Дівчина з жовто-блакитним волоссям ховається у темряві підвалу.
Там холодно, але вона дивиться у ту пітьму великими зеленими очами.
Дівчина з жовто-блакитним волоссям сміється , чи кричить, чи ридає,
Вона під Азовсталлю, і нічого, нічого, ні-чо-го не знає.
Наввипередки з власною тінню біжить серед пекла у пекло,
Ховається під тонкою ковдрою з роздроблених кривавих стекол.
Дівчина з жовто-блакитними очима майже на небі сміється.
Чи то сміх, чи то смертельна інєкція.
Дівчина з жовто-блакитним волоссям годує свого сина. Чи доню.
Іноді плаче від безсилля. Їй ніяк не пригадати, хто там.
Пальчики сині.
А Азовсталь стоїть, і стоятиме вічність.
Його звязано з життям якимось неопальним принципом.
Дівчина з жовто-блакитними вухами чує вибух.
Чи то далеко, чи то близько, чи то взагалі є лихо?
(Примара. І знову тихо)
Вона прокидається уві сні, засипає у реалії,
Її підсвідомість містить тепер аварії, бомби, попілові райони,
Що лежать як солдати у братській могилі.
Ви такого, руські, від жовто-блакитної дівчини хотіли?
Азовсталь, як неопалиме кільце у червоній лаві.
Дівчина з жовто-блакитним волоссям ледве вимовляє від голоду:
"Дитя хоче грати на сонці..."
Примара? Реальність? Кисень.
Закінчуються слова. У цій тисняві вона щось відчуває,
Чи, може, життя для неї досить?
Ні. Бо вона дівчина з жовто-блакитним волоссям.
©04.05.2022