Юрий Андрухович. Дождались

               
Дождались. Под небом осень, то её златая рана -
Дом печали, дом осенний не  живу в нем, но ликую.
Всплохи пламени пейзажа мне видны в оконной раме,
Но пока еще сияет светом дерево ошую.

Добрались. Все больше листьев под ногами, ближе к Богу,
И пока по ним ступаю, чувствую, что существую.
Вот и снова тяжкий опыт - камня примеряю тогу,
Но пока я все же слышу голос брата одесную.

Заплетаешь паутину, в ней, начальна и невинна
Боль непойманого слова, бьется где-то у висков.
И за первым поворотом, тот кого уже не вижу,
С легкостью подхватит слово,  что трепещет как листок.

                ***

Юрій Андрухович
                                  

Дочекалися. Під небом зацвіла осіння рана —
в золотій оселі смутку не живу, а розкошую.
Трохи полум’я вмістила у пейзаж віконна рама,
і поки ще палахкоче світоч дерева ошую.

Доростаємо. І листя щораз більшає в господі.
І коли ступаю листям, відчуваю, що існую.
От і знов — поважчав досвід, ніби камені насподі,
та поки ще добре чую голос брата одесную.

І снується павутина, мов первинний і невинний
біль невпійманого слова, що прониже до кісток.
І за першим поворотом хтось, уже мені невидний,
підбере летюче слово, що тремтить, немов листок…