Роздум
Похмуро дивлюсь я на наше покоління!
Його прийдешнє — порожньо та темно,
Тим часом, під вагой пізнання та й вагання,
У млявості постаріє воно.
Багаті ми, ще тільки у колисці
Помилками батьків і пізнім глуздом їх,
Життя нас вже томить, як шлях прямий без змісті,
Як пир на святі у чужих.
До зла й добра ганебно ми байдужі,
В пролозі поприща чахнЕм без боротьби;
Перед загрозою ганебно малодушні
І перед владою — ганебні ми раби.
Так щуплийй плід, ще досі недозрілий,
Ні смаку нашого, ні очей не втиша,
Висить між квітів, як прибульець сиротливий
Година їх краси — його падіння час!
Ми висушили глузд безцільной лженаукой,
Тая заздрісно від родичів, друзІв
Надії найкращі та голос той розпуки
Невірою осміяних жагів.
Тільки торкалися до чаші осолод ми,
Та молодих сил тим не зберегли;
З кожної радості, боячись все відплати,
Найкращий сік навіки витягли.
Мрії поезії, та творіння мистецтва
Захватом солодким мозок не ворушать;
Ми жадібно тримаєм в грудях лишок сенсу
Забитий скупістю і марний скарб.
І ненавидимо, і любимо даремно
Нічим не жертвуючи злості, любові,
І царює в душі якийсь холОд таємний,
Коли вогонь кипить в крові.
І предків нудні нам розкішні ті забави,
Їхня сумлінна, дитяча розпуста;
І до труни ми рушимо без щастя і без слави,
Дивлячись глузливо назад.
Натовпом похмурим і скоро занедбанним
Над світом пройдемо без шуму та слідів,
Не кинувши вікам ні думки небуденной
Ні генієм початий куль трудів.
Прах наш, зі строгістю судді громадянина,
Нащадок образить зневажливим віршем,
Насмішкою гіркою обдуреного сина
Над батьком, що проґавив гроші вщент.
1838 р.