Психоделічно-терапевтична казка у 15 частинах
Автор - Бруна
(Написана впродовж квітня-липня 2023 року)
ЧАСТИНА ОДИНАДЦЯТА
БЛАКИТНІ ДЖУНГЛІ
Блакитні джунглі виросли перед нею, немов небосхил впав на землю. Спочатку мандрівниця захоплено вдивлялася в блакить, що плелася, перепліталася, впліталася сама в себе і метушилася сама в собі, немов жива істота. Золота стежка спотикнулася і зупинилася, як вкопана. Втім Ана, пройшовши так багато на своєму шляху, набула впевненості, що зможе пройти крізь будь-яку перепону, і, як робила це під час просування зеленими хащами, подумки почала розвиднювати блакить думкою: «дерева розступіться і пропустіть мене далі»!
Але… Джунглі стояли на своєму і навіть не збиралися мінятися. І чим сильніше дівчина зосереджувалася на думці, тим щільніше тулилися одне до одного стрункі і високі пальми, тим сильніше гнучка папороть та коряві ліани, що гойдалися туди-сюди, наче тендітні руки небачених істот, пристрасно обіймали одне одного.
- От же ж халепа! – роздратовано вигукнула Ана і вирішила взяти джунглі на абордаж, кинувшись сміливо вперед в тому місці, де золота смужка дороги впритул підійшла до блакитної стіни.
Джунглі трохи піддалися, щоб пропустити дівчину в свою гущину, затягнули, захопили в свої гнучкі обійми, а потім, як вартові, оточили густим, непрохідним, непролазним блакитним виром. Мандрівниця заплуталася в ліанах, її ноги почало всотувати якесь вологе місиво, схоже на болотяну рідину. І чим більше Ана пручалася, тим сильніше ноги затягувало, а руки і тіло стримувало павутиння джунглів. І тоді Ана не на жарт перелякалася. Безвихідь охопила її з голови до ніг, і вона вже не могла поворухнутися – ані тілом, ані розумом. Якийсь час дівчина робила відчайдушні спроби вирватися, але пастка була сильніша за її намагання.
І спочатку тихо, майже непомітно, а потім дедалі голосніше навколо зазвучала дивно-сумна мелодія, опиратися якій не було жодної можливості. Вона всотувалася у єство, як рідина в губку…
Мелодія була схожа на монотонний шурхіт сумного дощу, коли осіння безодня неба нахиляється над земним буттям всією своєю безвихіддю. Мелодія нагадувала завивання вітру в трубі старого похилого дачного будинку, де, як думала в дитинстві дівчина, ховаються привиди і поторочі. Скрипалевий спів ридав, стогнав, огортав тугою, що краяла серце і кроїла з душі саван для майбутнього мерця, бо ж нічого, окрім смерті, мелодія не передбачала, такий в неї був настрій…
- Охоплю тебе в блакить,
Все сконає, кожна мить –
Тільки сходинка в Нічого…
Опиратися нема чим,
Колискова вічно-туги
Твої сенси недолугі
Заколише… Ти поснеш
І нікуди не підеш…
Баю-баю, люлі-люлі
Нема виходу. Поснули
Всі думки і почуття…
Вічний сон – душа твоя…
І Ана впала у безвихідь, як у блакитну безодню, засинаючи під сумний спів блакитних джунглів. Вона спала і бачила сни…
Вона велика і велична блакитна безодня… Вона – все… І вона – ніщо… З неї народжується мелодія неймовірно сумної краси… І вона поглинає сама себе…
Вона – нуль, зеро. З її кола-безодні народжуються всі цифри… Першої з*являється одиниця, пряма, як голка і сувора, наче вартовий.
Потім вона дивиться на себе в дзеркало безодні і звідти на неї дивиться ще одна одиниця, така ж, як вона. А потім дивним чином, вони вже стоять поруч, уособлюючи цифру Два.
Двійка парується, і зсередини пари народжується дитинча – малесенька одиничка, яка швидко виростає і, ставши поруч з татом і мамою одиничками, являє цифру Три.
Потім Двійка будує дім, який чомусь стає догори дригом, і дах опиняється внизу, і праворуч з цією дивною галочкою стає дитина-одиниця, і так в світі з*являється Чотири.
