Психоделічно-терапевтична казка у 15 частинах
Автор - Бруна
(Написана впродовж квітня-липня 2023 року)
ЧАСТИНА СЬОМА
БІЛА РІКА
Місцина, що межувала із Чорною Горою, була абсолютна протилежність темряві і мороку. І коли Ана з Чарівним Клубочком перетнули кордон, то з*ясувалася цікава річ: між територією чорного кольору та блискучо білого була роздільна смуга, немов якійсь невідомий геометр прокреслив чітку пряму лінію. І кольори не змішувалися. І все, що було жахливо чорного, залишилося позаду у чорнильних куліс, які закрили сцену в театрі драми. І все, що відбулося із подорожніми, тепер скидалося на нічний кошмар, що під сліпучим яскравим сонячним сяйвом приязного ранку, зовсім не страшний, а просто недолугий.
Перетнувши чорно-білий кордон, дівчина уповільнила рух і вже спокійно йшла по білому піску, прямуючи до Білої Ріки, яка сріблясто-осяйною смужкою виблискувала попереду. Ноги поринали у піщану насолоду, яка тремтіла діамантовими цяточками. Глянувши на власні ступні, мандрівниця побачила, що вони припорошені білим шаром якоїсь речовини. Миттєво зупинившись, Ана нахилилася, набравши в долоню білий пісок, приємний на дотик, потім нюхнула, і наостанок не втрималася і спробувала на смак біле диво, торкнувшись відчайдушно язиком:
- Який солодкий! Цукровий пісок? Прикольно!
До неї підкотився радісний і веселий Чарівний Клубочок і, стрибаючи навколо, заспівав:
- І знов привіт, моя солоденька!
В тебе сьогодні новий день варення!
Чорна безодня позаду зосталась,
А ти жива Білої Річки дісталась.
Вітаннячка щирі від друга-клубочка
Прийми, біла Ано! Тепер ти є бочка!
- Яка така бочка? Що знову верзеш?
- Ти – бочка пуста, в яку диво-чудес
Тепер назбираєш по вінця, до Мага
Дістатися зможеш, бо маєш відвагу.
Підбадьорлива пісенька чарівного дружочка кружляла навколо мандрівниці, поки та наближалася до Білої Ріки. Підійшовши впритул, Ана відчула якійсь не дуже приємний аромат. Порівняно із солодким піском, він тнув якоюсь неприємною кислятиною. Дівчина опустила руку у білу рідину, зачерпнула у долоню, піднесла до рота, сьорбнула і не стрималася:
- Фе…Фу, яка гидота! Молоко прокисле…
І рефлекторно Ана виплюнула цей смак із себе назовні, згадавши, що в дитинстві любила молоко, але одного разу залпом випила склянку із рідиною, яка виявилася прокислою, і її вивернуло. І потім вона довго не могла взяти улюблений напій до рота.
- Не «фе», а «фі», не «фу», а «фа! – почулося з молочної глибини, яка потім здригнулася, піднявши білі хвилі.
І ось на поверхні з*явилося спочатку бліде до прозорості, досить вродливе, але якесь кисле обличчя із довгим блондинистим волоссям. А потім над молочними хвилями піднялося все тіло, повністю вкрите сріблястою лускою: бліді руки, бліді груди і живіт. Останнім Ана побачила блискучий великий хвіст. Дівчина-рибина виструнчилася на повний зріст, а потім вляглася на лілейному простирадлі річки. Розгойдуючись на хвилях, наче на гойдалці, вона дивилася на мандрівницю томними і сумними очима і кисло кривила рота.
- Фі-Фа, Ундіна я, а це річка моя, а ти хто? – звернулася вона до дівчини, але відповів Чарівний Клубочок.
- Просто Ана звуть це диво,
Вона звідкись в Тут з*явилась.
Там нема чарівних дій,
Виворот Там справжніх мрій.
Ана ж Трікстера шукає,
І світ наш її вітає.
Ми до Шуліка Індиго,
Що є диво-птахом Мага,
Просуваємось. Ундіно,
Можеш ти допомогти нам?
Печальна Фіфа Ундіна зітхнула і кисло промимрила:
- А навіщо мені вам допомагати?
Чарівний Клубочок застиг від несподіванки, бо не знав, що сказати. А й справді, для того, кого хлібом не годуй – тільки дай комусь допомогти, важко навіть уявити, що може бути інша радість. Моташка витріщив очі на кисломолочну білявку і замовк, не знаючи що відповісти. Ана вирішила діяти, взявши слово:
- Люба Фіфа, а якщо я тобі допоможу, ти згодна допомогти мені?
- Може й так, а може й ні. Спочатку скажи: чим ти мені можеш допомогти? В мене все білим по білому відбувається і молочними хвилями коливається… Здається.
