Жив король сто літ поспіль.
Ні для кого не секрет -
не бажав дарів й застіль,
смакував щоденно мед.
Мов неситий з миски їв,
пхав у неї довгий ніс.
Із навколишніх ланів
вітер зграю ос приніс.
Їв король і сяяв трон,
зупинявся - гаснув враз...
Крізь дрімоту й напівсон
ніч спливала, день і час.
На солодкий ніс, - краса, -
той світився , мов ліхтар,
примостилася оса
без запрошення і чвар.
Та король не тримав зла,
він радів на свій манер.
В бороду оса вповзла -
хутко бороду потер.
Був романтиком монарх,
жив в довірі до істот,
забував про жала й страх...
Скільки лиха від чеснот!
Потемніло. День невдач?
Кожному своя юдоль...
До оси гукнув, - пробач, -
й тричі вголос чхнув король.
Підло вжалила оса...
Не розплющивши повік,
- дочекались небеса, -
Бо заснув король навік.
Вільний поетичний переклад вірша чеського письменника Вітезсвала Незвала з книги "Золотий вік".