Психоделічно-терапевтична казка у 15 частинах
Автор - Бруна
(Написана впродовж квітня-липня 2023 року)
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
РАЙДУЖНІ ОКУЛЯРИ
Ана знала Трікстера вже сім місяців поспіль - з першої зустрічі у зеленому травні і до сьогодні, коли похмурий листопад вигнав поганою мітлою золотавого красеня жовтня та всівся на сезонний стілець усім своїм сіро-нудним лихоліттям. Дівчина ненавиділа осінь саме листопадового сезону, бо все нагадувало суцільні втрати. Втрату яскравих кольорів, втрату кількості сонячних променів, втрату сухих і теплих днів, втрату веселого настрою.
І до усіх цих зрозумілих та вже звичних втрат, додалася ще одна. Ана спочатку ледь відчула щось тривожне, а потім розуміння вдарило її з усією приголомшливою очевидністю: Трікстера втрачено. Останній раз він, як завжди зненацька, зустрів її після пар біля університету і потягнув до найближчого кафе.
Замовивши гарячий трав*яний чай на двох, а для неї свіжоспечені тістечка, до яких дівчина була дуже ласа, помішуючи цукор у великій білій чашці, Трікстер був незвично мовчазний. І незвично похмурий, наче сумний листопад заразив його депресивною хандрою.
- Щось сталося? – першою почала розмову Ана.
- Нажаль, нічого особливого!
- А ти ж завжди з*являєшся тільки із особливим?! – відреагувала дівчина, намагаючись викликати притаманний їхнім розмовам грайливий тон.
- Так, - коротко відповів Трікстер.
- Ти якійсь незвично звичайний, що не так? – зніяковіло запитала Ана.
- Все особливе, що мало статися тут і зараз, вже сталося, і запас вичерпано, - якось серйозно і печально відповів юнак, і це чомусь налякало його співрозмовницю.
- Та ну, одне пішло – прийде інше. Скоро Новий рік! Моє улюблене свято! Запрошую тебе до себе в гості, відсвяткуємо разом! І скільки можна бігати від моїх батьків і друзів. Всі про тебе чули, але ніхто не бачив. Мої рідні звинувачують мене в тому, що ти – вигадка, фантом, а дідусь каже, що ти або розвідник, або шпигун. І мені нема чого відповісти. Так хто ж ти насправді?
Ану понесло, як того Остапа, якого Трікстер часто-густо цитував наліво та направо, бо дуже любив цю книжку, і навіть Ані прийшлося її прочитати, щоб підтримувати веселі жартівливі діалоги. Саме авантюрного та нестримного Бендера іноді юнак нагадував їй, але зараз, дивлячись на принишклого, немов в рот води набрав, Трікстера, дівчина взяла на себе роль базікала і красномовця, щоб розрядити обстановку. Вона пригадувала їхні різноманітні пригоди, сміючись і підколюючи себе саму, вивертаючи перед ним всю душу і запрошуючи на таку ж відверту сповідь. Трікстер слухав, намагнічено блищав окулярами прямо їй в серце і тільки іноді ледь всміхався зовсім невеселою посмішкою. І коли вона виснажилася розважати його теревенями, він стиха промовив:
- Ана, має статися щось несподіване.
- З тобою?
- Не зовсім. Скоріше, з тобою. Думаю, ти вже готова.
- Готова до чого? – спантеличено запитала дівчина.
- До Всього, Що Має Статися.
- Знову твої загадки-вигадки. Скажи прямо: ти прийдеш до мене в гості на Новий Рік?
- Скоріше ні, аніж так. Не можу відповісти тобі прямо зараз.
- Чому? – тиснула на нього Ана.
- Тому що перпендикуляр! – віджартувався юнак.
- Ти кидаєш мене? – суворо глянула на нього дівчина.
- Зовсім ні… як тобі пояснити: все не те, яким здається, а не навпаки.
- Навіщо ти мені цитуєш Конфуція, ти не на екзамені.
- А ти зараз поводишся, як професорка, що валить мене на предметі, - намагаючись віджартуватися, сказав хлопчина.
- Слухай, кожного разу, коли ти втягував мене у свої витівки та пригоди, я підкорялася, думаючи, що ми принаймні друзі, що між нами є порозуміння і ми можемо довіряти одне одному.
- Так і є…
- Не перебивай! Ти магнітом тягнув мене у вир випробувань, і я не опиралася, хоч іноді мені так хотілося чи-то побити тебе, чи зробити щось таке, що виверне навиворіт тебе, і щоб ти дізнався: як воно бути вивернутою навиворіт і жити з тим, коли ти зникаєш. І ось тепер, знову нічого конкретного не пояснивши, ти вивертаєшся, як той вугор на сковорідці, вигадуючи якісь нові химерні відмовки. То що на нас чекає далі? Відповіси мені!
