Лист

Маргарита Метелецкая
 

                Світлій пам'яті мого колишнього сусіда по шкільній парті
                та по квартирі - Віктора Косаря - присвячую
                8 грудня 1946 р. - 2 грудня 2016 р.
   
 Друже! Я бачилась цього літа майже з усіма однокласниками нашими. І всі
  шкодують, що з часом між нами, колишніми школярами, все менше ліній сполучення.
  Сім'я, робота, нові знайомства викрешують нові уподобання, перетинаючи і
  викреслюючи старі уявлення. Ми ніяковіємо при зустрічах, ховаючи подалі
  відвертість.
      А у мене - навпаки. І у тебе, гадаю, теж...
      Давно-давно ми були молоді і аж занадто щасливі.  Нічого не фіксувалося у
  пам'яті, бо здавалося - усе назавжди. Але дещо збережено  і з кожним роком,
  наче оновлене, умите, яскравішає, бентежить.
       Кажуть, життя тримається на винятковості. Ми винятками не стали, але й
  нормою не були. Ми збиралися довго жити - і тому не брехали. Уже пізніше я
  прочитала про це в одній з книжок: якщо людина все життя говорить не те, що
  думає, тобто все життя б'є кувадлом по найтонкіших та найчутливіших своїх
  пристосуваннях, по аналізаторах, що постачають дані інтуїції, - вона завчасно
  старіє.
       Так, ми не брехали. Згодом ти писав мені, що з дитинства був "чесним
  пацаном". І то була щирісінька правда. З дитинства, з тих часів, коли ти
  додумався подорожувати в кориті по Південному Бугу, а потім витримав гарну
  батьківську лупку.
       А хіба я відставала від тебе? За твоїм взірцем я ніколи не верещала в 
 руках у "ворога", коли ми гралися у "розвідників"! А "ворогом" за жеребом бував же і 
  ти. Доводилось, зціпивши зуби, терпіти твої знущання, бо у тебе ж все по
  правилах, "по заправдішньому"! І хіба це не знадобилося нам у дорослому житті?
       У нас були різні смаки. Одягалися, у що Бог послав на негусті зарплати
  батьків. Але критерії прекрасного лишалися спільними. Ми завжди поважали
  особистість. Але досить було простого зауваження, щоб я аж до заміжжя не
  фарбувала вій.
      Пам'ятаєш пожвавлену цікавість до "забороненої" ( до 16 років!)
  літератури? Ти робив закладки в книжках Мопассана і при нагоді, поки твоя мати
  поралася в кухні, давав мені читати. А сам виходив в іншу кімнату, даючи мені
  змогу червоніти та переживати наодинці, без свідків? Саме тому ти і зараз
  поважаєш жіночу сором'язливість. Чи не тому в тобі начисто відсутні поширені в
  нашому бурхливому столітті грубість та цинізм?
     Вдень, після уроків, ми чимдуж крутили куплений в складчину "хула-хуп"-
  покращували статури. А ввечері збиралися в шкільному залі на танці під
  радіолу. Пам'ятаєш, як я умовляла тебе одягнути братові черевики, бо ти не
  хотів йти у своїх, немодних? А ти запевняв мою матусю про мою охайність, аби
  вона довірила мені свої капронові панчохи, що вони точно зостануться
  цілісінькі. Тепер я можу купити скільки завгодно панчіх, а ти - щонайкращі
  черевики. Але ті вечори в шкільному залі - уже неповторні! Ти запрошував
  старшокласниць, а мене - старшокласники. Та щоразу коли ніяково озираючись, я
  лишалася на лавці самотньою , ти вихоплювався, як з неба, і тягнув мене в
  танцювальний епіцентр!
     Ти завжди рятував мою дівочу гордість. І тоді, коли піклувався
     про супроводжуючого, якщо не траплялося кавалера. І тоді, коли я вперше
  почула від хлопця, що дружити зі мною нецікаво... Потім було зовсім навпаки.
  Я лишалася дитиною - і мене любили. Дітей завжди люблять - бо вони обіцяють.
  Ось і зараз сприймаю, як належне, захоплене, здивоване або презирливе на свою
  адресу: "Дитина, зовсім ще дитина!" Значить - досі без брехні.
     А ще, друже, у нас була непогана третя сигнальна система, що завідує
  натхненням. Ми задумувалися над змістом життя.   Складали смішні анкети-
  відповіді. Ти писав: "За кого ти мене вважаєш і що про мене думаєш?!" Тепер
  уже такого не напишеш. А жаль.
     Викладачі лишали обмаль часу для філософії. Та ми - пристосовувалися. Ти -
  креслив на двох геометрію, а я за двох виписувала героїв у домашніх творах.
  Така кооперація дозволяла вирішити безліч важливих та невідкладних проблем,
   які народжувалися щодня. Ми годинами перемовлялися, стоячи на площадках між
  двома поверхами нашої батьківської домівки, а матері вигулькували із хатніх
  дверей, раз-по-раз закликаючи до більш серйозних справ, коли у котроїсь
  уривався терпець очікування. Частіше дратувалася твоя мати. І тоді ти біг на
  завдання, гублячи в снігу  або в калюжах, в залежності від пори року, батькові
  калоші на босу ногу.
     Потім ми роз'їхалися по різних містах. Вчились, працювали, листувалися.
  Листи коротшали. Все частіше в них з'являлися рядки: "Я не знаю, чому не
  відповів тобі. І тепер почуваю себе паршиво. Та, гадаю, ти вибачиш мені..."
  Або: "Нічого цікавого не трапилося - вибач, але писати нема про що?"
     Листування - померло. Лише на свята приходять від тебе поздоровлення.
  Зовсім коротенькі: "Будь щасливою, дитино, і вічно молодою!" І ці
  поздоровлення як найконкретніша допомога, аби з новим натхненням вгризатися у
  побут...
     Будь щасливим і ти. Мусиш бути. Така наша доросла філософія.

останнє  прижиттєве фото - червень 2014 року, на лаві перед будинком дитинства в Гречанах.

Етюд "Лист" - було надруковано в багатотиражці "Арсеналець" на літературний конкурс в жовтні 1970 року, присуджено першу премію.