Як нині збирається віщий Олег
Нахабним помститись хазарам,
Їх села та ниви за вбитих колег
Мечам і вогню зрік на кару.
Із раттю своєю у царській броні
Князь поле долає на вірнім коні.
Із темного лісу назустріч йому
Іде благородний чудесник,
Покірний Перуну старий одному,
Завітів майбутнього вісник,
В мольбі й ворожінні великий стратег.
До мудрого старця під’їхав Олег.
«Скажи но чудесник, обранець богів,
Розкрий рокову галерею,
Чи скоро на радість моїх ворогів
Я вкриюсь в могилі землею?
Відкрий мені правду, не бійся мене,
Я дам в нагороду коня й комірне.»
«Волхви не бояться могутніх владик
І княжий їм дар не потрібен;
Правдивий і вільний їх віщий язик
І божому гласу подібний.
Наступні роки поринають у млі,
Втім жереб твій бачу на світлім чолі.
То ось яке слово тобі в мене є:
Тож. слава-твоя нагорода;
Ім’я в перемогах славетне твоє,
На брамі твій щит Царгорода;
І хвилі та суша покірні тобі,
І недруги заздрять в безсилій злобі.
У синього моря оманливий вал,
В фатальні години жорстокі
І пращ, і стріла, і лукавий кинджал
Щадять переможця допоки.
Відтак під бронею не взнаєш ти й рани:
Незримий хранитель тобі богом даний.
Твій кінь не боїться запеклого бою,
Бо він відчуває господарську волю;
То слушно стоїть під ворожими стрілами,
То миттю летить він ярами й долинами.
Тож, холод чи січ-все одно, як і хуга,
Та приймеш ти смерть від коня свого - друга».
Олег посміхнувся-одначе чоло
І погляд затьмарились хмуро.
І, мовчки підперши рукою сідло,
З коня він злізає понуро;
І вірного друга міцною рукою
Тріпоче і гладить, і…сльози рікою:
«Мій кінь, прощавай но, мій вірний слуга,
Нам далі з тобою вже йти не дано,
Тепер відпочинь! Вже не ступить нога
У золотом вкрите твоє стремено.
Отож, прощавай, не потрібна й броня…
Гей, хлопці, до мене, тримайте коня,
Окремо тримайте, тож за табуном,
В моєму лугу випасайте;
Купуйте й годуйте добірним зерном
Та із джерела напувайте».
І хлопці відразу коня відвели,
А князю коня із резерву звели.
Олег бенкетує, тож, серед своїх,
В чергове рік …надцятий канув,
І кучері їхні вже білі, мов сніг
На славній поверхні кургану…
Вони поминають уславлені дні
І битви, де разом рубались вони…
«А де мій товариш?-промовив Олег,-
Скажіть, де мій кінь особливий?
Все також здоровий?-питає колег,-
І досі все спритний й грайливий?»
І відповідь чує: на пагорбі том
Давно кінь спочив безпробудним вже сном.
Могутній Олег впав в думки, мов у рій:
«То й що ж ворожіння, брехливий старий?
За що ти отримав коня й комірне?
Мій кінь ще і досі б носив би мене!
Гей, слуги, до мене, наказую я:
Я хочу побачити рештки коня!»
Ось їде Олег, а за ним й дітвора,
І Ігор, старі всі, і гості.
І бачать на пагорбі біля Дніпра
Біліє скелет на погості.
Шляхетні кістки омивають дощі
І сонце пече їх немило,
Все голо навколо, зпалило й кущі,
Лиш вітер притрушує пилом.
Князь тихо на череп коня наступив
І мовив: «Спи, друже самотній!
Твій старий господар тебе пережив:
На тризні уже незворотній:
Не ти під ножом ковила обагриш
І кров’ю своєю мій прах окропиш!
Так от де таїлась кончина моя!
Кончини ця кістка жадала!»
Із черепа тихо шипуча змія
Тим часом уже виповзала;
Навколо ноги та змія обвилась
І скрикнув раптово ужалений князь.
Совки кругові скрізь у піні шиплять
На тризні плачевній Олега;
Князь Ігор та Ольга на пагорбі, й знать,
Дружина присутня й колеги.
Бійці поминають уславлені дні
І битви, де разом рубались вони.