"Тому, хто любить - достатньо пам'яті"
С. Жадан
Бачиш, у мене на грудях опік -
Такий шалено болючий на дотик!
Може, тому і мовчиш тактовно,
Що я - засуджена невиліковно?
Тому мені всі навхресні поверхні -
Такі зрадливі , болючі, нестерпні...
Мені цілувать хотілося стигми -
Не вірила я, що Любов - остигне?
Лише сподівалась, що досі забуті
Гріхи, так безмежно суворі та люті...
Молитва моя застигає в гортані,
Але, як не вперше, і як не в останнє,
Кричу мовчки вдень, серед страдної ночі:
"Чому до дверей Ти ніколи не крочиш?
У мене і вікна для Тебе відкриті,
А думи - тремтячим жалем оповиті?!"
Не дай же запасти душі у зневіру!
І витягни тіло з пекучого виру,
Де я - десь далеко...А хочу - ошую!
Де я - знову вірую, знову віршую,
Хоч біс мою душу натомлену смиче
І сльози струмують по зблідлім обличчі,
Та я пам'ятаю Твою Плащаницю
І прошу помилувать, тоскну та ницю!?
Перевод - Риммы Батищевой
«Тому, кто любит – достаточно памяти»
С. Жадан
Рана-ожог на груди моей ропщет –
Очень болезненна, если на ощупь.
Вот и молчишь, Ты проходишь мимо –
Видно, вина моя неизлечима?
Все мне поверхности перекрёстные –
Такие предательские, несносные…
И целовать мне хотелось стигмы –
Что минет Любовь, не могла постигнуть?
Только надеялась, что, пресловутые,
Забыты грехи, суровые, лютые…
Молитва моя застывает в гортани,
Не раньше, не позже – как на заклании
Кричу про себя я и днём, и ночью:
«Где Ты? Приди же!» Проходишь молча.
Окна мои для тебя открыты,
А мысли мои печалью повиты.
Не дай же душе попасть в неверие,
Вытащи тело из омута серого,
Где я далеко, а хочется – рядом!
Где вера и творчество мне наградой.
Хоть бес душе не даёт покоя
И слёзы из глаз текут рекою,
Но помню я, Боже, Твою Плащаницу,
Прошу помиловать, падаю ниц я
завтра - нове літечко, слава БОГУ!