- Не знаю… Все залежатиме від тебе, а я більше нічого не можу зробити, вибач. Ти колись або зрозумієш… або ні… Але я безсилий щось пояснити… Пробач…
Це були останній слова, сказані ним. Вони ще трохи посиділи у кафе, потім піднялися і розійшлися у різні сторони: він, піднявши руку, зловив таксі, стрибнув у авто, яке мигнуло Ані фарами наостанок і зникло, дівчина в роздумах і поганому настрої почимчикувала додому.
Після цієї зустрічі Трікстер зник. Слово «назавжди» не вкладалося в голові дівчини. Спочатку Ана думала, що це його звичайне зникнення, і одного разу, несподівано, юнак виросте, як гриб перед її очими. Але йшов час, вже листопад скинув останнє листя з мокрих дерев, і грудень якось вранці прокинувся увесь в білому, наче франт. Місто почало готуватися до свят, а від цього покидька не було ані слуху, ані духу. Так надовго він ще ніколи не полишав її сам на сам.
Ана вмовила себе - триматися свого правила: не дзвонити! Але коли час перетнув межу одного місяця, вона набрала номер, який нараховував тільки вхідні дзвінки. «Абонент не існує» - автовідповідач промовляв знову і знову неживим голосом. І тоді вона кинулася на пошуки. Дівчина із наполегливістю і дедукцією детектива, розгорнула бурну діяльність: побувала там, де вони колись були разом, знайшла всіх, з ким він її знайомив, познайомилася з тими, хто хоч якось чув про юнака. Але всі відповідали приблизно одне й те саме:
- Трікстер? Так, мій знайомий… Прізвище чи справжнє ім*я? – Нажаль, не знаю… Навіщо?.. Познайомилися у загальних друзів, класний бой… Де живе, ким працює? – Ні, не знаю… Так, зійшлися на загальних інтересах у…
І тут у кожного була власна версія, бо виявилося, що Трікстер був багатогранною натурою, і його різноманітні інтереси сягали протилежних і не пов*язаних між собою сфер. І з кожним він поділяв його хобі чи цікавість, на тому сходився. А про решту його життя ніхто не знав.
Така загадковість і скритність дратувала Ану і тоді. А тепер, коли вона намагалася розшукати юнака, викликала певний жах, як викликає будь-яка невідомість. Отже, всі намагання знайти реальну людину на прізвисько Трікстер не мали жодного результату. Під кінець року дівчина почувалася сама як примара і думала, що з глузду з*їхала з цими трікстеровими пошуками, але не могла зупинитися. Чим більше вона знала, що нічого про нього не знає, тим фанатичніше розпалювалася жага – знайти цього гада. Так, вона тепер називала його усіма найгострішими і найбридкішими словами: зміюк підколодний, тварина, сволота, гівнюк, гад, монстр, чудовисько. Від захвату запаморочення до закидання гнилими помідорами – один крок. І падіння у безодню ненависті починається одразу, коли невідомість розгойдує внутрішній маятник до межі, після якої годинник ламається.
В новорічну ніч, коли родина за великим столом, піднявши бокали із шампанським, рахувала бій курантів, Ана зламалася. Ні. Цього навіть ніхто не побачив. Це відбулося непомітно. В серці щось обірвалося і… коли Ана відкрила очі, то побачила над собою налякані і стурбовані обличчя мами, тата, бабусі та дідуся.
- Щось сталося? – Ана не впізнала свій власний голос.
- Ти втратила свідомість! – відповів батько.
- Ти знепритомніла! – прошепотіла заплакана мама.
- Бокал розбився об підлогу! – сказала бабуся.
- Не страшно то на щастя! – намагався втримати святковий настрій дідусь.
- Вибачте, що налякала вас, - Ана зрозуміла, що лежить у себе в кімнаті, і попросила, - Сесія мене доконала, трохи відпочину, а ви, будь ласка, не зважайте, святкуйте.
І вона повернулася до стіни і закрила очі. Не хотілося і не моглося ні про що думати. Тільки відчувалася якась порожнеча, що тягне до себе і кличе, тихо і темно. І дівчину почало затягувати в цю примарну невідомість, яка чомусь колисала її, неначе на хвилях. І чи то пригадалося, чи то наснилося, але вона поринула в яскравий і чудовий спогад…
…Це сталося під час їхньої мандрівки на Чорне море, де Ана вперше співала джаз. Морський краєвид розгорнувся перед очима, наче казкове полотно. Трікстер споглядав на водну поверхню, сидячі поруч з Аною. В цю мить він здавався спокійним і розслабленим, наче море, яке тихесенько шепотіло про свою вічну таїну. Ту, яка ховається в найглибшій глибині, куди не сягнути оком, не поцілити розумом, не збагнути людськими почуттями.
- Якщо я точно знатиму куди йду, то навіщо мені туди йти? Цікавіше рушити туди, де суто невідоме. Чого не знаєш. Не розуміючи: хто або що зустріне тебе за рогом. Ось це заводить найбільше! Ризикувати треба всім, а інакше все втрачає природну найпотужнішу потенцію – схильність до змін.
