Напевно, тебе я уж не забуду;
Ніколи вже. Не знаю я, чому?
Зі мною подумки ти будеш всюди,
Про це не розкажу я нікому.
Щодня мене ти завжди надихала,
Дихати без тебе я не могла.
А ти лише дорікала, картала,
А, мабуть, я потрібна не була?
Дивлюся зараз на твою світлину:
Ти рідна тут, а відтепер — чужа.
Чому же так безжальна ти, Ірино?
Можливо, я не варта й гроша.
Не знаю, чим загоїти цю рану,
Яка багато років мов кипить;
Ні, тебе турбувати я не стану —
Твоя душа цим болем не болить.
Пишу цей вірш. Так важко, я не в змозі...
Чому тоді зустрілися колись?
Нам все одно в житті не по дорозі —
Прошу, журба, навіки зупинись!