«Пам'яті Василя Стуса»
Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У хуртовині серце України.
А ти шукай червоний кущ калини,
На чорних водах тінь його шукай.
О Боже мій, гірка моя печаль,
І самота моя - така безмежна.
Нема Вітчизни. Око обережно
Обмацує дорогу між проваль.
А лютий ворог батогом жене.
Ото мій шлях - світ за очі невпинно...
Пробач мені, кохана Україно,
І матінко, не проклени мене.
Я геть подався. Шалом. Навмання.
Я геть подався, стомлений од люті.
Рожеві сопки кригою закуті,
А понад ними - чорне вороння.
Довкола мене цвинтар душ
Бездольного, безправного народу.
Бреду в сльозах. Шукаю броду.
Дивлюсь у дзеркало калюж.
Безгоміння, безлюддя довкола,
Тільки сонце, і простір, і сніг;
Й не впаде уже більше ніколи
Блудний син біля маминих ніг.
Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа огортає ніч
Цей край суворий і пекельний.
Сто років втрачених надій,
І сподівань, і мук, і крові
Синів, що за любов тавровані,
Сто серць, як сто палахкотінь.
Я обвинувачую кадебістів
За муки, заподіяні політв'язням;
Як слів не виріжеш із пісні,
Так з нас не вирізали правди.
Цей біль, як алкоголь агоній,
У пеклі Данте дев'ять кіл,
І полотно сибірських колій
На тлі віршованих рядків.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І рушниками простелися,
І душу порятуй мені.