- От-от, а тобі не здається, що твоя молочна річечка занедужала трішечки?
- З якого білого це? Нічого не помічаю.
- Авжеж, я так чомусь і подумала.
- Що ти маєш на увазі? – піднявши тонкі брова, виявила першу цікавість русалка.
- А як давно ти куштувала власне молоко із твоєї річки?
- Навіщо мені пити? Я ж в ньому живу.
- Звісно ж, але твій дім – твоя вдача. Зроби ковточок, будь ласка! - прохально продовжила дівчина, і тоді Фіфа Ундіна зачерпнула молочну рідину і зробила ковток.
- Фу, фі! Чому така гидота!
- От і я про це! – вдоволено підвела підсумок Ана.
- Як могло статися, що молоко скисло? – вдруге здивувалася Ундіна.
- А тепер зупини хвилі і поглянь на власне відображення на дзеркальній поверхні. Що ти там бачиш?
- Якусь кислу фізіономію.
- Ну і чия ця пика? – наполягала Ана.
- Моя-а-а? – русалка була так здивована, що аж очі витріщила.
- Отож бо і воно ж бо! Точніше, ти ж бо. Але ж в тобі є молочна врода – чиста і свіжа, а ти чомусь закисла Тут, перетворивши молочну ріку на кисле болото, навіть не помітивши.
- Ти права… - поміркувавши, вимовила Фіфа Ундіна, - А що ж робити?
- Будемо лікувати тебе від кислої хвороби. І спочатку з*ясуємо: чому ти захворіла?
- І сумно, і нудно, і нікому хвоста подати! – у відчаї поставила сама собі діагноз русалка, а психологіня-мандрівниця підсумувала:
- І разом із тобою Біла Ріка скисла, бо ж ти із нею – однієї крові. Але я знаю: як виправити ситуацію! Зараз ми як… ДЖАЗАНЕМО, враз вся печальна фу-фе-френь піде геть звідси!
- А що треба робити? – зацікавилася білявка, і поки що непевна посмішка торкнула її губ.
- Клич усе своє риб*яче царство, а ми із Чарівним Клубочком зараз подбаємо про інструменти.
І дівчина пригадала джазовий фестиваль і джем-сейшн друзів-джазменів, які витворяли із гітарами і клавішними, саксом, трубою та різноманітними барабанами, тріщотками, трикутниками, маракасами такі дива, аж пісок гудів і море виходило з берегів, намагаючись підтанцьовувати і підспівувати!
І одразу, як тільки уява Ани почала малювати всі джазові інструменти, вони дивовижним чином нізвідки стали матеріалізувалися і зависати, немов би невидимі мотузки тримали їх над поверхнею Білої Ріки. А на берег вже виповзали раки раком і краби крабом, наближаючись до ударних. Великий білий короп взявся за саксофон і сбацав свінг. Дует зубастих щук опанував дві труби і видув сигнал для початку катавасії. Трійка білих лебедів підпливла до гітар і бряцнула крилами по струнах. Четвірка рибин-клоунів вистрибнула і схопила маракаси. Коли джазвумен побачила повну готовність, то почала танцювати на місці, вистукуючи ритм ногами, плескаючи долонями, і заспівала веселої джазової мелодії:
- Lady B. Goode!
І увесь імпровізований оркестр Білої Ріки грянув несамовитого і нестримного джазу. І увесь сніжний простір захопився дійством. І біла година зупинилася на миті радісного натхнення. І господарка молочного царства не втрималася: і сміялася, і підстрибувала, і танцювала чи-то румбу, чи-то самбу, додаючи карколомних акробатичних вивертів і чудернацьких оплесків хвостом по поверхні. Біла Ріка щасливо виблискувала і гойдалася від щастя – вічно свіжа, вічно незаймана.
Концерт без упину тривав допоки Фіфа Ундіна – задоволена і виснажена новими емоціями – не зупинилася. Коли ж вона зручно вмостилася на спокійних і солодко запашних хвилях, то ніжно і лагідно прошепотіла:
- А що, так можна було?
- І можна буде й надалі! – усміхнено підсумувала Ана, - Це твоя ріка, твої правила – сумувати чи радіти, нудитися чи танцювати!
- Дякую тобі, Ано, - відповіла замріяно білявка, а потім запитала:
- Отже, ти врятувала мене від нудьги, чим може прислужитися справжній чарівниці звичайна русалка?
І тут у розмову встряв Чарівний Клубочок:
- О, мила Фіфо, Білої Ріки Ундіно,
Щоб дістатися Шуліка Індиго,
Має дівчина твою річку й море проплисти
Потім наскрізь Кольоровий Ліс пройти,
І знайти Високе Дерево дивного змісту,
Магічний птах там сидить на товстій гілці,
Він знає шлях до Мага… То ж, зараз їй треба
Річку твою перетнуть, королево.
