Світ хворий на душевну пустоту -
німе спостерігання поля битви,
виття і сліз, і тихої молитви...
стою неначе привид на мосту,
ще мить одну - і в каламутну воду,
від тіла, врешті, матиму свободу.
Я в цьому світі дика і чужа -
зіштовхуюсь усе життя з орбіти...
наврядчи я навчусь себе любити,
а ноги й кров біжать, біжать, біжать...
без роздиху , без роздумів, шалено,
здається, забуваючи за мЕне.
Втомившись від війни й розчарувань,
утративши по долі найрідніших,
я загубила чи й не мала ніши
спокійної, опісля всіх страждань.
Неначе привид на мосту, а горе всюди...
мене втомили нелюди... і люди.