Я - дитина. Четвертий клас... Тато за станом здоров'я вже сторожує на пилорамі. Чергується з інвалідом Міхєєвим - на обоїх ногах по половині ступні, що колись їх було обморожено. Його коротко всі кликали - "Міхєй"
Одного разу прийшла зустрічати татка із сторожування. Міхей - приїхав на зміну вже. Тато і просить: " Я піду, а ти ще Міхєю води принеси з колонки!" - це він, зважаючи на каліцтво напарника. Ну, я, звичайно, погодилася.
Тільки-но тато за двері, як Міхєй хутко розстібнув ширінку, витягши на огляд
своє "хазяйство", і запропонував потримати мені це жахіття за обіцяну трьошку? З переляку рвонула з порожнім відром надвір, домчала до колонки...А далі? Принести воду, щоб він мені ще й свою дупу показав? Тому відро гнівно зажбурнула подалі біля колонки і повернулася збуджена додому.
Питає тато: "Води Міхєю принесла?" Кажу: - "Ні!" " Чому?" "Спитай у нього сам!" "То ти мені не скажеш?" "Ні!" Бачить тато, що, як він частенько казав, не те, що мете, а те, що віє, пішов на пилораму по відповідь до Міхєя. Що там уже відбувалося і як розмова точилася, батько ніколи мені не казав, то і не дізнаюся... Але не маю сумнівів, що дісталося і "хазяйству" Міхєя і гарно по пиці також! Без огляду на його каліцтво! Так чи інакше - то був останній день, коли його бачили в наших Гречанах!
Я - молода дівчина. 19 років. Живу уже в Харкові після закінчення школи. Прописку в місті тоді не надавали, тому тимчасова була у сестри тата, за Мерефою. Подовжувати її треба було кожні пів року. От , взявши відгул на роботі, їду у Водолагу подовжувати чергового разу приписку. Електрички на Водолагу не було, то вирішила, що доберуся до Мерефи, а далі - автобусом.
Стою в Мерефі на зупинці автобусу серед інших чекальників. Але значно від усіх відрізняюся зовні - у модному плащі, на шпильках, при зачісці. Гарчить повз зупинку мотоцикл міліцейський з коляскою і зупиняється просто переді мною. Питає: "Вам куди?" Відказую..."Сідайте, підвезу!" Сміливо сідаю, бо не брехав же Маяковський, засвідчуючи, що моя міліція - мене береже?! Ще й і вдалій нагоді радію, дурненька!
Ага... Тільки-но виїхали за Мерефу, як водій рулює з траси у напрямок посадки?
- Це Ви куди?
- А поїдемо...через Борки!
- В Борках - колія залізнична і переїзду для машин немає!?
- Ну, заїдемо...до мого друга...на пасіку!
І тут я вперше в житті (думаю, що і в останнє!_ - загнула матом, нагадавши, що номера мотоцикла я запам'ятала, і щонайменше, що на нього чекає, це втрата погонів за спробу згвалтування!
Міліціянт очманів, почувши таке з уст модної дівчини! Він і собі - заматюкався у відповідь, не припустивши також, що місцевість довкола мені добре знайома, бо аж до Борок мешкали мої родичі!
- Ану, повертай на трасу зараз же, скотиняко!
Виїхали на трасу знову. Жезлом спиняє він автівки, а я, попередньо налякана, варіанти пропоновані відхиляю. Врешті решт - погодилася на вантажівку з порожньою тарою. Посадив мене у кабіну , і рушили до Водолаги. Прибули туди, а час прийому у паспортному столі - закінчився? Довелося ні з чим повертатися до Харкова, змарнувавши дорогоцінний відгул та зарікшися аж до скону не сідати у будь-який транспорт наземний без супроводу! І Маяковський - таки аж дуже помилявся!
Я - студентка. Київ. Через дончині дитячі хвороби - заняття у КПІ частенько пропускалися. Надолужувати було важкувато. Грошей на репетиторів для цих випадків не було. От пропустила матеріал з теоретичних основ електротехніки і звертаюся по допомогу до настроювальника з моєї ж дільниці, що саме в КПІ, але на курс старший.
