бра-том.
20, 21.07.2022

Джура

Увечері малий Юрасик за звичкою пішов спати до повітки. Він полюбляв запах складеного там свіжого сіна, вечірні концерти цвіркунів і ранні переспіви око-лишніх півнів, що долинали крізь ранковий сон. А ще йому подобалося до пізньої ночі дивитися на зоряне небо і рахувати яскраві зорини, які час від часу падали у траву далеко за річкою. Він годинами міг мріяти про те, як підросте і помандрує аж до самого лісу, що ледь виднівся під небокраєм, та назбирає ціле відро тих бли-скіток, якими потім прикрасить новорічну ялинку для своїх молодших сестричок. Домашні уже звикли до йо-го уподобань і не намагалися цьому противитися, зна-ючи упертий характер хлопця, який малому дістався від прадіда – діда Пилипа.

А прадід Юрася був грізним козарлюгою. Ще замо-лоду він утік від пана на Запорозьку січ і повернувся тільки через кілька десятків років, коли йому уже стало бракнути сили одним ударом грізної шаблюки під час бою стинати по дві, а то й три, бусурманські голови. Не гірше він володів і пістолем. Очевидці розповідали, що в молоді літа дідо міг влучити у кинуті вгору мідяки ра-зів по десять поспіль.
Та й сама козацька шаблюка була дійсно славною. Юрась своїми очима бачив її під сволоком кузні, коли на минулий Великдень разом із батьком ходив у гості до діда Пилипа. Тоді йому навіть удалося потримати у власних руках ту грізну зброю. Ну, як потримати… Ско-ріше потриматися за масивне, відшліфоване майже до блиску, руків‘я та доторкнутися пальцем до рясно по-щербленого, але ще вельми гострого, леза клинка.
Дід тоді, випивши з батьком по добрій чарці горіл-ки та закусивши поділеною навпіл крашанкою, уперше зняв ту дивовижну зброю зі сволока, де вона була при-лаштована на двох масивних ухналях, і витяг із поме-режених вправною рукою майстра піхов. Очі старого якось блиснули, заграли ледь помітними яскравими іскорками, а з-під його пишних вусів на мить сяйнула молодецька усмішка. Ту дивину він поклав на довжеле-зну лаву, прямо перед Юрасем, а коли малий, потрима-вши шаблю за руків‘я, хотів було попробувати на дотик і лезо – суворо, але з якимось теплом у голосі, сказав: «Обережно, внучку, не поріж пальці!»
Селом ходили уперті чутки, що до того, як поверну-тися додому і стати ковалем, дід Пилип був не просто січовиком, а справжнім козаком-характерником. Одно-сельці говорили, що відповідними знаннями і навичка-ми за Дніпровими порогами йому довелося опановува-ти протягом довгих двох десятків років, а потім ще сті-льки ж часу поглиблювати та шліфувати їх в далеких походах і боях з різними бусурманами.
Зимовими вечорами в дідовій кузні довго горів ка-ганець, а згодом увагу односельчан почали привертати якісь кремезні постаті, що час від часу навідувалися до нього після заходу сонця. Раніше тих незнайомців ніхто поблизу не бачив. Невдовзі люди стали помічати, що в кузні дивно пахне якимись травами, сіркою і навіть по-рохом.
– Та то звичайний чебрець із ромашкою, нюхальна сіль чи зілля від болю в попереку або суглобах, – залеж-но від ситуації щиро посміхався старий коваль. – Вам просто здалося чи випадково вітром занесло, – інколи говорив дід Пилип занадто прискіпливим відвідувачам свого помешкання.

Нарахувавши десять десятків падучих блискіток, а саме до стількох у свої п‘ять рочків умів лічити Юрасик, він хотів було уже засинати, але увагу малюка привер-нуло підозріле гавкання сусідського Рябка. Той щосили рвався з ланцюга в сторону городу. Зіп‘явшись на ноги, хлопчина щосили втупився очима у темряву, але нічого розгледіти не міг. Водночас до його чутливих вух до-линув зовсім тихий хрускіт сухої гілки. Тут же Рябка підтримав і пес діда Федора, а потім ще кілька собак ближче до сільської околиці, за якою стояла дідова ку-зня.
Щось тут не так – подумав Юрасик, намацав свого брилика, натягнув його на русяву голівку і швидко спу-стився драбиною додолу. Хоча йому і було боязко од-ному уночі мандрувати кущами, але цікавість переси-лила страх. До того ж хлопчик орієнтувався у навколи-шніх заростах не гірше, ніж удень. Та й сільські собаки на нього не звертали уваги, бо уже знали малого пас-тушка навіть по запаху.
Собачий лемент поступово утихнув. Запанувала та-ка тиша, що стало чути голос пса із сусіднього хутора. Пройшовши поза городами аж до околиці і не помітив-ши нічого підозрілого, хлоп‘як уже було хотів поверта-ти додому. Він ще раз поглянув здалеку на дідову куз-ню, обриси якої чорніли на фоні зоряного неба, але ра-птом у темряві наступив на колючку і поранив босу но-гу. Кожен подальший крок завдавав малому нестерпно-го болю. Шпичка застряла прямо посеред підошви лівої ноги хлопця і той сів на землю та спробував витягти її зубами.
Раптом Юрась звернув увагу на те, що двері кузні відчинилися і в світлі каганця промайнула висока пос-тать дебелого незнайомця в плащі, з-під якого визира-ло щось схоже на велику палицю. Забувши про шпича-ка, він напружив свій зір із такою силою, що у відкри-тий рот могла б улетіти величезна муха, якби це було удень, та ще й не одна. Чоловік тінню прослизнув усе-редину і двері за ним тихо зачинилися.
Доки Юрасик розмірковував про те, хто б це міг бу-ти і які справи мав незнайомець до його діда о цій піз-ній порі, в кількох метрах від нього, в напрямку кузні, потайки пройшов ще один кремезний чолов‘яга у по-рохівнику з накинутою на голову відлогою. Чужак не помітив малого лише тому, що той сидів з протилежно-го боку куща.
Оце тобі й на! – ледве не вирвалось у Юрася, коли він побачив щось схоже на дідову шаблюку, яка визи-рала з-під поли накидки незнайомця. Але цікавість знову подолала страх і він, забувши про колючку, поп-рямував назирці за невідомим. Коли до кузні лишалося кілька десятків метрів, хлоп‘як зупинився біля край-нього куща, не бажаючи бути поміченим. Тепер він уже впізнав свого діда, який відчинив чоловікові після умо-вного перестуку в масивні двері кузні.
Цікаво, що ж вони там роблять, – роїлися думки в дитячій голові. Не зібралися ж вони уночі клепати зброю. Та і характерних звуків дідового молотка не чу-ти. Але несподівано увагу Юрасика прикував ще один чолов‘яга, що підійшов до кузні з протилежного боку. Так само постукавши у двері, той не став заходити все-редину, оскільки дід сам вийшов йому назустріч із яки-мось довгим предметом у руках. За ним показались два інші незнайомці і всі разом вони пішли у напрямку річ-ки.
Юрась добре знав ці місця, бо уже кілька місяців тут самотужки пас своїх та сусідських кіз, допомагаючи ба-тькам і заробляючи на якийсь кусок хліба для немале-нької сім‘ї, де він був старшою дитиною. Восени йому виповниться вже цілих шість літ! Сестри Марійка з Ок-санкою мають чотири і три відповідно, а Даринці ще немає і року.
Йдучи назирці за чоловіками, малий розмірковував, намагаючись усе-таки угадати, що ж вони збираються робити о такій пізній порі. Невже рибу вудити? Так не голими ж руками! Хоча у діда, та й інших двох, він бачив якісь палиці… Коли група сховалася поміж верболозів, Юрась став крастися ще обережніше, щоб ненароком не зіткнутись носом до носа з кимось із незнайомців. При-сутність діда в цій таємничій компанії дещо нівелювала почуття страху, але у дітвака зовсім не було упевненос-ті у тому, що старий коваль зрадіє його появі.
Таким чином, майже навпомацки, хлопчина дістав-ся поляни, що заховалася серед верболозів. Зазвичай на ній весною і на початку літа батько з дідом та прадідом косили траву на сіно, а потім він у цій місцині до самої осені пас кіз. Але те, що відкрилось очам Юрася на краю галявини, занурило його в глибокий ступор. Від неспо-діванки він просто не знав, що і робити: кричати, бігти на допомогу чи навпаки – за допомогою.
Його дід стояв у центрі галявини зі своєю шаблю-кою в правій руці. В лівій у нього теж була домаха, але дещо менших розмірів. З усіх боків старого коваля об-ступили незнайомці. Кожен з них стискав таку ж грізну зброю. Раптом вони разом, як за командою, накинулися на діда Пилипа, намагаючись нанести тому удари в різ-ні частини тіла, а він ніби вітряк у бурю замахав своїми шаблями-крилами, відбиваючи безліч смертельно-небезпечних випадів суперників. То було щось неймо-вірне. Юрась навіть поглядом не встигав прослідкувати за всіма ударами і випадами, що сипались на його діда з трьох сторін. Правда, у цьому хлопцеві допомагали іс-корки, які щедро розліталися від кожної зустрічі мета-лу з металом. Брязкіт криці то наростав, то дещо ути-хав. Це був дивовижний, кривавий танок смерті під ша-лений цокіт сталі. Нічого подібного у своєму короткому житті малюкові бачити ще не доводилося. Затамував-ши подих і міцно стиснувши дитячі кулачки, Юрась спостерігав за тим, як незнайомці зі всіх сил намагали-ся порубати діда на шмаття, а той блискавично знову і знову відбивав їхні удари. Інколи, як хтось із нападни-ків від влучного удару коваля раптом падав на землю, той сам блискавично переходив у атаку на інших. Та-ким свого діда малюк не бачив ніколи і навіть уявити не міг, що це старому ще до снаги.
Іскри, що сипалися з-під криці, сліпили йому очі, брязкіт зброї дзвонами лунав у вухах, але зрештою хло-пець став потихенько приходити до тями. Поступово до свідомості Юрасика стало доходити те, що молодим на-падникам навіть утрьох було непросто подолати його діда Пилипа.
Цей танець козацької звитяги настільки захопив малого, що він не звернув уваги на обережні кроки по-заду себе. Коли сильна рука міцно затиснула йому рота, а інша прикувала хлопчака до землі, він не зміг ні пово-рушитися, ні навіть писнути.
– Ти що тут робиш, пуцьвірінку, – на саме вухо суво-ро запитав невідомий чоловік грубим голосом, а потім, не відпускаючи рота хлопця, підхопив його іншою ру-кою і упевнено поніс до центру галявини.
Коли четверо лицарів нарешті побачили цей тан-дем, вони були здивовані не менше за малюка. Лише після наближення несподіваного ескорту майже впри-тул, занепокоєння на обличчі у коваля раптом змінило-ся посмішкою.
– Де ти зустрів мого джуру, Свириде? – не без нотки гумору в голосі запитав він у поневолювача.
– А я вже було подумав, що це таємний підси;лач, – жартівливо парирував той.
Всі вибухнули дружним сміхом, неспішно уклали шаблі у піхви і зійшлися докупи, з цікавістю роздивля-ючись спантеличеного джуру, якого Свирид уже встиг поставити на ноги прямо перед його дідом Пилипом. Один Юрась ще довго не міг вимовити жодного слова, а тільки із захопленням дивився на свого прадіда і ні-яково посміхався.

З того часу хлопчина майже щотижня почав потай-ки відвідувати майстер-класи свого прадіда, сільського коваля і козака-характерника, який готував собі дос-тойну зміну з кращих представників прилеглих повітів Січеславщини, яку згодом кляті московити стали нази-вати принизливим словосполученням «Єкатєрінос-лавская ґубєрнія», а Гетьманщину – якоюсь малоросі-єю.
До осені дід Пилип викував справжню шабельку і подарував її Юрасеві на шості роковини. Невдовзі під час одного із нічних поєдинків, у присутності чотирьох своїх учнів, він урочисто посвятив того у джури, коза-цькі зброєносці, а затим став учити правнука основним навичкам володіння різними видами холодної зброї і не тільки. Велика увага приділялася фізичній і психо-логічній підготовці. Коли Юркові виповнилось десять років, його рівень володіння зброєю мало чим поступа-вся майстерності звичайного рекрута, з яким хлопець міг би битися практично нарівні. У свої чотирнадцять підліток уже входив до десятка кращих бійців сотні, а у вісімнадцять – не в кожному полку царського чи коро-лівського війська можна було відшукати вояка, що зміг би протистояти джурі на рівних.
Справжній полковник і майбутній характерник, – посміхаючись у сиві вуса, думав старий Пилип Мишуста, з гордістю спостерігаючи за тим, як його двадцятиріч-ний правнук Юрко, вправно граючи двома грізними дома;хами, доволі легко справляється одночасно з деся-тком уже досвідчених молодих козаків, його вихован-ців. – Доки на рідній землі житимуть такі козарлюги, слава України-Руси не померкне!
30.05.2021

