Нема й кому розповісти,
Що нині коїться з душею,
Де наче Всесвіт розмістив
Безодню й Небеса над нею,
Де осінь з хмарами зайшла
І, іноді, так рідко сонце -
Загляне в сиві дзеркала
Та швидко вистрибне в віконце,
Де час весь сплетений з чекань,
Із марних мрій про день майбутній,
Де човен бувших сподівань
Десь заблукав між сном і суттю.
Нема й кому розповісти
Свої печалі і тривоги
І залишається плисти
Туди, де сходяться дороги
Всіх нас, що ходять по Землі,
Шукаючи примарне щастя.
Та крихти лИшились малі,
Що іноді вдається вкрасти ...