Поэтический перевод Библии глава Бытие (на украинский язык)
********************
По Слову Божию все сталось:
Як Небо й Землю Вiн створив
Земля порожня залишалась,
Сам Дух над темрявою плив
Отак Творiння починалось
День перший нашого Буття
I Богу - добре це здавалось,
Що далi буде майбуття
Да буде Свiтло - мовив далi,
Хай вiдрiзняться День i Нiч,
Нiч - темрява, в нiй смак печалю,
А ранок - Добрий. Диана рiч.
Вода вiддiлеться хай Тверддю,
Що стане посеред води!
Високе Небо - не химерне,
(Донинi звiльнеть вiд бiди)
Це щойно, другий день скiнчився.
Де дaлi - Бога дiев план:
Так видний суходiл з'явився,
Вода де - "Море" стане там...
Нехай Земля, що стала Тверддю -
Вiднинi, вродить там траву,
Насiння розсиляе певне,
Що наводнить i Свiт i Тьму.
Хай дерево, й трава за родом
Приносят овочевий плiд,
Нехай Земля, знов, щедро вродить,
День третiй - Бога Заповiт.
Де далi - Вiн сотворив свiтила,
Щоб вiддiляли день i нiч,
В них - часу знак i Божа Сила,
(То днi й роки - як певна рiч).
Господне Слово - свята Сила!
Й Мiсяць, з Сонцем засiяв.
Свiй час небесна Тверть вiдкрила,
Чумачкий Шлях - iз зорiв встав!
З'явилась Соняшня Система,
Планет орбiти - як Свiтил.
То - вiдлiк часу. Дiе схема
Господе Слово дало Сил!
I Тверь Земна прибуде нинi
Пiд впливом цих малих Планет,
Усi подii у Стихii -
Розрахував Господь вперед.
Отак, скiнчився день четвертый,
Були вже знову день i нiч,
Свiтила пролили на Землю
Те свiтло, вперше, вiч на вiч.
Господь побачив: все це - добре!
Тепер - чарiд Душi живiй
Хай родяться дрiбнi icтоти,
I пташство опануе вись.
Птахи лiтають над долами,
I риби у морях пливуть,
(Брати найменшi - досi з нами,
Благословiння Боже - суть!)
Як сказано - все вiдбулося,
Господне Слово - мов гранiт.
Тут не бувае "не вдалося"
Лиш Божа щедрicть суд чинить.
Живiть, плодiться, розмножайтесь,
Хай буде Душ Земля повна,
Тварин богато, i не майтесь,
Життя вiд Неба i до дна.
Отак закiнчився день п'ятий.
Але, над всiм - потрiбен "цар",
Що волей з розумом об'ятий,
Тварин, та звiрiв господар.
I ось, створив Господь людину,
Той образ, щойно, зняв з Себе,
Дбайливий Батько ввiрив Сину,
Живих icтот, що в свiтi е.
Усю ярину, все насiння,
Усякий плiд, що iз дерев,
Дав Iм на iжу, й на спасiння.
Все вельми добре буде впредь.
I насадив Господь наш Рай
В Еденi, в благодатнiм сходi.
Рiчки чотири йдуть за край,
Щоб напоiти всю свiдомiсть
Пiшон, й Йiхон, Тiгр i Ефрат,
Що поять Рай, в одну стiкаясь,
I кожне дерево, сто крат,
Кiнця початком стане замiсть.
Там було дерево життя,
Що посiдало Серед Раю,
Пiзнання, ще Добра i Зла -
Соблазном пишним виглядае...
I посадив Господь в Раю,
Як Сина вiрного, Адама.
Людинi - Владу вiддаю,
Щоб порала й доглядала.
Одному бути чоловiку
Не варто, навiть i в Раю,
Кiсть вiд костей - створiння вiку -
Тобi дружину я даю!
Адам промовив: Авва Отче!
Кiсть вiд костей вона - моя!
Вiд тiла - тiло Евы точно...
Не стану бiльш, самотнiм я.
З усiх дерев, що тут зростають,
Ви iсти можете плоди.
Лишь Древо Вiчного Познання -
Вас спонукае до бiди.
Своi Труди побачив з Неба:
Що створене за цiх шiсть днiв,
Втомився трохи, звiльнив себе,
Спочити Батько захотiв.
Трудiв богато, час минае,
У Свiтi добре все вдалось,
День сьомий Вiн благословляе,
Щоб зрозумiли дiти щось.
Але ж, був змiй (що Бог дозволив),
Хiтрiший звiрiв над усiх,
Приповз до жiнки i промовив
- Вам можно iсти всiх полдiв?
I чесно Ева вiдповiла:
- Iмо ми все, нема бiди.
Е лишь одне запретне древо,
Бо смерть несуть його плоди.
Померти? Не вмрете, не бiйтесь.
Лиш знатиме добро i зло,
Щоб очи мудрiстю вiдкрились,
В плодах - ми Iстину з'iмо.
Таким привабливим здавалось
То дерево. Жаданий плiд.
Знання здобути - то на завicть,
Щоб мудрим стати, Богу вслiд.
Так жiнцi скоштувать хотiлось
Що заборонен Богом плiд,
Тож - не бiда, а певна милicть,
Смак Iстини пiзнати в мить...
Зiрвала з дерева Пiзнання,
Вкусивши яблук дивний смак,
Несла, як заповiт признання,
Адамовi, в своiх руках.
Як з древа цього скоштували -
Вiдкрились очи: ми нагi
I мiж дерев вони сховались,
Почувши Батькiвськи кроки.
Знав Бог, що дiти - безпораднi,
I спокусив iх хитрий змiй,
Для Раю - бiльше не придатнi
За розкадом таких подiй...
Промовив Батько до Адама
- Свою обрав ти долю сам.
Земля - твоiм прокляттям стане,
В скорботi нинi жити вам.
Так порай землю, до останку,
Що вродить тернину, й осот.
I май до темряви iз ранку,
Щоб тiк з лиця скорботний пот.
Ти - чоловiка спосусила,
Казав Господь до Еви ще,
Терпiння май, то болю сила,
Бо в муках ти родишь дiтей.
Ти ж, змiй, проклятiйший з худоби,
На чревi будешь плазувать
I порох iстимешь за родом,
Свiй хвiст жалити щоби, в п'ять...
I вигнав iх Господь iз Раю,
Одяг в одежду шкiряну
Життя повiк Адам не мае,
Йдiть землю порати во Тьму...
Тепер отнинi i до вiку,
На сходi Херувiм стоiть,
Мечем полум'яним всi вiхi,
Життя то древо - боронить!
Адам iз Евой засмутились,
Але ж, тут нiчього робить
Пiшли на землю, й там посiли,
Щоб порати ii i жить.
Познала жiнка чоловiка,
Щоб матiр'ю живого буть,
А дiти будуть iм як втiха,
Буття вони продовжать суть.
Так сином першим став iм Каiн,
Для Авеля то старший брат.
Став Каiн рильником геть жвавим,
Овець пасти був Авель рад.
Так йшли часи, життя минало.
I Каiн Боговi принiс
Ту жертву, що земля давала,
До Господа молившись ввись.
Принiс i Aвель вiд отари,
Лой перворiдних тих ягнят.
Господь взглянув на вчинок жвавий.
У Каiна ж - в очах був яд...
Бо жертва брата так угодна,
I враз прийняв ii Господь.
Схилив обличчя, гнiва повне,
Бо кровi вожбажала плоть.
Коли вони гуляли в полi,
Там Каiн Авеля i вбив.
Господен гнiв взамiн любовi,
Прокляття для нього сулив.
- I деж твiй брат? Що наробив ти?! -
Спитав у Каiна Господь.
То голос кровi, брат твiй вбитий,
Вiн iз землi взивае знов.
Тепер Ти - проклятий землею,
Розверзла що уста своi,
Не зможешь працювать над нею,
Цi Сили - бiльше не твоi.
Тобi свiй грiх по свiту нести,
I геть iди з цiей землi,
Ти нинi - мандрiвник, не месний,
I заволокла, що у млi.
На Каiнi, свiй знак поставив
Господь (щоб хтось його не вбив)
Помщеним семикратно стане,
Хто заволокiв грiх звiльнив.
I вийшов Каiн в Нод краiну,
На сходi вiд Едену ще.
Вродила йому жiнка сина.
Вiн мiсто збудував нове.
I давши ймення тому мicту,
По йменню Сина це Енох,
Осiли три колiна, змiстом,
Щоб ремесло посiли в срок.
Там народжалися нащадки
Iрад, Мехуялiл, Ламех,
Ламех - для Ади й Цiлли - знатний,
Синiв вони родили ще.
Людей багато народжалось
Нащадки множились, й росли,
Ремicла люди пiзнавали,
Що гiдними землi були.
Явалла - батько всiх качевих,
Хто мав отару пiдгонять.
Ювал - стал батьком тих, хто вчений
Гусла з сопiлкою тримать.
Тувал - для тих, хто медь, залiзо,
Вщеть обробляе i куе.
З нащадкiв кожен, зверху, знизу -
Знов добавляе щось нове.
Спочатку, люди жили долго.
По дев'ять - вiсiм сотен лiт,
Хоч - не бессмертнi. Волей Бога,
Вхiд в Рай Адаму був закрыт.
Коли ще Ева народила,
То дали ймення сину Сиф,
Побачили в тiм Божу Силу
(Бо ж Киiн Авеля забив)
Насiння iнше, замiсть нього -
За всю скорботу, горе, й бiль,
Бог Сiфа дав у нагороду,
Щоб мала жiнка спокiй свiй.
У Сiфа теж син народився,
I ймення йому то Еношш,
I з тих часив, щоб син родився,
Господе Ймення звали тож.
Отак, Адамовi нащадки
Родились далi i жили.
Сини - до Сили були здатнi,
Доньки - вродливими були.
Сподобались доньки Адама,
Божим синам за вроду, й стать,
Вони iх за дружин обрали,
Тi ж - стали велетнiв рожать.
Постали силою величнi
Сини Адамових дочок.
Нажаль, iх нахил серця лiчив,
Вже не в добро, а бiльш - во зло.
Пожалкував Господь потому,
Що вiн створир людину цю,
(Вiк скоротив для роду того,)
У серцi Батькiвским - жаль й сум.
Промовив Бог тодi: "Зiтру я
З лиця Землi таких людей!"
Бо вчинку я свого жалкую.
Геть до живих iстот i змей.
А люди, вже жили не з Богом,
Спiткали iх насильство, й грiх,
Лиш Ной залишив милiсть строгу
У Батька, що був зол на всiх!
Промовив рiч Господь до Ноя:
Ти правидний з усiх один.
Я знищу грiшникiв. З Тобою ж -
Ми Новий Заповiт створим.
Зроби собi ковчег великий,
(I все подробно описав:
Про розмiри, про форму, витвiр,
I про належний матер'ял)
Я ж наведу Потоп на землю,
З пiд Неба, щоб вода лилась,
I знищу всi тiла некчемнi,
Що упились насильство всласть.
Гдь не залишиться живого
На всiй поверхнi, де життя.
Бо на Землi немае дому,
Де совiсть е i каяття.
Усiх тварин, худобу, й пташство,
З усiх краiв всiей землi.
Загине все, так мае статься,
Тiла велики, та малi.
Ти ж заберешь в ковчег по двое,
З усiх тих тiл, що в Свiтi е,
Вони вцiлiють iз тобою,
За родом, що життя дае.
Щоб всi зайшли в ковчег по парi:
Худоба, звiрi, плазуни,
I пташство. Щоб усi тi тварi,
Самец з самицею були.
А хто з нечистоi худоби,
Й з пташства - щоб було по сiм.
Що на Землi були особи -
Щоб рзоплодитись пiсля iм.
Твоi cини, невiстки, жiнка,
Всi звiрi i худоба вся.
I iжу вiзьмешь непримiнно,
Жоб зберiгти всi цi життя.
Йщов час, подii наближая,
Все Ной зробив, як Бог звелiв.
Синiв женив. Як треба знае,
Що до Потопу - лишь сiм днiв.
Промовив Бог до Ноя гучно:
Пора заходити в ковчег.
Почнеться все денно i ночно.
Все заливая, що поверх.
Часи минули, й почалося.
I геть на землю линув дощ.
Щоб сорок днiв, з ночами тощо,
З безоднi отворiв лелось.
Так води хлинули на Землю,
Вода з безоднi - прибула.
I навiть гори, що пiд Небом -
Весь суходiл - геть водна мла.
Все трапилось по Слову Батька.
Повимерало все життя.
З людей, худоби i до пташства.
Вiн знищив на Землi бутття.
Окрiм тих тiл, що були з Ноем.
Сто п'ядесят минуло дiб,
Бог вiтром воду заспокоiв,
Спинився дощ, що з неба тiк.
Ось почали спадати води,
Звиднiлись гiр крутi вершки,
Знов заспокоiлась природа.