Пластове братство

1. Оберіг

Погожого суботнього дня Олесь сидів на лавці у Єв-ропейському сквері. Зазвичай початок жовтня на півдні України досить теплий і сьогодні погода також була вельми комфортною. Із-за кулястих хмарин час від часу пробивалися лагідні промені помітно схололого, осін-нього сонця. Перше жовте листя тихо кружляло в пові-трі, вкриваючи хідники і газони золотисто-багряним покривалом.
У хорошу погоду, доки бабуся готувала їсти та по-рядкувала в квартирі, десятилітній Олесь по кілька го-дин проводив на садовій лавці під крислатим кашта-ном. Читав книжки, слухав музику, дивився, як навколо гуляють перехожі, граються діти, на спортивному май-данчику тренуються спортсмени-аматори.
Змалечку хлопець страждав на рідкісну патологію суглобів. З часом хвороба тільки прогресувала і кілька років тому прикувала його таки до інвалідного візка. Олесеві терміново була потрібна складна і дорога опе-рація в умовах спеціалізованої закордонної клініки, але його батькам ніяк не вдавалося зібрати необхідну суму. Тому цієї весни обоє вирушили на заробітки до Європи, а він залишився вдома удвох з бабусею.
Майже кожного дня бабуся вивозила Олеся до скверу, розташованого прямо під вікнами їх багатопо-верхівки. Допомігши онуку сісти на лавку, вона зали-шала візок за її спинкою, а сама поверталася додому, аби зайнятися господарськими справами. Хоча їхня квартира і знаходилася на першому поверсі, але старе-нькій було нелегко туди-сюди качати незручну і тяжку колісницю зразка минулого тисячоліття.
Несподівано увагу Олеся привернула невелика гру-па дітлахів на чолі з молодою, симпатичною жінкою. На фоні інших відвідувачів парку ця ватага виділялась своєю злагодженістю та незвичайною формою одягу. Бачити раніше таку йому не доводилося. Хлопці були одягнені у брунатні штани, а дівчата – у такого ж ко-льору спідниці. Їх бежево-вохристі сорочки прикраша-ли якісь різнокольорові емблеми та відзнаки, а довер-шували вбрання яскраві марулові самов‘язи.
От би і мені таку форму! – раптом промайнула дум-ка у Олеся, але його очі мимоволі опустилися донизу і він сумливо подивився на свої ноги. Ось уже кілька ро-ків їх йому заміняли колеса інвалідного візка.
Тим часом група дітей в одностроях енергійно за-полонила спортивний майданчик. По команді жінки дітлахи хутко стали у дві шеренги і під її орудою поча-ли виконувати нехитрі фізичні вправи. Один, два, три – ритмічно лунав її приємний голос. Невдовзі компанія поділилася на дві команди і діти стали грати у м‘яча, якого провідниця дістала зі свого наплічника. Хлопці, котрих було менше половини, намагалися забрати у дівчат барвисту шкіряну кулю і, коли це їм удавалось, все повторювалося навпаки. Олесь із цікавістю спосте-рігав за тією жвавою грою. Очі підлітка пломеніли за-хопленням і навіть заздрістю, так йому хотілося опи-нитися серед цієї веселої юрби своїх однолітків.
У розпалі гри м‘яч випадково ковзнув по руці одно-го із гравців і стрімко відлетів убік, підкотившись пря-мо до ніг Олеся.
– Кидай мерщій його сюди! – гукнув хтось із ватаги, але хлопець лише мовчки нахилив голову. Тоді одна з дівчат підбігла до лави, підняла м‘яча і жбурнула його своїм друзям.
– Як тебе звати? – поцікавилася вона, переводячи дух.
– Олесем, – тихо відповів хлопчина.
– А мене Маринкою, – посміхнулася дівчинка. Гайда з нами грати у м‘яча, – запропонувала вона.
– Я не можу, – сумно промовив Олесь і його очі ми-моволі дещо зволожились.
– Батьки не дозволяють водитися з чужими? – поці-кавилася Маринка і знову щира посмішка осяяла її ді-воче лице з хитро примруженими очима.
– Ні, – ще більше знітився Олесь. – Просто не можу… Не можу ходити, – закінчив він, глибоко зітхнувши.
– Упав з велосипеда чи що? – не відставало допит-ливе дівча.
– Це у мене від народження… Якась рідкісна пато-логія суглобів, – неохоче зізнався хлопець, зовсім опус-тивши голову.
Він уже не бачив, як Маринка раптом метнулася до своєї компанії і стала збуджено щось розповідати дру-зям, активно жестикулюючи руками.
Як не старався Олесь опанувати собою, кілька зра-дливих сльозин все-таки бризнули з під його повік, по-котилися по блідих щоках і окропили поли демісезон-ної куртки. Він тут же дістав із внутрішньої кишені не-велику хустинку і поквапом звільнив свої очі та ніс від залишків несподіваної вологи, намагаючись це робити максимально непомітно, особливо для дітей у незвич-ній формі.
За кілька хвилин вся компанія перемістилася під розлогу крону каштана і оточила Олеся.
– Моє ім‘я Ганна, а пластуни називають мене просто Ганею, – чемно привітавшись, промовила жінка. – Ти щось чув про пластунів? – запитала привітно вона.
– Ні, – хитнув головою Олесь.
– А хочеш дізнатися? – втрутився в розмову один із хлопчаків, який назвався Максимком.
– Так, – уже впевненіше відповів Олесь.
– «Пласт» – це українська національна скаутська організація. Він був створений у Львові ще на початку минулого століття. Це сталося невдовзі після заснуван-ня у далекому 1907 році лордом Робертом Бейден-Павеллом міжнародного скаутського руху, – продовжи-ла Ганя.
– У нас багато друзів по всій країні і навіть за кор-доном, – пристала до розмови невисока дівчинка з чу-дернацькою зачіскою у вигляді трьох невеликих хвос-тиків, що стирчали у різні боки. Її руде волосся майже зливалося з осіннім листям. Та й ім‘я у пластунки ви-явилося не менш кумедним – Яся. Раніше такого імені Олесю чути не доводилося. Як він дізнався з її слів піз-ніше, це було скорочене від імені Ярослава.
– У Миколаєві також є пластуни і наш осередок вхо-дить до складу всеукраїнської організації! – з неприхо-ваною гордістю раптом заявив найменший за віком хлопчак, що назвався Михайликом.
– І чим же ви займаєтесь? – у свою чергу поцікавив-ся Олесь.
– Ой, та чим ми тільки і не займаємося! – защебета-ла висока дівчинка з довгими темними косами, яка ли-ше і чекала нагоди, щоб долучитися до бесіди. – Збира-ємося на сходини, спілкуємося, вивчаємо історію рідно-го краю і пластунського руху, ходимо на екскурсії і в походи, граємося у різні цікаві ігри, палимо ватру, ра-зом співаємо пісень… – сипала як горохом Настя, саме так звали довгокосу дівчинку.
– А що таке ватра? – здивовано вихопилося у Олеся.
– Ватра – це таке вогнище, багаття, по-місцевому костер, – нарешті приєднався до розмови і огрядний на вигляд хлопака, якого друзі називали Данилком.
Бесіда так захопила всіх, що Ганя спохватилася ли-ше після сигналу таймера свого телефону.
– А ти не хочеш завтра скласти нам компанію? Ми збираємося на Соборну площу, до фонтанів, – раптом звернулася вона до Олеся з неочікуваною пропозицією.
Від такої несподіванки той навіть розгубився і тільки збентежено дивився то на Ганю, то на дітей, то на свої ноги.
– Гаразд, – озвалася жінка, щоб якось вийти зі скру-тної ситуації, не в останній мірі спровокованої її неочі-куваним запитанням, – завтра ми підійдемо у цей же час. Порадься з дорослими і, якщо надумаєш, візьмемо тебе з собою. Правда діти?
Так! Звичайно. Оце здорово! – посипалось звідусю-ди, після чого пластуни дружно попрощалися з Олесем і організовано пішли вулицею у напрямку центру міста.
Вечірні перемовини хлопця з бабусею вилились у справжню дискусію. Спочатку вона категорично була проти. Внукові довелося довго розповідати про деталі зустрічі, про пластунів, про їх керівницю. Зрештою ба-буся дещо пом‘якшала і заявила, що завтра сама погля-не на незнайомців і вирішить, як бути далі.
Весь вечір Олесь роздумував про свою майбутню зу-стріч з новими знайомими, про подорож до фонтанів і про кумедну Ясю, яка йому сподобалася найбільше.

Наступного дня стояла тепла, безвітряна погода. Мабуть осінь наостанок вирішила побалувати містян. На небі – ні хмариночки. Яскраве осіннє сонце щедро дарувало приємне тепло. В повітрі то там, то тут пролі-тали невеликі пасма майже невагомої павутини. Наста-ла казкова пора бабиного літа. Перехожі були одягнені незвично легко. Траплялися навіть сміливці у одних лише цупких кофтинах чи баєвих сорочках.
Викотивши візок з Олесем на вулицю, бабуся зали-шилася поряд у очікуванні нових знайомців онука. Ті не примусили на себе довго чекати і рівно об одина-дцятій гамірливою юрбою, яка зовні виділялася серед перехожих, показалися із-за рогу. Підійшовши і дружно привітавшись таким незвичним для південного міста «Слава Україні!», вони щільним кільцем обступили ба-бусю з онуком. Кількахвилинні перемовини не зали-шили у старенької жодних сумнівів щодо щирості та серйозності намірів пластунів. Особливо їй сподобала-ся Ганя, яка була осереддям компанії, її рушійною си-лою. Своєю доброзичливістю та комунікабельністю во-на просто підкорила опікунку і та зі спокійним серцем відпустила внука на прогулянку з його новими друзя-ми.
Візок Олеся пластуни котили по черзі. Спочатку це були Максимко з Михайликом. Потім естафету перехо-пили Яся з Настею. Невдовзі їх змінила Маринка, якій допомагала Ганя. Весь час, діти ділилися враженнями, жартували, весело сміялися. Коли попереду показалась Соборна площа, за справу взявся міцний Данилко. По-бачивши фонтани, той разом з Олесем так прискорився, що решті дітей довелося бігти за ними.
– Обережно, Данилку! – закричала Ганя і теж пода-лася слідом.
Олесь був просто у захваті від такої швидкої їзди, від фонтанів, які бачив уперше, від його нових друзів. Емоції зашкалювали. Спілкування з пластунами захо-пило хлопця настільки, що на деякий час він навіть за-був про свій інвалідний візок. Так, непомітно для всіх, обумовлений з бабусею час закінчився і Ганя дала ко-манду про збір.
– Давайте погуляємо ще! – благально подивився на провідницю Олесь і його підтримали інші діти.
– Обов‘язково погуляємо ще, але іншого разу, – доб-розичливо і водночас досить рішуче, мовила Ганя. – Те-пер ми будемо відвідувати тебе регулярно. Правда дру-зі? – додала вона впевнено.
Так. Правда. Звичайно! – залунало звідусіль і вся ватага організовано рушила у зворотному напрямку, де у сквері на них уже з нетерпінням чекала бабуся. Поба-чивши дітей і свого внука, на обличчі якого сяяла щас-лива посмішка, вона і сама полегшено усміхнулася.
– Щиро вам дякую! – звернулася старенька до Гані та дітей. – Приходьте ще! Наступного разу я вас свіжи-ми пиріжками пригощу. З яблуками і гарбузом, – вдяч-но запрошувала вона.
Провівши, Олеся з бабусею до самого під‘їзду і за-котивши візок прямо у квартиру, пластуни весело по-чимчикували далі. На них уже чекала обласна дитяча бібліотека, де працювала Ганя і куди вони кожної неді-лі полюбляли заходити за різними цікавинками.

Такі візити стали систематичними. Пластуни, чисе-льність осередку яких за останні пів року збільшилася майже вдвічі, взяли собі за правило – не рідше двох ра-зів на місяць провідувати Олеся та його бабусю. Весною вони всі разом здійснили мандрівку до місцевого зоо-парку, який мав славу кращого у країні. І дійсно, ці спі-льні відвідини із захопливим катанням на конях, смач-ним морозивом та кумедними мавпочками додали ад-реналіну і запам‘яталися всім надовго.
А рівно через рік потому відбулася незабутня поїз-дка до Матвіївського лісу, де пластуни разом із Олесем та його бабусею збирали гриби, палили ватру, варили смачний козацький куліш, співали своїх улюблених пі-сень. Та головною подією цієї подорожі стало дещо ін-ше.
Перед поверненням додому по команді Гані плас-туни вишикувалися біля багаття в шеренгу і після за-кінчення фрагменту гімну України, який пролунав зі звичайного смартфона, провідниця урочисто оголоси-ла про прийняття Олеся у свої ряди та вручила йому справжню пластунську форму, а Яся пов‘язала на шиї хлопця новенький галстук марулового кольору.
– Це оберіг, від мене особисто. Учора увечері я зши-ла його спеціально для тебе, – прошепотіла вона ледве чутно на вухо пластуну-новобранцю.
Від тих урочистостей хлопець був просто у захваті. Йому бракувало необхідних слів, аби висловити друзям усю свою вдячність, а щаслива бабуся лише тихенько заплакала.
Та і на цьому приємні несподіванки не скінчилися. Коли відлунали привітання і радощі від прийому до братства нового члена дещо уляглися, увагу усіх при-вернув високий, стрункий чоловік у пластовій формі з нашивками вищого рангу, який несподівано з‘явився невідомо звідки. За командою Гані пластуни знову ви-шикувалися в шеренгу і та доповіла незнайомцеві про прийняття Олеся до лав «Пласту», а потім представила присутнім провідника Андрія, керівника крайового проводу.
– Радий вітати юних пластунів Миколаївщини, а Олеся також поздоровити зі вступом до нашої скаутсь-кої спільноти, – звернувся він до присутніх твердим, але доброзичливим, голосом. – Повертаючись із наради керівників південного регіону, я вирішив особисто по-спілкуватися з вами, а також повідомити важливу но-вину, – продовжував він. – Зокрема, мені приємно спові-стити, що пластунському братству всієї країни за допо-могою інших благодійних організацій та багатьох не-байдужих громадян, удалося зібрати необхідні кошти для лікування Олеся. Більш за те, за сприяння наших американських побратимів, з керівництвом спеціалізо-ваної клініки досягнуто домовленості про проведення йому в найближчий час хірургічної операції. Лікування буде здійснюватися кращими фахівцями медичного за-кладу. Я привіз відповідний сертифікат, який зараз хо-чу вручити нашому товаришеві.
У цілковитій тиші Андрій підійшов до збентежено-го Олеся, потиснув тому руку і віддав хлопцеві невели-кого кольорового аркуша цупкого паперу. Тільки через кілька секунд лісова галявина вибухнула феєрверком радісних емоцій. Прийшовши до тями від такої неспо-діваної звістки, діти стали кричати «ура», енергійно підстрибувати і веселим хороводом кружляти навколо Олеся. Обличчя хлопця прикрашала відкрита дитяча посмішка, по якій текли сльози радості, вдячності і на-дії.

