Скували льодові кристали
Осінню безгомінь крихку.
Ніч з каганцем пережидали
В найзатишнішому кутку
Безповоротної розлуки –
Безсоння. Часоміру хід.
Складались молитовно руки,
Замість обійм хрестили вслід.
А досвітанкової тиші
Знесиленої посеред
Триперстя вогник вже слабішав,
Але тримався ледь-не-ледь.
Буття чи небуття, і – пан, чи
Пропав, перегорів і зник…
І все не догорав каганчик,
Мовляв, до потемку не звик.
Запевнював засмуту в тому,
Що білий світ не для журби,
І, пересилюючи втому,
Виносив світло на собі…