(Покою Батька завдяки)
А Ной вiдкрив тодi вiконце
I выпустив на двiр крука.
Довгенько той кружляв пiд Сонцем,
Й повернулся ще й пока.
Пройшло сiм дiб - послав голубку,
Не спала с над Землi вода?
Але ж спочити нiде. Тужно
Де мiстся, щоб присiсть нема.
I знову, Ной чекав потому,
Так пролетiло ще сiм днiв.
То вислав вiн голубку знову.
Оливи лист iм зiр вiдкрив.
Вода вже почала спадати.
I потiм, ще сiм днiв пройшли.
Не повернулась та перната,
Це значить, води геть зiйшли.
I зупинив тодi ковчега
На Араратских Ной горах
Побачив знову сине небо,
Бо зняли вже з ковчега дах.
Тодi й згадав Господь про Ноя:
Виходь на двiр Ти з усiма,
Нехай виходять iз тобою,
Всiх звiрiв, що зберiг ти тьма.
I вийшов Ной з трьома синами
То Сiм i Яфет, з ними Хам,
I жiнка, i невiстки жвавi.
За родом - звiри, й род птахам.
Ной випустив всiх за народом,
Також скотину, плазунiв,
Там вийшли всi вони за родом,
Щоб на Землi посiли всi.
I жертiвик Новий до Бога,
Ной замостив i збудував,
I кожнiй чистоi худоби,
I пташства чистого узяв.
Принiс цiлопалення жертву,
I любi пахощи Господь
Почув. Сказавши: "Нi не звергну
Тiла живi, усяку плоть.
Нехай бо множатся, плодяться,
I населяют Землю всю.
Вже не падуть моi прокляття
На душу що лиха людскую.
Бо нахил серця у людини
Лихой з младого ще життя,
Не знищу я нащадкiв сина,
Хай здобувають каяття.
Прибуде хай i спека, й холод,
Хай лiто жарке, знов зима -
Життя тривае! Едний довiд -
Що тiл живих Земля повна.
Так, з милiсттю в Батькiвским серцi,
Господь синiв благословив.
Всьому живому, щоб не вмерти,
Вiн Новий Заповiт створив.
Iз Ноем, жiнками, синами,
I мiж звiриною зимнiй
Пташством небесним, плазунами,
I з рибами, що у водi.
Людина властвуе над всiми,
Iй вiддаю я всi життя,
У iжу, як землi - ярину,
Але, лишь м'ясо, без життя.
Хто кров пролле, убивши брата,
Той стане вбивцею навiк,
Я ж - вашу буду кров жадати,
На тiй Душi - не змити грiх.
Я ж вам кажу, в Завiтi Новiм,
Що бiльш водой не знищу тiл.
Потопу не прийти нiколи,
Не стане бiльш, як я вчинив.
Веселку дав свою я в хмарi -
То знак мiж мною i Землей,
Та помiж мной i всiми вами,
Та всякою живой Душей.
Веселка ця - не просто згадка,
Бо це - мiй особистий лук.
На все Буття i до останку,
Щоб Обiтницю не забудь.
I пильно Ной став потрать землю,
Почав розводить виноград.
То й, смак вина пiзнав безмерно,
I пити вiн без меж був рад.
А бувши значно на пiдпитку,
Поснувши у своiм шатрi,
Нагим залишився. Й Хам гiдко,
Про те сказав братам своiм.
Брати ж, не дивлячись на батька,
Плащем прикрили наготу.
I геть пiшли, того не бача,
Забувши про дурницю цю.
А Ной прокинувся тверезим,
Дiзнався, чого Хам вчинив,
Вiдрiзавши, неначе лезвом:
Буть Хамовi братам - з робiв.
Владiння Яфiта i Сима,
Нехай розширюе Господь,
Вони благословеннi нинi,
I Хаму бути iх рабом.
Три сина, що були у Ноя,
Сим, Хам i Яфiт - ось вони -
Свiт породили - саме трое,
Народи всi вiд них пiшли.
I були вельми плодовитi
Роди трьох Ноiвих синiв.
Усi дороги iм вiдкритi,
I множились нащадки iх.
На Землю всю - едина мова,
Слова единi знали всi.
Так сталось, зрушили зi Сходу
Рiвнину гарну там знайшли.
I оселившись там на Сходi,
У Шинеарському краi,
Вони сказали: "Цеглю зробим,
Збудуем мiсто для своiх!"
Була iм цегля замiсть камня,
Смола земельна - за вапно.
I вийшла башта дуже гарна,
З вершини ймення в Небо йшло.
Вчинили так, бо прагли разом,
Будь силою на всiй Землi,
Не розпорошився щоб розум,
Усiх великих i малих.
Господь побачив мiсто, й башту,
Цю гордiсть Ноевих родiв,
Але й гординю бесшабашно,
Що приведе в насильство iх.
Не буде для цього народу
У Свiтi бiльше перепон,
Помножиться iх сила роду,
Й стануть порушать Закон!
Змiшаемо ми iхню мову,
Щоб розумiння не прийшло
I розпорошимо народи,
Щоб не помножувалось зло.
Так залишилось мiсто, з баштой,
Iз йменням дивним Вавiлон
Недобудованим. Вчорашнiй
День вiдiбражен саме в ньом.
Аврам був сином для Тераха.
Терах Аврама з Лотом взяв,
Та iх жiнками. I без страху
Пiшов iз Уру у Харан.
Пiшли до краю ханоанiв
Й там оселилися усi.
Господь промовив до Аврама:
"Виходь тепер з своiй землi"
Iз дому батька йди до Краю,
Який тобi я покажу.
На це тебе благославляю,
Й народом славним награжу.
Всi стануть тi благословеннi,
Хто прославлятимо тебе,
I будуть проклятi тi ймення
Тих, хто тобi пророчить зле.
В тобi тепер благословляю
Усякi племена Землi.
I вийшов вже Аврам до Краю,
З людьми, й майном, що набули.
З собою взявши Сару жiнку,
I Лота. Та маеток весь.
Всi й прибули. Побачив стiльки
То обiтниця Бога - честь.
Дошли вони до дуба Мамре,
Що хананеями об'ят.
Господь явився там Абраму
I нагадав, що вибiр свят.
Оця земля належить буде
Твоiм нащадкам назавжи!
Аврам про вдячнiсть не забуде,
Там Новий жертвенник зложив.
Потому до Бет-Элу в гори
Що з Заходу, вони пiшли.
Мiж Гаем з Заходу до Сходу,
Намет розп'яв свiй по землi,
Там знову жертвенник будуе,
Й Господне Ймення призива,
На Пiвдень йдуть вони не в суе,
Бо з Богом i душа жива.
В Краiнi ставшись страшний голод,
Аврама до Егiпту знiс,
Щоб пережити все потому.
Був у Аврама думки змiст.
До Сари мовив: Ти вродлива,
З обличча гарна та струнка.
Для фараона - жiнка диво,
Ти ж - iграшка в его руках.
Тебе вiзьмуть до фараона,
Мене же просто вбьють вони,
Скажи, що Ти - сестра потому,
Життя рятуючи менi.
Отак домовившись, в Егiпет,
Вони з усiм майном зайшли.
Почали жiнку - всi хвалили,
В дiм фараоновой й взяли.
В Аврама пребуло богатства.
Стараниям Сари завдяки.
Але ж на фараона царство
Звалились бiди, геть важки.
Що не сестра а жiнка Сара,
Про те дiзнався фараон.
До себе кличе вiн Аврама,
Й так сказав йому потом:
Чому ж ти не сказав, що Сара,
Тобi дружина, не сестра?!
Й вислав геть з Егiпту жваво
З людьми, й майном що набула.
Пiднявся геть Аврам з Егiпту,
Вельми богатий вже вiн був:
Худоба, й золото та срiбло.
Мандрiвником до Негеву.
Пришли вони в тi землi старi
Помiж Бет-Элем та Гаем,
Де стояв жертвенник Аврамiв,
Прикликав Боже Ймення жваво.
Багато вже було худоби,
В Аврама з Лотом. Що земля
Не вмiстить, бути разом щоби,
Там вийшла сварка щей лиха.
Аврам тодi сказав до Лота
Не буде сварки помiж нас,
Бо ми - рiдня. I всi скорботи,
Я примирити хочу враз.
Давай, розiйдемось з тобою,
З яркого боку - оберай:
Лiворуч, чи праворуч - стою,
Перед очима - весь цей Край!
Як оберешь - воно так буде,
Розiйдемост в рiзни боки,
Бо Солнце свiтить геть усюди,
Не буде сварок, навпоки.
I з того часу - розiйшлися
Аврама з Лотом геть шляхи.
Для Лота землi теж знайшлися,
Хоч люди там жили лихi.
Намети ставив до Садому,
Й там залишився жити Лот.
Аврам держався свого дому,
Що обiцяв йому Господь.
I Бог звернувся до Аврама,
(Як розлучився з Лотом вiн,)
Всi землi, що ти бачишь стануть
Тобi, й нащадкам геть твоiм
Належать вiчно, до останку,
На Пiвнiч, Пiвдень, Захiд, Схiд.
I вродиться потомство знатне,
Щоб злiчити нiхто не змiг.
Як пороху нiхто не злiчить,
Що на поверхнi всiй земнiй,
Твое потомство значно бiльше,
З усiх родiв, понад усiль.
А Ти ж вставай, пройди по Краю,
Як вздовж, так поперек його.
На це тебе благославляю,
Початком станешь, геть, всього.
У тi часии царiв багато
Було. То трапилась вiйна.
Бо п'ять царiв, пiд iгом клятим,
Дванадцать рокi цього зла
Терпiли. Потiм взбунтовались.
На чотирнадцятий прибув
Кедор-Ламер. А з ним пiднялись
Й царi Гоiму, Шинеру,
З ним також був цар Елласару.
Чотири проти п'ятерих.
В Сiддом долинi бiйка ствлась
А там бiда спiтквла злих.
Царi Садому i Гомори,
Цар Адми, й Цевоiму цар,
Белаю цар - всi iз Сiддому,
Втекли на гору, геть за край.
Втекли, й вхопили все, що мали,
Свое, i навiть, не свое.
З маетку все вони забрали
I Лота, з тим, що в нього е.
Прознав Аврам, що у Садомi
Лот, небiж його, взят в полон.
Поза бажанням! То ж - неволя!
Людей зiбравши, у догон
Вiн зрушив, щоб отбити Лота,
Та геть усе його майно.
Вночи напав, розбив до йоти,
Тай ще до Хови гнав всього.
Вiн повернув все, що належить:
Жiнок, людей i те добро,
Бо Лот його був кровний небiж,
То вчинок - добрий, не во зло!
На зустрiч вийшов цар Содому,
Кедор-Ламер був iм розбит,
Та тi царi, що з ним при тому,
Робили зле. I шлях - вiдкрит.
Тодi, Аврамовi на зустрiч,
Мелхиседек, Салиму цар,
Як Вишнього священник сущий,
Вино i хлiб принiс як дар.
Благословив дари священнi,
Вiн до Аврама мовив так,
Блогословен Ти, Богом вчений,
Господь благословен в вiках!
Бери собi тепер маеток,
Лише людей менi залиш.
Але, Аврам - вiдмовив. Ще як,
Твоего геть, не вiзьму я бiльш
Нi нитки, й ременця з сандалiв.
До Бога простераю длань,
Щоб не сказали: "Скарб Абрамiв -
Царя Мельхиседека дар!"
Вiд тебе не вiзьму нiчього.
Хiба що, нагодуешь слуг,
Та люди, що зi мной в усьому,
Свою частину заберуть.
I пiсля тих подiй, що стались,
З'явився у видiннi Бог:
"Не бiйся, обраний Авраме,
Тобi я - щит! Був захист щоб.
Тобi казав, пiдтвержу нинi,
Винагорода велека.
Твоiх нащадкив не покину,
Бо щедра в Господа рука."
Аврам питае: "Що Ти, Боже,
Менi дасишь, коли ходжу
Бездiтним. Це мене тривоже.
Якщо слуге все вiдпешу?!
Нема нащадкiв! Спаткоемець
Елi-Езер, мiй керiвник.
То ж всi Труди моi - даремнi."
Сказав Аврам, обличчем - зник.
Тут Бог промовив до Абрама:
"Дивись на Небо! Я - Господь!
Той спадкоемиць буде прямо,
Твоя вiд твоей плотi кров.
Коли Ти дивишься на небо,
Хiба полiчишь там зiрки?!
Так i потомство стане в тебе,
Порахувати - не з руки!"
Увiровав Аврам словам цим,
Це в правiднiсть вмiнив Господь.
"Даю цю землю до останку,
Твоiм нащадкам, щоби знов,
Ти зрозумiв, що спаткоемець -
З твого корiння вийде геть!
Твоi зусилля - не даремнi,
Так i було, i буде вщеть.
Ти приведи теля, барана -
Всi щоб трьох рiчнi. I козу,
Горлицю з пташеням, в рiд званий.
