Навіщо не птах я, не вран степовИй,
Пролетілий тепер у вирій?
Навіщо не можу у небі ширять
І лише свободу кохать?
На захід, на захід помчав б тоді я,
Де там моїх пращурів буять поля,
Де в замку пустому, у мистлих горах,
Лежить іх забутий нащадками прах.
На давній стіні їхній спадковий щит,
А також іржавий там меч їх висить.
Я би політав над мечем та щитом,
І скинув би пил я могутнім крилом;
І струну шотландської арфи б чипав,
І склепами міцний би звук політав;
Одним лише чуєн, відтворен одним,
Як він пролунав, так і щезнув би він.
Але марні мрії, благання марні
Проти цих суворих законів долі.
Між мною та гОрбами вІдчизни милій
Гучниі морів розістлавися хвилі.
Останній нащадок відважних бійців
Зав‘яене посеред чужиних снігів;
Я тут народжений, душей чужинець -
О, чом я не вран, не степів посланець…