И ТОЛЬКО ЗЛОСТЬ БЫВАЕТ ГЕНИАЛЬНА...
Перевод стихотворения Лины Костенко
И только злость бывает гениальна.
Господь, спаси, вредит мне доброта!
Теперь такая в мире наковальня,
что нервы быть должны, как провода.
А нервы мои, ох нервы,
как струны, вы настроены на эпохальный лад!
А быть может, мне просто хочется счастья,
тугого и сладкого, как шоколад.
Ну, что ж, эпоха, ешь меня, пей соки!
Лишь ось земли с орбиты не свинти.
Лежит под небом, чистым и высоким,
холодный одинокий путь в степи.
Казацкий ветер душу высекает,
и я едва ли в нежность добреду.
Где тот огонь, который искупает
хроническую нашу доброту?!
А по идее: женское в чём счастье?
Златая смуглая виолончель.
Справляло б тело окончанье страсти
над колыбелью, в кротости ночей.
Была б очаровательной болтушкой,
слова смогла б такие подобрать,
что как по смыслу, может, вянут уши,
а как по форме — сердцу благодать.
Т а к натянул кто бешеные струны
на эту стройную виолончель,
что ей футляр — подряд гробы всех лунных,
задуманных для музыки ночей?!
И что-то так во мне велит
белеть, гневясь, до сотого колена!
И что-то так во мне болит,
что Украина — то и есть, наверно.
Январь — 11 февраля 2023 года
І ТІЛЬКИ ЗЛІСТЬ БУВАЄ ГЕНІАЛЬНА...
Лiна Василівна Костенко [1930]
І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі наковальня,
що треба мати нерви, як дроти.
А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого й солодкого, як шоколад.
Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
холодний степ моєї самоти.
Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!
А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.
Була б така чарівна лепетуха,
такі б ото улучила слова,
що як по змісту, може, й в'януть вуха,
а як по формі — серце спочива.
Хто ж натягнув такі скажені струни
на цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр — усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!
І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.