Максим Багданович Санэт

Коломийцева Екатерина
Санэт

Ne ris point du sonnet, 
o critique moqueur.
                S.-Beuve1

На цёмнай гладзі сонных луж балота,
За сьнег нябёснай вышыні бялей,
Закрасавалі чашачкі лілей
Між пачарнеўшых каранёў чарота.
Ўкруг плесьня, бруд, – разводзіць гніль сьпякота,
А краскі ўсё ж ня робяцца гразьней,
Хоць там плыве парою сьлізкі зьмей
І ржаўчына ляжыць, як пазалота.
Цяпер давольна топкае багно:
Гніль сотні год зьбіраючы, яно
Смуроднай жыжкаю узгадавала
Цьвятоў расістых чыстую красу.
Маліся ж, каб зь літоўнасьці стрымала
Тут сьмерць сваю нязвонкую касу.
 
[1912]




На сонной глади луж вязил*-теней,
Белей, чем снег небесной высоты,
Поднялись крУгом белые цветы
Средь почерневших камыша корней.
Повсюду плесень, грязь, – разводит гниль болото,
Но краски не становятся грязней,
Порою проплывает скользкий змей
И ржавчина лежит, как позолота.
Теперь трясина топкая полна:
Гниль сотни лет хранящая, она
Зловонной жижей бережно взрастила
Цветов росистых чистую красу.
Молись, чтоб в умиленье опустила
Здесь смерть свою незвонкую косу.


вязил* (мн.ч. Род.п. слова "вязило" - вязкое, топкое болото)