– Тримайся, подумки ми всі з тобою, – міцно обняв-ши Олеся за шию і поцілувавши у щоку, щиро сказала Яся, коли за два тижні миколаївські пластуни в місько-му аеропорту проводжали хлопця за океан.
– Не турбуйся, у Києві, а потім і Чикаго, прямо біля трапа літака тебе зустрічатимуть представники кліні-ки. Все буде добре, – запевнила хлопця Ганя. – Ми ще пошпацируємо разом! – посміхнулася провідниця і всі дітлахи підтримали її дружними оплесками.
Уже сидячи в салоні біля ілюмінатора, Олесь очима, повними щасливих сліз, спостерігав, як його побрати-ми-пластуни з оглядового майданчика будівлі аерово-кзалу завзято махали йому на прощання, бажаючи щас-ливої дороги. Поміж дитячої юрби стояла і його бабуся. Сльози радості і вдячності самі собою текли у старень-кої нескінченним потоком.
Усе буде добре! – подумав Олесь, стискаючи рукою у себе на грудях кінці марулового оберега, коли шасі авіалайнера відірвалися від злітної смуги аеродрому.
02.06.2021

2. Талісман

Син сонця, що пробивався крізь мілке листя акації, упав на подушку поряд із головою Олеся, ковзнув по його лівому вуху і зупинився у хлопця прямо на пере-ніссі. Від подиху легенького вітерця, який застряг у гіллі розлогої крони і заходився пустувати зі смарагдо-вим листом дерева, промінець затремтів на обличчі пі-длітка і той поволі розплющив свої голубі очі.
Де я? – подумав він і став оглядати довкілля одним лише поглядом, оскільки всі члени його тіла ніби за-кам‘яніли. Спочатку хлопцеві навіть здалося, що якийсь злий чарівник жартома переніс його мозок у чиєсь зне-рухомлене тіло.
Він лежав на чужому ліжку. Один-однісінький у не-знайомій кімнаті. Навколо жодної живої душі. Від біло-сніжної стелі віяло чистотою і легкістю. Велике вікно ліворуч наповнювало приміщення м‘яким світлом та приємною прохолодою. Гілки акації, щедро укриті мо-лочними гронами, зазирали прямо у відчинену кватир-ку. Незважаючи на стійкий запах якихось ліків, ніжні пахощі «кашки» долинали до Олеся і нагадували йому весняні аромати рідного міста.
Поряд стояв штатив з майже порожньою крапель-ницею, прозора трубка від якої змійкою тяглася до йо-го правої руки. Силіконові шланги та дроти від невідо-мого приладу, що стояв праворуч, теж прямували до лі-жка і ховалися десь за головою, якою підліток був не в змозі навіть поворохнути.
Зненацька двері тихо відчинилися і до кімнати у білому халаті увійшла темношкіра молода жінка. В руці вона тримала якийсь невеликий згорток червоного ко-льору.
– Hello! How are you?  – звернулась вона привітно до Олеся чомусь англійською мовою і лагідна посмішка засяяла на її обличчі.
У відповідь той спромігся лише кілька разів розгу-блено кліпнути повіками. Медична сестра, а це була са-ме вона, поправила його правицю і натиснула котрусь із кнопок на пульті небаченого ним раніше апарату. Ро-звернувши згорток і повісивши на бильце ліжка неві-домо звідки взятий, але такий знайомий, маруловий самов‘яз, вона розтанула за дверима так же несподіва-но, як і з‘явилася.
Поступово пам‘ять хлопця стала відновлюватись і він почав пригадувати уривки останніх подій. Із глиби-ни всесвіту спливали епізоди його проводів друзями-пластунами у аеропорту рідного міста, зустрічі з пред-ставником американської клініки в аеровокзалі Борис-поля і пересадки на інший літак, а також карета швид-кої медичної допомоги на летовищі Чикаго, яка забра-ла його від самого трапу «Боїнга» і доправила до кліні-чного містечка… Раптом перед очима у нього з’явилося обличчя Ясі, її кумедні хвостики вогнистого кольору, яскрава ватра посеред Матвіївського лісу і маруловий самов‘яз…
Невдовзі Олесеві спомини перервав інший візит. Це був чоловік середнього віку. Такий же білий халат і йо-го упевненість та манера триматися давали підстави припустити, що це був лікар. Разом з ним до палати з течкою в руках увійшла ще зовсім юна особа, яка в по-дальшому виявилась перекладачем.
– Hello! How are you? – почув Олесь від лікаря уже знайому фразу, яку тут же українською неголосно, але досить чітко, продублювала його супутниця.
– Мої вітання! Усе гаразд… – докладаючи немалих фізичних та інтелектуальних зусиль, відповідав Олесь своєю достатньо зрозумілою англійською, мимоволі позбавляючи перекладачку її роботи.
– Мене звати доктор Прайс, – продовжував лікар. – Вчорашня операція пройшла успішно, але це тільки пе-рший крок до видужання. Знаю, ти мужній хлопчик і справжній скаут, а тому в мене є всі підстави бути з то-бою відвертим. Ти готовий до цього? – закінчив він пе-ршу частину своєї промови запитанням.
– Так, – після невеликої паузи відповів Олесь, нама-гаючись ствердно кивнути головою, але останнє йому зробити цього разу так і не вдалося.
– Через кілька тижнів на тебе чекає друга операція, яка у боротьбі з хворобою повинна стати вирішальною. Потім два-три місяці ти проведеш у реабілітаційному відділенні нашої клініки, – вів далі доктор Прайс, уваж-но спостерігаючи за реакцією пацієнта, особливо, коли увага Олеся переключалася на перекладача. – Але і це ще не все. Процес повного відновлення опорно-рухового апарату буде поступовим і займе немалий проміжок часу. Можливо це триватиме навіть кілька років. Його успіх буде залежати в першу чергу від тебе самого. Від ступеню твого бажання стати здоровим. До-ведеться заново учитися ходити, розробляти суглоби, тренувати кінцівки, нарощувати м‘язи. Тільки система-тична і наполеглива робота в цьому напрямку може стати запорукою загального успіху. Власну роботу ми зробимо якнайкраще, але дуже багато залежатиме і від тебе, юний скауте! Ти усе зрозумів? – знову запитанням закінчив свою промову хірург.
– Так, мені усе зрозуміло, пане лікарю, – уже з мен-шою напругою відповів Олесь і навіть посміхнувся. Слу-хаючи доктора Прайса, йому все-таки удалося повору-шити пальцями лівої руки, яка на той час була вільною від крапельниці.
– Якщо твої справи і надалі йтимуть за планом, то через кілька днів чекай гостей, – загадково посміхнувся у відповідь лікар і разом з перекладачкою залишив па-лату.
Дивно, хто б це міг бути, адже у нього, за виклю-ченням бідних батьків-заробітчан, навіть у близькому зарубіжжі ні родичів, ні знайомих… А тим паче у Сполу-чених штатах! – ще довго розмірковував Олесь, але так і не зміг вибудувати якоїсь конкретної версії.

За пару днів функції верхньої частини тіла хлопця відновилися майже повністю. Він став самостійно дещо підіймати тулуб, рухати головою і руками, навіть роз-почав читати подаровану пластунами у день відльоту книгу, яку завбачливо поклав до наплічника разом із Ясіним самов‘язом, що нині красувався на бильці його ліжка. Водночас загіпсованих до самого тазу ніг Олесь майже не відчував. Максимум, що йому вдавалося, це злегка поворушити кінчиками пальців правої ноги. Лі-ва і цього робити уперто не хотіла.
Якось по обіді, після завершення крапельниць і фі-зпроцедур, до палати знову завітав доктор Прайс. Оглянувши хворого і поцікавившись його самопочут-тям, лікар загадково посміхнувся і запитав, чи Олесь уже готовий до прийму гостей.
– Звичайно, – з певним хвилюванням і відвертою цікавістю промовив той. – А хто це?
– Зараз дізнаєшся, – коротко відповів лікар і з таєм-ничою усмішкою на обличчі вийшов із палати.
Олесь прямо прикипів поглядом до виходу та нете-рпеливо став чекати появи загадкового гостя. Через кілька хвилин двері повільно відчинилися і до палати увійшли троє незнайомців у скаутській формі. То був невисокого зросту і вже доволі літній чоловік із неве-ликими сивими вусами та двоє різностатевих підлітків, приблизно одного з Олесем віку. Їх захисного кольору однострої прикрашали різноманітні шеврони і значки. Голови гостей були увінчані темно-зеленими пілотка-ми, а довершували вбрання яскраво-сині галстуки. Слі-дом за трійцею увійшла вже знайома хлопцеві панна перекладачка.
Скаути дружно привіталися з Олесем, енергійно пі-днявши до чола праву руку з випрямленими пальцями, і літній чоловік, який назвався Джоном, представив йо-му своїх юних колег Моніку та Стівена. Оскільки для гостей у палаті був лише один стілець, на нього однос-тайно усадили юнку, що тримала в руках барвисту па-перову торбинку з плетеними ручками. Потім Джон ко-ротко розповів про їх місцеву скаутську організацію.
– Як твої справи, – чемно звернувся зі стандартним запитанням Стів, в голосі якого відчувалися нотки вій-ськової виправки.
– Перша операція пройшла успішно. Попереду дру-га, вирішальна, – губи у хлопця зрадливо затремтіли, але він зібрав у кулак всю волю, аби не дати собі геть розчулитися. – Все буде добре, – змусив себе посміхну-тися Олесь.
– А у нас для тебе подарунок, – поспішила на допо-могу Моніка, намагаючись якось підняти настрій хво-рому. З милою посмішкою на обличчі вона простягла хлопцеві паперову сумочку, яку весь час тримала в ру-ках. – Це від наших скаутів.
– Дякую. Що то? – дещо нерішуче узяв торбинку Олесь, але заглядати в середину не спішив. Одначе іс-корки цікавості в його очах виказували бажання зро-бити це якнайшвидше.
– Відкрий і побачиш, – грайливо відповіла Моніка.
Олесеві нічого не залишалось, як дістати зсередини невеликий предмет прямокутної форми, акуратно за-вернутий у різнокольоровий цупкий папір. Інтрига тривала. Витративши ще кілька хвилин на те, аби зняти з упаковки прозорий скоч, хлопець нарешті дістав звід-ти барвисту коробочку з крутим новеньким смартфо-ном. Від несподіванки він деякий час лежав мовчки, со-ром’язливо поглядаючи то на подарунок, то на нових знайомих.
– Це не тільки для того, щоб ти мав постійний зв‘язок з нами, але і міг зателефонувати своїм рідним чи друзям на свою батьківщину, – прийшов на виручку розгубленому пластуну уже Джон.
– Щиро вдячний! Напевно він коштує купу гро-шей… – знову ніяковіючи промовив Олесь, який отри-мав такий дорогий подарунок чи не вперше у своєму житті.
– Володій на здоров‘я і надто не переймайся! У ска-утській спільноті штату Іллінойс існує спеціальний фонд, який поповнюється не тільки завдяки благодій-ним внескам небайдужих осіб, але і зусиллям самих скаутів. Нерідко ми на платній основі виконуємо різні посильні роботи, а кошти за це надходять на відповід-ний рахунок, – продовжував Джон. – Велику фінансову допомогу фонду надають також ветерани скаутського руху, які досягли певних висот у бізнесі, а також їх діти, друзі чи просто знайомі. Якраз учора ми силами свого осередку на околиці міста висадили кілька сотень мо-лодих дерев, а на зароблені кошти придбали для тебе ось цей мобільний сюрприз.
– А як же ви дізналися за мене? – розгублено запи-тав Олесь.
– Дуже просто! – защебетала Моніка, тільки й чека-ючи свого часу. – Про тебе нам повідомило скаутське керівництво штату, а з ними спілкувався хтось із про-відників твого «Пласту».
– Разом ми велика сила! – нарешті дочекався своєї нагоди знову долучитися до розмови і Стівен. – Там, у пам‘яті телефону, уже є наші номери. Моніка постара-лася. Телефонуй у будь-який час, а ми ще тебе провіда-ємо і не раз, – весело посміхнувся він на прощання.
Після того, як двері палати зачинилися за гостями, Олесь ще довго не міг прийти до тями. Почуття радощів і вдячності переповнювали його груди. Він був звору-шений не тільки щирою увагою місцевих скаутів до своєї скромної особи, але і піклуванням українських колег-пластунів. Десь тільки за пів години по тому хло-пець нарешті розпакував смартфона і набрав номер те-лефону, який він знав напам‘ять.
– Алло. Я вас уважно слухаю, – почув невдовзі він такий знайомий і рідний голос своєї бабусі.
Потім були батьки, друзі-пластуни і, звичайно ж, Яся… Він навіть не помітив, як швидко промайнув час і у палаті виключилося світло, а це означало, що уже по-трібно було лягати спати.

Друга операція теж пройшла успішно. Олесь муж-ньо, як і личить справжньому пластуну, зносив тягар лікувального процесу і подальшої реабілітації. Зазви-чай, не рідше одного разу на тиждень хтось із місцевих скаутів відвідував підлітка. За пару місяців у нього з‘явилося багато нових друзів, а сам він настільки під-вищив рівень володіння англійською мовою, що майже перестав користуватися послугами перекладача. Вод-ночас хлопець научив американських колег не одному десяткові українських слів, а привітання «Слава Украї-ні!» – «Героям слава!» поступово стало візитівкою їх зу-стрічей. Наприкінці останнього реабілітаційного міся-ця, з дозволу лікаря, він почав пробувати самостійно підійматися на ноги, але це у хлопця ще не дуже вихо-дило.
Якось під час однієї із прогулянок парком клініки, Олесь звернув увагу на чоловіка вельми статечного ві-ку з довгою сивою бородою і таким же волоссям на го-лові. Спираючись на масивну палицю, той повільно ру-хався кленовою алеєю, вздовж якої стояли масивні де-рев‘яні лави. Ти поглянь, справжній Гендальф із фільму «Володар кілець», – майнула думка у хлопця. Несподі-вано дідо випустив свого ціпка, схопившись правою ру-кою за серце, зробив кілька непевних кроків і прихили-вся до стовбура найближчого клена. Постоявши так з пів хвилини, старий спробував було дотягтися до своєї палиці, що залишалася лежати за півтора метра на краю хідника, але те намагання успіху не мало. Мабуть йому зле, – подумав Олесь і негайно метнувся на допо-могу.
Підкотивши візком до самого краю тротуару, хло-пець вправно підхопив дідів ціпок чудернацької форми і простягнув його власнику.
– Велике спасибі! – промовив той несподівано чис-тою українською. – Ви мені дуже допомогли.
– Ви… Ви що… Ви з України? – у Олеся від здивуван-ня округлилися очі.
– Ні, я з Ірландії – спокійно відповів невідомий. – Шон Маклех, письменник, – відрекомендувався він. – А як звати тебе, щиросердний юначе?
– О… Ол… Олесем, – нарешті вимовив збентежено хлопець. – Тоді звідки ви так гарно знаєте українську мову? – далі поцікавився він, поступово опановуючи со-бою.
– О, це довга історія, юначе… Але я можу повідати тобі її, коли маєш трішки часу, – відповів задумливо Шон і поволі почвалав до найближчої лавиці, спиною відчуваючи, як візок Олеся їде слідом. – Це було так да-вно, ще напочатку минулого століття, – посміхнувся він у свої сиві, з легкою позолотою, вуса.
– Чудово, з насолодою послухаю вашу історію, оскі-льки за майже чотири місяці я уже вельми скучив за рі-дною мовою, – охоче погодився Олесь.
– Гаразд, – кинув доброзичливо старий, зручно вмощуючись на лаві. – Сам я, як і мої батьки, родом зі смарагдової країни, що зветься Ірландією і розташова-на на однойменному острові, що на півночі Європи. Можливо тобі доводилося чути про таку раніше?
– Звичайно, це мені відомо зі шкільної програми по географії, – не забарився з відповіддю Олесь. – А ще я читав, що частина ірландських земель і до цього часу залишається у складі Великої Британії під назвою «Північна Ірландія». Це щось на кшталт українського Криму у складі Росії чи окремих районів Донеччини та Луганщини в моїй країні.
– Саме так, а ще це своєрідний Нагірний Карабах у Азербайджані чи Південна Осетія та Абхазія у Грузії… – із сумом продовжив дідуган. – Але повернімося до моєї історії. Мій тато був вояком ІРА, що боролася за свобо-ду Ірландії, колонізованої Англією приблизно вісімсот років тому…
– Вибачте, а що означає абревіатура ІРА? – мимово-лі вихопилось у хлопця.
– Це Ірландська республіканська армія, яка ще з по-чатку минулого століття вела активну боротьбу з анг-лійськими поневолювачами за незалежність моєї бать-ківщини, – продовжував Шон. – Наприкінці 1914 року, у одному із запеклих боїв з урядовими військами, тато загинув. Мені тоді виповнилося лише рік, а тому я його зовсім не пам‘ятаю…
– Так скільки ж тоді вам років зараз?! – знову не втримався Олесь, поринувши з головою у вир подій столітньої давнини.
– А ти порахуй сам, – посміхнувся старий Гендальф і продовжив далі. – Твоєї мови мене навчив гувернер-українець, який до того приймав участь у Першій світо-вій війні, а у 1922 році попав до Ірландії аж із Канади. Моє зацікавлення українською пояснюється ще й тим, що згідно давніх ірландських легенд наші предки при-мандрували на Остів Долі з берегів Борисфену, так у да-внину називали ріку Дніпро, зі старої і сивої Скіфії – попередниці Київської Руси. Тепер тобі зрозуміло, звід-ки я знаю твою рідну мову? – закінчив свою коротку, але від того не менш захоплюючу, розповідь старий ір-ландець.
– Так, – посміхнувся Олесь. – А чим же ви увесь цей час займались? – поцікавився він.
– За своє довге життя я перепробував багато профе-сій. Після отримання освіти був моряком, вантажни-ком, кухарем, крамарем, продавцем пива, вуличним му-зикантом, двірником, вчителем географії, фермером, водієм велосипеда, пожежником, кондуктором, журна-лістом, газетярем, проповідником істини, помічником археолога, шукачем скарбів…
– І що, знайшли якийсь скарб? – вкотре не зміг утриматися від запитання Олесь, настільки цікавою бу-ла розповідь цього майже казкового героя.
– Так, мені поталанило. Пам‘ятаєш острів Монте-Крісто у Олександра Дюма?
– Звісно, хто ж не читав «Графа Монте-Крісто» цьо-го славетного французького письменника! – тепер уже підставно втрутився у розповідь Олесь.
– У свій час я знайшов власний острів скарбів і, на-збиравши трохи грошенят на старість років, відпочи-ваю тепер від трудів праведних, а ще займаюсь літера-турною творчістю. Англійською, мовою цих зайдів анг-ло-саксів, які досі поневолюють частину моєї країни, мені творити не личить. Тому у свій час я вирішив пи-сати вірші мовою моїх далеких предків. Крім українсь-кої для віршування використовую також ірландську мову – гелтахт. Ось така моя історія, шановний юначе, – завершив свою розповідь Шон.
Після цього випадку вони майже кожного дня зу-стрічалися в парку і по кілька годин проводили в захо-плюючих бесідах. Наслідком такого несподіваного зна-йомства стала унікальна дружба двох чоловіків, двох людських світів. Навряд чи багато хто на земній кулі може похвалитися щирими і безкорисливими стосун-ками з особою, яка має різницю у віці в ціле століття. Перед самим від‘їздом Олеся Шон ретельно занотував його анкетні дані та номер телефону, пообіцявши хло-пцеві дзвонити щомісяця.

