Вибух потужний в під'їзді сусіднім,
Крики затихли...летіли тіла -
Хто ще одягнений, хто вже у спіднім...
Ніч запалала й у небо сягла...
Вбило уламком дводенне малятко,
Поряд й пологовий дім рознесло...
Стогнуть і виють матуся і татко -
Ми ж так чекали...щоб в щасті зросло...
Та тільки звір про таке і не думав -
Він "захищає" народ мій...кров п'є,
Серця немає, натомість є гума -
Чавкає злістю і ядом плює...
... Де божа кара на дику істоту?
Чому Всевишній ще терпить його?
Брюхо, з жадоби, набив до ікоти...
Щоб ти вдавився, рашистський койот!
Близько ста тисяч лягли за "ідею" -
Витвір-примару в його голові.
Марить "трьохсотий" : "А где я? А где я?"
"Ти потопаєш в дитячій крові!"
Не розумію я "матери русской" -
Чом не спинила в порозі-дверях
Сына, шагнувшего тропкою узкой,
Той, что была лишь тропою зверья.
Є й матері, що радіють машині -
Та... з похоронкою разом...у двір.
Замість дивитись у рідні і сині-
"Дякую!"-- мовила серед зневір.
... Як же діждатися того кінця,
Звіром затіяній руській навалі?
Хочу побачити рідні місця,
Припасти до них й жити далі!..