Тi жертви не бери за сум.
Все те принiс Аврам по Слову,
I навпiл всi тiла розсiк
Окрiм птахiв. I гнав потому,
Злетiвшись хиже пташство з iх.
Коли схиляться Солнце стало,
То на Аврама сон зiйшов.
Явившись в снi Господь Авраму,
Промовив: "До нащадкiв що
Ти добре знай, твое потомство
Прихотьком в землi не своi,
Чотиристо рокiв пiд Сонцем,
Служити змушенi вони.
А той народ, що був примусив
Служити iх, я засуджу.
Багатими нащадки будуть.
Побачишь ти родину всю.
I прийдешь до своiх у мирi,
В глибокiй старостi помрешь.
Сюди ж четверте поколiння
Поверниться. Щоб жити меж.
I потiм сталося, що Сонце
Зiйшло. I темрява була,
То смолоскип огняний помiж,
Тих жертв, i пiч, вогнем пройшла.
В той день, створив Господь з Аврамом,
Уже i Новий Заповiт:
Цю землю я вiддам всю разом
Твому потомству. Щоб усi
Вiд рiчки, що течет в Египтi,
До тiй великоi рiки
Ефрат. I все це мае сбутись,
Усiм проблемам вопреки.
Аврамова дружина Сара
Повiк бездiтною була
I так сказала до Аврама:
"Я й досi, ще не зачала.
Але невiльницю я маю,
Агару, що iз егiптян,
То може, сина Бог надбае,
Ii наложнецею дам
Тобi. Аврам послухав жiнку
I взяв невiльницю ii.
Та - зачала. Це стало видно,
Що носить в чревi плiд своiм.
До господинi легковажна,
Агара стала в той же час.
Але ця дiя - не поважна,
Нехай Господь рассудить нас.
Аврам же вiдповiв до Сари:
"Невiльниця - в твоiй руцi,
В очах моiх, що маешь знамо,
Ти всё, що хочешь з ней Роби."
Тут Сара почала рабиню
Гнобити так, що та втiкла.
Бо не хотiла геть, терпiти.
Хоч Ангел, бiля джерела,
Ii побачивши в пустелi,
Спитав: "Агав, куди Ти йдешь?!"
Та вiдказала, що до селi,
Гнобила панi, i без меж.
Втiкаю вiд обличча Сари.
"Вернись назад, до госпожi!"
Прмовив Ангел, Богом званий:
"Ти iй смiрення покажи!
Розмножу я твое потомство,
Що незлiчиме буде вщеть!
Народишь сина Ти пiд Сонцем,
I Iзмаiлом наречешь.
Все так i сталося потому.
Агав вродила сина iм,
Аврам був вiцi вже старому,
Назвали сина Iзмаiл.
Авраму виполнелось щойно
Вже дев'яносто дев'ять лiт,
Вiн прийняв Господа достойно,
Бо пам'ятав про Заповiт.
Промовив Бог знов до Аврама:
Ти непорочним предо Мной
Ходи. Тебе розмножу р'яно,
Я Заповiт посилю той.
Високим Батьком станешь сильним
Для баготьох народiв ти
Родiв багато з тебе вийдуть,
А також, вийдуть i царi.
Я буду Богом i для тебе,
I для нащадкiв всiх твоiх.
Увесь цей Край, усi цi землi -
Довiчне володiння iх.
Твоя ж Аврам, тепер забота
Щоб Заповiта стерегти
Одна, вiд нинi е турбота,
То знак, що вкрие вiд бiди.
Обрiзан статi чоловiчий,
Твое потомство - кожен буть,
Хто народився в родi вiчнiм,
Щоб обiтницю не забудь!
I той, хто щойно вийшов з роду -
Обрiзаний на крайню плоть,
I той, хто з iншого народу,
За срiбло, що й не з роду хоть.
I кожен статi чоловiчий,
Коли вiд роду вiсiм днiв,
Носити Знак цей, буде вiчно,
В себе, й нащадкiв геть своiх.
Твоя дружина - нинi панi,
Вельможна. Й висока Княжна.
Благословляю ii нинi,
I сина вродить хай вона.
Ти ж Сина назовешь Iсаком.
Складу я Заповiта з ним.
Вiн Iзмаiлу буде братом,
Його я теж благословив.
Хай Iзмаiл теж буде плiдним,
Розмножу нащадкiв його,
Князiв дванадцать вийдуть гiдних,
Й народ великий iз нього.
I так сказавши, Бог вознiсся,
З ним говорити перестав.
I все зробив Аврам, як звiстно,
Араз сина Iзмаiла взяв,
Зiбрав усiх мужiв iз дому,
Та куплених за срiбло слуг,
Всiм зрiзав крайню плоть потому,
Як Бог звелiв. То знак дав Дух!
I ось приходять до Аврама
Небеснi гостi - три Мужи.
А вiн сидiв пiд дубом Мамре
В час спеки, що була тодi.
I звiв хозяiн своi очи,
Гостям вклонився до землi:
"Господь, як милicть ця охоча,
Поз дому много не пройди!"
Раба свого прими Ти щирiсть,
Я трохи принесу води,
Щей хлiба. Iжте! В тому - милiсть.
Мужi вiдповiли: "Роби!"
Аврам же поспiшив до Сари:
"Вiзьми муки, зроби коржi!"
Побiгше за товаром жваво,
Принiс теля, вiддав служi.
Приготував той швидко його.
На блюдо все поклав Аврам,
Й масла з молоком потому,
На блюдо те, ще вiн додав.
Принiсши все, сам став пiд древом.
Доволi iли вже вони.
Один спитав: "Же жiнка в тебе?
З новиной доброю прийшли!"
Я в той же час крiзь рiк вернувся,
В твоеi Сари буде син.
I засмiялась Сара в думцi:
"Мiй пан - старий, стара я з ним!
Хiба таке колись бувае,
Як вже зiв'яли - роскiшь ця?!
Хiба врожу, як сил немае?
Можливо, вдача не моя...
Тодi спитав Господь Аврама:
"Смiялась Сара, звiдки знай
Хiба ж е рiч для Бога, знамо,
Що би була Йому складна?!"
Я не смiялясь, бо боялась, -
То Сари вiдповiдь була
Вiн вiдповiв: "Таки смiялась".
Пiшли Мужi вже зi стола.
Пiшли. Аврам iх проводжае,
Господь промовив: "Не втаю,
Що зараз ми вчинити маем.
Його завжди благословлю,
Е той народ його обраний,
Вiн Заповiта стереже,
I в правидностi ходить р'яно,
То мае знати, що уже
Грiхи сташеннi, крик великий,
Садом з Гоморою - лихi...
Iдем дивитись, чи настiльки,
Провини iх в усьом тяжки.
Пiду, Господь казав: "Побачу,
Коли все правда - гибель iм,
Коли же нi - то все iнакше.
В утi мicта Мужи прiшли.
Аврам перед лицем Господнiм,
Мов в землю вкопаний стоiть.
Хiба ж погубишь Ти сьогоднi
Iз правидним тих, хто грiшить?
А як ще знайдуться в Садомi
Душ правидним хоч п'ядесят,
Невже Ти не пробачишь тодi,
О, Боже, правий суд чинять!
Ну щож, яз знайдуться - пробачу,
I iм загибель не вчиню.
Аврам промовив, що на вдачу,
Хоч сорок п'ять, мабуть е тут.
Я - вiрний раб Твiй, прах i порох,
О милоседдi всё ж молю,
Коли знайдуться хоч i сорок?!
- Тодi - загибель не вчиню.
А може тридцать хоч знайдуться
Тих правидних, невинных душ.
Ти ж Справедливой, замо, Сущий.
Бог вiдказав: "Да ладно уж...
Не знищу, хоч знайдуться двадцать,
Щоб чистими вони були.
- Хiба десяток?! - Там побачим,
Вертайся в землi геть своi.
А Лот сидiв в садомськiй брамi,
Коли два Ангела прийшли,
Побачив iх, i з привiтанням
Вклонився низько до землi.
Зайдiть до мене в дiм, панове,
I вiдпочиньте. Я - ваш раб.
Поiжте, та помийте ноги.
А в ранцi пiдете на шлях.
Тi вiдказали, що iм краще,
На вулицi заночувать.
Наполягав Лот, що не защо
Iх просто неба оста;влять
Не стане. Тож зiйшли з дороги,
До дому Лота вже вони,
Там iли хлiб, та мили ноги,
Щоб залишитись до зарi.
Людей багато набiжало,
Вони оточили той дiм,
Всi, вiд старших кiнчая малим,
Наполягли, щоб дали iм
Отих Мужiв, якi до Лота
Зiйши у вечiрi тодi.
- Нам всiм пiзнати iх охота,
Давай до нас iх виводи.
Ой, браття, не чинiть лихого,
Вони у гостi бо прийшли.
Двi доньки в мене, ще нiкого,
Вони пiзнати не могли
Я виведу до вас iх зразу,
Робiть, що до вподоби вам.
Але Ви не робiть в экстазi
Поганого моiм гостям.
А люди у дворi робтали:
"Бо цей один чужинцем був!
Прийшов до нас суддею стати?
Iди же геть, щоб не забув!"
А тi Мужи, дiстали Лота,
Й спровадил до дому вже,
Замкнули дверi. Щоб охоту
Вiдбити щось робить лихе,
То вдарили iх слiпотою,
Щоб не знайшли тi вихiд - вхiд.
Казали Лоту, щоб з собою,
Збiрав iти людей своiх
Збирай синiв своiх i дочок,
Зятiв, дружину, всё, що е.
Бо знищим ми це мiсто точно!
Крик перед Богом не дае
Можливостi на порятунок.
Загинуть всi - казав Господь!
Грiх страшний розiрвав стасунок,
На милiсть, й божую любов.
Лот до зятiв казав завзято:
"Збирайтесь i iдiть всi геть,
Бо цьому мiсту - не стояти,
Господь бо знищить його вщеть!"
Але нiхто не слухав Лота,
Його вважали жартуном.
Хоч врятувати iх охота -
Не залишали тi свiй дом.
Зiйшла вже свiтова зiрниця
I Ангели приналягли:
Бери своiх, iди геть з мiста!
Бо буде смерть оцiй землi!"
Узявши всю сiм'ю за руки,
Геть винесли за мiсто всiх:
Йдiть, й на горi ряуйте душi.
Тут - не затримуйтесь, щоб жить..."
Казав iм Лот: "Господь до мене
Так милосерден, й терпелив,
Але не встигну, якщо з неба,
Лиха бiда мене спалить!
Пiду я краще до Цаору,
Маленьке мiсто устоiть?
А потiм вже пiдем у гори,
Там почекаем певну мить.
Хай буде так. Не обертайтесь,
I не дивiться в землю цю,
Бо слiд грiха верне вас замiсть,
Загибель вже душi й лицю.
Як тiльки вийшли iз Садому
Пiшов з Небес вогняний дощ,
Що смерть несе всьому живому,
Людинi i рослинам тож.
А жiнка Лота озернулась
I стала соляним стовпом!
(Бо нахил серця може суне,
До тiй землi, що iз грiхом?)
Аврам побачив рано в ранцi,
Що там, де тi мiста були,
Геть дим в повiтря мiряв танцем,
Немов з вапнянки iз землi.
Тодi i вийшов Лот з Цаору,
З двома доньками до гори,
Печера стала iхнiм домом,
У трьох i жили там вони.
Старша донька молодшiй мовить:
Наш батько вже i застарий,
Немае чоловiка в домi,
Нам в цiй краiнi на землi.
Ходи - напоймо свого батька,
I покладемось поруч з ним.
Все буде так, якби зненацька,
Як буде пiд виним мiцним.
У першу нiч був батько п'яний,
I старша дочка з ним лягла.
Щоб оживить нащадка р'яно,
В ночi ii сокрила мла.
Ось наступае надвечiр'я,
I поють батька своего,
Сестра молодша, старшiй вiрна,
Лягае з ним, щоб мать свого...
I завагiтнiли тi сестри,
Вiд плоду батька... Хоч з грiхом -
Синiв вродили. Знамо чесно,
Щоб свiй народ продовжить в том.
Коли вродила старша Сина,
Моав - то ймення дав йму,
Молодша донька теж вродила
Бен-Аммi - роду своему.
Тодi ж Аврам пiшов до краю,
Що мiж Кадешем i Шуром,
I оселився там в Герарi,
Iз Саррою, та iз двором.
Про Сарру не сказав, що жiнка.
Казав: "Вона моя сестра."
А цар Герару глянув пильно,
Хотiв, щоб Сарра з iм була.
Прийшов Господь Авiмелеху
У снi нiчнiм, сказав про те:
"Ця жiнка мае чоловiка,
То ж поверни, хай з ним живе!"
Авiмелех з ней не зближався:
"Господь, я правидний ходжу!"
I як же мiг про те дiзнаться,
Невиннicть серця й рук держу."