У день від‘їзду проводжати Олеся прийшло уже кі-лька десятків нових друзів. З огляду на чисельність та-кої компанії, церемонію прощання вирішили зробити в парку клінічного містечка. З помітним хвилюванням підліток слухав теплі побажання та доброзичливі на-станови американських друзів і стурбованими очима безуспішно шукав у юрбі непосидючу Моніку.
– А чому Моніка не прийшла? – зрештою не витри-мав він і тихенько запитав у Стіва.
– Зачекай трохи. Скоро про все дізнаєшся, – таєм-ниче посміхнувся той.
Нарешті всі бажаючі висловилися і гамір дещо за-тихнув, а тому Джон підняв руку, закликаючи до зага-льної уваги.
– Яким би приємним не було спілкування з нашим українським побратимом, але воно колись все ж має за-вершитися. На превеликий жаль, процес реабілітації у Олеся протікає не так успішно, як би всім того хотілося. Наш європейський друг ще не в змозі самостійно під-нятися трапом літака, який понесе його на Батьківщи-ну, але я переконаний, що видужання уже не за горами, – звернувся до загалу Джон, розпочинаючи завершаль-ну частину зустрічі. – Тому представники скаутських організацій штату Іллінойс вирішили по-своєму впли-нути на цей процес, настільки це можливо, – продовжив він, уже безпосередньо звертаючись до хлопця. – Скаут-ська спільнота Чикаго при підтримці нашого благодій-ного фонду підготувала на добру згадку прощальний подарунок. Він неодмінно стане тобі в нагоді аж до за-вершення реабілітаційного періоду, – чоловік знову пі-дняв догори праву руку і тричі голосно луснув великим і середнім пальцями.
Мов би за помахом чарівної палички, із-за рогу ближньої будівлі з‘явилася Моніка. Вона швидко на-ближалася до гурту, сидячи в суперовому інвалідному електровізку, що був схожим на спорткар останньої моделі як за зовнішнім виглядом, так і за його вартістю. Діти розступилися і дівчина швидко дісталась Олеся.
– Це тобі від усіх нас, – вставши з крісла, звернулась вона до хлопця, мило усміхаючись. – На ньому ти легко зможеш навіть подорожувати.
Останні слова дівчини потонули в бурхливих опле-сках і веселих вигуках. Цього разу Олесь не зміг утри-матися від зрадливої сльози вдячності і дещо схилив голову, намагаючись приховати свої емоції. Коли зага-льне піднесення трохи стихло, Джон разом зі Стівом допомогли пластуну пересісти з лікарняного візка до щойно подарованого і той під шалені аплодисменти зробив почесне коло навкруг гамірливої юрби. Тоді ще ніхто не знав, що цей подарунок відіграє у подальшому житті Олеся далеко не останню роль.

Коли Олесь на своєму новому візку під‘їхав до кінця черги, що вела до стійки реєстрації пасажирів у аеропо-рту О‘Хара, він відчув ніжний дотик чиїхось рук, які за-тулили хлопцеві очі ззаду.
– Моніка, – тихо, але впевнено, промовив він.
Миттєво розвернувши свій спецболід на сто вісім-десят градусів, Олесь побачив усміхнене обличчя скау-тки. Поряд із нею стояв не менш веселий Стівен.
– Друже, ми все-таки вирішили особисто провести тебе до летовища, – лагідно промовила Моніка і лукаво зиркнула на Стіва. – А це тобі талісман, – дівчина впра-вно приколола на груди Олесевого однострою особли-ву відзнаку американських скаутів, на якій англійсь-кою було написано «За мужність». – Це його нагорода, вона приносить удачу! – урочисто виголосила юнка і знову поглянула на товариша-скаута, але уже з повагою і навіть захопленням.
– А як же… – почав було Олесь, ніяково дивлячись на друга.
– Не переймайся, я собі ще виборю! – поплескав той Олеся по плечу і на його обличчі засяяла така щира по-смішка, що зняла будь-які сумніви та заперечення.
– Велике спасибі вам, друзі! – захоплено промовив Олесь і всі троє міцно обнялися.
– Пора, твоя черга, – тихо мовив представник кліні-ки, який супроводжував Олеся, і хлопець з певним су-мом спрямував свій візок до стійки реєстрації пасажи-рів.
Вдома його уже з нетерпінням чекали старі друзі і рідня. Чекали нові зустрічі, пригоди і сюрпризи.
27 – 29 червня 2021

3. Повернення

Лише колеса літака торкнулися рідної землі, Олесь полегшено видихнув. Він уже зачекався цієї миті. Пер-ша, до того ж самостійна, подорож за межі рідного міс-та, а тим паче за рубежі цілої країни, закінчилася дово-лі успішно. За ці майже пів року хлопець добряче ску-чив за ріднею та друзями. Хоча він і сподівався на скору зустріч з ними, але що це станеться так швидко і уяви-ти не міг.
Заїхавши на своєму електровізку до приміщення аеровокзалу прямо зі злітної смуги, Олесь іще здалеку побачив свою бабусю, яка очікувала на нього біля стій-ки для прибульців.
– Вітаю тебе, мій рідненький! – лише й промовила вона, перед тим як міцно обійняти онука. – Як же я за тобою скучила, – причитала вона, цілуючи хлопця в обидві щоки та щедро зрошуючи його маруловий са-мов‘яз сльозами радості.
– Ну, що ти, що ти. Все добре. Я вже вдома, – старав-ся заспокоїти Олесь стареньку. – Ти сама приїхала? – натомість поцікавився хлопчина.
– Не зовсім, – ухилилася від прямої відповіді бабуся і, взявши невелику спортивну сумку онука, подибала за його електровізком до виходу.
Виїхавши на вулицю, Олесь завмер від несподіван-ки – за порогом його зустрічали мама з татом, а також добрих два десятки хлопців та дівчат у пластовій формі на чолі з Ганею. Серед них було і кілька незнайомих облич.
– Ви вже повернулися? – тихенько запитав Олесь, коли мама виціловувала хлопця, а тато, як дорослому, тиснув синові руку.
– Так, любий, – коротко відповіла мати і опустила очі.
– Поки що, – якось невизначено додав тато.
Нарешті настала черга друзів-пластунів, які виши-кувались у дві шеренги неподалік, біля центральної клумби. Синхронно піднявши правиці під дружне «СКОБ», вони гамірливою юрбою оточили Олеся. В Ясі-них руках невідомо звідки з‘явився невеликий букетик польових ромашок, серед яких голубими очима виділя-лась пара волошок.
– Це тобі, – зніяковіло промовила вона, простягаю-чи квіти хлопцеві, і привітна посмішка засяяла на її об-личчі.
– Дякую, – дещо збентежено видихнув Олесь, який за своє коротке життя не звик отримувати квіти, а тим більше польові та ще й од дівчини.
Як твоє здоров‘я? Звідки таке шикарне крісло? Яка у нього швидкість? Що там цікавого за океаном? – си-пались з усіх боків запитання, на які хлопець ледве встигав відповідати. Батьки з бабусею зупинилися по-ряд і з цікавістю оглядали свою рідну кровиночку, яка за цей, здавалося б, незначний час встигла досить помі-тно окріпнути і подорослішати.
Хвилин за десять Ганя підняла руку і попрохала уваги присутніх. Коли гамір стихнув, вона познайомила Олеся з новими пластунами, серед яких були дві дівчи-нки і три хлопці. Після цього провідниця запросила всіх до автобуса, що очікував неподалік на парковці. Доро-гою до міста діти дружно розповідали Олесеві останні новини осередку, ділилися яскравими враженнями, а потім ще встигли заспівати кілька пластових пісень.
Початок повернення для хлопця склався досить добре, аби не одна невелика пригода. Коли сідали до автобуса, люб‘язно виділеного меценатами для цієї зу-стрічі, з‘ясувалося, що електровізок не тільки вільно не проходить через вхідні двері, але для нього не вистачає і місця всередині. Тому батькові довелося заносити си-на до салону на руках, а водієві ламати голову над тим, де і як розмістити інвалідне крісло, ціна якого значно перевищувала балансову вартість самого транспортно-го засобу. Зрештою спільними зусиллями Олесевого боліда вцуприкували через задні двері і примостили на останніх сидіннях автобуса.

Процес реабілітації у Олеся протікав не так швидко, як би того йому хотілося. Через кілька місяців з‘ясувалася потреба у додатковій невеликій операції. Після кількох сеансів відеозв‘язку місцевих медиків з американськими колегами було прийнято спільне рі-шення щодо проведення незначного оперативного втручання в умовах столичної клініки.
Хоча формально операція була безкоштовною, але вартість «додаткових» лікарських препаратів та меди-чних засобів склала кругленьку суму. Ось тут і стали в нагоді гроші, зароблені батьками хлопця за кордоном, поки він лікувався в Сполучених штатах.
– Вони як знали, що цим не закінчиться, коли вирі-шили продовжити заробітки, – скрушно хитала голо-вою бабуся, дізнавшись про вартість того «безкоштов-ного» лікування.
Повернувшись за кілька тижнів із київської кліні-ки, Олесь цілковито зосередився на виконанні наста-нов медиків стосовно курсу реабілітації. Хлопець що-денно виконував цілий комплекс рекомендованих спе-ціалістами та підібраних самостійно фізичних вправ, що були направлені на розвиток і зміцнення різних груп м‘язів, в першу чергу ніг, розробку рухливості хре-бта та суглобів, покращення фізичного тонусу всього організму.
Велику організаційну і моральну підтримку в тому йому надавали друзі-пластуни. Особливо це стосувало-ся Ясі, яка наполегливо шукала і знаходила всілякі мо-жливості, аби майже кожен день відвідувати хлопця. Їй подобалося спостерігати за другом на спортивному майданчику, коли той тренувався до сьомого поту, ви-конуючи десятки різноманітних фізичних вправ. При необхідності, дівчина охоче допомагала Олесеві, прит-римувала візок, страхувала на тренажерах чи подавала еспандери, гантелі та інші знаряддя, а інколи і сама безпосередньо долучалася до процесу тренування, па-ралельно виконуючи окремі нескладні елементи.
За цей час зовнішність малої панянки змінилась на краще. Вона підросла, відпустила красиве хвилясте во-лосся, яке часто заплітала в товсті коси, перев’язуючи їх жовто-блакитними стрічками. Поступово у неї поча-ли вимальовуватися привабливі груди та красива діво-ча талія. Частенько спостерігаючи за їх спільними тре-нуваннями, бабуся щиро раділа за обох і потайки мо-лила бога, щоб ця дружба мала щасливе продовження.
Протягом останнього року, за допомоги осередку «Пласту» та їх спонсорів, сусідньою будівельною орга-нізацією було проведено реконструкцію порогів квар-тири, в якій проживав Олесь із бабусею, та під‘їзду їх будинку, а також поряд зі східцями обладнано відпо-відний пандус. Тепер підліток у будь-який час міг само-стійно їздити на тренування, не відволікаючи старень-ку від домашніх справ чи відпочинку.