Так і так. Чи не можна допомогти?
- Нема проблем, - відповідає! У неділю і почнемо!
- А де будемо готуватися? У мене вдома чи у вас ?
- А чого вдома? Погода гарна - краще на природі! Заїду - мотоциклом. І час називає.
Ну, як слово "мотоцикл" і слово "природа", то вже й коню ясно, що то буде за навчання? Але думаю: "Зачекай-но! Покажу я тобі, падло, "природу" і "мотоцикла"!!! Бо зі мною у одній групі - рідна ж його дружина навчається ? То як?
Ну, у неділю вранці - поїхали, як сказав Гагарін, простуючи вперше у космос!
Я - з підручниками, як годиться...І мотоцикл уже без коляски - то й каску мені одягнуто! Завіз він мене своїм бойовим конем аж за ДВРЗ у лісок ріденький... Курточку на землі розстелив свою ще й примостив до неї сидіння з мотоциклу...для зручності занять?!
- Ну, що, почнемо гризти камінь науки?
- "Нє, каже, - спочатку...ляжемо спочинемо...на ПРИРОДІ!
- То ти сподівався, що я ляжу відпочивати тут із тобою, а не вивчати прогаяне?
Можеш сміливо вважати, що всі твої надії у цьому напрямку - у тебе ж в дупі!"
Тут мій навчальник розлютився вкрай, прилаштував на місце сидіння, одяг курточку - і поїхали ми...у зворотньому напрямку! Розчарування у водія було таке сильне, що довіз мене тільки до колишньої площі Ленінградської. А далі додому діставалася трамваєм, пригортаючи до себе незаймані підручник та зошити. Отакі-то бувають чоловіки...у колишніх сокурсниць !
Я - студентка старших курсів КПІ. Залицяється - один із викладачів. Одружений, звичайно! Пропонує - відвідати його дачу в Осокорках...
- А чого мені там робити, на Вашій дачі? - питаю.
- Ну, як? Така погода! Прогуляємося річковим трамвайчиком по Дніпру, поїмо шашликів на природі - це ж яка краса - на Дніпрі о цій порі!
- І ото - всі Ваші плани? Чи ще якісь є?
- А що цих не досить- Цілком, кажу, досить! І резюмую в голові: "Так - знов ПРИРОДА! Лише вид транспорту на Природу - дещо змінився!"
"Трамвайчиком" до Осокорків - допливли благополучно. Шашликами - пригостилися. Пропонується мені - полежати...відпочити післяобідньо?
- Нє, такого у переліку пропонованих планів не було - на пам'ять не скаржуся!Можу ще гойдалку тутешню опробувати на додачу!" Погойдалася - збираюся додому після завершення запланованого. Викладач - злий, як чортяка! Але пливемо...з "природи" - назад, у Київ...Ну, що? Це й мені не минулося - оцінку занизили до четвірки у семестр!
Я - працюю на заводі. В залицяльниках - начальник випробувальної станції. Нова пропозиція - поїхати по суниці у Кончу-Заспу на його машині. Як читач, певно, здогадався, слово "ПРИРОДА" - є. Транспорт доставки подорожчав - власне авто!
- А що, ми дійсно будемо суниці з Вами збирати?
- Так! І купальника прихопи - покупаємося на Козинці!
В назначений час та день - їдемо у мальовничі ліси Кончи-Заспи. Домчали. Хвилин із десять проблукавши лісом, отримую нову пропозицію:
- Та що її тут шукати - купимо задешево на місцевім базарі!
Ну, хай і так...Купили. Тепер - до Козинки. Пропозиція поплавати - відпадає, бо плавати не вмію. Кажу:
- Поплавайте самі, а я - позасмагаю!
Ну, шо ж воно за діла - плавати самому, коли бажаний об'єкт - на березі? Ще одна пропозиція - помити машину. Помили. Перелік - скінчився. Тепер - тільки додому?! Ледь від'їхали - згадую про забуту на кущах свою комбінашку і прошу за нею повернутися? Яке там повернутися, коли такий афронт усій поїздці! То і лишилася на Козинці, щоб і мені ж збитки!
