Психоделічно-терапевтична казка у 15 частинах
Автор - Бруна
(Написана впродовж квітня-липня 2023 року)
ЧАСТИНА ЧОТИРНАДЦЯТА
ДЗЕРКАЛО ІСТИНИ
Ана встала і пішла, повільно наближаючись до Дзеркала Істини. Звідти до неї також хтось наближався. Спочатку дівчина подумала, що скло віддзеркалює її саму.
Але підійшовши впритул до магічної поверхні, Ана глянула туди, немов правді в очі, і побачила…
- Трікстер! – видихнула вона зніяковіло і простягнула руку до скла, і рука хлопця так само піднялася і торкнулася поверхні у задзеркаллі.
- Трікстеріана! Сестричко! Нарешті! – прозвучав такий знайомий, трішки насмішкуватий голос звідти.
- Сестричка? – не повірила своїм вухам приголомшена дівчина.
- Саме так: я – Трікстер, а ти – моя сестра-блюзнюк Трікстеріана.
І тут Ана згадала все, що ховалося десь в її найглибшій і найпотаємнішій безодні і світилося істиною у найяскравішому і найосяйнішому просторі: вона - донька темряви і світла, хаосу і порядку, мінливості і усталеності. Вона та, що поєднує все в єдиному колі внутрішнього світу, де все має місце і право на життя, та час на смерть. Ана вдивлялася в себе, розуміючи, що вона вміщує в собі і початок, і кінець, і мікрокосм маленького «я», і макрокосм найвеличнішого «Я». Вона та, що шукає певне у незбагненному, та, що розділяє, щоб поєднати, та, що зустріла свою справжність, і більше ніколи її не втратить.
Захоплення набуло такої потужності, що вона не втрималася і голосно відчайдушно вигукнула:
- Агов! Я – ТРІК-СТЕ-РІ-А-НА!
І почула голос із задзеркалля:
- Авжеж! Нарешті ти згадала істину, і тепер знатимеш себе із першоджерела. Сподіваюся, що ти вже знаєш: наш батько – Великий Маг, а мати – королева Цитрина.
- Так, я це знаю. Але чого я досі не розумію: чого ти Тут, а я – Там?
- Так сталося, що батьки нас мусили розділили малюками. Цей секрет навіть мені не повідомили, здогадуюся, що це якось пов*язано із балансом, але Тут все так магічно, що кінців не знайдеш. Отже, коли ти народилася звичайним немовлям у звичайній родині твого світу, я з дитинства знав про тебе, і часто-густо прибігав сюди – до Дзеркала Істини, щоб подивитися на твоє життя-буття по ту сторону мого світу. Я із зацікавленістю спостерігав за твоїми успіхами і досягненнями. Ти ж звісно нічого не знала ані про мене, ані про те: хто ти є насправді. І одного разу я вирішив зустрітися із тобою, і прийшов до батька. Але він сказав, що це не так вже й легко. Але вказав шлях до тебе, наприкінці якого я знайду спосіб переміщатися поміж світом Тут на Потойбіччя, де знаходиться твій звичайний світ.
- Райдужні окуляри? – здогадалася дівчина.
- Саме вони! Але щоб отримати їх, мені довелося пройти шлях, яким ти дісталася бузкового палацу, тільки у зворотному напрямку. Отже, я знаю: через що тобі прийшлося пройти, щоб знайти мене. Знаючи про всі перепони, з якими ти так чи інакше стикнешся Тут, завдяки райдужним окулярам, які насправді зовсім і не окуляри, а сила зору і спосіб мислення і чуття, я відправився до тебе. В твоєму світі мої сили виглядали, як модний атрибут молодого і трохи дивакуватого юнака.
- Тепер зрозуміло: чому ти ніколи не знімав їх! – сказала Ана.
- Авжеж, за жодних обставин я не міг зняти їх у присутності істот твого світу, бо я просто зникав би у вас на очах, і це могло б налякати не на жарт!
Продовжуючи дивитися в чарівне дзеркало на свого брата, дівчина побачила нарешті його очі: вони були такого ж самого кольору як в неї, тільки праве око Трікстера було лазурно-індигового кольору, як її ліве око, і навпаки – його ліве око заманювало у чорно-фіолетову безодню, віддзеркалюючи Анине праве око.
Мандрівниця нарешті знайшла того, кого шукала весь час. Але більше того: разом із Трікстером вона знайшлася сама, бо зустріла себе справжню, повернулася Додому. Дзеркало Істини, немов на екрані, показало весь її шлях Тут: всі, хто зустрічався, хто допомагав пізнавати, хто штовхав і витягав, хто сміявся і сумував разом із нею, хто співав пісень і загадував загадки, всі якимось чином в фіналі перетворювалися на образи Трікстера. Тобто, всі вони, всотавши подобу сутності Великого Мага і Королеви Цитрини, були образами її брата, який вів крізь терни розуміння про саму себе, до справжніх якостей і невід*ємних рис характеру.
