Я вже не хочу про лихо згадувати -
Не маю на те ні сил, ні спокою -
Воно стоїть у бутті загатою
І гідрою давить мене стоокою.
Я вже не хочу ні зустрічей з лицями -
Кудись спливло бажання туманами.
І тліє в мені любов з таємницями -
Із болями, віршами , стрімкими оманами.
Я вже не живу премудрістю вічною -
Мова стає дедалі гіркішою...
Я десь застрягла між травнем та січнями -
Саме отак - я не перебільшую.
Але чому? Всім давно все пробачено?
Як серце й душу зробити терплячими?
на фото - автор у Звіринецькому монастирі м. Києва