– Щирі вітання! – почув Олесь добре знайомий го-лос, коли одягав рукавички для тренування.
– Вітаю, Асю! – весело відгукнувся хлопець. Саме так він став її називати після повернення з міжнарод-них мандрів. Далеко не останню роль у цьому зіграла кумедна звичка дівчини відповідати на звернення до себе отим незвично-суржиковим «ась».
– Як справи? Що новенького? – торохтіла вона ніби й не було тих півгодинних перемовин телефоном із са-мого ранку.
– З годину тому на електронну адресу мені надійш-ло повідомлення про поштове відправлення з Ірландії. Мабуть сюрприз від Шона Маклеха, про який він гово-рив під час останнього сеансу зв‘язку, – поділився сві-жою новиною Олесь.
Їх стосунки з далеким нащадком стародавніх руси-нів тривали уже більше року. Шон дотримувався своєї обіцянки і кожного місяця телефонував хлопцеві. Вони годинами спілкувалися на різні теми. Тепер це було легко робити в численних соціальних мережах за до-помогою різномаїття електронних додатків. Підліток ділився з іменитим ірландським другом останніми пла-стовими новинами, розповідав про свої здобутки на тренуваннях, зокрема, як він власними зусиллями вже спинається на ноги, може самостійно зробити кілька десятків кроків і з часом їх кількість невпинно зростає.
Останнє особливо цікавило Шона, він щиро радів успіхам хлопця і старався всіляко підтримувати його. Натомість старий літератор оповідав йому про Ірлан-дію, її народ, боротьбу за незалежність, розказував ці-каві історії зі свого життя, а інколи читав юному друго-ві власні твори. На прохання Олеся вони обмінялися свіжими світлинами.
– То може разом підемо на пошту? – з хитруватою усмішкою поцікавилась Ася, коли за пару годин хло-пець закінчив тренування, натякаючи на своєму ба-жанні однією із перших дізнатися про таємничий сюр-приз старого кельта.
– Звичайно, – щиро кинув хлопець у відповідь. – Тільки мені потрібно прийняти душ і переодягнутися. Зачекаєш на мене? А заодно спробуєш бабусині варе-ники з сиром. Вона обіцяла сьогодні приготувати до обіду.
– Дякую. Я бережу фігуру. Краще прогуляюся пар-ком, назбираю листя і сплету тобі вінок, – як завжди з гумором відповіла дівчина. – А то невдовзі задощить і доведеться до самої весни чекати гарної погоди, – уже серйозним тоном закінчила вона.
– Гаразд, я хутко, – майже стрибаючи до інвалідно-го візка, помахав їй рукою Олесь і погнав у напрямку свого будинку.

У поштовому відділенні на Олеся чекав сюрприз у вигляді стандартного пакунку середніх розмірів. Не виходячи з приміщення він відкрив пакет, у якому ви-явилася картонна коробка із зображення ноутбука. Яся відразу ж помітила, як у очах товариша спалахнули яс-краві іскорки. Це була його давня мрія, оскільки старе-нький стаціонарний батьківського ПК був майже удвічі старший за хлопця. Коли Олесь тремтячими від хвилю-вання руками дістав із упаковки сріблястого ноута з написом «DELL» на кришці, у приміщенні поштового відділення суттєво посвітлішало – то свою справу зро-била зоресяйна посмішка підлітка. Кращого подарунку він і чекати не міг.
– Що скажеш? – з неприхованою радістю запитав Олесь.
– Саме те, чого тобі так бракувало, – посміхнулася Ася і, знявши з себе щойно сплетений із яскравого осіннього листя вінок, увінчала ним голову щасливого друга ніби справжнім лавровим.
Наступні кілька годин минули у приємних клопо-тах, пов‘язаних із вивченням необхідної довідкової ін-формації та відповідними налаштуваннями. Тільки надвечір дівчина раптом пригадала, що на завтра вона ще має виконати домашні завдання з історії та україн-ської мови, швиденько попрощалася з бабусею і непо-мітно розтанула за дверима квартири.

Наступні пів року наполегливих тренувань привели до того, що Олесь таки змінив свій шикарний візок, аналогів якому не було у всьому місті, на пару хоча й сучасних, але звичайних милиць. На місцевому діалекті їх називали костилями. Та хлопець був неймовірно ра-дий такій рокіровці. В цьому його активно підтримува-ли і друзі по «Пласту».
Після повернення із-за океану, у різних місцях і за різноманітних обставин, доля нерідко зводила Олеся з такими ж обездоленими підлітками-інвалідами, яким донедавна був і він сам. У процесі особистих спілкувань та обміну інформацією в мережі Інтернет, в нього ви-никло і поступово стало кріпнути бажання якось допо-могти цим одноліткам, як у свій час йому прийшли на допомогу друзі-пластуни. Хотілося поділитися своїм уже немалим досвідом, подарувати тим стражденним надію на щастя, аби спільними зусиллями упевнено бу-дувати щасливе майбутнє.
Ці роздуми привели Олеся до того, що він на влас-ному прикладі переконав кількох таких підлітків всту-пити до «Пласту». Невдовзі, попередньо порадившись із Ганею, в осередку було започатковано окремий підроз-діл для осіб із інвалідністю, який вони іноді жартома називали «Спінальним братством». Зовні воно нічим не відрізнялося від решти ланок, за винятком своєрідного спецкурсу по фізичній підготовці. Метою цієї спеціаль-ної фізичної підготовки була адаптація дітей-інвалідів до максимально повноцінного дорослого життя.
Звичайно, провідником підрозділу одностайно бу-ло обрано Олеся. Виходячи із власного досвіду, збага-ченого порадами особистого лікаря та доступною з ін-тернету інформацією, він розробив програму реабілі-тації для всього «братства». Основні елементи програ-ми ним були попередньо протестовані на собі, а потім адаптовані до індивідуальних особливостей кожного із членів команди однодумців.
Не останню роль у формуванні підрозділу і мотива-ції на досягнення максимальних результатів його уча-сників відігравав Олесів супервізок, який невдовзі отримав статус перехідного призу. В кінці кожного ти-жня члени «братства» таємним голосуванням визнача-ли переможця за звітний період у категорії «найнапо-легливіший» і щасливець отримував можливість цілу неділю гасати на унікальному інвалідному суперкарі. Хоча ім‘я його власника і не вносилося до списку пре-тендентів на нагороду, але він мав право вирішального голосу при їх рівності.
Загальні заняття підрозділу по спецпідготовці Олесь проводив чотири рази на тиждень, по дві-три го-дини, залежно від погоди і самопочуття членів коман-ди. Решту днів неділі він тренувався індивідуально, але допомагав всім, хто бажав займатися фізичними впра-вами одночасно з ним. Більше того, друзям-пластунам було достеменно відомо навіть те, що їх провідник зай-мається фізпідготовкою двічі на добу. Багато з них, на-слідували його приклад, хоча й не кожного дня, але ко-ло охочих поступово зростало, як неухильно зростала і чисельність їх підрозділу.
Цьому сприяло і започаткування відповідного сай-ту, який Олесь назвав «Пласт» – разом до повноцінного життя», та кількох сторінок у популярних соціальних мережах. Там він ділився власним досвідом подолання недуги, публікував витяги зі своєї реабілітаційної про-грами з детальними коментарями до них. Поступово чисельність підрозділу хлопця виросла настільки, що складала майже половину осередку.
– Маю намір невдовзі рекомендувати тебе до об-рання провідником всього осередку, – чи то жартома, чи то серйозного говорила хлопцеві Ганя, щиро радію-чи за успіхи Олеся і його команди.
Траплялося, що діти-інваліди ставали випадковими свідками його занять у парку. Дехто починав цікавити-ся тим процесом і в ході спостережень поступово долу-чався до тренінгів, а потім – і до самої організації «Пла-сту». Більш за те, у групі з‘явилися три дівчинки-колясниці, які за своєю наполегливістю в досягненні мети нічим не поступалися хлопцям, а за деяким пока-зниками навіть перевершували їх. Особливо радувало Олеся і те, що в переважної більшості учасників коман-ди з‘явилась чи суттєво покращилась позитивна дина-міка в подоланні захворювань.

Якось уже весною Олесь звернув увагу на літнього чоловіка у великих окулярах з роговою оправою. Неві-домий був одягнутий у довгий шкіряний плащ темного кольору і такий же капелюх з широкими полями. Він сидів неподалік на лавці і з неприхованою цікавістю спостерігав за процесом тренуванням, інколи щось ре-тельно нотуючи звичайним простим олівцем у запис-ник незвичайно великих розмірів. Через кілька днів ді-дусь знову з‘явився на тій же лавці і так же старанно щось записував у своєму чудернацькому «гросбусі», за-цікавлено спостерігаючи за пластунами.
Наступного разу той чолов‘яга настільки набрався сміливості, що упритул підійшов до спортивного май-данчика і уже зовсім відверто продовжив свої спосте-реження, час від часу роблячи якісь короткі помітки кульковою ручкою в записник дещо менших розмірів.
– Шановний юначе, можна вас на хвилиночку? – пі-днявши руку і привертаючи до себе увагу, майже про-кричав невідомий, коли Олесь закінчив чергову вправу і відійшов од тренажера аби перепочити.
– Добрий день. Я до ваших послуг, – промовив хло-пець, підійшовши до незнайомця.
– Доброго здоров‘я, – дуже доречно привітався той. – Мене звати Микола Іванович. Я за спеціальністю лі-кар-хірург, – досить приємним голосом продовжував він. – Наразі я працюю завідувачем реабілітаційного центру військового шпиталю.
– А мене звати Олесем, – спокійно відповів хлопець. – Це мої друзі-пластуни, він обвів рукою всю спортивну площадку, на якій не менше десятка інвалідів-підлітків продовжували наполегливо займатися різними фізич-ними вправами.
– Я тут вкотре спостерігаю за вами, за процесом тренування, і хотів би з‘ясувати для себе деякі питання. Якщо ви не заперечуєте, – продовжив лікар.
– Та я звернув увагу, – відверто зізнався підліток. – Будь ласка, – знизав він плечима.
– Ви б не могли коротко розповісти мені про при-чини, які вмотивовують вас особисто так цілеспрямо-вано займатися цими досить незвичними фізичними вправами?
– Міг би, – доброзичливо посміхнувся Олесь, – але не зараз, вибачте. Тепер мені потрібно допомагати сво-їм друзям.
– Звичайно-звичайно, – поспішив погодитися лікар. – Не могли б ми зустрітися з вами завтра, в другій поло-вині дня у мене в кабінеті? Я тут працюю зовсім неда-леко, – він витяг із внутрішньої кишені плаща невели-кий аркушик світлого картону і простягнув його хлоп-цеві.
– Гаразд, я підійду, – не по літах впевнено промовив той, попередньо оглянувши візитівку, після чого пове-рнувся на майданчик, де на його допомогу вже очікува-ло кілька таких же підлітків.
Наступного дня Олесь, як і обіцяв, завітав до Мико-ли Івановича, попередньо зателефонувавши. Той зу-стрів його на вході до реабілітаційного центру і провів до свого кабінету. Розмова тривала більше години. Спочатку лікар розповів хлопцеві про те, що центр зай-мається відновленням здоров‘я військовослужбовців, які отримали поранення під час російсько-української війни на сході. Потім Олесь на його прохання коротко повідав свою історію – його епопею хвороби, лікування і реабілітації. Уважно вислухавши підлітка і задавши кілька уточнюючих запитань, Микола Іванович запро-понував йому та його друзям свою допомогу. Той з ра-дістю прийняв таку пропозицію і вони оглянули тре-нажерний зал центру. Затим Микола Іванович подару-вав Олесю кілька своїх монографій по методиці віднов-лення функцій кінцівок та хребта, після чого провів йо-го аж до самого виходу.
– Значить домовились, по середах з п‘ятнадцятої до сімнадцятої, якщо дозволятиме погода, я буду навіду-ватися до Європейського скверу, а по суботах, з десятої і до дванадцятої, наш тренажерний зал у вашому роз-порядженні. В подальшому я постараюсь домовитися з керівництвом госпіталю, аби в зимовий період ваші пластуни мали можливість тренуватися в нашому залі не менше двох разів на тиждень, –завершив він, міцно потиснувши хлопцеві руку на прощання.
– Гаразд, домовились. Велике вам, Миколо Іванови-чу, спасибі за небайдужість, – посміхнувся юний про-відник і енергійно пошкандибав на власних підпорах, як він жартома називав милиці, в напрямку свого буди-нку.