Ана не могла відвести погляду і дивилася у Дзеркало Істини, а звідти на неї дивився Трікстер, радісно всміхаючись. А потім вона відчула, що поверхня почала втрачати твердість, стала світитися і виблискувати райдужним сяйвом, і розійшлася в різні боки, як вода. Раптом її руку схопила впевнена рука, і з рами виступив хлопець.
І ось Трікстер вже стоїть поруч із нею, і щільно притискає свою сестру-близнючку до грудей, гладить волосся і веселим голосом каже до неї:
- Як же ж гарно обійняти тебе, сестричко!
Ана сміється і плаче в його щирих обіймах, і все в її світосприйнятті нарешті стає на свої місця і наповнюється ясним і яскравим змістом. І дівчина - така щаслива, що слова вже не мають жодного значення, бо іноді найголовніше може висловити тільки значуща тиша…
…Брат із сестрою провели у палаці багато приємних і щасливих миттєвостей, що тривали магічну вічність. Якось вони сиділи, зручно вмастившись на канапі і згадували кумедні випадки з потойбічного минулого, в якому Ана не знала анічогісінько.
- А пам*ятаєш нашу суперечку щодо правди і брехні? – запально вигукнула сестра, притискаючись до брата.
- Авжеж! Хочеш, подивимося кіно про нас із тобою?
- Ух! Давай! Хочеться глянути на себе зі сторони: як я із тобою запекло сперечалася і якою дурепою напевне здавалася тобі?
- Ну що ти, люба, я завжди відчував, що ти семимильними кроками просуваєшся до істини, хоч іноді твій опір бути справжньою був такий смішний. Але я розумів: які болючі зміни ти мала прийняти в собі, і яка це неприємна процедура. Отже, твоє дратування мене тішило, бо ж легко бути мудрим Тут, а от Там – це треба мати неабиякі сили і спротив чужому світу, який вважаєш своїм і правила якого всотуєш з дитинства, а потім помножуєш із кожним новим кроком життя.
- Ну, давай! Хочу побачити себе…
Засміялася Трікстеріана, а Трікстер намалював прямо у просторі кольоровий екран і натиснув на невидимий пульт. І почався фрагмент з їхньої розмови, що сталася одного разу.
Правда і Брехня
- Скажи мені: що таке правда? – запитала Ана в Трікстера.
- Запитання гідне філософа, а що ти думаєш з цього приводу? - наче у волейболі, відбив назад словесного м*яча юнак.
- Чому ти завжди намагаєшся відповісти запитанням на запитання? – роздратовано зреагувала та.
- Бо якщо ти питаєш про щось, отже в тебе є власна думка, чи не так? І мене більш цікавить вона, аніж мої твердження з будь-якого приводу.
- Повертаю тобі твою ж монету: а мені цікаво знати твою, то ж…
- Ну, добре, добре, не гарячкуй. Правду казати легше ніж здається, але правда має таку особливість, що кожен розуміє її як заманеться. Власний розсуд – це привласнення тієї частини правди, яка більш до вподоби, яка відповідає твоїм очікуванням і бажанням і є приємною чи прийнятною. Або яка дає тобі можливість просуватися до твоєї мети і отримувати саме твій результат.
Тому, і частіше за все, люди вважають за правду те, що не є правдою. Ілюзорні хмари невігластва та пристрасні химери навіювання беруть верхи над правдою, дуже ретельно і доволі правдоподібно заміняючи реальність її віддзеркаленнями. І щоб поглянути правді у вічі, треба піднятися над ситуацією.
Отже, оскільки перевірити багато чого зовсім неможливо з принципових позицій, то ж кожен тягне ковдру правди на себе. І наприкінці вона стає роздертою на шмаття, і втрачає цілісність і досконалість. Тобто взагалі втрачає саму себе. Зрозуміло?
- Оце пояснив - так пояснив, без сто грамів не розберешся.
- До речі, келих вина – і вся правда у нас на долоні! – радісно розсміявся Трікстер і потер руки, але Ана не здавалася, продовжуючи.
- Ні, ти так просто не відкрутишся. Чи правильно я зрозуміла: правда в кожного своя, отже всі брешуть, називаючи це правдою?
- Приблизно вхопила суть.
- А в чому саме твоя правда?
- В тому, що треба бачити реальність у всіх, притаманних їй, проявах різно-правд, напів-правд, не-правд і різновидів брехні.
- А що таке брехня на твою думку?
- Все, що не є правдою, це ж цілком логічно. Бо якщо я брешу, то правду не кажу, а якщо я кажу правду, то вона не одне й те саме, що брехня?
- Але ж якщо кожен каже власну правду, яка, може статися, є абсолютною брехнею, і я не маю жодних інструментів, щоб дізнатися – що є правда, а що ні, тоді… кому вірити? Щось я зовсім заплуталася.
- А ніхто не обіцяв, що буде легко, якщо ти ставиш складні запитання. Деякі навіть помирали від таких розумових каверз та заморок.
- З якого такого дива питання правди могло привести до летального виходу?