I чоловiк, й вона сказали:
"Вона - не жiнка, а сестра!"
Казав Господь: "Того я й з вами,
Щоб не вчинить з неначька зла!"
Верни цю жiнку чоловiку,
Бо вiн - е правидний пророк,
Що молиться свого гень вiку,
Й за тебе, щоб ти жив у прок.
Казав Авiмелех Авраму:
"Ти що ж таке лихе вчинив?
"Я не сбрехав тобi про Сарру.
Вона - сестра. Отец один,
У нас з ней, хоч i матiр рiзна,
Але ж вона - моя сестра.
Хоч зараз вже - моя то жiнка.
Я ж - мандрiвник. Страху нема
В цiiй мiсцевостi, напевно,
За жiнку мали вбить мене,
Тому прохав я не даремно,
Сестрою називать себе.
В тих землях, день ми не бували -
Одне i теж казали всiм,
Щоб люди поводу не мали
Вчинити грiх страшний за цим.
Узяв Авiмелех худобу
Як i велику, так дрiбу,
Невiльнець та рабiв потому,
Таку Аврамовi цiну
Сплатив велику цар Герару
За жiнку ту, що повернув,
Ще й тисячу секлiв за Сарру
Додав. На очи тих, хто був,
При той подii з ними поруч.
- Диви, Авраме, весь цей Край,
Поглянь лiворуч, чи праворуч -
Живи де хочешь, обирай!
Аврам молився щильно Богу,
I вздоровив Господь царя,
Невiльнець, жiнкi бо утробу,
Потомство щире iм даря.
Вчинив Господь по свому слову,
I Сарра сина зачала.
Вродила. Ймення сину тому
Iсак. Хоч вже стара була.
I так Аврамовi казала:
"Смiх ученив менi Господь
Я сина груддю годдувала,
Хоч вже зiвяла жiнки плоть."
На восьмой день, все по Завiту,
Що з Богом був, вчинив Аврам,
Ту крайню плоть йго вiдрiзав,
Щоб був посвящен немовлям.
А як вродила Сарра сина
Аврамiв вiк був вже сто лiт.
Вiн радий був, створив гостину,
Як вiд грудей вiдняти слiд.
I бачить Сарра ту картину,
Як грався Iзмаiл з Iском.
- Ти прожени Агари Сина,
Насмiхався вiн над братом.
Щоб так було - воно негоже,
Син невiльнецi - в наслiдствi!
Всеж, мiй Iсак менi дорожче,
Iзмаiл - хай знае мiсце.
Ти прожени цю егiптянку,
Хай геть йде iз много дому,
Щоб Iзмаiл звикав iз зранку,
Не буде жити вiн у ньому.
Хоч цi слова не до вподоби
Були Авраму через хлопця -
Господь сказав: "Роби потому,
Сарра дбае про потомство.
Ii ти галасу послухай,
Icак - то твое наслiдство.
Покликане потомство буде.
Iзмаiлу ж - iнше мiсце.
Я теж вчиню його народом,
Вiн бо теж твое насiння.
Твое продовження за родом,
З обох синiв дуже сильне.
Тодi Аврам встав рано вранцi,
Взяв хлiба i бурдюк води,
Агарi, щоб не залишиться,
Дитину дав, бо геть iти.
Пiшла Агара, й заблудила
Тодi в пустелi Беер-Шева,
Дитину пiд кущем лишила,
Бо вже скiнчилася вода.
Сама навпроти, далi ciла
На вiдстанi, щоб вцiлив лук,
Не бачу смертi Iзмаiла,
I плакала, пiдвiвше дух.
А Бог, почувши хлопця голос ,
Iз Неба Ангела послав,
Щоб той знайшов ii потому,
Й Агару серцем пiдтримав.
Тримай рукою крiпче сина,
Народ великий вчинить Бог,
Благословенна бо дитина!
Вiдкрий ти очи, бачить щоб.
Вона побачила криницю,
Водою сповнила бюрдюк,
I свiжу синовi водицю
Несла. Ii воспрянув дух.
А Бог був з хлопцем. Рic i вирiс,
Срiлець став лучник Iзмаiл.
Осiв в пустелi Паран. Й в милiсть
З Егiпту Краю - жiнка з ним.
I того часу до Аврама
Звернувся цар Авiмелех,
Та ще Пiхол - начальник бравий,
Що проповiдник вiйська в них:
"Бог iз тобой, в усьом, що робишь!
Я прошу, зараз присяги,
Що Ти обман менi не зробишь,
Нащадкам, та онукам - нi.
Така ж у тебе буде ласка,
Яку до тебе я чинив,
В моему Краi - повсякчасно,
Як месний ти - чужинеуь жив.
Аврам казав: "Я присягаю!"
Але, вiн також, дорiкав,
Його криницю вiдiбрали
Раби царя, що зарiк дав.
Про те я чую тут уперше! -
Так вiдповiв Авiмелех.
- Ти щойно розповiв, й завершив,
Я ж зараз тiльки взнав про те.
Тодi Аврам свою худобу
Малу, й велику теж узяв,
I склали вдвох вони умову,
Що кожен - згодний пiдписав.
Та особливо сiм овечок
Аврам окремо ставив там:
- Я цим свiдоцтво зобеспечив,
Що цю криницю сам копав!
Назвали мiсце Беер-Шева,
Бо присяглися там вони,
Аврам з царем й Пiхол iще там,
Що проповiдник головной.
Той повернулися до Краю.
До филистимського вони.
В Беер-Шевi Аврам саджае,
Там тамариска в головi.
I знов покликав Ймення Бога,
То Вiчне Господа Iм'я!
Пiд ним завжди ходив вiн строго -
Й чинила ласку ця земля.
I знову Бог позвав Аврама,
Це сталось пiсля тих подiй.
Казав Господь до нього прямо:
"Вiзьми Iсака, що любив,
I з ним пiди тодi до Краю,
Отим, що Морiя зовут,
В цiлопалiння жертву, знаешь,
На тiй горi принic, щоб тут...
Тодi Аврам встав вранцi рано,
I осiдлав свого осла,
Двох слуг взяв, що служили р'яно,
Й Iсака. Нарубав дрова.
Пiшов до мiсця, що про нього,
Казав про ту гору Господь.
Залишив слуг з ослом потому,
Ми ж - вклонемося Богу знов,
Пiдем у двох, то я i хлопець,
А пicля - вернемось до вас.
Узявши нiж з вогнем - все скопом,
Icаку дав нести дрова.
Пiшли вони разом обое,
Iсак питае: "Батько мiй,
Чому ягня не взяв з собою,
Чом жертву, з нами не привiв?"
Аврам казав до свого сина:
"Бог наглядить собi ягня.
Ми ж зробимо цiлопалення,
Покору Господу чиня."
Коли прийшли до мiсця того,
Будуе жертвенник Аврам,
Дрова розклав. Исака свого
Зв'язав, й поверх його поклав.
Узяв ножа, прстерши руку,
Щоб зрiзать сина своего...
Хоч Ангол з Неба батька муку
Спинив. Казавши до нього
Ти не тягни до хлопця руки,
Йому нiчього не чини,
Я знаю, Ти мене послухав,
I cина, геть, не пожалiв.
Аврам, побачивши барана,
Що рогом в зеленi ув'яз,
Його узяв, щоб жертву р'яно
Принiсти. Бог наглядить враз.
Озвався знову Ангел з неба,
I через нього зрiк Господь:
"Цю рiч вчинив ти, через себе,
Не пожалiвши сина плоть.
За що тебе благословляю,
Й потомством сильним нагрожу,
Ту несчисленнicть - зорi мають,
Й нащадкам брами вщеть зсужу.
Тодi Аврам узяв Iсака,
Зiбрав з собою слуг своiх,
В Беер-Шевi осiвши знаком,
Щоб множились нащадки вслiд.
Сто двадцять сiм рокiв минуло -
То Саррене усе життя,
Отак воно все промайнуло.
В Хевронi вмерла. З каяттям
Прибув Аврам, щоб голосити
Та плакати над ней з жалю,
Бо сум та смуток нiде дiти
У ханаанському Краю
Встав вiд обличча вiн небiжки,
Та мовив Хетовим синам:
Хоч я прихотько, знамо, звiдси,
Я гроб у властнiсть прошу сам.
Вiдповiли сини Хетови:
Ти божий князь, що Серёж нас,
Небiжку у добiрном гробi,
Ти поховай в цей сумний час.
I встав Аврам, вклонившись низько
Народу всiй тiей землi
Як сгiднi ви, мою небiжку
Похоронить у Краю цим,
Просiть, будь ласка, у Ефрона
За грошi повноi ваги,
Махпел печеру, щоб для гроба,
У поля, що його, вкiнцi.
Там пробував Ефрон з народом,
Вiн був мiж Хетових синiв,
Щоб чуки всi, хто в браму входить,
Авраму чесно вiдповiв:
Нi, пане, Ти послухай мене ,
Печеру й поле вiддаю,
В очах народу - всё для тебе,
Ховай небiжку там свою.
Ще раз Аврам вклонився низько
I до Ефрона так казав
За поле вiддаю я срiбло,
Щоб ти вiд мене гроши взяв.
Земля четырьох сотен стоiть,
Казав у вiдповiдь Ефрон,
Що помiж мою i тобою
Цi шекелi i срiбла дзвон?
Послухав так Аврам Ефрона,
Вiдважив срiбло, що казав,
I поле, та печера в ньому.
Аврам там й Сарру поховав.
Аврам був вже старий лiтами,
Господь усiм балгословив.
Раба, що був старiший самий,
Усiм, що мав був, знарядив.
Ти, руку пiд стегно поклавши,
Менi до Бога присягни,
Дружину мого сина взявши,
Ханенеянськоi сестри,
Не вiзьмешь серед цього Краю.
Пiдешь до мicта мойого,
Де був народжений, я знаю,
I дiвчину вiзьмеш з нього.
А раб спитав тодi Аврама:
А що, як жiнка не пiде
До цiй землi, Iсака прямо
Я поверну до Краю де
Ти народився, звiдки вийшов?
Аврам казав: "Ти стережись!
Бо ця земля, Господь бо втiшив,
Моiм нащадкам - назавжди.
Iди туди без страху нинi,
Бо Бог дасть Ангела свого,
Та й приведешь ти жiнку сину,
То для Iсака мойого.
Але якщо iти не схоче
До цього Краю жiнка та,
З присяги Ти - очищен, тощо,
Туди Iсака - не вертай.
Тодi i раб, поклавши руку
Пiд стегно, справi присягнув,
Аврама волю цю послухав,
Верблюдiв караван здобув.
Десять верблюдiв свого пана,
Вiн знарядив його добром,
Без сорому i страху прямо,
В Месопотамiю пiйшов.
За мiстом, що зовут Нехором,
З криницей поруч, надвечiр,
Жiнки де по воду приходять,
Верблюдiв пана зупинив.
До Бога раб Аврама мовив:
"Вчини, Господь, Ти милiсть цю.
Йдуть доньки мешканцiв по воду,
До дiвчини я так скажу:
"Ти нахили твiй глек до мене,
Щоб я води напиться змiг."
Та ж вiдповiсть: "Пий! То для тебе,
Я й напою верблюдiв всiх."
З того я буду знати, Боже,
Що дiвчину призначив цю,
Ти для Iсака. Що дорожче -
Моему пану - милicть ту.
Як вiн закiнчив говорити -
Ревека по воду iде,
Та вельми дiвчина вродлива,
Й не знала чоловiка ще.
Вона пiдходить до криницi,
У глека налила води.
Раб вибiг, каже: "Дай напиться."
I глека нахиля сюди.
Казала так: "Напийся, пане,
А я верблюдiв напою."
Метнулась, й ще води набрала.
Раб дивовався все тому.
Так пощастив Господь дорогу.
Вiн взяв сережку золоту,
I наручи, що йшли до вроди,
Iм десять шекелiв вагу.
Дав iй, спитавши: "В твого батька
Знайдеться мiсце на нiч нам?"
Знайдеться. Щей соломи й пашi.
Тай вiдпочити зручно вам.
Тодi Ревека ще казала:
"Я Бетуiлова дочка.
Вiд сина Мiлки, щойно прямо
Що для Нахора, род мiй мав.
Той чоловiк звернувся к Богу,
Склонившись низько до землi.
Господь не вiдступився в тому,
Та милiстi явив Своi.
Бог пана мойого Аврама,
Привiв, як я в дорозi був,
Братiв його, до дому прямо,
I обiтницю не забув!
Побiгла дивчина до дому,
Й розповiла пригоду цю
Iй брат Лаван, що ймення йому,
Побачивши прикрасу ту,
Пiйшов до того чоловiка,
Як був, на двiр до джерела,
Промовив: "Увiйди пiд стрiху!
Господь благословив дiла.
Ти ж, Господа благословенний,
Не стiй на дворi, в дiм входи,
Мабуть, втомився ти страшенно,
Верблюдiв, теж, пiд кров веди.