І наче читаючи її спостережливу зосередженість на морській стихії, він продовжував:
- Наприклад, море-океан. Здавалося б, звичайнісінька водичка. Але скажи це тому, хто потрапив у шторм, хто стикнувся з її силою та могутністю. Або тому, хто опустився в Маріїнську впадину і побачив усю неймовірність глибини та пережив хворобу низького тиску, через яку втрачаєш свідомість від фізичних законів, які впливають на людину, але не торкаються істот тієї безодні.
Кожного разу, коли Трікстер перескакував з думки на думку, Ана не могла втриматися в певній зрозумілій парадигмі існування, бо він міняв теми, як отой фіґляр, що витягає кролика з циліндру або квітку за-за вуха дурника-глядача.
- Не розумію… Не розумію… Не розумію твоєї логіки! – вимовила Ана, на кожному наступному реченні піднімаючи голос до високих нот.
А він, знизавши плечима, відповів:
- Логіка? О, це корисна річ для розумників, що полюбляють причинно-наслідкові алгоритми буття. Або споглядачів за чужим життям, щоб пояснити, принаймні самим собі, чому хтось кудись потрапив, щось втратив або знайшов. Будь яка оповідь – це знаходження біля неї. Але це – доля оповідачів формальних і зарозумілих історійок. Мені ж до вподоби герої, які не бояться очолити власні історії.
- Так ти серфер життя, і твоя місія – хакнути світ? – їй так хотілося підколоти його.
- До речі, не я, а саме ти це сказала. Дивись, бачиш того серфера, який скочив на хвилю? Це ж неймовірно класно – триматися на невеличкій дошці і балансувати, ти тримаєш себе на хвилі і хвилю в собі, ви – одне, має бути спорідненість і відчуття хвилюючого драйву, важкої легкості і легкого польоту крізь воду і страхи.
І так сталося, що саме цей серфінгіст виявився новим знайомим Трікстера, і він домовився з ним, що той потренує Ану з оволодіння дошкою, отже кілька днів поспіль дівчина вчилася підкоренню морської стихії. Маючи спортивні навички і добре треноване завдяки дідусю тіло, Ана впродовж трьох майстер-класів опанувала пристойне стояння і балансування на дошці, і навіть змогла піднятися на невеличку хвилю, схопити відчуття незабутнього кайфу і протриматися кільки секунд, щоб вже потім скотитися і наостанок навернутися з дошки. І хоч звісно ж це був перший підхід до такого складного, але напрочуд захопливого спорту, Ана була задоволена собою неабияк. І мала за це знов подякувати цьому провокатору, бо ж саме він знов штовхнув її на нову авантюру.
… Коли Ана прокинулася вранці 1 січня, за вікном все було сніжне й біле, чисте і прозоре, як нова сторінка життя. В квартирі було тихо, бо батьки гуляли всю ніч, тепер відпочивали. Ана ж встала рано, зварила собі кави, яку пила наодинці сидячі на кухні і дивлячись за вікно на перший день прийдешнього року.
І тут, як постріл, пролунав дзвінок у двері. Ана здригнулася від несподіванки і швидко пішла до дверей, намагаючись відчинити до того, як дзвінок повториться. Вона хотіла зберегти сон близьких, тому встигла. За дверима стояв хлопець в уніформі фірми-доставки.
- Доброго дня! З Новим Роком! Вам посилка, будь ласка, розпишіться тут.
Коли всі формальні процедури були виконані, і доставщик пішов, Ана повернулася на кухню, сіла за стіл і розпакувала невеличкий пакунок. Відкривши його і розвернувши щось турботливо загорнуте у тканину, дівчина приголомшено побачила… райдужні окуляри. Трікстерові окуляри, які він ніколи не знімав. І це здавалося в той час нормальним, але тепер дівчина подумала: а я ж ніколи, жодного разу не бачила його очі… Ана крутила в руках річ, що належала тому, кого вона так добре і одночасно так погано знала, хто з*явився невідомо звідки і зник невідомо куди, і кого не відомо де треба шукати. Дівчина вгледілась у поверхню дзеркальних кругляків: там, в глибині наче щось вигадливо і чудернацьки сяяло, немов блискавки прорізали різнокольоровий ландшафт.
Чомусь Ана пригадала слова Румі, улюбленого поета її викладача з літератури: У дзеркалі, як відомо, все навпаки, але без нього ми б ніколи не побачили самих себе.
- Побачити навпаки… побачити себе… навпаки… - крутилися думки в її голівці.
І тут дівчина вирішила, що мусить діяти, бо готова до будь-яких змін. Вона навіть відчула, що може стрибнути у прірву з закритими очима – і хай буде, що буде! Рішуче взявши райдужні окуляри, Ана надягнула їх на себе…