БОЛЬ ЕДИНСТВЕННОГО ОРУЖИЯ
Перевод стихотворения Лины Костенко
Одно для меня ты оружие, слово,
И не должны мы погибнуть оба.
Леся Украинка
Так в рупоры мальв петухи орут —
вот-вот, звеня, глазурь рассвета треснет...
Мой край родной, где отродясь не чтут
нейтральных красок, пуританок пресных.
Черно и ало кредо рукава.
У солнечной степи' пшеничный принцип.
Густые изумрудные слова
росли в тебе и вырывались в выси.
Слова росли, как жито на полях.
И речь зерном отборным колосилась.
Она как хлеб. Святая для меня.
И в ней пурпурной крови предков сила.
А кто-то накопал по речи рвов.
Топтал, позорил поле дорогое.
И вижу сон: пасущихся коров —
семь тучных, тощих – много боле.
Выщипывают озимь и хулят,
и гадят, и копытищами крешут*...
Язык трагичный! Гроб уж для тебя
не только враг, но дети собственные тешут.
Язык бессмертный! Смех твой так печален.
В гробу том, кстати, ты не уместишься.
Они же мерку, глупые, снимали,
когда подавлен ты, а не гордишься.
Но дух твой не унижен и не сплюснут,
хоть стлала доля чёрные ковры
то от Вилюйска до Холуйска,
то с Киева до Колымы.
Со всех трибун — аж дым над демагогом.
И все берут в основу ленинизм.
Никто так яро не клянётся Богом,
как сатана сам — тот же шовинизм.
Как ты сжилась с печалью чаек дивною!
Как часто лицемерил твой Парнас!..
Кусок земли, зовёшься Украиною.
Ты был до нас. Ты будешь после нас.
Ты мой исконный, мой умытый росами,
вселенский, вечный, звёздный и барвинковый...
Когда ты даже звался — Малороссия,
твоя поэтесса была Украинкою!
Январь — 11 февраля 2023 года
* кресить, кресать — высекать огонь.
БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ
Лiна Василівна Костенко [1930]
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє.
Леся Українка
Півні кричать у мегафони мальв —
аж деренчить полив'яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.
Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.
Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров'ю предків тяжко пурпурова.
А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови —
сім тучних, але більше тощих.
Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень — не з твоєї величі!
Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.
З усіх трибун — аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол — той же шовінізм.
Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався — Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!