I говорив той раб Аврама:
"Не стану iсти, доки я
Не розкажу своеi справи,
Бо обiтниця це моя!"По Слову Божию все сталось:
Як Небо й Землю Вiн створив
Земля порожня залишалась,
Сам Дух над темрявою плив
Отак Творiння починалось
День перший нашого Буття
I Богу - добре це здавалось,
Що далi буде майбуття
Да буде Свiтло - мовив далi,
Хай вiдрiзняться День i Нiч,
Нiч - темрява, в нiй смак печалю,
А ранок - Добрий. Диана рiч.
Вода вiддiлеться хай Тверддю,
Що стане посеред води!
Високе Небо - не химерне,
(Донинi звiльнеть вiд бiди)
Це щойно, другий день скiнчився.
Де дaлi - Бога дiев план:
Так видний суходiл з'явився,
Вода де - "Море" стане там...
Нехай Земля, що стала Тверддю -
Вiднинi, вродить там траву,
Насiння розсиляе певне,
Що наводнить i Свiт i Тьму.
Хай дерево, й трава за родом
Приносят овочевий плiд,
Нехай Земля, знов, щедро вродить,
День третiй - Бога Заповiт.
Де далi - Вiн сотворив свiтила,
Щоб вiддiляли день i нiч,
В них - часу знак i Божа Сила,
(То днi й роки - як певна рiч).
Господне Слово - свята Сила!
Й Мiсяць, з Сонцем засiяв.
Свiй час небесна Тверть вiдкрила,
Чумачкий Шлях - iз зорiв встав!
З'явилась Соняшня Система,
Планет орбiти - як Свiтил.
То - вiдлiк часу. Дiе схема
Господе Слово дало Сил!
I Тверь Земна прибуде нинi
Пiд впливом цих малих Планет,
Усi подii у Стихii -
Розрахував Господь вперед.
Отак, скiнчився день четвертый,
Були вже знову день i нiч,
Свiтила пролили на Землю
Те свiтло, вперше, вiч на вiч.
Господь побачив: все це - добре!
Тепер - чарiд Душi живiй
Хай родяться дрiбнi icтоти,
I пташство опануе вись.
Птахи лiтають над долами,
I риби у морях пливуть,
(Брати найменшi - досi з нами,
Благословiння Боже - суть!)
Як сказано - все вiдбулося,
Господне Слово - мов гранiт.
Тут не бувае "не вдалося"
Лиш Божа щедрicть суд чинить.
Живiть, плодiться, розмножайтесь,
Хай буде Душ Земля повна,
Тварин богато, i не майтесь,
Життя вiд Неба i до дна.
Отак закiнчився день п'ятий.
Але, над всiм - потрiбен "цар",
Що волей з розумом об'ятий,
Тварин, та звiрiв господар.
I ось, створив Господь людину,
Той образ, щойно, зняв з Себе,
Дбайливий Батько ввiрив Сину,
Живих icтот, що в свiтi е.
Усю ярину, все насiння,
Усякий плiд, що iз дерев,
Дав Iм на iжу, й на спасiння.
Все вельми добре буде впредь.
I насадив Господь наш Рай
В Еденi, в благодатнiм сходi.
Рiчки чотири йдуть за край,
Щоб напоiти всю свiдомiсть
Пiшон, й Йiхон, Тiгр i Ефрат,
Що поять Рай, в одну стiкаясь,
I кожне дерево, сто крат,
Кiнця початком стане замiсть.
Там було дерево життя,
Що посiдало Серед Раю,
Пiзнання, ще Добра i Зла -
Соблазном пишним виглядае...
I посадив Господь в Раю,
Як Сина вiрного, Адама.
Людинi - Владу вiддаю,
Щоб порала й доглядала.
Одному бути чоловiку
Не варто, навiть i в Раю,
Кiсть вiд костей - створiння вiку -
Тобi дружину я даю!
Адам промовив: Авва Отче!
Кiсть вiд костей вона - моя!
Вiд тiла - тiло Евы точно...
Не стану бiльш, самотнiм я.
З усiх дерев, що тут зростають,
Ви iсти можете плоди.
Лишь Древо Вiчного Познання -
Вас спонукае до бiди.
Своi Труди побачив з Неба:
Що створене за цiх шiсть днiв,
Втомився трохи, звiльнив себе,
Спочити Батько захотiв.
Трудiв богато, час минае,
У Свiтi добре все вдалось,
День сьомий Вiн благословляе,
Щоб зрозумiли дiти щось.
Але ж, був змiй (що Бог дозволив),
Хiтрiший звiрiв над усiх,
Приповз до жiнки i промовив
- Вам можно iсти всiх полдiв?
I чесно Ева вiдповiла:
- Iмо ми все, нема бiди.
Е лишь одне запретне древо,
Бо смерть несуть його плоди.
Померти? Не вмрете, не бiйтесь.
Лиш знатиме добро i зло,
Щоб очи мудрiстю вiдкрились,
В плодах - ми Iстину з'iмо.
Таким привабливим здавалось
То дерево. Жаданий плiд.
Знання здобути - то на завicть,
Щоб мудрим стати, Богу вслiд.
Так жiнцi скоштувать хотiлось
Що заборонен Богом плiд,
Тож - не бiда, а певна милicть,
Смак Iстини пiзнати в мить...
Зiрвала з дерева Пiзнання,
Вкусивши яблук дивний смак,
Несла, як заповiт признання,
Адамовi, в своiх руках.
Як з древа цього скоштували -
Вiдкрились очи: ми нагi
I мiж дерев вони сховались,
Почувши Батькiвськи кроки.
Знав Бог, що дiти - безпораднi,
I спокусив iх хитрий змiй,
Для Раю - бiльше не придатнi
За розкадом таких подiй...
Промовив Батько до Адама
- Свою обрав ти долю сам.
Земля - твоiм прокляттям стане,
В скорботi нинi жити вам.
Так порай землю, до останку,
Що вродить тернину, й осот.
I май до темряви iз ранку,
Щоб тiк з лиця скорботний пот.
Ти - чоловiка спосусила,
Казав Господь до Еви ще,
Терпiння май, то болю сила,
Бо в муках ти родишь дiтей.
Ти ж, змiй, проклятiйший з худоби,
На чревi будешь плазувать
I порох iстимешь за родом,
Свiй хвiст жалити щоби, в п'ять...
I вигнав iх Господь iз Раю,
Одяг в одежду шкiряну
Життя повiк Адам не мае,
Йдiть землю порати во Тьму...
Тепер отнинi i до вiку,
На сходi Херувiм стоiть,
Мечем полум'яним всi вiхi,
Життя то древо - боронить!
Адам iз Евой засмутились,
Але ж, тут нiчього робить
Пiшли на землю, й там посiли,
Щоб порати ii i жить.
Познала жiнка чоловiка,
Щоб матiр'ю живого буть,
А дiти будуть iм як втiха,
Буття вони продовжать суть.
Так сином першим став iм Каiн,
Для Авеля то старший брат.
Став Каiн рильником геть жвавим,
Овець пасти був Авель рад.
Так йшли часи, життя минало.
I Каiн Боговi принiс
Ту жертву, що земля давала,
До Господа молившись ввись.
Принiс i Aвель вiд отари,
Лой перворiдних тих ягнят.
Господь взглянув на вчинок жвавий.
У Каiна ж - в очах був яд...
Бо жертва брата так угодна,
I враз прийняв ii Господь.
Схилив обличчя, гнiва повне,
Бо кровi вожбажала плоть.
Коли вони гуляли в полi,
Там Каiн Авеля i вбив.
Господен гнiв взамiн любовi,
Прокляття для нього сулив.
- I деж твiй брат? Що наробив ти?! -
Спитав у Каiна Господь.
То голос кровi, брат твiй вбитий,
Вiн iз землi взивае знов.
Тепер Ти - проклятий землею,
Розверзла що уста своi,
Не зможешь працювать над нею,
Цi Сили - бiльше не твоi.
Тобi свiй грiх по свiту нести,
I геть iди з цiей землi,
Ти нинi - мандрiвник, не месний,
I заволокла, що у млi.
На Каiнi, свiй знак поставив
Господь (щоб хтось його не вбив)
Помщеним семикратно стане,
Хто заволокiв грiх звiльнив.
I вийшов Каiн в Нод краiну,
На сходi вiд Едену ще.
Вродила йому жiнка сина.
Вiн мiсто збудував нове.
I давши ймення тому мicту,
По йменню Сина це Енох,
Осiли три колiна, змiстом,
Щоб ремесло посiли в срок.
Там народжалися нащадки
Iрад, Мехуялiл, Ламех,
Ламех - для Ади й Цiлли - знатний,
Синiв вони родили ще.
Людей багато народжалось
Нащадки множились, й росли,
Ремicла люди пiзнавали,
Що гiдними землi були.
Явалла - батько всiх качевих,
Хто мав отару пiдгонять.
Ювал - стал батьком тих, хто вчений
Гусла з сопiлкою тримать.
Тувал - для тих, хто медь, залiзо,
Вщеть обробляе i куе.
З нащадкiв кожен, зверху, знизу -
Знов добавляе щось нове.
Спочатку, люди жили долго.
По дев'ять - вiсiм сотен лiт,
Хоч - не бессмертнi. Волей Бога,
Вхiд в Рай Адаму був закрыт.
Коли ще Ева народила,
То дали ймення сину Сиф,
Побачили в тiм Божу Силу
(Бо ж Киiн Авеля забив)
Насiння iнше, замiсть нього -
За всю скорботу, горе, й бiль,
Бог Сiфа дав у нагороду,
Щоб мала жiнка спокiй свiй.
У Сiфа теж син народився,
I ймення йому то Еношш,
I з тих часив, щоб син родився,
Господе Ймення звали тож.
Отак, Адамовi нащадки
Родились далi i жили.
Сини - до Сили були здатнi,
Доньки - вродливими були.
Сподобались доньки Адама,
Божим синам за вроду, й стать,
Вони iх за дружин обрали,
Тi ж - стали велетнiв рожать.
Постали силою величнi
Сини Адамових дочок.
Нажаль, iх нахил серця лiчив,
Вже не в добро, а бiльш - во зло.
Пожалкував Господь потому,
Що вiн створир людину цю,
(Вiк скоротив для роду того,)
У серцi Батькiвским - жаль й сум.
Промовив Бог тодi: "Зiтру я
З лиця Землi таких людей!"
Бо вчинку я свого жалкую.
Геть до живих iстот i змей.
А люди, вже жили не з Богом,
Спiткали iх насильство, й грiх,
Лиш Ной залишив милiсть строгу
У Батька, що був зол на всiх!
Промовив рiч Господь до Ноя:
Ти правидний з усiх один.
Я знищу грiшникiв. З Тобою ж -
Ми Новий Заповiт створим.
Зроби собi ковчег великий,
(I все подробно описав:
Про розмiри, про форму, витвiр,
I про належний матер'ял)
Я ж наведу Потоп на землю,
З пiд Неба, щоб вода лилась,
I знищу всi тiла некчемнi,
Що упились насильство всласть.
Гдь не залишиться живого
На всiй поверхнi, де життя.
Бо на Землi немае дому,
Де совiсть е i каяття.
Усiх тварин, худобу, й пташство,
З усiх краiв всiей землi.
Загине все, так мае статься,
Тiла велики, та малi.
Ти ж заберешь в ковчег по двое,
З усiх тих тiл, що в Свiтi е,
Вони вцiлiють iз тобою,
За родом, що життя дае.
Щоб всi зайшли в ковчег по парi:
Худоба, звiрi, плазуни,
I пташство. Щоб усi тi тварi,
Самец з самицею були.
А хто з нечистоi худоби,
Й з пташства - щоб було по сiм.
Що на Землi були особи -
Щоб рзоплодитись пiсля iм.
Твоi cини, невiстки, жiнка,
Всi звiрi i худоба вся.
I iжу вiзьмешь непримiнно,
Жоб зберiгти всi цi життя.
Йщов час, подii наближая,
Все Ной зробив, як Бог звелiв.
Синiв женив. Як треба знае,
Що до Потопу - лишь сiм днiв.
Промовив Бог до Ноя гучно:
Пора заходити в ковчег.
Почнеться все денно i ночно.
Все заливая, що поверх.
Часи минули, й почалося.
I геть на землю линув дощ.
Щоб сорок днiв, з ночами тощо,
З безоднi отворiв лелось.
Так води хлинули на Землю,
Вода з безоднi - прибула.
I навiть гори, що пiд Небом -
Весь суходiл - геть водна мла.
Все трапилось по Слову Батька.
Повимерало все життя.
З людей, худоби i до пташства.
Вiн знищив на Землi бутття.
Окрiм тих тiл, що були з Ноем.
Сто п'ядесят минуло дiб,
Бог вiтром воду заспокоiв,
Спинився дощ, що з неба тiк.