Одного разу Олесю на очі попалось відео про те, як працюють соціальні служби якоїсь звичайнісінької єв-ропейської країни. Зокрема, його увагу прикував спеці-алізований автобус, яким інваліди-колясники доправ-лялися до медичного закладу для проходження ліку-вання чи реабілітації. На вигляд то був звичайний мік-роавтобус із широкими боковими дверима на рейково-му механізмі. Водночас через задні двері, обладнані ро-зкладним пандусом та електричною лебідкою, людина-інвалід могла вільно потрапити в салон такого транс-портного засобу прямо на візку, а потім без зайвого клопоту повторити все те у зворотному порядку.
Хлопець пригадав свій старий візок зразка «сивої давнини», який не проліз би в жодну маршрутку, а та-кож свою недавню зустріч в аеропорту, коли навіть мо-дернове інвалідне крісло у сучасному автобусі довело-ся транспортувати з такими потугами. А тому в нього виникла думка створити щось подібне у рідному місті.
Олесь так захопився цією ідеєю, що невдовзі поді-лився своїми роздумами з Ганею.
– Дуже цікаво, а головне – конче необхідно, адже в нашому місті інвалідів-візочників вистачає, – із захоп-ленням відгукнулася вона. – А ти щось чув про «Гро-мадський бюджет»? – поцікавилась в свою чергу про-відниця.
– Ні, – кинув той. – У цьому сенсі, окрім сімейного бюджету, мене нічого не цікавило, – додав відверто хлопець.
– Тоді послухай, – посміхнулась Ганя і розповіла йому про міську програму розподілу громадських кош-тів за участі самих містян та порадила подумати над тим, аби скористатися нею в цьому сенсі.
Олесеві настільки сподобалась така пропозиція, що він протягом тижня, за безпосередньої допомоги Гані, підготував і відправив до міськради свій соціальний проєкт, який так і назвав «Транспорт для інвалідів». Ідея полягала в придбанні та адаптуванні двох звичай-них мікроавтобусів для відповідного обслуговування візочників, у першу чергу перевезення їх до медичних установ і назад.
Та ідея припала до душі не тільки членам «Спіна-льного братства», але і всім іншим пластунам осередку. Вони спільно розгорнули таку інтенсивну агітаційно-роз‘яснювальну компанію, що проєкт набрав необхідну кількість голосів і з першої ж спроби увійшов до числа переможців. Але то був тільки перший крок до мети. В подальшому несподівано виникли труднощі, які поста-вили під сумнів саму ідею реалізації такого важливого і необхідного для міста проєкту.
– Молодий чоловіче, не все так просто, як ви собі уявляєте, – масно посміхався Юрій Йосипович, керівник одного із управлінь мерії, через пів року по тому. – Останнім часом різко зросла інфляція. Закупівельні ці-ни значно збільшилися. Виділених коштів на дві ма-шини не вистачає. Доведеться обмежитися однією, та і то вітчизняного виробництва, – зверхньо дивився він на Олеся зі шкіряного крісла службового кабінету і всім своїм виглядом демонстрував тому безвихідність ситу-ації.
– Але ж я кілька днів тому надав вам письмові гара-нтії закордонних партнерів щодо поставки двох уже переобладнаних мікроавтобусів, вартість яких не пере-вищує ціни одного ще неадаптованого транспортного засобу, який пропонуєте ви! – ледве стримував себе Олесь, щоб не перейти на крик відчаю.
– Шановний юначе, як ви не розумієте усього мас-штабу і специфіки нашої роботи… – чиновник зам‘явся, намагаючись ретельно підбирати слова. – Так, ваш со-ціальний проєкт переміг у «Громадському бюджеті» і в нагороду вам – уся слава переможця, але гроші, вибач-те, – нам. По іншому і бути не може. Це на наше управ-ління виділені кошти з бюджету міста і нам вирішува-ти, у кого, за яку ціну і скільки купувати тих автобусів. Вони будуть стояти на балансі комунального підпри-ємства і його керівництву вирішувати, як їх комплекту-вати, переобладнувати та в якому режимі експлуатува-ти, – цинічно робив наголоси на словах «ми», «нам», «наше» чиновник, дивлячись мимо хлопця, кудись на протилежну стінку свого респектабельного кабінету, прикрашену різними картинами місцевих митців.
Слухаючи цю неприховану демагогію і дивлячись на кілька десятків кілограмів суцільної пихи і самоза-коханості, Олесь несподівано зрозумів, що виділені ко-шти міської громади під ідею допомоги інвалідам за-вдяки цьому бюрократу до адресатів, швидше за все, не дійдуть. Переважна більшість їх осяде в кишенях так званих виконавців його проєкту-переможця, а на зали-шки від корупційного бенкету на вулиці міста в кращо-му випадку виїде одна машина «вітчизняного вироб-ництва» і сумнівної комплектації. До того ж, кого, куди і в якому режимі вона возитиме, будуть вирішувати ось такі чинуші із жадібним поглядом і липкими руками.
– Тоді поверніть кошти в міський бюджет і хай вони підуть на задоволення інших потреб містян! – випалив Олесь, намагаючись хоч якось вплинути на ситуацію.
– На жаль, а можливо й на щастя, процедура реалі-зації громадських проєктів передбачає повернення ви-ділених коштів до бюджету лише в разі неможливості їх освоєння, – неприємно-зневажлива посмішка знову розпливлася на масній пиці бюрократа. – А ми неод-мінно знайдемо шляхи і можливості для їх освоєння, – закінчив він уже з саркастичним виразом, оскільки Олесь не дочекався кінця цієї промови і, грюкнувши дверима, пострибав на своїх милицях-підпорах до кабі-ни ліфту.
Від такої несправедливості суміш люті і розпачу переповнювала груди хлопця. Цей здоровий, вгодова-ний кліщ фактично смокче кров із інвалідів цілого міс-та. Молодих і літніх людей, яким важко постояти за се-бе, – емоційно розмірковував хлопець, йдучи вулицею. Раптом він зупинився, несподівана думка мелькнула в його голові – А що як нам самим спробувати купити ті два автобуси?! У глибокій задумі Олесь якось автома-тично переклав ліву милицю у праву руку, а вільною почухав нахмуреного лоба, потім поволі взяв обидві пі-дпори під праву пахву і потихеньку пішов у напрямку Європейського скверу, розмірковуючи над деталями своєї нової ідеї.
– Оце тобі й на! А маскуєшся під інваліда, – десь із далеку долинуло до свідомості хлопця, коли він уже був на півдорозі до власного будинку.
Піднявши голову він побачив Асю, яка з розкину-тими руками і своєю незмінною посмішкою на обличчі білокрилою чайкою летіла йому назустріч. Хлопець рі-зко зупинився, спочатку не розуміючи, про що йдеться, а потім опустив очі вниз і ледве не упав від несподіван-ки – він увесь цей час упевнено дибав власними ногами, тримаючи милиці під пахвою, і навіть не помічав цього.
Яся міцно-міцно стисла Олеся разом із милицями в своїх обіймах і довго не відпускала. Сльози радості якось самі собою котилися по щоках у обох, але їм і на думку не спадало це приховувати. Прийшовши нарешті до тями, друзі взялися за руки і повільним, але упевне-ним, кроком разом рішуче рушили вперед.
13 – 15.07.2021

4. Перші ластівки

Надвечір Олесь стояв біля контрольно-пропускного пункту митниці і на відстані любувався двома новенькими мікроавтобусами, що тільки-но пе-ретнули державний кордон. Невдовзі, отримавши від кур‘єра ключі, він неспішно став оглядати пригнані машини, які були переобладнані чеськими партнерами спеціально для перевезення інвалідів-колясочників. Для цього салони довелося звільнити від стандартних сидінь, замінивши їх частину трансформерами і відпо-відним чином устаткувати місця для розміщення інва-лідних крісел. Універсальні фіксатори мали забезпечу-вати надійне утримання візків під час руху машин у будь-яких дорожніх умовах. Крім того буси оснастили підйомними пандусами-рампами, на які доволі легко могли заїхати практично всі види інвалідних колясок. У менший автобус їх уміщувалося шість одночасно, а в більший – цілих вісім. До того ж, на випадок виникнен-ня якоїсь форс-мажорної ситуації, останній був облад-наний двома відкидними лежачими місцями та спеціа-льною шафою з медикаментами, а також інструмента-рієм для надання першої медичної допомоги.
Залишившись задоволеним попереднім оглядом, юнак сів на лаву неподалік і зморено заплющив очі. Пригадалося, як пів року тому йому довелося терміно-во шукати додаткові кошти, оскільки виручених від ре-алізації перехідного призу «Спінального братства» не вистачало.

– Чому так дорого? – цікавився потенційний поку-пець, який приїхав на оглядини аж із Чернігова. – За та-ку суму я можу купити хорошу іномарку!
– А це і є хороша іномарка, та ще й спеціального призначення. Наразі іншої такої в Україні ви не знай-дете. Кілька років тому я особисто привіз її аж із-за океану, – спокійно пояснював Олесь. – Окрім зручності та відмінних ходових якостей, цей візок має ще багато унікальних опцій. Його система контролю стежить за основними життєвими показниками пасажира, збира-ючи дані про артеріальний тиск, частоту пульсу та ди-хання хворого, а також тиск у шинах, рівень заряду акумулятора, запас ходу та багато чого іншого, – про-довжував хлопець. – Зокрема, візок оснащений GPS-навігатором, трьома відеокамерами, його, підключений до мережі інтернет бортовий комп‘ютер здатен само-стійно привести крісло у задану за допомогою голосу точку, а при необхідності – викликати медичну допо-могу за власною ініціативою!
– Гаразд, переконав. Це саме те, що потрібно моєму синові, – кинув бізнесмен, заплатив гроші та велів сво-єму водієві вантажити візок до не менш крутого авто. – Буде потрібна допомога – телефонуй, – чолов‘яга про-стягнув Олесю візитку і, міцно потиснувши на прощан-ня руку, повіз «перехідний приз» у північному напрям-ку.
Через кілька тижнів по тому, дізнавшись про фі-нансову скруту і характер мети, на реалізацію якої у хлопця не вистачало коштів, північний гість яскраво підтвердив реноме істинного господаря свого слова.
– Скинь номер рахунку, – долинув зі слухавки його голос.
– Дякую! – зрадів Олесь. – Я постараюсь протягом року повернути борг.
– Зроби, що плануєш і того буде досить, – знову пролунало із трубки і розмова обірвалась.
Зібрати решту необхідної суми пластунам допомо-гли місцеві меценати і Шон Маклех, з яким молодий провідник поділився своїми труднощами під час остан-ньої розмови.

За тими споминами Олекса і не помітив, як до нього підійшла пара незнайомців.
– Це вам потрібно відігнати два буси до Одеси? – за-питав один із них.
– Так, але не зовсім, – посміхнувся юнак. – Не до Одеси, а до Миколаєва.
Кілька годин тому він зустрічався з провідником ужгородських пластунів і просив допомогти водіями. Той пообіцяв щось придумати.
– Одна холєра у той бік, – доброзичливо вів далі чо-ловік, – Я Василь, а це Тарас. Пан Ярослав, керівник міс-цевої організації «Пласту», де проходять вишкіл наші діти, попрохав вам допомогти.
– Дуже добре, – продовжував усміхатися Олекса. – Коли ми зможемо виїхати?
– Та хоч зараз! Ми уже готові гарувати, – долучився до розмови Тарас і вони дружно рушили до автомобілів.

Звістка про те, що миколаївські пластуни під ору-дою Олеся розпочали втілення в життя проєкту «Соціа-льний транспорт» самотужки, була сприйнята Юрієм Йосиповичем, як особиста образа. Хоча виділені міськ-радою з громадського бюджету кошти підпорядкова-ним чиновнику комунальним підприємством були освоєні на папері повністю, ніхто з інвалідів міста на-віть не бачив того фантастично-дорогого спеціалізо-ваного транспортного засобу.
Натомість початок роботи пластового проекту ознаменувався велелюдним заходом майже під вікнами кабінету чиновника. Уже за пів року після тієї пам‘ятно-неприємної для Олеся розмови два уквітчані різноко-льоровими кульками мікроавтобуси з написами «Соці-альний транспорт» і «Пласт-Миколаїв» на бортах, під звуки клаксонів навколишніх авто та шквал аплодис-ментів натовпу, поважно зупинилися на центральній площі міста. Коли їх двері відчинилися, за допомогою спеціального обладнання на землю спустилися півтора десятки інвалідних візків, які під овації юрби вишику-валися посередині півколом.
– Мені дуже приємно вітати всіх вас! – звернувся Олесь до присутніх. –Сьогодні ми починаємо реалізацію власного проєкту «Соціальний транспорт». Перед вами його перші дві ластівки. Щиро вдячний усім небайду-жим громадянам міста і не тільки за фінансову допомо-гу. Спасибі вам, що знайшли час аби своєю присутністю підтримати цей важливий крок, – закінчив хлопець під потужні оплески.
Потім провідниця Ганя запросила до мікрофону очільника крайової організацій «Пласту», який приві-тав усіх із непересічною подією та висловив сподіван-ня, що цей дієвий приклад миколаївських пластунів не тільки розширить коло їх палких прихильників, але і стане своєрідним взірцем для наслідування, в т.ч. ор-ганами місцевої влади, особливо окремими її представ-никами. На останніх словах, пан Андрій красномовно повернув голову в бік мерії.
Почувши це, Юрій Йосипович як ошпарений відс-кочив од вікна. Нечистоплотному чиновникові здалося, що провідник пластунів, незважаючи на запопадливо опущену штору, все-таки розгледів його.
Останнім виступав батько одного із членів Олесе-вого підрозділу, який на час вирішення організаційно-правових питань надав «ластівкам» прихисток під да-хом свого приватного підприємства та укомплектував їх досвідченими водіями.
– Упевнений, що це тільки початок доброчинності! Така благородна справа не може не мати прихильників і свого продовження, – сказав коротко пан Євген. – А тепер запрошую безпосередніх «винуватців» урочисто-стей, у першу чергу Олеся з його командою, зробити коло пошани на цих прекрасних машинах, які відсього-дні починають таку необхідну роботу, – завершив він свою промову і особисто сів за кермо першого бусика.
Навколишній простір знову наповнився гучними оплесками та вигуками «браво». Залунав марш січових стрільців і пластуни-крісельники стали вантажитися до салонів авто. За кілька хвилин обидві «ластівки» по-вільно обігнули площу і уже під звуки пісні «Ой, у лузі червона калина» відправилися у свій перший політ.
– На жаль, мені пора, – невдовзі звернувся до Гані та Олеся пан Андрій. – На мене ще очікують наші колеги з Херсонщини.
– Можна я вас трохи проведу? – посміхнулася Ганя. – Гадаю, що Олесь тут і сам справиться, – додала вона і з гордістю подивилася на хлопця.
– Звичайно, тим паче, що я хотів з вами порадитись, – якось загадково посміхнувся у відповідь крайовий провідник і, міцно потиснувши юнакові руку, направи-вся за жінкою до найближчої зупинки громадського транспорту.
Та гамірлива юрба не спішила розходитися по до-мівках. Люди збиралися у окремі купки і ще довго об-говорювали різні сторони нового проєкту місцевих пластунів, ділилися враженнями, а також висловлюва-ли свої думки стосовно його подальших перспектив.
– А де ви збираєтесь брати кошти на паливно-мастильні матеріали, обслуговування та ремонт своїх «ластівок», – запитав у Олеся якийсь чоловік статечно-го віку з ціпочком.
– Наразі ми готуємо реєстраційні документи і пара-лельно з основною статутною діяльністю розглядаємо питання надання платних транспортних послуг, – не забарився з відповіддю юнак.
– Але ж це суперечить заявленій вами ідеї безкош-товності соціальної допомоги! – несподівано пішов у наступ дідуган.
– Зовсім ні, – спокійно парирував Олесь. – Обслуго-вування інвалідів-візочників, у першу чергу членів пла-стової організації, буде здійснюватися виключно на некомерційні основі. Платні послуги за встановленими міськрадою тарифами планується надавати фінансово-спроможним категоріям громадян, – упевнено стояв на своєму Олесь.
– Навряд чи можна буде уникнути конфлікту інте-ресів, – висловила сумнів скромно одягнена жіночка середніх років, що стояла неподалік і уважно слідкува-ла за розмовою. – Нерідко вам доводитиметься вибира-ти між безкоштовними послугами і спокусою заробити гроші, – виголосила вона, звертаючись уже безпосеред-ньо до Олеся.
– Не бачу ніякої проблеми, просто не потрібно шту-чно розмежовувати ці два боки одного процесу, – пос-міхнувся хлопець. – Уявіть собі таку ситуацію: одна з наших «ластівок» виконує замовлення по доставці двох інвалідів із Балабанівки  до реабілітаційного центру. Чому б водієві по дорозі не підвезти ще декількох зви-чайних пасажирів, які вимушені чекати на зупинці гро-мадського транспорту в години пік, і не заробити пару копійок на пальне та запчастини. Або зробити ходку-дві по місту, доки наші пластуни будуть зайняті віднов-ленням здоров‘я у тренажерній залі?
– Коли так, то звичайно, – була вимушена погоди-тися жіночка.
Десь лише надвечір решта пластунів, що не поміс-тилися в салонах «ластівок», разом із юним провідни-ком у піднесеному настрої чи не останніми залишили Соборну площу.

