Вона планувала емігрувати з країни ще до війни: низька зарплатня, незрозумілі перспективи. Тож коли все почалось і відкрилися кордони, вона зібрала мінімум необхідних речей, та поїхала до Європи. Перший час працювала на заводі різноробочою, жила у гуртожитку, вечорами відвідувала мовні курси. Спочатку було складно: нова мова, новий менталітет, нове життя. З часом адаптувалась.
Хоч і не одразу, але її український диплом визнали, й вона знайшла роботу за фахом. Стала винаймати житло. Життя потроху налагоджувалось. Вона майже забула канонаду вибухів, довжелезні черги на кордоні та страх втікачки. Якось вона дізналась, що хтось з тих, хто залишився в Україні, їй заздрить. Спробувала не звертати на це уваги, нічого не вийшло. У соціальних мережах прочитала про мітинг на підтримку України, та не роздумуючи прийшла на нього. Вона йшла з величезним жовто-синім стягом по центральній площі міста та звідусіль чула рідну мову.
Вона повернулась додому, заварила чаю та стала писати старим друзям. Новини посипались на неї: хтось виїхав, хтось воює, хтось загинув.
В безпеці та комфорті вона сумує за втраченою Батьківщиною.