И ныне снится: под горою
Белеет хатка над водою,
В гаю, меж вербами. Сидит
Как и когда-то дед, смешит
Внучонка, тешит, забавляет,
У хатки сидючи, ласкает
Совсем кудрявое дитё.
И ныне снится: мать, сияя,
Из хаты вышла молодая,
Целует деда и дитё,
Аж трижды весело целует,
Берёт на руки, и глядит,
И грудью кормит, и милует,
И спать несёт. А дед сидит,
И улыбается на поле,
И скажет тихо: «Где ж то горе?
Печали, беды те, враги?»
И тихо шёпотом читает,
Перекрестившись, отче наш.
Сквозь вербы солнышко сияет
И тихо гаснет. День погас,
И всё уснуло. В хату старый
И сам прилечь пошёл на нары.
[Первая половина 1850,
Оренбург]
«І досі сниться: під горою...»
І досі сниться: під горою,
Меж вербами та над водою,
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться: вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя,
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує,
І спать несе. А дід сидить,
І усміхається, і стиха
Промовить нишком: «Де ж те лихо?
Печалі тії, вороги?»
І нищечком старий читає,
Перехрестившись, отче наш.
Крізь верби сонечко сіяє
І тихо гасне. День погас,
І все почило. Сивий в хату
Й собі пішов опочивати.
[Перша половина 1849,
Оренбург]