Ось почали спадати води,
Звиднiлись гiр крутi вершки,
Знов заспокоiлась природа.
(Покою Батька завдяки)
А Ной вiдкрив тодi вiконце
I выпустив на двiр крука.
Довгенько той кружляв пiд Сонцем,
Й повернулся ще й пока.
Пройшло сiм дiб - послав голубку,
Не спала с над Землi вода?
Але ж спочити нiде. Тужно
Де мiстся, щоб присiсть нема.
I знову, Ной чекав потому,
Так пролетiло ще сiм днiв.
То вислав вiн голубку знову.
Оливи лист iм зiр вiдкрив.
Вода вже почала спадати.
I потiм, ще сiм днiв пройшли.
Не повернулась та перната,
Це значить, води геть зiйшли.
I зупинив тодi ковчега
На Араратских Ной горах
Побачив знову сине небо,
Бо зняли вже з ковчега дах.
Тодi й згадав Господь про Ноя:
Виходь на двiр Ти з усiма,
Нехай виходять iз тобою,
Всiх звiрiв, що зберiг ти тьма.
I вийшов Ной з трьома синами
То Сiм i Яфет, з ними Хам,
I жiнка, i невiстки жвавi.
За родом - звiри, й род птахам.
Ной випустив всiх за народом,
Також скотину, плазунiв,
Там вийшли всi вони за родом,
Щоб на Землi посiли всi.
I жертiвик Новий до Бога,
Ной замостив i збудував,
I кожнiй чистоi худоби,
I пташства чистого узяв.
Принiс цiлопалення жертву,
I любi пахощи Господь
Почув. Сказавши: "Нi не звергну
Тiла живi, усяку плоть.
Нехай бо множатся, плодяться,
I населяют Землю всю.
Вже не падуть моi прокляття
На душу що лиха людскую.
Бо нахил серця у людини
Лихой з младого ще життя,
Не знищу я нащадкiв сина,
Хай здобувають каяття.
Прибуде хай i спека, й холод,
Хай лiто жарке, знов зима -
Життя тривае! Едний довiд -
Що тiл живих Земля повна.
Так, з милiсттю в Батькiвским серцi,
Господь синiв благословив.
Всьому живому, щоб не вмерти,
Вiн Новий Заповiт створив.
Iз Ноем, жiнками, синами,
I мiж звiриною зимнiй
Пташством небесним, плазунами,
I з рибами, що у водi.
Людина властвуе над всiми,
Iй вiддаю я всi життя,
У iжу, як землi - ярину,
Але, лишь м'ясо, без життя.
Хто кров пролле, убивши брата,
Той стане вбивцею навiк,
Я ж - вашу буду кров жадати,
На тiй Душi - не змити грiх.
Я ж вам кажу, в Завiтi Новiм,
Що бiльш водой не знищу тiл.
Потопу не прийти нiколи,
Не стане бiльш, як я вчинив.
Веселку дав свою я в хмарi -
То знак мiж мною i Землей,
Та помiж мной i всiми вами,
Та всякою живой Душей.
Веселка ця - не просто згадка,
Бо це - мiй особистий лук.
На все Буття i до останку,
Щоб Обiтницю не забудь.
I пильно Ной став потрать землю,
Почав розводить виноград.
То й, смак вина пiзнав безмерно,
I пити вiн без меж був рад.
А бувши значно на пiдпитку,
Поснувши у своiм шатрi,
Нагим залишився. Й Хам гiдко,
Про те сказав братам своiм.
Брати ж, не дивлячись на батька,
Плащем прикрили наготу.
I геть пiшли, того не бача,
Забувши про дурницю цю.
А Ной прокинувся тверезим,
Дiзнався, чого Хам вчинив,
Вiдрiзавши, неначе лезвом:
Буть Хамовi братам - з робiв.
Владiння Яфiта i Сима,
Нехай розширюе Господь,
Вони благословеннi нинi,
I Хаму бути iх рабом.
Три сина, що були у Ноя,
Сим, Хам i Яфiт - ось вони -
Свiт породили - саме трое,
Народи всi вiд них пiшли.
I були вельми плодовитi
Роди трьох Ноiвих синiв.
Усi дороги iм вiдкритi,
I множились нащадки iх.
На Землю всю - едина мова,
Слова единi знали всi.
Так сталось, зрушили зi Сходу
Рiвнину гарну там знайшли.
I оселившись там на Сходi,
У Шинеарському краi,
Вони сказали: "Цеглю зробим,
Збудуем мiсто для своiх!"
Була iм цегля замiсть камня,
Смола земельна - за вапно.
I вийшла башта дуже гарна,
З вершини ймення в Небо йшло.
Вчинили так, бо прагли разом,
Будь силою на всiй Землi,
Не розпорошився щоб розум,
Усiх великих i малих.
Господь побачив мiсто, й башту,
Цю гордiсть Ноевих родiв,
Але й гординю бесшабашно,
Що приведе в насильство iх.
Не буде для цього народу
У Свiтi бiльше перепон,
Помножиться iх сила роду,
Й стануть порушать Закон!
Змiшаемо ми iхню мову,
Щоб розумiння не прийшло
I розпорошимо народи,
Щоб не помножувалось зло.
Так залишилось мiсто, з баштой,
Iз йменням дивним Вавiлон
Недобудованим. Вчорашнiй
День вiдiбражен саме в ньом.
Аврам був сином для Тераха.
Терах Аврама з Лотом взяв,
Та iх жiнками. I без страху
Пiшов iз Уру у Харан.
Пiшли до краю ханоанiв
Й там оселилися усi.
Господь промовив до Аврама:
"Виходь тепер з своiй землi"
Iз дому батька йди до Краю,
Який тобi я покажу.
На це тебе благославляю,
Й народом славним награжу.
Всi стануть тi благословеннi,
Хто прославлятимо тебе,
I будуть проклятi тi ймення
Тих, хто тобi пророчить зле.
В тобi тепер благословляю
Усякi племена Землi.
I вийшов вже Аврам до Краю,
З людьми, й майном, що набули.
З собою взявши Сару жiнку,
I Лота. Та маеток весь.
Всi й прибули. Побачив стiльки
То обiтниця Бога - честь.
Дошли вони до дуба Мамре,
Що хананеями об'ят.
Господь явився там Абраму
I нагадав, що вибiр свят.
Оця земля належить буде
Твоiм нащадкам назавжи!
Аврам про вдячнiсть не забуде,
Там Новий жертвенник зложив.
Потому до Бет-Элу в гори
Що з Заходу, вони пiшли.
Мiж Гаем з Заходу до Сходу,
Намет розп'яв свiй по землi,
Там знову жертвенник будуе,
Й Господне Ймення призива,
На Пiвдень йдуть вони не в суе,
Бо з Богом i душа жива.
В Краiнi ставшись страшний голод,
Аврама до Егiпту знiс,
Щоб пережити все потому.
Був у Аврама думки змiст.
До Сари мовив: Ти вродлива,
З обличча гарна та струнка.
Для фараона - жiнка диво,
Ти ж - iграшка в его руках.
Тебе вiзьмуть до фараона,
Мене же просто вбьють вони,
Скажи, що Ти - сестра потому,
Життя рятуючи менi.
Отак домовившись, в Егiпет,
Вони з усiм майном зайшли.
Почали жiнку - всi хвалили,
В дiм фараоновой й взяли.
В Аврама пребуло богатства.
Стараниям Сари завдяки.
Але ж на фараона царство
Звалились бiди, геть важки.
Що не сестра а жiнка Сара,
Про те дiзнався фараон.
До себе кличе вiн Аврама,
Й так сказав йому потом:
Чому ж ти не сказав, що Сара,
Тобi дружина, не сестра?!
Й вислав геть з Егiпту жваво
З людьми, й майном що набула.
Пiднявся геть Аврам з Егiпту,
Вельми богатий вже вiн був:
Худоба, й золото та срiбло.
Мандрiвником до Негеву.
Пришли вони в тi землi старi
Помiж Бет-Элем та Гаем,
Де стояв жертвенник Аврамiв,
Прикликав Боже Ймення жваво.
Багато вже було худоби,
В Аврама з Лотом. Що земля
Не вмiстить, бути разом щоби,
Там вийшла сварка щей лиха.
Аврам тодi сказав до Лота
Не буде сварки помiж нас,
Бо ми - рiдня. I всi скорботи,
Я примирити хочу враз.
Давай, розiйдемось з тобою,
З яркого боку - оберай:
Лiворуч, чи праворуч - стою,
Перед очима - весь цей Край!
Як оберешь - воно так буде,
Розiйдемост в рiзни боки,
Бо Солнце свiтить геть усюди,
Не буде сварок, навпоки.
I з того часу - розiйшлися
Аврама з Лотом геть шляхи.
Для Лота землi теж знайшлися,
Хоч люди там жили лихi.
Намети ставив до Садому,
Й там залишився жити Лот.
Аврам держався свого дому,
Що обiцяв йому Господь.
I Бог звернувся до Аврама,
(Як розлучився з Лотом вiн,)
Всi землi, що ти бачишь стануть
Тобi, й нащадкам геть твоiм
Належать вiчно, до останку,
На Пiвнiч, Пiвдень, Захiд, Схiд.
I вродиться потомство знатне,
Щоб злiчити нiхто не змiг.
Як пороху нiхто не злiчить,
Що на поверхнi всiй земнiй,
Твое потомство значно бiльше,
З усiх родiв, понад усiль.
А Ти ж вставай, пройди по Краю,
Як вздовж, так поперек його.
На це тебе благославляю,
Початком станешь, геть, всього.
У тi часии царiв багато
Було. То трапилась вiйна.
Бо п'ять царiв, пiд iгом клятим,
Дванадцать рокi цього зла
Терпiли. Потiм взбунтовались.
На чотирнадцятий прибув
Кедор-Ламер. А з ним пiднялись
Й царi Гоiму, Шинеру,
З ним також був цар Елласару.
Чотири проти п'ятерих.
В Сiддом долинi бiйка ствлась
А там бiда спiтквла злих.
Царi Садому i Гомори,
Цар Адми, й Цевоiму цар,
Белаю цар - всi iз Сiддому,
Втекли на гору, геть за край.
Втекли, й вхопили все, що мали,
Свое, i навiть, не свое.
З маетку все вони забрали
I Лота, з тим, що в нього е.
Прознав Аврам, що у Садомi
Лот, небiж його, взят в полон.
Поза бажанням! То ж - неволя!
Людей зiбравши, у догон
Вiн зрушив, щоб отбити Лота,
Та геть усе його майно.
Вночи напав, розбив до йоти,
Тай ще до Хови гнав всього.
Вiн повернув все, що належить:
Жiнок, людей i те добро,
Бо Лот його був кровний небiж,
То вчинок - добрий, не во зло!
На зустрiч вийшов цар Содому,
Кедор-Ламер був iм розбит,
Та тi царi, що з ним при тому,
Робили зле. I шлях - вiдкрит.
Тодi, Аврамовi на зустрiч,
Мелхиседек, Салиму цар,
Як Вишнього священник сущий,
Вино i хлiб принiс як дар.
Благословив дари священнi,
Вiн до Аврама мовив так,
Блогословен Ти, Богом вчений,
Господь благословен в вiках!
Бери собi тепер маеток,
Лише людей менi залиш.
Але, Аврам - вiдмовив. Ще як,
Твоего геть, не вiзьму я бiльш
Нi нитки, й ременця з сандалiв.
До Бога простераю длань,
Щоб не сказали: "Скарб Абрамiв -
Царя Мельхиседека дар!"
Вiд тебе не вiзьму нiчього.
Хiба що, нагодуешь слуг,
Та люди, що зi мной в усьому,
Свою частину заберуть.
I пiсля тих подiй, що стались,
З'явився у видiннi Бог:
"Не бiйся, обраний Авраме,
Тобi я - щит! Був захист щоб.
Тобi казав, пiдтвержу нинi,
Винагорода велека.
Твоiх нащадкив не покину,
Бо щедра в Господа рука."
Аврам питае: "Що Ти, Боже,
Менi дасишь, коли ходжу
Бездiтним. Це мене тривоже.
Якщо слуге все вiдпешу?!
Нема нащадкiв! Спаткоемець
Елi-Езер, мiй керiвник.
То ж всi Труди моi - даремнi."
Сказав Аврам, обличчем - зник.
Тут Бог промовив до Абрама:
"Дивись на Небо! Я - Господь!
Той спадкоемиць буде прямо,
Твоя вiд твоей плотi кров.
Коли Ти дивишься на небо,
Хiба полiчишь там зiрки?!
Так i потомство стане в тебе,
Порахувати - не з руки!"
Увiровав Аврам словам цим,
Це в правiднiсть вмiнив Господь.
"Даю цю землю до останку,
Твоiм нащадкам, щоби знов,
Ти зрозумiв, що спаткоемець -
З твого корiння вийде геть!
Твоi зусилля - не даремнi,
Так i було, i буде вщеть.