Водій - однією рукою рулює, іншу мені на коліна намагається покласти. Двічі - відхиляю, додаючи, що втретє - пересяду на заднє сидіння! На під'їзді до Києва просить мене залицяльник - пересісти назад та ще й нахилитися, щоб хто мене з ним у машині не побачив? Ах , ти ж - злодію! Оце розважилася! Оце - ПРИРОДА!
Наступного дня - яскраво розповідаю про нашу подорож на роботі, згадавши і комбінацію на кущах! Запрошує мене кращий друган залицяльника, Володимир Олександрович (Царство Небесне!) до коридора на розмову:
- Маргарито, ти шо? Які суниці? Яка комбінація на кущах? Розум маєш? Все Леву розкажу - хай тебе повиховує трошки!
У Лева Олександровича після скарг другана - - реакція було неочікуваною. Прийшов просити моїх руки і серця. Дивлюся на нього - вставні щелепи, лисуватий, цигарки з рота не випускає, а я курців аж дуже не люблю! Ще й на випробувальній станції тих часів - спирту, хоч залийся. То весь час - напідпитку? Яке заміжжя, чоловіче? Яка рука і серце? Відмовила, звичайно. Одружився, бідолага, на непоганій жіночці, гарно прожили не один рік, лишив їй трикімнатну квартиру і славнозвісне "средство передвижения" - машину, бо вже - царствує з Богом!
Я - розлучена жінка. Приїхала у Харків на побачення з родичами та колишніми друзями. На мені спідниця - зашибісь! Пошита із власноруч купленої штапельної тканини на циганський манер, довжиною по кісточки! Волосся - пофарбоване відповідно! У вухах - золоті сережки-колесами...під циганщину і на довершення образу - "золоті" босоніжки з Польщі! Кому ж себе продемонструвати в тому файному образі? Спідницю навіть мій дядько Федір поміряв із краваткою на голій шиї, бо вона ж на резинці по талії! А тітка Марфуша прокоментувала: "Отаке мале, а на всіх прийшлося!?"
Вирішила зателефонувати Євгену Івановичу, бо колись він мене старанно до іспиту з фізики підготував для вступу у виш... Телефоную. Вітаємося.
- Як щодо зустрітися?
- А чом би й ні?! Пропоную наймодніший ресторан у центрі!
- Гаразд!
Зустрілися. Теє-сеє позгадували, по два міцних коктейлі випили. Ресторан - наймодніший, перероблений з колишнього поховального бюро. Але задуха - страшенна! Скидаю я свої "золоті" босоніжки - лізу кватирку відчинити для поліпшення повітря. Євген Іванович знітився, гадаючи, що клієнт готовий? Швиденько розплатився - і до своєї мами ще на борщ запрошує? А вже і пізненько...І здогадки у мене - відповідні. Заглянули по дорозі до мами ще в одну кафешку, аби клієнт був таки готовий остаточно!
Прийшли, нарешті. Поїли обіцяного борщу. І тягне мене досить настирливо Євген Іванович у напрямку ліжка.
- Нє, кажу. Спатиму лише там, де квартирую в родичів.
- Маргарито, не буде про що в старості згадати?!
- І не сумнівайтеся! Відвідини ресторану лишаться незабутніми до скону!
Почалапали до моєї тітки у центр. Пішки, бо транспорт уже спочив на ніч міський. На виклики таксі тоді ще й мобілок не вигадали! Євген Іванович - всю дорогу мовчить, мов скеля. Ну, і я - також. А вдома у дворі - уже перелякано тітка на мене чекає!
- Передаю в цілості і сохранності! - цідить крізь зуби Євген Іванович, так що тітка розуміє, що племінниця таки вернулася...неушкодженою! Ну, а я подумки - накладаю "вето" на будь-які зустрічі з колишнім у Харкові... у неповторному образі циганки!
