Тихо - тихо, підкрався вечір,
І море - грізне вирує!
Я сиджу - на узбережжі,
І споглядаю море, -
Як вирує воно, і гуркотить!
А Серце - моє тужить і плаче...
Далекою - тугою - по тобі!
Обличчя - твоє,
Усюди – я бачу!
Кличуть - мене до себе...
Всюди, Всюди, -
У морі бурхливому, у прагненні - вітру,
У биття серця, і слізному мученні...
Я – легким тростником, пишу – на піску твоє ім;я,
Але хвилі - жорстокі, хлюпнувши - змили рядки мої...
І Признання - серцеві мої, теж змили...
О, ламкий тросник, ти пісок, і ви холодні води!
Я не вірю вам – відтепер...
Простір - огорнув сутінки, і серце в моїх грудях - стогне...
Сильною рукою, - я вирву могутніх лісах,
Найвище і міцне - дерево!
І вмочивши, - його в жерлі, вогненного вулкана
Напишу, цим велетенським пером,
На високому - зводі небесному, - слова любові, і твоє ім;я!
І ніщо їх не зможе змити, і стерти
І з настанням ночі, в куполі - небесному,
Яскраво палатимуть, письмена - мої!
І навіть - через сотні і сотні років, - вони не згаснуть...
І всі покоління – онуків та правнуків!
На небесному склепінні - прочитають тріумфуючи!
Мої – золоті письмена, – минулі – через віки!
__________________________________________________
Тихо - тихо, подкрался вечер...
Тихо - тихо, подкрался вечер,
И море - грозное бушует!
Я сижу - на побережье,
И созерцаю море, -
Как бушует оно, и рокочет!
А Сердце - мое тоскует и плачет...
Далекой - тоской - по тебе!..
Лик - твой,
Всюду - я вижу!
Зовущий - меня к себе...
Повсюду, Повсюду, -
В море бушующем, в стремлении - ветра,
В биении сердца, и слезном терзаньи...
Я - легким тростником, пишу - на песке твое имя,
Но волны - жестокие, плеснув - смыли строки мои...
И Признанья - сердечные мои, смыли тоже...
О, ломкий тростник, ты песок, и вы холодные воды!..
Я не верю вам - отныне...
Пространство - окутал сумрак, и сердце в груди моей - стонет...
Сильной рукою, - я вырву в могучих лесах,
Самое высокое, и крепкое - дерево!
И обмакнув, - его в жерле, огненного вулкана
Напишу, этим исполинским пером,
На высоком - своде небесном, - слова любви, и имя твое!
И ничто, их не сможет смыть, и стереть!
И с наступлением ночи, в куполе - небесном,
Будут ярко пылать, письмена - мои!
И даже - спустя, сотни и сотни лет, - они не погаснут...
И все поколения - внуков и правнуков!
На небесном своде - прочтут ликуя!
Мои - золотые письмена, - прошедшие - через века!