Ти приведи теля, барана -
Всi щоб трьох рiчнi. I козу,
Горлицю з пташеням, в рiд званий.
Тi жертви не бери за сум.
Все те принiс Аврам по Слову,
I навпiл всi тiла розсiк
Окрiм птахiв. I гнав потому,
Злетiвшись хиже пташство з iх.
Коли схиляться Солнце стало,
То на Аврама сон зiйшов.
Явившись в снi Господь Авраму,
Промовив: "До нащадкiв що
Ти добре знай, твое потомство
Прихотьком в землi не своi,
Чотиристо рокiв пiд Сонцем,
Служити змушенi вони.
А той народ, що був примусив
Служити iх, я засуджу.
Багатими нащадки будуть.
Побачишь ти родину всю.
I прийдешь до своiх у мирi,
В глибокiй старостi помрешь.
Сюди ж четверте поколiння
Поверниться. Щоб жити меж.
I потiм сталося, що Сонце
Зiйшло. I темрява була,
То смолоскип огняний помiж,
Тих жертв, i пiч, вогнем пройшла.
В той день, створив Господь з Аврамом,
Уже i Новий Заповiт:
Цю землю я вiддам всю разом
Твому потомству. Щоб усi
Вiд рiчки, що течет в Египтi,
До тiй великоi рiки
Ефрат. I все це мае сбутись,
Усiм проблемам вопреки.
Аврамова дружина Сара
Повiк бездiтною була
I так сказала до Аврама:
"Я й досi, ще не зачала.
Але невiльницю я маю,
Агару, що iз егiптян,
То може, сина Бог надбае,
Ii наложнецею дам
Тобi. Аврам послухав жiнку
I взяв невiльницю ii.
Та - зачала. Це стало видно,
Що носить в чревi плiд своiм.
До господинi легковажна,
Агара стала в той же час.
Але ця дiя - не поважна,
Нехай Господь рассудить нас.
Аврам же вiдповiв до Сари:
"Невiльниця - в твоiй руцi,
В очах моiх, що маешь знамо,
Ти всё, що хочешь з ней Роби."
Тут Сара почала рабиню
Гнобити так, що та втiкла.
Бо не хотiла геть, терпiти.
Хоч Ангел, бiля джерела,
Ii побачивши в пустелi,
Спитав: "Агав, куди Ти йдешь?!"
Та вiдказала, що до селi,
Гнобила панi, i без меж.
Втiкаю вiд обличча Сари.
"Вернись назад, до госпожi!"
Прмовив Ангел, Богом званий:
"Ти iй смiрення покажи!
Розмножу я твое потомство,
Що незлiчиме буде вщеть!
Народишь сина Ти пiд Сонцем,
I Iзмаiлом наречешь.
Все так i сталося потому.
Агав вродила сина iм,
Аврам був вiцi вже старому,
Назвали сина Iзмаiл.
Авраму виполнелось щойно
Вже дев'яносто дев'ять лiт,
Вiн прийняв Господа достойно,
Бо пам'ятав про Заповiт.
Промовив Бог знов до Аврама:
Ти непорочним предо Мной
Ходи. Тебе розмножу р'яно,
Я Заповiт посилю той.
Високим Батьком станешь сильним
Для баготьох народiв ти
Родiв багато з тебе вийдуть,
А також, вийдуть i царi.
Я буду Богом i для тебе,
I для нащадкiв всiх твоiх.
Увесь цей Край, усi цi землi -
Довiчне володiння iх.
Твоя ж Аврам, тепер забота
Щоб Заповiта стерегти
Одна, вiд нинi е турбота,
То знак, що вкрие вiд бiди.
Обрiзан статi чоловiчий,
Твое потомство - кожен буть,
Хто народився в родi вiчнiм,
Щоб обiтницю не забудь!
I той, хто щойно вийшов з роду -
Обрiзаний на крайню плоть,
I той, хто з iншого народу,
За срiбло, що й не з роду хоть.
I кожен статi чоловiчий,
Коли вiд роду вiсiм днiв,
Носити Знак цей, буде вiчно,
В себе, й нащадкiв геть своiх.
Твоя дружина - нинi панi,
Вельможна. Й висока Княжна.
Благословляю ii нинi,
I сина вродить хай вона.
Ти ж Сина назовешь Iсаком.
Складу я Заповiта з ним.
Вiн Iзмаiлу буде братом,
Його я теж благословив.
Хай Iзмаiл теж буде плiдним,
Розмножу нащадкiв його,
Князiв дванадцать вийдуть гiдних,
Й народ великий iз нього.
I так сказавши, Бог вознiсся,
З ним говорити перестав.
I все зробив Аврам, як звiстно,
Араз сина Iзмаiла взяв,
Зiбрав усiх мужiв iз дому,
Та куплених за срiбло слуг,
Всiм зрiзав крайню плоть потому,
Як Бог звелiв. То знак дав Дух!
I ось приходять до Аврама
Небеснi гостi - три Мужи.
А вiн сидiв пiд дубом Мамре
В час спеки, що була тодi.
I звiв хозяiн своi очи,
Гостям вклонився до землi:
"Господь, як милicть ця охоча,
Поз дому много не пройди!"
Раба свого прими Ти щирiсть,
Я трохи принесу води,
Щей хлiба. Iжте! В тому - милiсть.
Мужi вiдповiли: "Роби!"
Аврам же поспiшив до Сари:
"Вiзьми муки, зроби коржi!"
Побiгше за товаром жваво,
Принiс теля, вiддав служi.
Приготував той швидко його.
На блюдо все поклав Аврам,
Й масла з молоком потому,
На блюдо те, ще вiн додав.
Принiсши все, сам став пiд древом.
Доволi iли вже вони.
Один спитав: "Же жiнка в тебе?
З новиной доброю прийшли!"
Я в той же час крiзь рiк вернувся,
В твоеi Сари буде син.
I засмiялась Сара в думцi:
"Мiй пан - старий, стара я з ним!
Хiба таке колись бувае,
Як вже зiв'яли - роскiшь ця?!
Хiба врожу, як сил немае?
Можливо, вдача не моя...
Тодi спитав Господь Аврама:
"Смiялась Сара, звiдки знай
Хiба ж е рiч для Бога, знамо,
Що би була Йому складна?!"
Я не смiялясь, бо боялась, -
То Сари вiдповiдь була
Вiн вiдповiв: "Таки смiялась".
Пiшли Мужi вже зi стола.
Пiшли. Аврам iх проводжае,
Господь промовив: "Не втаю,
Що зараз ми вчинити маем.
Його завжди благословлю,
Е той народ його обраний,
Вiн Заповiта стереже,
I в правидностi ходить р'яно,
То мае знати, що уже
Грiхи сташеннi, крик великий,
Садом з Гоморою - лихi...
Iдем дивитись, чи настiльки,
Провини iх в усьом тяжки.
Пiду, Господь казав: "Побачу,
Коли все правда - гибель iм,
Коли же нi - то все iнакше.
В утi мicта Мужи прiшли.
Аврам перед лицем Господнiм,
Мов в землю вкопаний стоiть.
Хiба ж погубишь Ти сьогоднi
Iз правидним тих, хто грiшить?
А як ще знайдуться в Садомi
Душ правидним хоч п'ядесят,
Невже Ти не пробачишь тодi,
О, Боже, правий суд чинять!
Ну щож, яз знайдуться - пробачу,
I iм загибель не вчиню.
Аврам промовив, що на вдачу,
Хоч сорок п'ять, мабуть е тут.
Я - вiрний раб Твiй, прах i порох,
О милоседдi всё ж молю,
Коли знайдуться хоч i сорок?!
- Тодi - загибель не вчиню.
А може тридцать хоч знайдуться
Тих правидних, невинных душ.
Ти ж Справедливой, замо, Сущий.
Бог вiдказав: "Да ладно уж...
Не знищу, хоч знайдуться двадцать,
Щоб чистими вони були.
- Хiба десяток?! - Там побачим,
Вертайся в землi геть своi.
А Лот сидiв в садомськiй брамi,
Коли два Ангела прийшли,
Побачив iх, i з привiтанням
Вклонився низько до землi.
Зайдiть до мене в дiм, панове,
I вiдпочиньте. Я - ваш раб.
Поiжте, та помийте ноги.
А в ранцi пiдете на шлях.
Тi вiдказали, що iм краще,
На вулицi заночувать.
Наполягав Лот, що не защо
Iх просто неба оста;влять
Не стане. Тож зiйшли з дороги,
До дому Лота вже вони,
Там iли хлiб, та мили ноги,
Щоб залишитись до зарi.
Людей багато набiжало,
Вони оточили той дiм,
Всi, вiд старших кiнчая малим,
Наполягли, щоб дали iм
Отих Мужiв, якi до Лота
Зiйши у вечiрi тодi.
- Нам всiм пiзнати iх охота,
Давай до нас iх виводи.
Ой, браття, не чинiть лихого,
Вони у гостi бо прийшли.
Двi доньки в мене, ще нiкого,
Вони пiзнати не могли
Я виведу до вас iх зразу,
Робiть, що до вподоби вам.
Але Ви не робiть в экстазi
Поганого моiм гостям.
А люди у дворi робтали:
"Бо цей один чужинцем був!
Прийшов до нас суддею стати?
Iди же геть, щоб не забув!"
А тi Мужи, дiстали Лота,
Й спровадил до дому вже,
Замкнули дверi. Щоб охоту
Вiдбити щось робить лихе,
То вдарили iх слiпотою,
Щоб не знайшли тi вихiд - вхiд.
Казали Лоту, щоб з собою,
Збiрав iти людей своiх
Збирай синiв своiх i дочок,
Зятiв, дружину, всё, що е.
Бо знищим ми це мiсто точно!
Крик перед Богом не дае
Можливостi на порятунок.
Загинуть всi - казав Господь!
Грiх страшний розiрвав стасунок,
На милiсть, й божую любов.
Лот до зятiв казав завзято:
"Збирайтесь i iдiть всi геть,
Бо цьому мiсту - не стояти,
Господь бо знищить його вщеть!"
Але нiхто не слухав Лота,
Його вважали жартуном.
Хоч врятувати iх охота -
Не залишали тi свiй дом.
Зiйшла вже свiтова зiрниця
I Ангели приналягли:
Бери своiх, iди геть з мiста!
Бо буде смерть оцiй землi!"
Узявши всю сiм'ю за руки,
Геть винесли за мiсто всiх:
Йдiть, й на горi ряуйте душi.
Тут - не затримуйтесь, щоб жить..."
Казав iм Лот: "Господь до мене
Так милосерден, й терпелив,
Але не встигну, якщо з неба,
Лиха бiда мене спалить!
Пiду я краще до Цаору,
Маленьке мiсто устоiть?
А потiм вже пiдем у гори,
Там почекаем певну мить.
Хай буде так. Не обертайтесь,
I не дивiться в землю цю,
Бо слiд грiха верне вас замiсть,
Загибель вже душi й лицю.
Як тiльки вийшли iз Садому
Пiшов з Небес вогняний дощ,
Що смерть несе всьому живому,
Людинi i рослинам тож.
А жiнка Лота озернулась
I стала соляним стовпом!
(Бо нахил серця може суне,
До тiй землi, що iз грiхом?)
Аврам побачив рано в ранцi,
Що там, де тi мiста були,
Геть дим в повiтря мiряв танцем,
Немов з вапнянки iз землi.
Тодi i вийшов Лот з Цаору,
З двома доньками до гори,
Печера стала iхнiм домом,
У трьох i жили там вони.
Старша донька молодшiй мовить:
Наш батько вже i застарий,
Немае чоловiка в домi,
Нам в цiй краiнi на землi.
Ходи - напоймо свого батька,
I покладемось поруч з ним.
Все буде так, якби зненацька,
Як буде пiд виним мiцним.
У першу нiч був батько п'яний,
I старша дочка з ним лягла.
Щоб оживить нащадка р'яно,
В ночi ii сокрила мла.
Ось наступае надвечiр'я,
I поють батька своего,
Сестра молодша, старшiй вiрна,
Лягае з ним, щоб мать свого...
I завагiтнiли тi сестри,
Вiд плоду батька... Хоч з грiхом -
Синiв вродили. Знамо чесно,
Щоб свiй народ продовжить в том.
Коли вродила старша Сина,
Моав - то ймення дав йму,
Молодша донька теж вродила
Бен-Аммi - роду своему.
Тодi ж Аврам пiшов до краю,
Що мiж Кадешем i Шуром,
I оселився там в Герарi,
Iз Саррою, та iз двором.
Про Сарру не сказав, що жiнка.
Казав: "Вона моя сестра."
А цар Герару глянув пильно,
Хотiв, щоб Сарра з iм була.
Прийшов Господь Авiмелеху
У снi нiчнiм, сказав про те:
"Ця жiнка мае чоловiка,
То ж поверни, хай з ним живе!"