Коли ж всі попередні цифри розбігаються по своїх справах, залишивши дім-четвірку, наче привід, наодинці посеред безодні, то нова цифра усвідомлює себе і з*являється П*ять.
До П*ятірки повертається Один і стає не праворуч, а ліворуч, і тепер матимемо Шість.
Коли ж до Одного тата повертається Одна мама – то це вже Сім, а коли й дитина – то це вже Вісім.
І тут цифри зробили два будинки і поставили один ногами на землю, а інший на дах першого ногами доверху, і Один творець відійшов і став попереду, і подумав: - Це Вісім, і це чудово!
І цифра-творець пішов геть, залишивши цифру-будинок для перебування на самоті, і так цифра Дев*ять ототожнилася сама із собою.
І пішло-поїхало… Цифри стали жити в своєму абсолютному і абстрактному світі, аж допоки інші істоти з інших світів не додумалися з*ясувати: наскільки цифри можуть бути корисними і наскільки їхній математично-символічний світ є красивим і гармонійним…
Блакитна Безодня спала і бачила сон про цифри… І все було логічним і холодним в її маренні… Ніщо… Все… Порожнеча… Наповненість… Все народжується з неї. І все помирає в ній.
А потім Блакитна Безодня відчула, що вона – істота, людина, яка вміє відчувати ще якісь почуття, більші за тугу і сум. І вона зацікавилася несподіванкою, і поринула в інший сон.
Сон був дивний, бо особа, яка його дивилася, відчувала емоції, не схожі на ті, що були притаманні Блакитній Безодні. Сон зробив її маленькою дівчинкою. Ось вона сидить на стільці і тримає руль перед собою. Дівчина дивується, що механізм, який називається автівка, чомусь відсутній, і стілець завис у повітрі. Втім, силою волі і намагання, дівчина рухає це невидиме авто вперед, вона летить над поверхнею землі, під стільцем котиться дорога, навколо якої дерева, як у парку, потім починається міський масив, і невидиме авто мчить дедалі стрімкіше вперед, піддаючись силі мислення. Поступово авто перетворюється на гоночну машину, мегаполіс залишається позаду, попереду шосе автостради. Величезна швидкість переходить в швидкість ракети, що вилітає на орбіту планети. Політ навколо малесенької земної кулі. Дівчина бачить все, наче з середини космічного корабля. І навколо чорна безодня неосяжного космосу, і повз неї мчать зірки і планети. Метеорити і астероїди креслять яскравими пензлями довгі мерехтливі смуги в небаченому просторі. І час летить стрімголов і зовсім нікуди не рухається в одну й ту саму мить. І це так дивовижно велично і незвично чудесно!
А потім Блакитна Безодня і разом із нею та дівчина, сон якої вона дивилася, відчули щось… Це щось було таким, наче з приємної звичайності витягують основу, стрижень. Наче з людини витягають душу за шкірку. Наче тіло витягають з болота за останню волосину.
Ану щось тягнуло, аж дух знову запанував в ній, повернувши всі права на це недосконале тіло, що геть забулося-заспалося в Блакитній Безодні. Аж ось на тіло відбувся напад іншої сили, яка сильніша за ту, що поглинула і встановила власні права.
Отже, Ані важко було уявити: скільки вона знаходилася в стані дрімоти, але звідкись у її сні почав гупати і тупати певний дисонанс, що заважав дивитися чи-то свої власні, чи-то Блакитної Безодні, чудернацькі сни. Ана виринула з оманливого стану і прокинулася. Поруч із собою вона скоріше відчула, аніж побачила, холодне і свіже повітря. Але чомусь це повітря було дуже схоже на живу і реальну істоту, яка дмухала в обличчя дівчині, било її вологими ляпасами по щокам і промовляло:
- От дурепа! Вляпалася в сновидіння, як курка в окріп, а Блакитній Безодні тільки того й треба, хлібом її не годуй, а тільки дай поласувати смачними сновидіннями, які вона із насолодою перетравить і з великим вмінням перетворить на вічний сон!
- Ти хто? – ледь чутним голосочком прошепотіло дівча.
- Чудо-Висько, а ти хто? – запитав вітер, який виокремився у химерного, високого на зріст, чоловіка у довгому блакитному плащі, який коливався і закручувався навколо неї, наче вир.