Після отримання середньої освіти Олесь успішно склав іспити і вступив до медичного вишу. Зі своєю майбутньою професією він визначився ще кілька років тому, за океаном, коли перебував на лікуванні в Чикаго. З часом це його рішення тільки зміцнилося і викриста-лізувалося. Розпрощавшись із милицями, хлопець уже достеменно знав, що піде вчитися на хірурга. Значною мірою на таку позицію вплинув і приклад його старшо-го друга – лікаря-реабілітолога Миколи Івановича, який від самого їх знайомства став приділяти величез-ну увагу «Спінальному братству». Надану ним організа-ційно-методологічну допомогу переоцінити було важ-ко. Ця людина мала чи не найбільший вплив, якщо тільки не брати до уваги Ганю і Ясю, на формування характеру і активної життєвої позиції юнака.
Навчання у виші Олесь успішно поєднував із продо-вженням інтенсивної реабілітаційної роботи в очолю-ваному ним підрозділі, чисельність якого невпинно зростала. Коли вона перевалила за третій десяток, при-родньо постало питання створення самостійного, спе-ціалізованого, осередку, що безпосередньо б увійшов до обласної організації.
– Прийми мої вітання, колего, – зробила акцент на останньому слові Ганя після закінчення спільних орга-нізаційних зборів обох підрозділів. – Якщо справи іти-муть у такому ключі і надалі, то через кілька років ти можеш очолити обласну організацію «Пласту», – щиро посміхнулася вона і на якусь мить ніжно, по материн-ськи, пригорнула Олеся до себе.
– Для мене то не головне, – не менш щиро посміх-нувся у відповідь юний провідник новоствореного осе-редку спінальників.
Хлопця дуже тішило те, що за цей час спільними зу-силлями пластунів, за активної допомоги меценатів, проєкт «Соціальний транспорт» все-таки вдалося офо-рмити організаційно. Новостворене дочірнє підприєм-ство отримало назву «Ластівка» і поповнилося третьою транспортною одиницею, вантажно-пасажирською. Але найбільшим досягненням свого першого студентсько-го року Олесь уважав те, що ще троє його друзів-пластунів стали на ноги, змінивши інвалідні візки на милиці, а один – пару тижнів тому навіть відмовився від послуг останніх.
Та окрім позитивних результатів за цей час трапи-лося досить і прикрих неприємностей. Зокрема, мину-лого місяця невідомими були порізані всі шини у вось-мимісної «ластівки». Сталося це вночі біля будинку во-дія, у якого несподівано захворіла мала дитина і він не встиг поставити машину на стоянку. Чисельність і ха-рактер пошкоджень свідчили про те, що зловмисників було кілька і вони намагалися заподіяти максимально-непоправну шкоду. Зокрема, кожна із чотирьох шин мала не менше двох великих розрізів.
«Цікаво, кому вони перейшли дорогу і чому не спрацювала сигналізація», – розмірковував Олесь, ува-жно оглядаючи місце події і нарахувавши на загал не менше десятка пошкоджень.
Оперативно-слідча група прибула лише за пару го-дин після виклику. Не за літами вгодований слідчий, одразу безапеляційно заявив, що це «дохлий номер» і зайва писанина, оскільки за браком доказів практика розшуку безпосередніх виконавців злочину в подібних випадках невтішна. Стосовно особи його організатора чи замовника взагалі не йшлося.
– То що, будемо писати протокол? – невдоволено кинув поліціянт, не дочекавшись реакції Олеся на свої вочевидь передчасні висновки.
– Пишіть, – твердо заявив хлопець і став ретельно оглядати ділянку газону навколо буса з пошматовани-ми шинами. – Погляньте, ось вам і доказ, – невдовзі пі-дійшов він до слідчого і простягнув невеликий шматок візитівки, вимазаний у якусь речовину темно-сірого кольору, на лицьовій стороні якого можна було розгле-діти ініціали «Ю.Й.» – Знайшов у траві з протилежного боку, біля переднього лівого колеса, – старався надати максимум інформації Олесь.
– Не бачу ніякого стосунку до справи, – покрутивши шматок візитівки, слідчий з невдоволеним виглядом відкинув його в сторону. – При бажанні тут таких «до-казів» можна знайти десятки, а то й сотні, – буркнув він і продовжив щось нотувати від руки на окремому ар-куші паперу.
– Дивно, – тихо промовив уже сам до себе хлопець, знову піднявши шматочок візитівки. Його увагу приве-рнуло те, що клаптика від основної частини було відрі-зано чимось гострим. «Це могло статися, коли візиткою витирали забруднене лезо ножа», – продовжував розмі-рковувати він.
Через кілька тижнів із місцевого відділку поліції Олесь отримав повідомлення про те, що підстав для ві-дкриття кримінального провадження за фактом запо-діяння матеріальної шкоди не виявлено. На той час не-відомими було порізано шини і у іншої «ластівки». Ста-лося це уже серед білого дня, коли водій на десяток хвилин зайшов пообідати, залишивши машину прямо перед вікнами кафе.
«Нас попереджують чи хочуть залякати», – розмір-ковував хлопець, намагаючись знайти якісь додаткові зачіпки аби розгадати цей кросворд, але писати заяву до поліції уже не став.

Хоча наступний місяць минув досить спокійно, та голову Олеся не покидала думка про те, що на цьому пригоди не скінчилися. Тому він уперто намагався від-найти шлях убезпечення майна організації від подаль-шого пошкодження чи навіть знищення. Хлопець був переконаний, що обидва випадки не просто пов‘язані між собою. Це ланки одного ланцюга, справа рук однієї особи, яка просто так від них не відстане, і доки він не дізнається її ім‘я – ефективно протидіяти зловмиснику буде дуже тяжко. Однак провідник здаватися не збира-вся.
– Як ви дивитеся на те, щоб у вашому осередку за-початкувати секцію східних єдиноборств? – запитав у Гані хлопець при першій же нагоді.
– А хто буде вести заняття? – зрозумівши молодого колегу з півслова, питанням на запитання відповіла досвідчена провідниця.
– Є у мене тут одна думка, – посміхнувся Олесь. – Зі мною на одному курсі навчається кандидат у майстри спорту по карате, неоднократний переможець облас-них і призер всеукраїнських змагань. Останнім часом ми зблизилися на ґрунті розробки нової методики реа-білітації після спортивних травм. Гадаю, мені вдасться з ним домовитися, – детально виклав свій план юнак.
– Це було би просто чудово! Увечері я переговорю зі своїми пластунами, – задоволено підсумувала Ганя.
Результати перемовин були більше ніж обнадійли-вими – осередок провідниці у повному складі виявив бажання розпочати тренування невідкладно. Навіть дівчата були налаштовані рішуче, як вона не намагала-ся переконати їх у доцільності зачекати другої хвилі набору. Залишалося знайти відповідну залу, але то вже було справою техніки.

У подарунок до цьогорічного дня народження Олесь отримав від батьків спортивного велосипеда і з радістю став активно підкоряти навколишні простори. Особливо йому подобалося подорожувати в сторону Херсону та Кривого Рогу, оскільки ширина дороги і як-ість покриття між іншими напрямками там вирізняли-ся на краще. Останнім часом компанію хлопцеві стали складати троє друзів, що завдяки його прикладу і без-посередній допомозі досить впевнено стали на власні ноги. Невдовзі до новоствореної команди приєдналася і Яся з подругами, яка після закінчення школи теж вступила до медичного вишу, але на лікувальний факу-льтет. Поступово сформувалася нова велоспільнота, що кожних вихідних вирушала кудись у мандри, які трива-ли весь світлий час доби.
От і сьогодні, у останню неділю травня, Олесь із Ясею з самого ранку рушили за місто, де на об‘їздній дорозі перед подорожами, зазвичай, збиралася вся ко-манда. Діставшись східної розв‘язки, вони лишили ве-лосипеди зі спорядженням біля відбійника, а самі по-далися на узбіччя, щедро вкрите молодою зеленою травою. Яся заходилася збирати перші степові квіти і плести віночок, а Олесь допомагав їй різноманітним матеріалом. Хвилин за десять-п‘ятнадцять підтяглася і решта членів команди.
– Куди сьогодні? – запитав провідник, привітав-шись із кожним окремо за руку після традиційного пла-стунського «СКОБ».
– Давайте до «Замку тамплієрів», – запропонувала Наталка, яка одна із останніх долучилася до «Пласту», але вже встигла органічно влитися до велоколективу.
– Я б не радив, – відгукнувся Ілля. – Там половину дороги ремонтують, будемо мати проблеми, – пояснив далі він.
– Звідки знаєш? – засумнівалася Наталка.
– Подивився дорожні новини зранку, – упевнено парирував той. – Краще їхати в напрямку Кривого Рогу, там зараз дорога – хоч каші кинь!
– А ти що, так засидівся в інтернеті, що не встиг і поснідати? – не здавалася завзята Наталка.
– То існує таке прислів‘я, – втрутився Олесь, аби по-кінчити із суперечкою. – Інші пропозиції є? – звернувся він до команди.
Оскільки інших пропозицій не надійшло, традицій-но проголосували і більшістю голосів вирішили їхати в північному напрямку, де за пів сотні кілометрів розки-нулося місто Баштанка – столиця славетно-відомої ко-лись однойменної республіки.
Їхали неспішно. Розмовляли, ділилися враженнями і останніми новинами. Колону вів досвідчений Олесь, якому раніше не раз доводилося їздити в тому напрямі. Хоча якість дорожнього покриття була доброю, він ко-жну годину робив невеликі зупинки, оскільки пластуни його осередку все ще потребували перепочинку, та і ді-вчата теж не зовсім були готові фізично до таких три-валих подорожей. Подолавши близько трьох десятків кілометрів, коли ліворуч показався лісовий масив, хло-пець повернув убік.
– Зараз я покажу вам дещо цікаве! – гукнув голосно він і вся валка дружно подалася слідом.
Обігнувши ліс польовою дорогою, вони виїхали до мальовничої річки, що лежала за ним у широкій долині. Олесь зупинився біля самого берега, даючи друзям мо-жливість насолодитися цим унікальним для їх півден-них широт розмаїттям.
– Комусь відома назва цієї річки? – поцікавилася Яся.
– Інгул, – відгукнувся хтось із самого хвоста верве-чки.
– Цілком вірно, – підтримав Олесь. – Саме в дельті Інгулу в 1788 році було заснована перша миколаївська корабельня, а у місці злиття річки з Південним Бугом, яку в давнину наші предки називали Гіпанісом, архео-логами ще у минулому столітті розкопано стародавнє городище «Дикий сад». Воно було побудовано далеки-ми кімерійцями більше трьох тисяч років тому. Це дре-внє місто і є насправді пращуром нашого Миколаєва, – дав коротку історичну довідку юний провідник.
– І звідки ти тільки все те знаєш? – усміхнулася Яся, в душі радіючи за товариша.
– Із книжок, музейних експозицій, інтернету, та чи мало звідки зараз можна черпати інфу, – відповів їй та-кою ж добродушною посмішкою Олесь і скочив у сідло. Пришпоривши свого «мустанга», він направив його польовою дорогою вдовж річки, проти течії, і вся ком-панія дружно кинулась навздогін.
Ділянки молодого соснового лісу чергувалися із листяними масивами, основу яких складали берест, акація, дуб. Нікому із велосипедистів, окрім Олеся, ра-ніше тут бувати не доводилось, а тому швидкість руху упала до мінімуму. Всі з цікавістю поглядали в різні бо-ки, любуючись навколишніми місцевими красотами. Від щедро збагаченого киснем свіжого повітря і пта-шиного співу голова йшла обертом. Особливо у захваті були дівчата. Поступово висота дерев ставала більшою і невдовзі команда дісталася справжнього пляжу, опо-рядкованого на березі річки білим піском та обладна-ного дерев‘яними містками.
– Ох ти, лише грибків з лежаками не вистачає, – за-хоплено вигукнула Яся, зупиняючи свого велосипеда прямо біля води.
– Якби знала, що тут такий крутезний пляж, неод-мінно б узяла купальника! – підтримала подругу Ната-лка.
– Хто ж його знав, що ми сьогодні втрапимо саме сюди, – дещо виправдовувався Олесь за неналежний рі-вень комунікації. – Це місце називається «Урочище Ма-рії», – ніби в якості компенсації повідомив простодуш-но він.
Вся команда дружно спішилася. Пластуни розміс-тили своїх двоколісних коней у тіні найближчих дерев і по двоє-троє поволі розбрелися навколишнім лісом. Коли остання група розтанула у зеленому розмаїтті, Олесь нерішуче узяв Ясю за руку.
– Ходімо, я тобі хочу щось показати, – так загадково посміхнувся він, що дівчина навіть і не подумала йому перечити.
– Ми тут не заблукаємо? – лише і вимовила вона, пі-сля чого покірно пішла за хлопцем, повністю поклада-ючись на його щирість і порядність.
З десяток хвилин вони йшли мовчки. Дзвінкоголо-се птаство супроводжувало їх чарівним співом. Щедро напоєне киснем і лісовими пахощами повітря п‘янило обох. То тут, то там із трави визирали яскраві квіти. Ді-вчина йшла так близько, що, здавалося, Олесь відчуває, як б‘ється її серце. Він продовжував мовчки тримати Ясю за руку, збираючись із силами.
– То що ти хотів мені показати? – нарешті поруши-ла тишу вона першою.
– Я тебе люблю! – несподівано випалив хлопець і, випустивши руку дівчини, зупинився.
Від хвилювання юнакові перехопило горло. Він ро-згублено дивився в очі коханій, ніби просячи проба-чення за свою відвертість.
– Я тебе теж люблю, – посміхнулася дівчина після невеликої паузи, зробила крок назустріч і ніжно поці-лувала Олеся в щоку. – А я все думала, коли ж ти насмі-лишся, – якось таємниче додала вона і неспішно руши-ла стежкою углиб.
Юнак, нарешті починаючи приходити до тями, по-брів слідом. «Скільки разів він уявляв своє освідчення. Ретельно добирав слова, якими змалює глибину своїх почуттів. Відшукував сотні найніжніших епітетів, зна-ходив десятки яскравих метафор. А тут «Я тебе люблю» і все, на що спромігся…» – розмірковував він, безжально картаючи себе.
Так заглибившись у роздуми, Олесь не помітив, як наздогнав Ясю, що несподівано зупинилась, поверну-лась назад і вони опинилися лицем до лиця, відчуваючи схвильований подих одне одного.
– Я тебе теж люблю! – повільно повторила вона свою фразу, роблячи чіткі наголоси на кожному слові, потім швидко звелася навшпиньки, ніжно обвила ру-ками шию хлопця і міцно поцілувала його прямо в губи.
Вибух емоцій затьмарив розум обох. Повінь відвер-тих почуттів накрила їх з головою. Злива взаємних по-цілунків не вщухала декілька хвилин поспіль. «Моя ти ластівко!» – все повторював Олесь. «Люблю! Люблю! Люблю…» – лунало у відповідь із вуст дівчини. Тільки острах бути поміченими товаришами змусив закоханих через деякий час розімкнути міцні обійми, з яких Яся випурхнула щасливою пташкою.
– Так що ти мені хотів показати? – рівним голосом невдовзі запитала дівчина.
– Зараз побачиш, – остаточно опановуючи емоція-ми, уже майже спокійно вимовив хлопець і знову, ніжно взявши її за руку, повів за собою.
Через кілька десятків метрів він звернув праворуч, на ледь помітну серед лісових заростів стежину. Неза-баром вони вийшли на велику галявину, вкриту залиш-ками якихось будівель і споруд.
Дівчині на мить здалося, що вона потрапила до якогось фільму жахів, де неймовірних розмірів монст-ри-інопланетяни, перебуваючи в пориві невимовного гніву, напали на споруджене посеред мальовничого лі-су з велетенського дитячого конструктора «Лего» каз-кове містечко ельфів і перетворили його на купу стра-хітливих руїн та сміття. Рештки наполовину оголених, без головних уборів-дахів, будівель сиротами тулилися одна до одної, жалібно поглядаючи порожніми очиця-ми віконних отворів у різні боки. Шмаття битої цегли і залізобетонних плит, уламки шиферу та черепиці, за-лишки знівечених вікон і дверей були розкидані неві-домою силою навколо. Над цим жахіттям цивілізації мовчки у глибокій зажурі, схиливши голови-крони, стояли високі стрункі сосни, огрядні дуби і липи, а та-кож занедбані вишні, яблуні та груші. З невимовним сумом вони намагалися ховати від людських очей те варварство третього тисячоліття щедро засіяним за останній десяток років і поступово підростаючим мо-лодняком своїх синів і доньок.
Побачене настільки приголомшило дівчину, що її і до того великі очі збільшилися чи не вдвічі.
– Що це? – тільки й спромоглася через кілька хви-лин глухої мовчанки видавити із себе вона.
– Це залишки піонерського табору того суднобуді-вного заводу із двохсотлітньою історією, про який я го-ворив годину тому, – сумно посміхнувся Олесь.
– А звідки ти дізнався про цей табір?
– Від мами. Вона колись тут працювала кухаркою. Саме тут вона зустріла мого татка, який був шофером і возив продукти до їдальні, – тихо продовжував хлопець.
– А хто і навіщо знищив ті будівлі? –під враженням побаченого не вгавала Яся.
– Нові заморські хазяї та їх столичні посіпаки, які за копійки приватизували пів заводу. Забрали найцінні-ше, вирізали метал і кинули напризволяще простих ро-бітників. Залишили людей ні з чим, як залишають зараз без суднобудування усю країну… – сумно схиливши го-лову, закінчив свою розповідь Олесь.
Обоє мовчки пішли містечком, повільно обходячи руїну за руїною. Їх не покидали відчуття нерозуміння існуючих реалій та невимовної туги за Батьківщиною, яку з невідомих причин народ віддав на поталу якомусь страхітливому монстру не з їх планети.
– Тиша, річка, ліс, свіже повітря – таке чудове місце, – підсумувала Яся, коли вони повернулися до води. – Можна тільки уявити, як було добре отим піонерам! – повела вона далі, оскільки хлопець продовжував мов-чати, з головою занурившись у свої роздуми. – До речі, а хто такі піонери?
– Ну, це майже пластуни чи скаути, тільки радянсь-кі… – нарешті відволікся від власних думок Олесь. – Во-ни теж ходили строєм, співали пісень про щасливе ди-тинство і свого вождя, дідугана Леніна, палили свою піонерську ватру, збирали металобрухт і макулатуру, захищали природу і тварин, допомагали літнім людям…
– Тобто вони були нашими колегами? – зраділа Яся.
– Майже, але не зовсім…
– Чому? – не розуміла вона.
– Та як тобі сказати… Можливо тому, що чим далі вони підростали, стаючи комсомольцями, а потім деякі і членами партії комуністів, тим більше принципи і ло-зунги у них розходилися з діями та реальним станом справ. Особливо це стосувалося посадових осіб. Гово-рили одне, думали друге, а робили третє… Одним сло-вом – лицемірство! – раптом категорично відрубав Олесь.
– І що, всі вони були лицемірами?
– Та ні… Розумієш, на мою особисту думку, перева-жна їх більшість була порядними людьми, а лицеміри, зазвичай, вибивалися в керівництво і очолювали сис-тему та її підрозділи.
– А зараз хіба щось суттєво змінилося? – несподіва-но відверто запитала Яся, дивлячись хлопцеві прямо у вічі. – То чесні і порядні люди розвалили отой піонер-ський табір у цьому казковому місці? Чи вони своїми руками заробили ті кошти, за які придбали половину одного із найбільших заводів країни? – яскраві вогники в очах у дівчини запалали із такою силою, що Олесь на якусь мить злякався аби від них не спалахнула залише-на кимось на узбіччі пляжу купа хмизу, на якій лежало пару велосипедів.
– Ти маєш рацію, – погодився хлопець. – Але ж те комуністичне і комсомольське керівництво після отримання Україною незалежності нікуди не поділося. Воно лише перефарбувалось у бізнесменів і політичних діячів нової формації, які за вкрадені кошти написали нову казку про щасливе майбутнє, про світ нових мож-ливостей, та під цими привабливими гаслами розтягли переважну більшість державних активів, над створен-ням яких народ працював десятками, а то й сотнями, років. За які у свій час стільки наших предків віддали найцінніше – життя. Наразі дійшла черга і до землі… – невтішно, але не по літах зріло, підсумував хлопець.
– І що нам тепер потрібно робити?
– Учитись, гуртуватись з однодумцями, нести прав-ду до людей, систематично і цілеспрямовано боротися за Україну! Нічого кардинально нового досі не приду-мано, – рішуче посміхнувся Олесь і міцно стиснув зуби.
– Ось вони де сховалися! – раптом долинув Натал-чин голос з боку колишнього піонерського табору і де-кілька друзів показалися із-за дерев.
– Та ми далеко і не ходили, – напівжартома відпові-ла Яся, коли група підійшла ближче.
За пів години зібралася вся команда і пластуни, осідлавши відпочилих коней, дружно рушили у зворот-ному напрямку.
Ніхто з компанії тоді навіть подумати не міг, що не-забаром їх переважна більшість повернеться і до цього лісу, і цього пляжу, і цих руїн, які зіграють в житті кож-ного свою, відведену їм, роль.
Ніхто, окрім однієї людини, але вона того і сама на-певно ще не знала.
16-19.07.2021
 