- Існує так званий «парадокс брехуна», який висловив ще у сьомому віці до нашої ери критський філософ Епименід: всі критяни – брехуни, а він був з Криту, то ж наслідуючи логіці, Епименід – брехун.
- Але ж якщо він бреше, його твердження щодо всіх критян може бути брехнею?
- От! Ти правильно зреагувала – це й є парадоксом брехуна. І де тут знайти правду?.. – підбурюючи продовжувати, відповів Тікстер.
- А якщо б він сказав: всі критяни завжди кажуть правду, я – критянин, отже й я кажу правду, тоді б парадоксу не було б? – розмотуючи мотузку мислення, додала Ана.
- Точно. Але уяви собі шкалу, де нуль беремо за чисту і прозору правду найвищого ґатунку, Істину. І від того нуля розкладаємо цифри – від 1 і далі до безкінечності. Я взяв цю математичну метафору, що б було легше сприймати увесь масштаб твого запитання. Чим далі ти віддаляєш від нуля, тим більше неправди в тобі. Отже, кожен, хто каже правду чи брехню, знаходиться на шкалі і або віддаляється, або наближаються до нульової відмітки Істини. Але майже ніхто ніколи не співпаде точно…
- Зрозуміло. Виходить всі люди так чи інакше брехуни?
- Для мене краще не суперечка щодо: хто більше і точніше вимовить правду, а те – навіщо і чому ти кажеш правду. І головне питання: кому?
- І кому ж треба казати правду?
- Собі перш за все… А інакше можна й померти…
- Справді?
- Агамсь! Історії відомі дві смерті мислителів, які не змогли розв*язати парадокс брехуна і померли заради правди.
- Жартуєш?
- Зовсім, ні. Логік Діодор Кронос зарікся не брати їжу до рота, допоки не вирішить цього парадокса, і помер від виснаження. Поет Філіт Косскій також захопився цією проблемою, а не розв*язавши її, або втік до Аїда самотужки, або від нервової напруги. На його могилі залишився напис:
«О, мандрівник, я – Філіт Косскій,
брехун довів мене до смерті,
і безсонні ночі, які я присвятив думкам про нього.»
- Бідолашні.
- Отож бо й воно ж бо, - знову зірвався на жарт хлопець, - Кажу ж тобі, обережніше треба з такими запитаннями, чи до добра доведуть, невідомо, а от ум за розум точно можуть завести, це я тобі обіцяю.
- Ну той що! – сміливо відповіла Ана, - Не треба мене залякувати!
- А ні боже ж мій, бейба, - реготнув Трікстер, - В запитуванні – сила! Питай скільки тобі заманеться. Але вчися дивитися правді в вічі: не своїй власній, а тій, яка є нулем.
...На цій нульовій точці у системі координат та розмова зупинилася. Екран згас. І тепер, новими очима подивившись на своє минуле, Трікстер і Трікстеріана зрозуміли: наскільки вони тоді були щасливі і яка цінність в них була і завжди залишиться. Бо одного разу Трікстер підвів сестру до Дзеркала Істини і звернувся зі словами:
- Час настав, сестричко. Ми маємо бути розділені дзеркалом різних світів. Але я провів тебе довгим шляхом повернення до твоєї природи і пізнання себе справжньої. Ти подолала перешкоди власних упереджень і страхів, і тепер ти – Трікстеріана. Моя – сила, твоя – сила. Моя наснага – твоя наснага. Ти – це я, я – це ти. Назавжди. Разом.
- Я – це ти… Ти – це я… - відлунням пошепки повторила Трікстеріана.
І в той самий час Дзеркало Істини знову почало мерехтіти і виблискувати, потім тверда поверхня розійшлася, і Трікстер штовхнув сестру туди – по той бік рами. Трікстеріана мимоволі переступила поріг і…
Немов би прокинулася чи то отямилася, бо зрозуміла, що знову знаходиться у власній кімнаті, яка здається якоюсь незнайомою і чужою. Трікстеріана спробувала просканувати тіло: воно було важким і не рідним. Відчувши, що лежить на ліжку, дівчина глянула вверх, і побачила звичайне дзеркало, яке нічогісінько цікавого не віддзеркалювало. Потойбіччя із Трікстером щезло, наче все їй чи-то примарилося, чи-то наснилося.
- Невже я ніколи тебе не побачу? І ми вже ніколи не зустрінемося? – розгублено подумала дівчина.
- Дурненька, - лагідно почувся голос, який лунав в її голові, і в цих насмішкувато-іронічних інтонаціях відчувався увесь Трікстер, - Навіщо зустріч тим, хто завжди разом. Тепер я в тобі. Завжди й усюди. Куди б ти не пішла, чим би ти не зайнялась. І все, щоб ти не робила, ти робитимеш вдвічі потужніше.
Тепер твоя доля – тригерити світ, як це робив я. Ця місія не буде приємною. О, я про це знаю зсередини, але пам*ятай – я завжди поруч, бо я – твоє єство, твоя сутність, твоя енергія, твоє призначення, твоя місія.