Авiмелех з ней не зближався:
"Господь, я правидний ходжу!"
I як же мiг про те дiзнаться,
Невиннicть серця й рук держу."
I чоловiк, й вона сказали:
"Вона - не жiнка, а сестра!"
Казав Господь: "Того я й з вами,
Щоб не вчинить з неначька зла!"
Верни цю жiнку чоловiку,
Бо вiн - е правидний пророк,
Що молиться свого гень вiку,
Й за тебе, щоб ти жив у прок.
Казав Авiмелех Авраму:
"Ти що ж таке лихе вчинив?
"Я не сбрехав тобi про Сарру.
Вона - сестра. Отец один,
У нас з ней, хоч i матiр рiзна,
Але ж вона - моя сестра.
Хоч зараз вже - моя то жiнка.
Я ж - мандрiвник. Страху нема
В цiiй мiсцевостi, напевно,
За жiнку мали вбить мене,
Тому прохав я не даремно,
Сестрою називать себе.
В тих землях, день ми не бували -
Одне i теж казали всiм,
Щоб люди поводу не мали
Вчинити грiх страшний за цим.
Узяв Авiмелех худобу
Як i велику, так дрiбу,
Невiльнець та рабiв потому,
Таку Аврамовi цiну
Сплатив велику цар Герару
За жiнку ту, що повернув,
Ще й тисячу секлiв за Сарру
Додав. На очи тих, хто був,
При той подii з ними поруч.
- Диви, Авраме, весь цей Край,
Поглянь лiворуч, чи праворуч -
Живи де хочешь, обирай!
Аврам молився щильно Богу,
I вздоровив Господь царя,
Невiльнець, жiнкi бо утробу,
Потомство щире iм даря.
Вчинив Господь по свому слову,
I Сарра сина зачала.
Вродила. Ймення сину тому
Iсак. Хоч вже стара була.
I так Аврамовi казала:
"Смiх ученив менi Господь
Я сина груддю годдувала,
Хоч вже зiвяла жiнки плоть."
На восьмой день, все по Завiту,
Що з Богом був, вчинив Аврам,
Ту крайню плоть йго вiдрiзав,
Щоб був посвящен немовлям.
А як вродила Сарра сина
Аврамiв вiк був вже сто лiт.
Вiн радий був, створив гостину,
Як вiд грудей вiдняти слiд.
I бачить Сарра ту картину,
Як грався Iзмаiл з Iском.
- Ти прожени Агари Сина,
Насмiхався вiн над братом.
Щоб так було - воно негоже,
Син невiльнецi - в наслiдствi!
Всеж, мiй Iсак менi дорожче,
Iзмаiл - хай знае мiсце.
Ти прожени цю егiптянку,
Хай геть йде iз много дому,
Щоб Iзмаiл звикав iз зранку,
Не буде жити вiн у ньому.
Хоч цi слова не до вподоби
Були Авраму через хлопця -
Господь сказав: "Роби потому,
Сарра дбае про потомство.
Ii ти галасу послухай,
Icак - то твое наслiдство.
Покликане потомство буде.
Iзмаiлу ж - iнше мiсце.
Я теж вчиню його народом,
Вiн бо теж твое насiння.
Твое продовження за родом,
З обох синiв дуже сильне.
Тодi Аврам встав рано вранцi,
Взяв хлiба i бурдюк води,
Агарi, щоб не залишиться,
Дитину дав, бо геть iти.
Пiшла Агара, й заблудила
Тодi в пустелi Беер-Шева,
Дитину пiд кущем лишила,
Бо вже скiнчилася вода.
Сама навпроти, далi ciла
На вiдстанi, щоб вцiлив лук,
Не бачу смертi Iзмаiла,
I плакала, пiдвiвше дух.
А Бог, почувши хлопця голос ,
Iз Неба Ангела послав,
Щоб той знайшов ii потому,
Й Агару серцем пiдтримав.
Тримай рукою крiпче сина,
Народ великий вчинить Бог,
Благословенна бо дитина!
Вiдкрий ти очи, бачить щоб.
Вона побачила криницю,
Водою сповнила бюрдюк,
I свiжу синовi водицю
Несла. Ii воспрянув дух.
А Бог був з хлопцем. Рic i вирiс,
Срiлець став лучник Iзмаiл.
Осiв в пустелi Паран. Й в милiсть
З Егiпту Краю - жiнка з ним.
I того часу до Аврама
Звернувся цар Авiмелех,
Та ще Пiхол - начальник бравий,
Що проповiдник вiйська в них:
"Бог iз тобой, в усьом, що робишь!
Я прошу, зараз присяги,
Що Ти обман менi не зробишь,
Нащадкам, та онукам - нi.
Така ж у тебе буде ласка,
Яку до тебе я чинив,
В моему Краi - повсякчасно,
Як месний ти - чужинеуь жив.
Аврам казав: "Я присягаю!"
Але, вiн також, дорiкав,
Його криницю вiдiбрали
Раби царя, що зарiк дав.
Про те я чую тут уперше! -
Так вiдповiв Авiмелех.
- Ти щойно розповiв, й завершив,
Я ж зараз тiльки взнав про те.
Тодi Аврам свою худобу
Малу, й велику теж узяв,
I склали вдвох вони умову,
Що кожен - згодний пiдписав.
Та особливо сiм овечок
Аврам окремо ставив там:
- Я цим свiдоцтво зобеспечив,
Що цю криницю сам копав!
Назвали мiсце Беер-Шева,
Бо присяглися там вони,
Аврам з царем й Пiхол iще там,
Що проповiдник головной.
Той повернулися до Краю.
До филистимського вони.
В Беер-Шевi Аврам саджае,
Там тамариска в головi.
I знов покликав Ймення Бога,
То Вiчне Господа Iм'я!
Пiд ним завжди ходив вiн строго -
Й чинила ласку ця земля.
I знову Бог позвав Аврама,
Це сталось пiсля тих подiй.
Казав Господь до нього прямо:
"Вiзьми Iсака, що любив,
I з ним пiди тодi до Краю,
Отим, що Морiя зовут,
В цiлопалiння жертву, знаешь,
На тiй горi принic, щоб тут...
Тодi Аврам встав вранцi рано,
I осiдлав свого осла,
Двох слуг взяв, що служили р'яно,
Й Iсака. Нарубав дрова.
Пiшов до мiсця, що про нього,
Казав про ту гору Господь.
Залишив слуг з ослом потому,
Ми ж - вклонемося Богу знов,
Пiдем у двох, то я i хлопець,
А пicля - вернемось до вас.
Узявши нiж з вогнем - все скопом,
Icаку дав нести дрова.
Пiшли вони разом обое,
Iсак питае: "Батько мiй,
Чому ягня не взяв з собою,
Чом жертву, з нами не привiв?"
Аврам казав до свого сина:
"Бог наглядить собi ягня.
Ми ж зробимо цiлопалення,
Покору Господу чиня."
Коли прийшли до мiсця того,
Будуе жертвенник Аврам,
Дрова розклав. Исака свого
Зв'язав, й поверх його поклав.
Узяв ножа, прстерши руку,
Щоб зрiзать сина своего...
Хоч Ангол з Неба батька муку
Спинив. Казавши до нього
Ти не тягни до хлопця руки,
Йому нiчього не чини,
Я знаю, Ти мене послухав,
I cина, геть, не пожалiв.
Аврам, побачивши барана,
Що рогом в зеленi ув'яз,
Його узяв, щоб жертву р'яно
Принiсти. Бог наглядить враз.
Озвався знову Ангел з неба,
I через нього зрiк Господь:
"Цю рiч вчинив ти, через себе,
Не пожалiвши сина плоть.
За що тебе благословляю,
Й потомством сильним нагрожу,
Ту несчисленнicть - зорi мають,
Й нащадкам брами вщеть зсужу.
Тодi Аврам узяв Iсака,
Зiбрав з собою слуг своiх,
В Беер-Шевi осiвши знаком,
Щоб множились нащадки вслiд.
Сто двадцять сiм рокiв минуло -
То Саррене усе життя,
Отак воно все промайнуло.
В Хевронi вмерла. З каяттям
Прибув Аврам, щоб голосити
Та плакати над ней з жалю,
Бо сум та смуток нiде дiти
У ханаанському Краю
Встав вiд обличча вiн небiжки,
Та мовив Хетовим синам:
Хоч я прихотько, знамо, звiдси,
Я гроб у властнiсть прошу сам.
Вiдповiли сини Хетови:
Ти божий князь, що Серёж нас,
Небiжку у добiрном гробi,
Ти поховай в цей сумний час.
I встав Аврам, вклонившись низько
Народу всiй тiей землi
Як сгiднi ви, мою небiжку
Похоронить у Краю цим,
Просiть, будь ласка, у Ефрона
За грошi повноi ваги,
Махпел печеру, щоб для гроба,
У поля, що його, вкiнцi.
Там пробував Ефрон з народом,
Вiн був мiж Хетових синiв,
Щоб чуки всi, хто в браму входить,
Авраму чесно вiдповiв:
Нi, пане, Ти послухай мене ,
Печеру й поле вiддаю,
В очах народу - всё для тебе,
Ховай небiжку там свою.
Ще раз Аврам вклонився низько
I до Ефрона так казав
За поле вiддаю я срiбло,
Щоб ти вiд мене гроши взяв.
Земля четырьох сотен стоiть,
Казав у вiдповiдь Ефрон,
Що помiж мою i тобою
Цi шекелi i срiбла дзвон?
Послухав так Аврам Ефрона,
Вiдважив срiбло, що казав,
I поле, та печера в ньому.
Аврам там й Сарру поховав.
Аврам був вже старий лiтами,
Господь усiм балгословив.
Раба, що був старiший самий,
Усiм, що мав був, знарядив.
Ти, руку пiд стегно поклавши,
Менi до Бога присягни,
Дружину мого сина взявши,
Ханенеянськоi сестри,
Не вiзьмешь серед цього Краю.
Пiдешь до мicта мойого,
Де був народжений, я знаю,
I дiвчину вiзьмеш з нього.
А раб спитав тодi Аврама:
А що, як жiнка не пiде
До цiй землi, Iсака прямо
Я поверну до Краю де
Ти народився, звiдки вийшов?
Аврам казав: "Ти стережись!
Бо ця земля, Господь бо втiшив,
Моiм нащадкам - назавжди.
Iди туди без страху нинi,
Бо Бог дасть Ангела свого,
Та й приведешь ти жiнку сину,
То для Iсака мойого.
Але якщо iти не схоче
До цього Краю жiнка та,
З присяги Ти - очищен, тощо,
Туди Iсака - не вертай.
Тодi i раб, поклавши руку
Пiд стегно, справi присягнув,
Аврама волю цю послухав,
Верблюдiв караван здобув.
Десять верблюдiв свого пана,
Вiн знарядив його добром,
Без сорому i страху прямо,
В Месопотамiю пiйшов.
За мiстом, що зовут Нехором,
З криницей поруч, надвечiр,
Жiнки де по воду приходять,
Верблюдiв пана зупинив.
До Бога раб Аврама мовив:
"Вчини, Господь, Ти милiсть цю.
Йдуть доньки мешканцiв по воду,
До дiвчини я так скажу:
"Ти нахили твiй глек до мене,
Щоб я води напиться змiг."
Та ж вiдповiсть: "Пий! То для тебе,
Я й напою верблюдiв всiх."
З того я буду знати, Боже,
Що дiвчину призначив цю,
Ти для Iсака. Що дорожче -
Моему пану - милicть ту.
Як вiн закiнчив говорити -
Ревека по воду iде,
Та вельми дiвчина вродлива,
Й не знала чоловiка ще.
Вона пiдходить до криницi,
У глека налила води.
Раб вибiг, каже: "Дай напиться."
I глека нахиля сюди.
Казала так: "Напийся, пане,
А я верблюдiв напою."
Метнулась, й ще води набрала.
Раб дивовався все тому.
Так пощастив Господь дорогу.
Вiн взяв сережку золоту,
I наручи, що йшли до вроди,
Iм десять шекелiв вагу.
Дав iй, спитавши: "В твого батька
Знайдеться мiсце на нiч нам?"
Знайдеться. Щей соломи й пашi.
Тай вiдпочити зручно вам.
Тодi Ревека ще казала:
"Я Бетуiлова дочка.
Вiд сина Мiлки, щойно прямо
Що для Нахора, род мiй мав.
Той чоловiк звернувся к Богу,
Склонившись низько до землi.
Господь не вiдступився в тому,
Та милiстi явив Своi.
Бог пана мойого Аврама,
Привiв, як я в дорозi був,
Братiв його, до дому прямо,
I обiтницю не забув!
Побiгла дивчина до дому,
Й розповiла пригоду цю
Iй брат Лаван, що ймення йому,
Побачивши прикрасу ту,
Пiйшов до того чоловiка,
Як був, на двiр до джерела,
Промовив: "Увiйди пiд стрiху!
Господь благословив дiла.