- О! Нічого не маю проти! Пливи, Ано, пливи.
- Але як? – пролунало доречне запитання від Ани.
- Я сподівався, що ти вмієш плавати? - щиросердно зізнався Чарівний Клубочок.
- Так, я вмію, але що до тебе?
- Там, наприкінці шляху,
Знайдеш птаху чарівну
Ти сама! Не знадоблюся
Більше я тобі. Наснюся
Може якось знов тобі,
Чарівний Клубочок снів
Буду лагідно для тебе
Намотувати, королево
Дивосвіту. Диво-Ана,
На прощання побажаю
Я тобі – тримайся кола
У собі, бувай здорова! - трохи сумно, але з кожним словом знов випромінюючи позитив, проспівала наостанок моташка.
- Щиро дякую, мій друже,
Досвід твій – завжди потужно
Мене вів крізь сірий простір
І повз Чорну Гору, добрість
Твоя – то найкраща сила,
Не забуду тебе, милий.
І Ана зайшла у молочну рідину, зробила один, потім другий змахи руками, і попливла назустріч новим пригодам, які із нетерпінням чекали її попереду.
…Білий колір був всюди: позаду, попереду, з лівого боку, з правого боку. Ана, як гарна плавчиха, пливла собі, і пливла. Годину, дві, три – тут час відчувався якось по-іншому, мандрівниця навіть не могла точно зрозуміти: як саме? На згадку прийшли її спортивні тренування, коли вона виснажувала себе задля перемоги у змаганнях. Тоді сяяння першої сходинки на п*єдесталі і призова медаль мотивували і надавали другого дихання і третьої сили, щоб прорватися крізь всілякі «не хочу, не можу, не буду».
Тут все було інакше, хоч дівчина і казала сама собі: я шукаю Трікстера, отже це і є моя мета. Втім, кожне нове занурення у нову пригоду, що траплялася в неї на шляху, потрохи відкушувало цей мотивуючий пиріг в її голові. Двигун в образі Трікстера ставав дедалі прозорішим і якимось непевним, наче сновидіння, - чи було, чи ні, чи з нею, чи взагалі ні з ким…
Може все тільки мара, яка завела її не знамо куди?.. В голові спалахнуло: куди вона пнеться, навіщо все це і що буде потім? Відповідь затулила рота першим ковтком молока, який Ана зробила, втративши контроль над собою. Наступною в голову припхалася думка: а чи є я тією самою Аною, якою я себе знала до цього моменту? І де я взагалі знаходжуся і чи можна звідси повернутися в ту мить, коли я вдягнула ті кляті окуляри? До речі, а куди вони поділися одразу, як я опинилася у сірій місцині, де Цікавезник-Рок трапився мені, задуривши голову своїми розмовами. І дівчина зробила другий ковток, не володіючи диханням… Третя думка: а потім все закрутилося у якийсь магічно-незвичний коловорот, і вона вже не керувала ситуацією, а йшла за нею, спостерігаючи внутрішні бажання – приборкати час і простір в собі і себе у просторі і часі. І от вона тут і зараз – раз-два, раз-два, - пливе Білою Рікою, що звивається, наче стрічка, і поступово перетворюється на Біле неосяжне море – без кінця і без краю.
Ана продовжувала пливти все вперед і вперед, хоча де тепер був той перед – вона вже не могла з*ясувати. Кинувши оком навколо, зрозуміла: молочний простір, і нічого крім нього. Все біле, тільки біле, нічого окрім білого… Паніка охопила якось миттєво і зненацька, і одразу за нею Ана відчула втому. Щоб перебороти її, раніше вона просто лягала на воду і відпочивала. Дівчина любила лежати на воді, і часто-густо під час
кілометрових запливів у морі, робила це залюбки, бо поверхня тримала її тіло, наче лагідна мати, і заколисувала на хвилях. Плавчиха ніколи не тонула, що викликало в оточуючих захоплення і заздрість.