Я - офіційно розлучена. Про розлучення не інформуємо, але інформація таки розійшлася. Першими прохопилися родичі. Надіслав листа чоловік татової двоюрідної сестри. На що він сподівався - невідомо. Хоча б уже через різницю у віці? Але навіть коли б я була закохана, то чи зрадила б власну тітку? Як і просив прохач на руку і серце, відповіла рекомендованим листом - думаю, що він йому надовго запам'ятався!
Наступним приїхав прямо в Київ із Харкова племінник чоловіка двоюрідної татової сестри. Той обіцяв повну свободу в усьому, але зазначив, що в ліжку - він хазяїн. Ну, оскільки хазяїна в моєму ліжку і досі не народилося, то відповідь була негативна , звичайно!
Ще пропонував сімейний рай один поет, що видавав себе за розлученого (працювали на одному підприємстві). Коли це ні сіло, ні впало - у його відділі поздоровлення із народженням синочка? Про що він і у редакцію нашої багатотиражки зателефонував, де ми і познайомились. Якраз ми з секретаркою паралельно слухавку тримали. Ото новина?! В робочий час, видаючи себе за страхделегата, навідалася я до дружини поета. Спитала, чи допомагає чоловік у такий відповідальний час? І тут почалися ридання! Виявляється, що навіть з пологовому будинку не забрав!? Жбурляв порожні пляшки у живіт, коли була вагітна, аби скинула вагітність?!
Далі цей чолов'яга одружився вдруге, взявши дівчину на 18 років молодшу за нього! Також народився син і в цьому шлюбі. І от через багато років зустрічаюся з другою дружиною. І вона розповідає, що кинув одразу, дізнавшись, що в неї онко!? Ото Ангелик наді мною літав!
А далі - став депутатом Верховної ради. Дружину номер три - возив по закордонах на відповідні кошти!? Такі-то, людоньки, бувають поети та депутати!
Я - на пенсії. Маю дорослих онуків. Аж ось телефонує той самий Володимир Олександрович, про якого мова йшлася вище, і питає
- Ти знаєш, що у Василя Даниловича (колишній Головний технолог заводу, що також залицявся!)- сьогодні день народження?
- Не маю жодного уявлення?
- То потелефонуй йому - він зрадіє! Запиши його телефон!
Записала. Зателефонувала. Зрадів. Запросив відсвяткувати.
- А де? Може, у кафешці поруч із заводом? (бо будинок Василя Даниловича - якраз навпроти головної нашої прохідної)
- Та нє! Зручніше вдома!
Тут в голові програлося, що я - з онуками дорослими, а Василь Данилович - ще й років на п'ять - старший за мене. Жінка в нього давно померла. Дітей ніколи не було. То в поважному віці обох можна сміливо народження відзначити і вдома в іменинника.
Одяглася, в призначений час за адресою приїхала. Стіл - святково накрито. Почали відзначати. Перший тост - за іменинника. Другий - за зустріч. Третій - з а Любов! І тут потягнувся Василь Данилович по поцілунок. А я знов собі: "Ну, по-дружньому цьомнутись - не тяжкий гріх?!" А тут Василь Данилович - намагається...не зовсім дружньо? Я - відсторонююсь, зауваживши, що так цілуватися ми не будемо!
Тут іменинник враз спохмурнів. Свято - вмить набрало обертів аж до десерту!
Пішли -
роздивитися хату. У ванні - запропонували прийняти ванну. Нє, кажу, ванну я лише вдома приймаю у себе абсолютно завжди!_ Не в гостях! Посунули до дверей з хати. Дякуючи за гостинність, сказала, що найбільше сподобався десерт!
- "Десерту" якраз і не було! - суворо зауважив Василь Данилович, грюкнувши за мною дверима.
Повернулася я додому і докладаю доньці:
- Як так? Якої помилки я припустилася і цього разу?
Одказує моє мудре дитя:
- Мамо, погоджуючися іти в хату до чоловіка - ти водночас погоджуєся і на все, що там має відбутися!!!" А кажуть, яйця курку не вчать? - Ще й як вчать!
Василю Даниловичу - вже Царство Небесне! Донці - дяка за науку! А читачам - дяка, що дочитали! З Любов'ю - Маргарита