- Лад! Привіт! – почув я своє ім’я.
Голос супроводжувався якимось хрипінням, але ж був дуже знайомий.
- Петрик?! – здивувався я,- Привіт! Не помилився?
- Ні, не помилився, - ковтаючи сигаретний дим відповів він.
Минуло чимало років, але манери Петрика не змінилися. Змінилась зовнішність. На його обличчі з’явились ріденькі вуса, які зовсім не надавали йому мужності. На мій погляд, Петрик став виглядати старим хлопчиком.
Шамкаючи ротом, він запитав:
- Лад, що змінилося у дворі за ці роки? Я тут вже три дні, але ж нікого з хлопців не бачив.
- Більшість тут вже не живе, - відповів я, - а от Мишко і Вовко переїхали в Полтаву. На днях збираюсь до них поїхати. Чи не хочеш разом зі мною?
Петрик мовчав. А здавалось, хотів щось сказати.
-Добре, - тихо промовив він, - передай хлопцям мій привіт.
Дивлячись на зміни в його зовнішності, я пригадав гіркоту його дитинства і юності, гіркоту, що лишила на хлопцеві свій страшний відбиток.
Ніхто з нашого кола друзів не міг зрозуміти чому його батьки добре ставились до його молодшого брата. Чому так пестили, дозволяли робити що заманеться? Петрика ж постійно били, а для зручності прив’язували. Знущаючись, вони наче одержували велике задоволення від катування. У хлопця були поламані ребра, вибиті зуби. А коли подорослішав, досяг повноліття, став зовсім не бажаним у сім’ї. Батьки прийняли рішення відправити сина в армію.
Влаштували гучні проводи схожі на весілля. Чимало грошей пішло на застілля, але нічого не вийшло. Петрика повернули додому за станом здоров’я. Та мати не заспокоїлась. У військоматі жінка запропонувала взяти сина до музичної роти. Петрик довгий час відвідував гурток, де вчився грати на духових інструментах. Друга спроба позбавитись сина вдалась. Він став військовим музикантом. Після служби повернувся додому, але з часом залишив домівку і поїхав до іншого міста. Влаштувався працювати на заводі. Одружився. Дітей не було. Та чи могли вони у нього бути?..
Довгий час Петрик не знав, що діється вдома, та раптом несподівано одержав звістку від матері. Вона повідомила про смерть бабусі і батька.
Дізнався, що брат потрапив за грати.
- У другому листі, - продовжував Петрик, - мати прохала приїхати до неї.
- Вдруге потрапив до в’язниці Юрко,- писала вона, - тяжко-важко мені синку. Зовсім виснажена, потрібна допомога.
Петрик глянув на годинник. Кинув недокурок. Зітхнув.
- Друже, - протягнув він мені свою руку, - зараз нема вільного часу, вибачай, мамі потрібні ліки. Сподіваюсь, ще зустрінемось.