Знову вітер шугає в халдейському темному царстві,
та спотворені тіні блукають між склепів-могил…
Тут поховано прах – сміттєзвалища давнього пил,
разом з ним полягли примхи, пристрасті та марнославство.
В потойбіччі блука сорок років Навуходоносор,
не чутно колісниць, шум війни не доходить до нас…
Тільки погляд примарний у тьмяному блиску прикрас,
голос чийсь: «Валтасаре, не пий, схаменися… вже досить…
Твоє царство легке, наче пір*я від сірої цаплі,
ти – ніщо, бо твій дух Богом зважений на терезах,
ти сьогодні тремтиш, в твою душу вселяється страх,
володіння твоє ворогами розділено навпіл…»
Впало царство за ніч: похитнулися башти й знамена,
задрижало каміння, згубний відчай ввійшов у народ,
бо відкрив Вавілон свій спотворений хтивістю рот,
плоть віддав на поталу, зігнув у покорі рамена.
…Золоті обладунки, палаци і трони могутніх
перетворені Часом на склад непотрібних речей,
їхня слава лишилась на вістрях блискучих мечей,
ланцюгами до тронів їх мрії назавжди прикуті.