- Ана…
- А що ти тут робиш?
- Йду?..
- Ти не певна що робиш?
- Зараз вже не певна, але раніше я точно кудись йшла…
- Куди?
- Забула…
- Бо поснула серед цих блакитних створінь, які є підданими Блакитної Безодні, яка полюбляє брати в полон всіх, хто не вміє опиратися суму в собі і хоче передати владу над власним життям-буттям сновидінням.
- Отже, я не вмію? - сумно відповіла Ана.
- Не вмієш – навчимо, не хочеш – змусимо! – сказав Чудо-Висько, із насолодою вліпивши ще одного цілющого ляпаса дівчині. –
- Ой! Болить! – трохи голосніше скрикнула Ана.
- О! Так краще! – а потім Чудо-Висько із силою потягнув дівчину на себе і повністю витяг її з блакитного болота і вирвав із рук звивистих ліан. – Летимо!
І піднявши дівчину, немов найлегшу пір*їнку, Чудо-Висько поринув крізь блакитні джунглі вперед і вверх, і піднявся високо-високого – під небесне блакитне склепіння.
- Ух! Ах! – тільки і могла скрикувати захоплено мандрівниця, дивлячись на блакить внизу і навколо себе, і відчуваючи себе вільною, як вітер. І пісня – завзята і потужна - вирвалася з її вуст:
- Чудо-Висько, вітер вільний,
Ти даруєш справжні крила,
Ти тримаєш буревії,
Маєш свіжу волю-силу.
Ти – сміливець найпотужний,
Дякую за твою дружбу!
Прославляти всім корисно
Твою душу, Чудо-Висько!
Пісня волі і свободи, що відчувалася як стихійна сила і яку завзято співала дівчина, лунала в блакитних сферах і помножувалася, підхоплена всіма вітрами – братами і сестрами Чудо-Виська, які приєдналися до несамовитого польоту над блакитними джунглями. І нарешті Ана побачила вдалині миготіння і переливання – це було синє-синє марево, до якого вони швидко наближалися…
- Що там попереду? – запитала весело Ана, а Чудо-Висько просурмив:
- Синя Пустеля, на якій росте одне єдине Кобальтове Дерево, на якому живе одна єдина птаха.
- Як добре! Згадала: Індого диво-птаха я й шукала.
- Навіщо?
- Щоб він допоміг мені потрапити до Великого Мага, який відповість мені на запитання: де знаходиться Трікстер?
- О! Так ти шукаєш Трікстера?
- Так ти його знаєш? – здивування просто роздерло дівчину навпіл, бо вперше Тут вона зустріла когось, хто знав її друга.
- Авжеж! Чудо-Висько має знати того, хто наймінливіший за нього самого, бо дія і зміна – наша сутність.
- А може ти мене одразу віднесеш туди, де знаходиться твій друг? – улесливо закинула вудку Ана, подумавши, що можна скористатися такою чудовою нагодою, але вітер дав відсіч її сподіванням:
- Е-ні, дорогенька, Тут так не буває. Якщо хтось допоміг тобі вирватися з однієї халепи, то це не означає, що решта халеп можна подолати тим самим способом.
- Чому ні?
- Ти вже так багато пройшла, а так і не зрозуміла незмінний закон Невідомості?
- Який саме?
- Для кожної двері існує власний ключ. Для кожного випробування – певний талант. Ти ніколи не можеш бути готова до Невідомого, бо воно має єдину, але головну властивість: не можна передбачити те, що станеться, отже, не можна знати – як саме треба реагувати на подію. Ясно?
- Агамсь… - зітхнула Ана.
- Але не бачу жодного приводу для відчаю, бо наскільки я зрозумів, твоя властивість відкриватися всьому, що ти зустрічаєш, чесно і відверто, - це саме те, що обожнює Невідомість. Отже, роби все, як і раніше, - будь собою, справжньою, і мета сама тебе знайде.
Чудо-Висько пішов на зниження і поставив Ану посеред Синьої Пустелі, прямо навпроти Кобальтового Дерева. І засвистівши наостанок бурхливо-хвацький мотивчик, поринув в небесну блакить і щез.