Але біла молочна рідина мала інші властивості, тому Ана, як тільки перестала гребти, одразу зрозуміла, що тоне – її тягне донизу, і вона немає сил опиратися. Усвідомлення цього викликало спочатку жах, потім гнів, що спонукав дівчину продовжити працювати руками та ногами, тільки б триматися на поверхні. І тут дівчина відчула, що втрачає не тільки надприродні сили, які були в неї на початку запливу, але й природні, які натренувала у своєму спортивному минулому. І слідом накотився, як хвиля, відчай, який, немов вир, потягнув на дно. Ана останній раз ковтнула повітря, відпустила себе і прийняла ситуацію, як є, бо вже не могла опиратися власній безпорадності…
Біла рідина охопила її і потягла у білу непрозору безодню. Ана захлинулася і втратила свідомість… До тями мандрівниця прийшла тоді, коли відкривши очі, зрозуміла, що знаходиться на дні молочного моря, але продовжує дихати. Навколо неї піднімалися коралові прозорі ліси і плавали дивовижні істоти – чи то рибини, чи то медузи, чи то квіто-медузо-риби. Істоти повільно рухалися навколо неї у якомусь магічному хороводі, вона бачила їх дуже добре і чула тихе шелестіння, подібне до нечутної музики, яка лунає і надає всьому оточуючому гармонію і спокій. І дівчині здалося, що саме так має відчувати себе ненароджене дитинча у материнському лоні – довершено, лагідно, приємно…
Несподівано Ана побачила, що до неї наближається доволі велика істота – чи-то риба, чи-то не зовсім. Коли створіння підпливло ближче, дівча зрозуміло: великий дельфін. Але як тільки Ана мигнула очима, він чомусь почав перетворюватися і постав перед нею у вигляді красеня-юнака із великим риб*ячим хвостом.
- Вітаю, Ано, в моєму підмолочному царстві, нарешті я тебе дочекався.
- Ти знаєш про мене? – здивувалася дівчина.
- Звісно ж, Біла Ундіна – моя сестричка, і вона подумки повідомила мене про те, що ти пливеш Білою Рікою і скоро дістанешся Молочного Моря, де володарюю я. Отже, дозволь представитися – Протей-Фортуна-Дельфін Прото-Володар Молочного Моря і Єдиного Простору Вічного Лона.
- Вибач, не міг би ти повторити своє ім*я, бо я не запам*ятала, - розгублено пробурмотіла Ана.
- Не зважай, це довгий титул для найбілішого слівця, бо я люблю все довге і тривале. Зови мене коротко - Делфі.
- Добре, Делфі. А чи можу я запитати в тебе одну річ?
- Можеш і багато.
- Чому Фіфа Ундіна, відправляючи мене в плавання, не розповіла про тебе, і про те, що зустріч із тобою відбудеться тільки після того, як я потону? – обурено гримнула Ана.
- Ой, ну що ти хочеш від білявки? Вона така затуркана, така розумом недалека, я завжди кажу їй: сестричко, тобі треба тренувати пам*ять та увагу, а вона тільки кліпає своїми довгими віями, робить кисле обличчя і нудьгує.
- Вже не нудьгує! Я навчила її джазу!
- О, це просто чудово! Нарешті, хоч щось змінилося в її кисло-молочній річці, а то мене вже почало дратувати, що на кордоні із моїм морем молочні джерела тнуть кислятиною, і мої мешканці починають жалітися, хоч приречені на вічне задоволення.
- Тепер там весело, аж молоко кипить! – посміхнулася дівчина.
- Пречудово. Але ж чим краще для Ундіни, тим скоріше вона забула про все інше. І звісно ж, не повідомила тебе ані про мене, ані про те, що ти маєш дар – дихати молочною рідиною. Ох, же ж сестричка! Пробачимо їй? – підморгнув Делфі.
- Добре, - не охоче погодилася Ана, але мала визнати, що добре те, що добре вирішується, і не завжди знаючи наперед все, що станеться, можна отримати більше, ніж коли анічогісінько не знаєш.
- Коли ми все з*ясували, і в тебе немає жодних заперечень, хапайся за мене! Попливемо через моє море, щоб ти якнайшвидше дісталася протилежного берега, звідки ти підеш далі до своєї мети.
І Протей-Фортуна-Дельфін - Прото-Володар Молочного Моря і Єдиного Простору Вічного Лона – за мить знову став великим дельфіном і поблажливо підставив Ані гладке і пружне тіло. Дівчина пристосувалася між двома плавниками на спині, і Делфі, наче реактивна ракета, стрімко виніс мандрівницю на білий простір і понісся, із вітром наввипередки.
Невідомо чому, але заплив верхи на володарі Молочного Моря, нагадав Ані, як вона, завдяки Трікстеру, оволоділа мистецтвом серфінгу. Політ на Делфі тривав, як одна неповторна мить свободи, що захоплює подих і викликає радість і екстаз!
Спочатку Ана побачила попереду якусь тонку смужку, що миготіла і переливалася різними кольорами веселки. Потім тонесенька лінія на обрії почала дуже швидко наближатися. І ось Ана вже виходить на берег, який дивиться у біле дзеркало моря всіма кольорами: червоним, помаранчевим, жовтим, зеленим, блакитним, синім та фіолетовим.
- Бувай, Ано, шукачка Трікстера, тепер фортуна завжди буде із тобою! – знову прийнявши подобу красеня-юнака, проспівав мелодійним голосом Делфі, а потім стрімко поринув у Молочне Море, яке підняло наостанок фонтан хвиль і знову стало спокійним і безмежно утихомиреним.