 

Заключне слово

Велике спасибі кожному, хто дістався кінця книги і читає ці рядки! Переконаний, що на таке здатна лише людина, яка щиро любить Україну, українську мову і український народ.
Дуже хочеться, аби ця збірка в цілому чи окремі її твори додали хоча би краплину позитиву в наше неле-гке життя. Особливо у цей доленосний для нашої Бать-ківщини час. Час, коли у кровопролитній війні з одвіч-ним ворогом, загарбником і поневолювачем знову ви-рішується найважливіше питання «Бути чи не бути?» Дуже хочеться, аби опубліковані літературні роздуми і певні висновки автора сприяли виникненню у читача хоча би бажання, якщо не потреби, в консолідації укра-їнського громадянського суспільства і спонукали до усвідомлених, активних дій, направлених на порятунок України.
В чому наша сила? В єдності наша сила! В щирості і справедливості. У виваженості, розсудливості і здатно-сті до самопожертви! У безмірній любові наша сила! В любові до України, кращих сторінок її історії, її багато-вікової культури, добрих звичаїв предків і прийдеш-нього, наших нащадків! У непохитній вірі в наших, ук-раїнських богів, захисників-звитяжців, які впродовж тисячоліть боронили Вітчизну і продовжують це роби-ти зараз. Слава їм і доземний уклін!

Ця книга видана за рахунок автора. Кошти від її ре-алізації будуть спрямовані на потреби ЗСУ.

З повагою, автор
 
Про автора

Олександр Мачула народився 20.12.1958 року на Січеслав-щині. Письменник, правознавець, волонтер, голова ГО «Укра-їнське товариство «Просвіта» Миколаївщини», автор і коор-динатор низки літературно-громадських проєктів.
За останні сім років вийшли друком десять збірок його творів. Це «Осінній дебют» (2016), «Мачулівські усмішки» (2016), «Срібні струни душі» (2017), «Пісня соколина» (2017), «По лезу бритви» (2018), «Повітря, що спресоване в вірші» (2019) і «Високосний вік» (2021) – для дорослих, а ще «Чарі-вна веселка» (2018), «Криничний журавель» (2020) та «Мор-ські канікули» (2020) – для дітей.
Крім того твори письменника надруковані в різних пері-одичних і колективних виданнях, зокрема, у часописах «Де-бютГазета» (2021, 2022), «Поетичне слово «Стапеля» (до 90-річчя Миколаївського літературного об’єднання), «Є-текст Миколаївщини» (до 30-річчя незалежності України), «Дніп-ро», «Чорнильна хвиля», «Вечірній Миколаїв», «Рідне При-бужжя», «Зоря», «Рідний край», «Нова Просвіта», «Ніжинсь-кий вісник», «Вільний голос», «Джерельні дзвони» та бага-тьох інших.
Олександр Мачула – дипломант Міжнародного літерату-рного конкурсу «Коронація слова» 2020 в номінації «Патріо-тична лірика», автор слів до пів сотні пісень та літературно-музичних композицій.
 
Зміст
До читача 3
Епіграф 6
Частина І
Розділ 1. Неоголошена війна
У затінку думок 7
Характерник 8
Місто-воїн 10
Весняний сніг війни 11
Український хліб війни 12
Місто героїв 13
Кончина війни 14
За нами буде перемога 15
Коломийське літо 16
Петля для рашизму 16
Не дамо 17
Будень війни 17
Гартуймо волю 18
Недобратам 19
Чоловіки не плачуть? 20
Дев’ятий – на порозі 21
Червоні яблука 22
Хлопець з очима кольору неба 23
Тяжка година 24
Неоголошена війна 25
Гірше тільки дружба 25
Біль 26
Вишита сорочка 27
Вічно в серці 28
Війна 29
Герої неоголошеної війни 30
Наймиліше слово 31
З «братнім» привітом 31
Сини Вітчизни 33
Пам’ятаймо 33
Тест тридцятиліття 34
Нізащо 35
Насіння перемоги 36
Шлях до миру 37
Молитва за захисників 37
Суть війни 38
Найбільша дивина 38
Майва 39
Розділ 2. Свободу треба захищать
Череповище 40
Біля підніжжя Голгофи 41
Щоб не пропасти 41
Вже віє груднем 42
Зимові реалії 42
Земля українська 43
Вітряки 44
Не спіть 44
Вернись, батьку, на Вкраїну 45
Переведи нас всіх через майдан 46
На порозі зими 47
На дорозі чи роздоріжжі? 48
Покрова 49
З Покровою! 50
Русинам-українцям 51
Сільські мотиви 52
Страх 53
Дорога в туман 54
Мана в тумані 54
Останній крок? 55
Зозулята 56
Чи довго ще? 57
Непросто 58
Із моря погоди 58
Впали на калину горобці 59
Сурма 59
Ярмо для філантропів 60
Шкідники 61
Чума 62
Відродження не розстріляти! 63
Реквієм 32-33 64
Полиновий дзвін 64
Він так її і не обняв 65
Попіл 66
Повінь 67
Плющ 67
Гроза 68
Льодохід 69
Поводирі 70
Поезія не на часі? 70
Чому так? 71
Віче 72
Епоха зла 73
Пам’яті українських героїв 74
Фантом 75
Манкурти 76
Велика праця 76
Сурогати 77
Тартюфи 78
Смолоскип 79
Як сумно й боляче мені 80
Свободу треба захищать! 81
Шоста зима 82
Чи зможемо? 82
Ліра 83
Тарасові запитання 84
Рідна мова 85
Коріння зла 86
Триголовий змій 87
Плаха 88
Розділ 3. Лицарі «Дикого поля»
Козацька шабля 89
Меч Арея 90
Лицарі «Дикого поля» 90
Козак Дума 91
Козацькі могили 92
Повертайся, Сагайдачний! 93
Сіркова допомога 94
Козацький спомин 95
Долі наперекір 96
Останні зусилля 97
Прокидайся 98
Шляхами кобзарів 99
Козацька діброва 100
Запалала зоряниця 102
Драма 103
Розділ 4. Дивлюсь історії у вічі
Дороговказ 104
Дивлюсь історії у вічі 105
Данило Галицький 106
Українець із грецьким корінням 107
Аркасівські леви 109
Вічно юні 110
Розділ 5. Перче;ня
Віє вітер 111
Чорним по чорному 112
Танці на костях 113
Невиправні? 114
Інші 114
Краще гірка правда 115
Кривава дійсність 115
Ера зубожіння 116
Голубінь 116
Кінець епохи титанів 117
На день закінчення війни 118
У кожного свій фронт? 119
Найбільший гріх 119
Контролер 120
Не туди 120
Шалений світ 121
Невтішна перспектива 121
Гра в демократію 122
Коли нам заспівають солов’ї 122
Пекельний рай 123
Приїхав цирк 123
Дочекалися? 124
У Києві дощ 124
Не люди 125
Метаморфози 125
Місто плісняви 126
Місто судної осені 127
Місто порожнечі 128
Біг по колу 129
Місто темряви 129
Перші «здобутки» влади 130
Не треба зайвих слів 130
Перефарбованим друзям 131
Набат 133
Думай 133
Чи є межа? 134
Невже? 134
Наша дорога 135
Вперед – до комунізму! 135
Співучасникам 136
Діагноз 136
Лукавому 137
Епідемія 137
Голий король по-українськи 138
Воно 138
Остання орда 139
Орди наносці 141
Корупцію не побороти? 141
Українська – зброя 142
Гра в закони 142
Іменем закону 143
Нова казка діда Панаса 143
Все важче 143
Дарма 144
Розділ 6. Поеми, думи, балади, байки
Якби ж, Тарасе 145
Свічка пам’яті 148
Реквієм перемоги 149
Останнє полювання 153
Вовкулака 155
Пацюки 157
Пихатий горобець 158
Розберемося потім 160
Коту під хвіст 161
Байка про дракона 162
Шахова війна 166
Тигр і Віслюк 168
Логістика від найвеличнішого 171
Пан Ніхто 173
Частина ІІ. Проза війни
Хроніки московсько-української війни 175
1. Винищувач танків 177
2. Штурмова «сотка» 182
3. Близнюки 188
Джура 197
Пластове братство 204
1. Оберіг 204
2. Талісман 213
3. Повернення 226
4. Перші ластівки 241
Заключне слово 260
Про автора 261