Вона працює в лікарні. Терапевтом. Лікарня доволі велика, але без хірургії, тож поранених до них не привозять. Час від часу переводять військових зі шпиталю, і вона надає їм кваліфіковану допомогу. Вони виписуються та знову їдуть на «нуль». Хтось повертається, хтось ні.
Перші місяці війни вона жила у лікарні. Хворих було мало, тож адміністрація виділила під гуртожиток цілий поверх. Там багато хто жив: лікарі, медсестри, санітарки. Цілими сім’ями, з дітьми та батьками. Комусь було важко добиратись до роботи, хтось взагалі втратив житло. Спільними зусиллями у підвалі якось облаштували бомбосховище. Лікарня здавалась найбільш безпечним місцем. Або ж великою братською могилою. Спочатку вона спускалась у підвал при повітряній тривозі, потім перестала. Змирилась з долею.
Як тільки містом почав курсувати громадський транспорт вона поїхала до дому. Жити вдома та кожного дня їздити на роботу було значно зручніше, аніж залишатись в імпровізованому гуртожитку.
Чоловіки що виписувались з відділення, часто дарували їй квіти. Останній раз це був букет з дев’яти білих троянд. Вона поставила квіти в вазу на столі, відчула їх солодкий запах та посміхнулась. В той вечір у неї було чергування. О п’ятій ранку її покликали до хворої, з болями в грудях. Вона роздивлялась ЕКГ, та раптом почула страшенний гуркіт. Вибухи лунали звідусіль. Її охопила паніка, але вона швидко опанувала себе. Наступної миті прийшло усвідомлення й незрозуміле полегшення – війна все ж таки почалась, боятися більше немає чого.
Вона здала чергування, зайшла у кабінет та викинула троянди у смітник.