на задворках географии
за грибами погребов
не слыхали мы о мафии
и о качестве гробов
пяток розовых не треснутых
беготня была слепа
и летели ноги резвые
жизнь щедра, а не скупа
рисовалось только розовым
и писалось золотым
на дровах сухих, берёзовых
посиделки у воды
уплывала жизни лодочка
из тетрадного листка
облака в закатных отблесках
и в руке твоя рука
без заглавных было главное
и без гласных красота
собирались крохи малого
суета и маета
жизнь-улита в хрупком домике
очень быстро проползла
нет меня в знакомом дворике
не держу на это зла
*
Промолчишь на разных языках.
Скоро мамин, ласковый, забудешь.
Мимо, в даль бежит твоя река
И спешат задумчивые люди.
В небе, неприветливом с утра,
Птичья тарабарщина умолкла.
Вдалеке на горке мёрзнет Храм.
И Господь подглядывает в щёлку.
Где ты? Кто ты? И зачем молчишь?
Делаешь ли вид, что умный самый?
А на самом деле ты малыш,
Потерявший в сутолоке маму...
*
Захльостують хвилі слів...
Як дощ у бурхливу зливу –
несе сміття полохливе,
і вже не до тла спопелів.
І вигулькне небо між хмар
таке недоторкано-синє,
і ти розумієш: віднині
дотягнеш воєнний тягар.
Хоч він не бронежилет,
його б донести несила, –
із болю тягар немилий,
життю непридатний сюжет.
І соромно, що нема,
розтринькала силу завчасно,
ледь тягнеш свою біомасу...
А може все це задарма?
Цвірінькає світ і цвіте,
свої заліковує рани,
а ти просинаєшся зранку,
щоб жити і бачити те.
З дитинства сієш пісок
крізь пальці... стікає часом.
Себе почуваєш баластом.
– Чи в полі ти колосок?
І так вже за людство пече –
невже неможливо інакше?
І каменем робиться м'якість
душі і вчинків, речей...